Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 28

— Подумай, — іноді вигукував Вінсент, мій колишній студент у Кембриджі. — Ідея подорожі в часі сама по собі є парадоксальною. Я будую машину часу (неможливо), мандрую в минуле (неможливо) й виходжу з апарата, скажімо, в 1500 році. Я ні з ким не розмовляю, нічого не роблю. Не пробувши в минулому й десяти секунд, я знову повертаюся (неможливо) і чого я досягнув цим?

— Майже нічого, сплативши забагато? — припустив я, наливаючи собі ще один келих віскі.

Якщо тоді, в шостому житті, мені й здавалося, що претендентові на професорське місце не годиться проводити більшу частину свого вільного часу в суперечках зі студентом замість того, щоб мовчки сидіти на засіданні серед рівних, ці думки швидко зникали в міру мого знайомства з Вінсентом. Повна відсутність у нього цікавості до мого соціального статусу сприяла і моїй байдужості до професорства; до того ж, з усіх моїх колег він здавався єдиним, хто виявляв хоч якийсь інтерес до занадто модернових ідей, якими я докучав ученим 1940-х.

— Упродовж тих десяти секунд, які він провів у минулому, наш неможливий мандрівник у часі вдихнув вісім літрів повітря, що складалося переважно з азоту та кисню, і видихнув вісім літрів повітря, в якому збільшився вміст двоокису вуглецю. Він постояв на якійсь брудній землі десь в чорта на зубах, і єдиною істотою, що спостерігала його появу, був горобець, який налякався й полетів. Під землею була єдина розчавлена квіточка.

— Ах, але ж та квіточка! — багатозначно промовив я, бо чув цю проповідь Вінсента не вперше.

— Ах, але ж той горобець! — парирував він. — Переполоханий горобець злітає, і сокіл, який був кинувся на нього, залишається без здобичі, а сокольничий змушений бігти за своїм птахом далі в поле…

— Де він захоплює зненацька дочку хазяїна, яка усамітнилася з сином м'ясника! — заявив я. — І побачивши це неподобство, кричить: «Ах ви мерзотники!», припинивши цим статевий акт, і донька так і не завагітніла…

— І не народила дитину!

— А та дитина, не народившись, не родила й сама…

— І сто поколінь по тому наш відважний мандрівник більше не існує, бо одну з його предків застукали з сином м'ясника й так далі, а не існуючи, він не міг полетіти в минуле, щоб завадити власному народженню, налякавши горобця, а отже народжується й може повернутися й завадити своєму народженню й… Чи припускаємо ми існування Бога? — раптом спитав Вінсент. — Чи є з цієї пастки інший вихід?

— Бог? — перепитав я.

— Чи вважаємо ми, — відповів він, знов опускаючи свою негнучку, але напрочуд рухливу фігуру в моє друге крісло, на подушках якого тепер постійно залишалися глибокі відбитки його тіла, — що цей парадокс має лише два рішення? Перше: не в змозі далі витримувати тягар свого існування, Всесвіт просто перестає бути. Або друге: Всесвіт трохи спантеличується, виправляється способом, що є за межами нашого розуміння, і в цьому випадку ця очевидна зацікавленість життям нашого мандрівника в часі означає існування свідомих структур і думки, а це більше, ніж можна очікувати від простої мішанини матерії. Ми постулюємо Бога?

— Ми ж начебто дійшли висновку, що ця гіпотеза неможлива.

— Гаррі! — змахнув руками Вінсент. — Скільки часу ми тут сидимо?

— Чи вірно я розумію, що ти питаєш не про вимірювання часу, а про те, скільки часу минуло відтоді, як ти вперше прийшов до мене, щоб указати мені мої помилки?

— Кожного разу, — відповів він, — коли ми наближаємося до якоїсь хиткої непевності цього життя, кожного разу, коли постає питання «а що як?», ти тікаєш від дискусії, наче спанієль від кістки бульдога!

— Я не бачу сенсу обговорювати те, про що ми жодним науковим методом вимірювання часу не можемо отримати дані, які дадуть нам відповідь, — сказав я.

— Гравітацію ми теж не можемо вимірювати, жодним практичним способом, — парирував Вінсент, набувши похмурого вигляду. — Ми не можемо знати, наскільки вона швидка або чим вона є, але ти віриш у неї попри те…

— Завдяки спостереженим проявам.

— Отже, ти обмежуєш наші дискусії доступними приладами?

— Наукова дискусія мусить спиратися хоч на якісь дані, на якусь… хоч на поганеньку теорію; бо інакше ця дискусія не наукова, а філософська, — відповів я, — а це не мій фах.

Вінсент вчепився в підлокітники свого крісла, неначе цей важкий предмет меблів був єдиним, що не дозволяло йому люто схопитися на ноги. Я чекав, доки його спалах роздратування мине.

— Мислений експеримент, — зрештою сказав він. — На це ти, принаймні, погодишся?

Я милостиво змахнув рукою з келихом, мовляв, цього разу я, можливо, вислухаю нові ідеї.

— Інструмент, — зрештою сказав Вінсент, — для спостереження всього.

Я чекав.

Подальших пояснень не було.

— То що? — зрештою спитав я. — Я чекаю на розвиток думки.

— Ми припускаємо існування гравітації не тому, що бачимо її або можемо помацати, або впевнені, чим вона є, а тому, що можливо спостерігати її наслідки, які можуть бути прогнозовані завдяки теоретичним моделям. Так?

— Та-ак, — визнав я, очікуючи пастку.

— З явищ, які ми спостерігаємо, ми робимо висновок про існування того, що ми не спостерігаємо. Ми спостерігаємо, як падає яблуко, і кажемо: «Це має бути гравітація». Ми бачимо рефракцію світла, що проходить крізь призму, й оголошуємо, що світло має бути хвилею — а з цього висновку робимо інші висновки щодо властивостей і впливу, амплітуди та енергії. Отже, доклавши трохи зусиль, можна теорією дістатися до самої суті речей, базуючись на досить грубих спостережених явищах, так?

— Ти хочеш запропонувати кращий метод, ніж науковий?..

Він похитав головою.

— Інструмент, — рішуче повторив він, — який дасть висновки… про все. Якщо візьмемо складову частку всесвіту, приміром, атом, і оголосимо, що вона має певні доступні для спостереження прояви — гравітацію, електромагнетизм, слабкі та сильні ядерні сили — й оголосимо їх чотирма силами, на яких тримається Всесвіт, то хіба не має в такому разі бути теоретична можливість екстраполювати з цього єдиного крихітного об'єкта, в якому містяться основи всього, усю світобудову?

— Мене не залишає відчуття, що ми рухаємося назад, до Бога, — сказав я.

— Для чого існує наука, якщо не для всемогутності?

— Тебе цікавить відповідь з точки зору етики чи науки?

— Гаррі! — вигукнув він, різко схопився на ноги й почав крокувати взад-вперед у тому місці, яке я кілька місяців тому звільнив саме для цього. — Ти завжди ухиляєшся від питань! Чому ти так боїшся цих ідей?

Я сів у кріслі трохи пряміше, бо його обурення досягло майже незвичної сили. Було в тому, що він казав, дещо дивне, що змусило мене сповільнитися, зважити свої слова ретельніше, ніж зазвичай.

— Що ти називаєш «усім»? — зрештою спитав я. — Чи правильно я розумію, що твій… інструмент, як ти його називаєш… що окрім екстраполяції стану матерії в усьому всесвіті твій гіпотетичний, неможливий інструмент також екстраполює його минулі та майбутні стани?

— Так, це було б логічно!

— Дозволить тобі побачити все, що є, а також усе, що було, та все, що буде?

— Якщо час не є абсолютом, то так, я вважаю, що це логічно.

Я заспокійливо підняв руки й неспішно міркував. Тривога в мені зростала, просочувалася крізь моє горло, намагаючись потрапити на язик, яким я рухав дуже обережно.

— Але самим лише спостереженням майбутнього ти змінюєш його. Отже, ми знову повертаємося до нашого мандрівника в часі, який вийшов зі своєї машини й побачив минуле. Побачивши майбутнє ти або діятимеш інакше, або ж майбутнє буде повністю змінене тієї ж миті, коли ти про нього дізнався, змінене самим фактом, що його спостерігали, і ми знову повертаємося до парадокса, до всесвіту, який не може існувати, і навіть якщо цього замало, ми маємо спитати себе: як буде використане це знання? Що робитимуть люди, коли зможуть бачити як боги, і що…

Я відставив свій келих з віскі. Вінсент досі стояв посеред кімнати майже спиною до мене, опустивши руки; стояв струнко й напружено.

— Крім того, — тихо сказав я, — навіть якщо ми не перейматимемось тим, що люди отримають божественну могутність, я маю ще одне зауваження: про сильні ядерні сили, які ти згадував, науковці заговорять лише через тридцять років.

Мовчання.

Я підвівся зі свого крісла, наляканий нерухомістю Вінсента, напруженістю м'язів на його спині та плечах.

— Кварки, — сказав я.

Жодної реакції.

— Бозон Гіґза, чорна матерія, «Аполлон-11»!

Нічого.

— Вінсенте, — лагідно зітхнув я й простягнув руку до його плеча, — я хочу допомогти.

Він сіпнувся від мого дотику, і потік адреналіну, напевно, відчули ми обоє. Потім він наче трохи розслабився, опустив голову й розсіяно посміхнувся підлозі, кивнувши якийсь своїй думці.

— Я мав підозри, — зрештою сказав він, — але сподівався, що це не правда, — він різко розвернувся й подивився мені в очі. — То ти один з них? — запитав він. — Ти з Клубу Хронос?

— Ти знаєш про Клуб Хронос?

— Так, я знаю про нього.

— То чому ти не…

— А ти? Боже мій, просто дай відповідь, Гаррі!

— Я його член, — я почав затинатися. — Т-так, звісно, але це не…

Він ударив мене.

Думаю, мій подив був сильніший за мій біль. Я хоч і стикався раніше і з болем, і з насиллям, але в цьому житті моє існування було таким комфортним, що я майже забув про них. Якби я хоч трохи був готовий, я залишився би стояти, але від несподіванки упав спиною на купу книг. Я відчував у роті смак крові, а один з моїх зубів почав хитатися від дотику язика, хоча раніше ніколи не хитався. Подивившись на Вінсента, я побачив на його обличчі холод, змішаний — якщо мені не ввижалося — з дещицею жалю.

Потім він знову різко розвернувся, і цього разу я не встиг навіть здивуватися.