Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 31

Багато-багато життів по тому я сів у вітальні Клубу Хронос навпроти Вірджинії й сказав:

— Його звати Вінсент.

— Дорогенький, за такою ознакою людину не знайдеш.

— Він один з нас. Уробор. Я спитав його про Клуб Хронос, а він ударив мене й утік.

— Яка інфантильність!

— Він дуже цілеспрямований.

Вірджинія, коли їй цього хотілося, чудово вміла виявляти байдужість. Зараз вона цього хотіла. Вона витріщилася на стелю, неначе нічого цікавішого ніколи в житті не бачила, й чекала на продовження.

— Це повідомлення постійно надходить до нас від майбутніх поколінь — «світ добігає кінця», «світ добігає кінця». Але в усталеному курсі лінійних подій не змінюється нічого, окрім нас.

— То ти вважаєш, що цей… Вінсент… може бути тим «хто?», через якого трапляється «що?».

— Я… Ні. Не знаю. Я вважаю, що хтось схожий на нього, хто є таким, як ми, але не є одним з нас, шукає відповідь… не зважаючи на наслідки… Ось що я вважаю.

— Гаррі, — пробурмотіла вона, — судячи з твого вигляду, ти щось затіяв.

— Треба шукати аномалії, — твердо сказав я. — Клуб Хронос мусить шукати події, які не мають відбуватися в наш час, шукати зміни нормального розвитку. Здається, я знайшов одну аномалію.

— Де?

— В Росії.

Вона задумливо втягнула між зубами повітря:

— Ти вже звертався до їхнього Клубу? До Московського, Санкт-Петербурзького… чи тепер ми маємо звати його Ленінградським, хоч як би жахливо це не звучало?

— Я надіслав їм повідомлення через Гельсінкі. Завтра вранці я їду до Фінляндії.

— Якщо ти вже взявся розслідувати, навіщо ти мені все це розповідаєш?

Повагавшись, я відповів:

— Якщо зі мною щось трапиться, я хотів би, щоб ти передала мої сумніви іншим. Але…

— Тебе тривожить, що калачакра, який змінює усталені події, може мати інформаторів у Клубі, — вона зітхнула.

Мені стало цікаво, як давно їй спала ця думка та скільки інших калачакр думали про це. Невже ми всі настільки звикли до апатії та обману, що ніхто не дав собі клопоту порушити це питання? Невже ми всі сприймаємо зраду як щось звичайне? Втім, що можна з цим зробити, окрім як поширювати підозри без можливості щось виправити?

— Але мені, любий хлопчику, ти довіряєш достатньо, щоб поділитися своїми тривогами, — продовжила вона, трохи розігнавши смуток. — На відміну від Москви та Петербурга. Ох, Гаррі, твоя служба в розвідці не дуже допомогла твоїй репутації в суспільстві.

— Я і не знав, що маю якусь репутацію.

— Еге ж… Гаррі… — у її голосі промайнула нота, яка здалася мені щирою турботою. — Я розумію, що бути проінформованим, що світ добігає кінця, має бути дуже захопливо. Для тебе це, напевно, дивовижна пригода. Повторення — це нудно; для протидії занепаду здібностей і волі необхідна стимуляція. Але проста, математична правда полягає в тому, що між нами та подіями, що відбуваються в майбутньому, існує майже безкінечний діапазон імовірностей і варіацій, і вважати, що ми в змозі зараз свідомо вплинути на них, не просто смішно, це навіть не по-дорослому. Я не маю заперечень щодо того, що ти збираєшся робити, Гаррі — врешті-решт, це твоє життя, і я знаю, що зараз ти своїми діями не осоромиш наш Клуб надто сильно — просто мені сумно бачити, що ти береш це так близько до серця.

Я замислився над її словами. Фізично вона була старша за мене, але після кількох смертей це рідко мало значення. Було цілком імовірно, що вона прожила більше життів, ніж я, але знов-таки, після кількох століть більшість уроборів виходили на плато, де час уже майже нічого не важив, а душа майже не змінювалася. Але для мене Вірджинія завжди була старшою; вона була жінкою, яка врятувала мене від Фірсона, яка привела мене в Клуб; для неї ці спогади згодом розтануть, і з плином часу наші взаємини, можливо, зміняться, але я пам'ятав усе так, ніби це було вчора.

Я згадав Христу, яка стояла біля мого смертного одра в Берліні.

У 1924 році я поїхав до Ліверпуля, щоб виконати те саме, що зробила вона. Чоловік, який помирав, був відомий як Керкбраєр Шотболт, він народжувався в 1851-му, а помирав зазвичай у 1917–1927 рр. Його найчастішим убивцею був іспанський грип, який забирав також трьох членів його сім'ї, дванадцятьох двоюрідних братів і сестер, і приблизно чверть жителів прибережного селища, в якому він інколи жив. «Не можу позбутися цієї зарази! — чув я його скарги в тих небагатьох випадках, коли йому вдавалося вижити. — Клята пошесть переслідує мене всюди!»

Цього разу він уникнув грипу, передбачливо провівши останні роки війни на одному з островів Мікронезії, який ще не підписали на картах, але мовою корінного населення його назва означала «Сльозинка». Менш щасливим наслідком того, що він утік від грипу, було те, що він підчепив паразита, через якого нога в нього розпухла до жахливого розміру, не вміщалася в шкарпетку, а найголовніше — з'явилися кісти на нирках і печінці, і вони спричинили сепсис, від якого цей чоловік і помирав, коли я з ним зустрівся.

Калачакри зазвичай впізнають один одного, коли побачать — це не обов'язково інстинкт, як свідчать мої стосунки з Вінсентом, а радше недоречність певних деталей і певні манери. Відвідування шестирічним хлопчиком у ліверпульському лазареті прикутого до ліжка чоловіка, який помирав від інфекції, якій лікарі не в змозі були дати ради, не могло не збудити певні підозри, через які навряд чи буде потрібне додаткове пояснення.

Бувши колись майже велетнем, на смертному одрі Шотболт зморщився, наче підгоріла шкварка. Здавалося, що кожний суглоб у нього вигнутий трохи сильніше, ніж було б зручно, жили напружилися, а сильні протибольові засоби лише прискорювали знищення печінки, від чого його шкіра набувала помітного різко-жовтого кольору. Його волосся випало, у тому числі й брови з віями; він доживав останнє на самоті. Розпухлі суглоби пальців виділялися на тлі ковдри, яку він міцно притискав до себе, борючись із глибоким болем, який не міг вилікувати жоден лікар.

Раніше я зустрічався з Шотболтом лише кілька разів, і хоча він мене не пам'ятав, калачакру в мені розпізнав миттєво.

— Ви що, з Клубу? — незадоволено буркнув він напрочуд сильним, як для людини, що на порозі смерті, голосом. — Скажіть їм, що якщо це ліки, то мені їх, трясця, не треба! Якщо опіум, то ґречно дякую, це саме те, що мені потрібно.

Я погортав документи, що були над бильцем його ліжка. Крапельниці постачали в його тіло здебільшого соляний розчин — жалюгідна спроба протидії зневоженості, спричиненій колапсом травних органів. Розчин був у важких скляних ємностях і трохи сочився з тріщини одного з гумових корків.

— О Боже, — застогнав він, побачивши, що я читаю. — Ви маєте медичну освіту? Терпіти не можу лікарів, а понад усе тих, кому лише п'ять років.

— Шість, — виправив його я. — І можете не перейматися, за тиждень ви помрете.

— За тиждень! Не можу я сидіти тут цілий тиждень! Ці виродки мені навіть почитати нічого не дають! «Вам не можна хвилюватися, пане Шотболт», кажуть вони. «Пане Шотболт, ви можете в горщик зробити?» В горщик зробити! Ви знали, що вони це так називають?! Мене за все життя ніколи так не принижували.

З манери говорити було зрозуміло, що переді мною був чоловік, для якого обурений лемент був звичною річчю в минулому й, напевно, так буде і в майбутньому. Я вирішив не сперечатися з цього приводу, а натомість, переконавшись, що попри введені йому медикаменти Шотболт досі майже тямить, я сів на край його ліжка та сказав:

— Я маю повідомлення.

— Сподіваюсь, що це не питання про кляту Королеву Вікторію, — буркнув він. — Ненавиджу цих професорів, яким цікаво, якого в неї розміру панчохи.

— Це не питання, — терпляче повторив я. — Радше попередження. Його передають від покоління до покоління, по краплині з майбутнього.

— Що ми наробили цього разу? — бурчав він. — Забагато льоду й недостатньо вогню?

— Щось таке. Як виявляється — і мені трохи соромно казати вам це — але виявляється, що світ добігає кінця. Тобто, самим лише цим важко здивувати. Але кінець світу настає дедалі раніше. І це нас дещо спантеличує.

Шотболт трохи подумав про це, досі міцно стискаючи пальцями край ковдри. А потім вигукнув:

— Нарешті! Зможемо побалакати про щось новеньке!

Майже рівно тридцять років по тому я сідав на літак з аеропорту Хітроу до Берліна, міняв при проходженні митниць паспорти й прямував на схід, шукаючи дещо новеньке.