Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 47

Пліч-о-пліч із Вінсентом ми йдемо по російській військовій базі.

Бачили б ви мене зараз, пане Г'юн!

Повівши мене на прогулянку по утробі своєї бази, він дозволив мені залишити пістолет. Яка йому була різниця? Якщо я його вб'ю, я не досягну цим нічого, а якщо я в цей кульмінаційний момент уб'ю себе — це теж не дасть мені нічого, крім роздратування необхідністю знову прожити пубертат. Люди поступалися йому дорогою, мигцем кидали на мене сумнівні погляди, але ніхто його не зупиняв. Цей молодий чоловік у старому піджаку вочевидь був тут авторитетом, користувався пошаною, змах його руки відчиняв усі двері й заспокоював озброєні патрулі.

— Я радий, що це ти, — зауважив він, коли ми прямували вглиб і повітря ставало дедалі більш холодним і вологим. — Коли я збагнув, що дещо з моїх технологій потрапило на відкритий ринок завчасно, я сподівався, що Клуб Хронос буде надто заклопотаний чаюванням, щоб звернути на мене увагу. Я здивувався, що хтось взагалі це помітив, але мені приємно, що з усіх людей помітив це саме ти, Гаррі. Ти зараз Гаррі?

Я знизав плечима:

— «Гаррі» нічим не гірше за інші. А як щодо тебе? Як ти став Віталієм?

Він байдуже махнув рукою:

— Кілька життів я намагався використовувати американську промисловість, — буркнув він, — але в тому середовищі тримати будь-які технологічні інновації в секреті майже неможливо. Якщо не бізнесмен або жадібний науковець, то якийсь армійський генерал або представник Держдепартаменту забажають знати, скільки я можу виготовити та коли це буде. Жахливо груба нація, ці американці. У Совєтах, принаймні, культура створена для секретності.

Що далі ми йшли, тим холодніше ставало, а товщина кабелів у коридорі зросла так, що зрештою стіни стало майже не видно за трубами та дротами, товстішими за мою руку.

— Як тобі жилося після нашої останньої зустрічі? — жваво питав він. — Отримав тоді професорство?

— Що? Так, зрештою. Але лише після того, як Фрейд Гойл погрожував ударити мене.

— Лишенько, яка войовнича була в тебе наукова кар'єра!

— Якщо чесно, впродовж усього того життя лише ти та Гойл були близькі до фізичного насилля.

— Приємно чути, що я в гарній компанії. Ось, надінь краще ось це.

Він простягнув мені тонкий прозорий значок. Я оглянув його — простий датчик радіації; такий примітивний, що міг лише сказати, що тебе опромінено, але не про те, наскільки все погано.

— Вінсенте, я вважав тебе надто розумним, щоб будувати Совєтам ядерні заряди, — докорив я. — Чим саме ти займаєшся?

— О, будую ядерні заряди, — сказав він, недбало відкриваючи замок на металевих дверях розміром з маленький палац. — Але я дбаю про те, щоб розумні люди не реалізовували весь свій потенціал, а в кінцевій технології є маленькі помилки, тож якщо цей пристрій і злетить, він зробить це згідно з історичним розкладом. Я певний, що зміну в перегонах озброєння помітили б навіть у Клубі Хронос.

— І ніхто не ставить тобі питань?

— Як я вже казав, — весело відповів він, — у Совєтів дивовижна система.

Упродовж цієї розмови двері зсувалися вбік зі швидкістю льодовика. Тепер вони були вже відчинені, і Вінсент зайшов у цю печеру заліза й електрики. Усі кабелі та труби приміщення неначе сходилися сюди, а повітря було набагато теплішим, ніж у темних коридорах, якими мене привели сюди. Дзижчали та гуділи вентилятори, що були більші за гвинти «Титаніка», а в центрі стояла обеліском машина. Якщо американцям могла би спати думка якось прикрасити своє творіння, то Вінсент зі своєю командою надавали перевагу чистій, практичній функціональності: деталі були грубо зварені, внутрішність не була прикрита, кабелі булі помічені білою стрічкою та ручкою, а спалахували лише ті вогники, яким відчайдушно, невідкладно треба було спалахнути. Це було схоже на майстерню якогось бога технологій, у якого термозбіжні трубки скінчилися ще до того, як він взявся до роботи. Чоловіки та жінки з маленькими білими значками метушилися під масивною тінню цієї істоти, тягали по підлозі драбини, щоб долізти до якогось непомітного порту доступу, що був високо над пірамідальною основою.

— Що скажеш? — привітно спитав Вінсент.

Я відчув у кишені вагу пістолета й відповів якомога спокійніше:

— Це залежить від того, на що я дивлюся.

— Гаррі, — докірливо сказав він, — ти мене розчаровуєш.

Його розчарування було запрошенням поміркувати. Я знехотя погодився.

— Гаразд, — зітхнув я. — Ти вочевидь маєш твердотільні комп'ютери, які не існуватимуть ще років п'ятнадцять; он там я бачу систему рідинного охолодження, яка теж навряд чи з'явиться раніше, ніж через сімнадцять років. Радіаційні значки та вкриті свинцем стіни натякають на наявність джерела радіації, але йдеться вочевидь не про реактори, бо води для їх охолодження тут недостатньо… Якщо тільки технології твоїх реакторів не випереджають час щонайменше на п'ятдесят років.

— Реакторів немає, — погодився він. — Але щодо радіоактивного джерела ти правий.

— Радіоактивність помітна, — продовжував я, — але не настільки сильна, щоб ти одягнув людей у захисні костюми. З великої кількості сигнальних проводів, що виходять з машини, можна припустити, що ти не тільки подаєш усередину енергію, але й виводиш звідти дані; а з цього можна зробити висновок, що це радше спостереження за експериментом, ніж повноцінний технологічний процес. Отже, мій висновок… Ти щось досліджуєш, напевно субатомне, користуєшся технологіями, що випереджають час, на секретній базі посеред СРСР і… Що мене збиває з пантелику, так це те, що тобі ця ситуація, схоже, подобається.

Він дійсно аж сяяв від гордості, дивлячись на свою машину.

— Авжеж, подобається, Гаррі, — сказав він. — З інформацією, яку ми отримаємо від цієї машини, ми зможемо змінити все.

— Все?

— Все, — повторив він, і з шалу в його очах я зробив висновок, що він дійсно може в це вірити. — Хочеш допомогти?

— Допомогти?

— «Допомагати», — сказав він, — це дія, протилежна до «заважати».

— Навіть якщо б уся ця справа не порушувала все, що захищає Клуб… — на це він відреагував непристойним звуком. — Я навіть не знаю, чому ти пропонуєш мені допомагати.

Він поклав руку мені на плечі й пригорнув мене до себе, як давно загубленого друга. Це дійсно той самий чоловік, який багато століть тому поцілував Франс і відправив мене в нокдаун за те, що я калачакра?

— Гаррі, — твердо сказав він, — як ти дивишся на те, щоб збудувати квантове дзеркало?