Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 13

А приблизно сімдесят років по тому Фірсон сидів за столом навпроти мене в тому самому маєтку в Нортумбрії та поступово розлючувався, слухаючи мене.

— Виправданням вашої бездіяльності має бути складність. Складність подій, складність часу… Яка вам може бути користь від моїх знань?

Надворі йшов дощ — безупинна злива. Після двох днів задушливої спеки небеса розверзнулися. Фірсон їздив до Лондона. Повернувся він із новими запитаннями й менш поступливим ставленням до мене.

— Ви розкриваєте не все! — гримав він. — Ви кажете, що все це відбудеться, але не пояснюєте як. Ви кажете про комп'ютери, телефони та клятий кінець Холодної війни, але ви не кажете анічогісінько про те, як усе це працює. Ми — хороші, ми хочемо змінити світ на краще, хіба ви не розумієте? Покращити світ!

Коли він гнівався, на його лівій скроні здіймалася схожа на змію синя вена, а його обличчя не червонішало, а ставало блідо-сірим. Поміркувавши над його звинуваченнями, я дійшов висновку, що багато в чому він має рацію. Я не історик; майбутнє я пам'ятав як те, що траплялося впродовж мого життя, я рідко займався ретроспективним аналізом, історія для мене була лише послідовністю випусків телевізійних новин. Пояснити принципи роботи персонального комп'ютера мені було анітрохи не легше, ніж утримати оселедця сторч на кінчику свого носа.

І авжеж я розкривав не все; дещо я замовчував. Я вже прочитав про Клуб Хронос, і найголовніше, чому в нього наразі навчився — іноді краще мовчати. Якщо члени цього клубу схожі на мене, якщо вони знають майбутнє (принаймні, з точки зору своїх особистих життів), то мають змогу впливати на нього. Але вони вирішили не робити цього. А чому?

— Складність, — твердо повторив я. — Ми з вами є лише індивідами. Ми не можемо керувати масивними соціальними та економічними подіями. Ви можете спробувати втрутитися, але змінивши навіть ледь помітно хоча б одну подію, ви знищите цим цінність усього іншого, про що я розповів. Я можу вам сказати, що за правління Тетчер на профспілки чекають погані часи, але я не можу ані назвати економічні сили, що стоять за цим явищем, ані пояснити, чому суспільство дозволятиме знищення своєї промисловості. Я не можу розповісти про те, що відбувається в головах тих, хто танцюватиме під час падіння Берлінської Стіни, або про те, хто саме в Афганістані скаже «Сьогодні чудовий день для джихаду». І яка вам користь від моєї інформації, якщо використання будь-якої її частини знецінить решту?

— Імена, місця! — вигукнув він. — Назвіть мені імена та місця!

— Навіщо? — спитав я. — Ви знищите Ясира Арафата? Ви стратите дітей за злочини, які вони ще не скоїли? Воюватимете з Талібаном заздалегідь?

— Це вже питання політики, це все вирішуватимуть політики…

— Ви ухвалюватимете рішення, базуючись на злочинах, які ще не було скоєно!

Він розчаровано розвів руки.

— Людство еволюціонує, Гаррі! — вигукнув він. — Світ змінюється! Впродовж останніх двохсот років людство змінилося сильніше, нім за попередні дві тисячі! Темпи еволюції прискорюються — і біологічної, і культурної. Наше завдання, завдання всіх хороших людей, полягає в догляді за цим процесом, в керуванні ним таким чином, щоб не було більше катастроф! Ви хочете ще одну Другу світову війну? Ще один Голокост? Ми можемо змінити щось, змінити на краще.

— Ви вважаєте себе здатним доглядати за майбутнім?

— Так, трясця вашій матері! — ревів він. — Бо я, курва, захисник демократії! Бо я, курва, ліберал і вірю в свободу, бо я, курва, хороший чоловік із добрим серцем, а також тому, що хтось має це робити!

Я відкинувся на спинку крісла. По шибках лупив косий дощ. На столі стояли свіжі квіти, кава в моїй чашці охолола.

— Мені дуже шкода, пане Фірсон, — зрештою сказав я. — Я не знаю, що ви хочете від мене почути.

Він посунув стілець ближче до мене, стиснув долоні, наче вибачаючись, і тихо, змовницьким шепотом спитав:

— Чому ми не перемагаємо у В'єтнамі? Що ми робимо не так?

Я застогнав і стиснув долонями скроні.

— Ви там нікому не потрібні! Ви не потрібні там в'єтнамцям, ви не потрібні там китайцям, навіть ваш власний народ не хоче, щоб ви були у В'єтнамі! Неможливо виграти війну, в якій ніхто не хоче брати участь!

— А що як ми скинемо ядерну бомбу? Лише одну, на Ханой, щоб його прибрати?

— Я не знаю, бо цього ніколи не було, а не було цього ніколи тому, що це паскудство! — крикнув я. — Вам не потрібні нові знання, ви хочете підтверджень, а я… — я раптом підвівся, здивувавши цим і себе, і всіх інших, хто був присутній. — Я вам цього надати не можу, — завершив я. — Пробачте. Погоджуючись на це, я думав, що ви… що ви хочете чогось іншого. Напевно, я помилився. Мені треба… подумати.

Ми всі мовчали.

Китайською мовою астма описується як задишка тварини, чиє дихання обтяжене хворобою. Тіло Фірсона було нерухоме, як статуя, поза ввічливо стримана, костюм у порядку, обличчя пусте, але дихання з його грудей виривалося зовсім тваринне.

— Яка від вас користь? — спитав він, і його слова були вимовлені з чемністю, яку виховували роками, з обережним самоконтролем, але рот, що видав їх, був готовий розірвати мені горлянку й ковтати кров. — Ви думаєте, що це неважливо, докторе Оґаст? Думаєте, що ви помрете й на цьому кінець? Весь світ перезапуститься, бам! — він ляснув долонею по столу так, що аж чашки в порцелянових блюдцях підстрибнули. — Ми, маленькі люди з маленькими життями, помремо й зникнемо, а все це… — йому не треба було робити жести, достатньо було провести поглядом навколо кімнати, — …було лише сном. Ви що, вважаєте себе Богом, докторе Оґаст? Ви єдина жива істота, яка має значення? Ви вважаєте, що ваші страждання більші й важливіші через те, що ви їх пам'ятаєте? Ви думаєте, що важливе лише ваше життя, бо ви стільки прожили? Так?

Він не кричав, він не підвищував свій голос, але тваринне дихання прискорилося, а пальці напружилися, чинячи спротив бажанню щось розірвати. Я не мав нічого. Ні слів, ні ідей, ні виправдань, ні докорів.

Раптом він різко підвівся, неначе щось зламалося; вена на його скроні сіпалася під шкірою.

— Добре, — видихнув він. — Добре, докторе Оґаст. Добре. Ми обоє трохи втомилися, трохи розчаровані… Можливо, нам треба перепочити. Чому б нам не припинити сьогоднішню розмову, щоб ви мали можливість подумати? Гаразд, — вирішив він раніше, ніж я встиг відповісти. — От і домовилися. Чудово. Побачимося завтра.

Сказавши це, він покрокував геть, не додавши більше жодного слова й не озираючись.