Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 9

Дженні.

Вона мала властивий мешканцям Ґлазґо акцент, від якого мати марно намагалася її відучити. Її мати вірила в те, що треба прагнути вперед, батько вважав за краще триматися позаду, як наслідок вони залишалися там, де були, аж доки Дженні не виповнилося вісімнадцять; тоді вони змогли розлучитися й ніколи більше не бачитися.

У своєму сьомому житті я знову зустрівся з нею.

Це було на науковій конференції в Единбурзі. На моєму беджику було написано «Проф. Г. Оґаст, Університетський Коледж Лондона», а на її — «Доктор Дж. Монро, хірург». Під час невимовно нудної лекції про взаємодію іонів кальцію в периферійній нервовій системі нас розділяли три ряди крісел, я сидів позаду й зачаровано розглядав її шию. Обличчя мені не було видно, але я не мав жодного сумніву. Увечері були напої та закуски у вигляді пересмаженої курки й картопляного пюре з в'ялим горошком. Музики грали музику п'ятдесятих. Коли двоє чоловіків, з якими вона була, напились і пішли танцювати, залишивши її саму за столом із м'ятою скатертиною та брудним посудом, я сів біля неї й простягнув руку.

— Гаррі, — представився я.

— Професор Оґаст? — виправила мене вона, прочитавши мій беджик.

— Докторе Монро, — сказав я, — ми з вами вже зустрічалися.

— Справді? Я не…

— Ви вивчали медицину в Единбурзькому університеті й перший рік свого навчання жили в маленькому будинку в Стокбриджі разом із чотирма хлопцями, які всі як один боялися вас. Ви доглядали за близнятами ваших сусідів, щоб заробити трохи грошей, а хірургом вирішили стати після того, як побачили серце, яке билося на операційному столі.

— Це правда, — тихо сказала вона й трохи повернулася на стільці, щоб краще подивитися на мене. — Але вибачте, я досі не пам'ятаю, хто ви.

— Це не дивно, — відповів я. — Я був одним з тих хлопців, хто боявся заговорити з вами. Потанцюймо?

— Що?

— Ви потанцюєте зі мною?

— Я… Боже, ви що, намагаєтеся клеїти мене? Я вас правильно зрозуміла?

— Я щасливо одружений чоловік, — збрехав я, — в Лондоні в мене сім'я, щодо вас я не маю ніяких нечесних намірів. Я захоплююсь вашою роботою й ненавиджу, коли жінка залишається сама. Якщо вам так буде спокійніше, під час танцю ми можемо обговорити останні досягнення технологій візуалізації та що має більший вплив на розвиток нейронних ланцюгів у дитинстві та підлітковому віці, генетична схильність чи сенсорні стимули? Потанцюєте зі мною?

Вона вагалася. Не усвідомлюючи цього, вона вертіла на пальці обручку; три діаманти на золоті — значно дорожча за ту, яку їй в іншому житті, яке померло дуже давно, купив я. Вона подивилася туди, де танцювали, побачила там безпечну відсутність усамітнення й почула, що музики почали ще один мотив, який був написаний саме для того, щоб суворо дотримуватися соціальних обмежень.

— Гаразд, — сказала вона й подала мені руку. — Сподіваюсь, що ваші знання біохімії на належному рівні.

Ми танцювали.

Я спитав, чи не важко бути першою жінкою у своєму відділі.

Вона засміялася й сказала, що лише ідіоти оцінюють її як жінку, і що вона оцінює їх як ідіотів.

— Моя перевага в тому, — пояснила вона, — що я можу бути водночас і жінкою, і до біса блискучим хірургом, а вони завжди лише ідіоти.

Я спитав, чи не почувається вона самотньо.

— Ні, — за мить відповіла вона.

Вона не була самотньою. Були люди, які їй подобалися, колеги, яких вона поважала, а також родина, друзі.

У неї було двоє дітей.

Дженні завжди хотіла дітей.

Мені стало цікаво, чи не захоче вона мати зі мною роман.

Вона спитала, коли я перестав її боятися і став таким балакучим.

Я сказав, що відтоді вже минуло ціле життя, але вона досі красива і я знаю всі її секрети.

— Ви що, не почули, коли я розповідала про колег, сім'ю, дітей?

Так, я все почув, і почуте гнітило мене, коли я розмовляв із нею, вимагало, щоб я пішов геть, дав їй спокій, бо вона мала повноцінне життя, яке не потребувало ускладнень. Наскільки ж сильнішою мала бути для мене її привабливість, якщо я попри все це шепотів їй на вухо спокусливі слова.

Біжімо зі мною, казав я, лише на одну ніч. Світ через це не зупиниться, все мине, люди забудуть.

На мить здалося, що вона думає над цим, а потім підійшов її чоловік і взяв її за руку. Вона була вірна, віддана й абсолютно розважлива, а бажанням і спокусою для неї був не стільки я, скільки пригоди.

Чи вчинив би я інакше, якщо б знав тоді, що чекало на Дженні Монро в майбутньому?

Напевно, ні.

Виявилося, що час не завжди розставляє все по місцях.