Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 33

Якщо попросити когось описати Східну Німеччину 1950-их років, слово «мальовнича» навряд чи буде згадане. Друга світова війна не була ласкава; радянські танки, прокладаючи шлях до Берліна, ласкавими теж не були. Роки невизначеності перед виборами 1948 року, після яких визначеність стала надто визначеною, теж не були ласкавими, а початок 1950-х приніс зрештою безсумнівну сіру смиренність. Плоский ландшафт не залишав місця, де можна було б сховати жорстоку реальність економіки, в якій інтелектуалізм вважався буржуазним, праця була свободою, а братерство було обов'язком. Людям було обіцяно автомобілі, а тому з помпезністю картонних домовин було представлено неймовірно ненадійні маленькі чортопхайки, що стрибали на кожній вибоїні наче переполохані бегемоти, забиваючи голови людям, що тіснилися на задньому сидінні. Людям було обіцяно їжу, а тому ліси було знищено й посіяно пшеницю там, де жоден фермер не став би сіяти, у той час як потужні добрива бруднили малорухому воду північних озер, вкриваючи їх бурою піною.

Втім, попри все це, один або два бастіони традицій вижили, здебільшого через недогляд держави. Конфіскація Радянським Союзом після війни великої кількості промислового обладнання починалася з заводських верстатів й закінчувалася найменшими сільськими вантажівками, тож у сільській місцевості існували тепер популяції загартованих удовиць, які пробиралися по полях із косами в руках, покривши голови яскравими хустками й зігнувши спини під кошиками, в яких лежав їхній врожай. Кліп — і можна уявити, ніби це ідилічна сільська картина. Але гляньте знову, і побачите голод в очах цих жінок і тягар, що зігнув їхні плечі.

Я їхав на зустріч із Даніелом ван Тілем. Купивши компанію, що була дистриб'ютором аномальної радіостанції, я отримав інформацію щодо її походження — на мій подив, це була Східна Європа, а автором ключового технологічного прориву був ван Тіль, колишній зв'язківець Вермахту, який у ніжному віці дев'ятнадцяти років став одним з небагатьох щасливців, хто втік зі Сталінградського «казана», кого врятували за його «видатні навички». Його евакуація була одним з небагатьох рішень, якими німецьке вище командування визнавало, що оточена на Волзі армія була приречена. Більш ніж десять років по тому ван Тіль був уже завзятим комуністом, який здобув подальшу освіту не тільки в Східній Німеччині, але й у Москві. А повернувшись після п'ятирічного навчання він оприлюднив розробки, які моя компанія визнала «революційними в галузі зв'язку», а на мою особисту думку вони ще не були завершені. Він був схожий на стародавнього архітектора, який раптово дізнався про колесо й скористався ним для будівництва піраміди, не здогадавшись, що за допомогою нього можна зробити й колісницю.

Я подорожував, представляючись Себастьяном Ґрюнвальдом — журналістом, який працював над статтею «Майбутні герої нашої Соціалістичної Революції». Ван Тіль жив у одному з небагатьох міст, які можна було назвати майже мальовничими, бо прийдешній приплив промисловості ще не досяг своєї найвищої позначки й не зруйнував сірі кам'яні будинки, маленькі звивисті вулички та чорну кам'яну каплицю, в якій дивовижним чином зберігся вітраж із зображенням Христа на горі. Ван Тіль жив разом із сестрою, яка з нагоди мого приїзду вбралася в найкращий вицвілий одяг і пригощала нас домашнім печивом і австрійською кавою, коли ми з ван Тілем сиділи в його маленькій блакитній вітальні.

— Ця кава — подарунок з Відня, — пояснював він, коли я розкривав для інтерв'ю непотрібний мені записник. — Тепер життя в нас гарне. Усі в захваті від східнонімецьких виробів.

У ті часи тим людям, які виконували хоч трохи офіційну роль, усі завжди казали, що життя хороше. Причина та наслідок — хитрі речі; причина може не мати прямого зв'язку з наслідком, якщо наслідком є добробут і щастя під проводом уряду НДР.

Я ставив свої питання огортаючи їх якомога більшою кількістю не пов'язаної з ними балаканини.

Чи давно він цікавиться радіо?

Дуже, дуже давно, батько був радіолюбителем… він слухав радіо під час бомбардувань, отримував попередження, якщо сирени цього не робили…

Як цей успіх вплинув на нього?

Пишаюся, пишаюся бути німцем, пишаюся бути комуністом.

А чи пишається його сестра?

Чи шукає він дружину?

Що наступне зробить він для своєї країни?

Чи є в нього якісь інші інтереси та хобі?

Ні, авжеж ні, відданий своїй роботі, добрий робітник…

Що скажете про своє перебування в Росії? Напевно, це було неймовірно цікаво?

— Неймовірно. Неймовірно! — вигукнув він. — Такі гостинні, такі теплі — я цього від них не очікував. «Товаришу, немає німців і росіян; ми всі — комуністи!»

Розповідаючи про це, він імітував російський акцент, і його неприродність трохи спантеличила мене. Моя німецька майже не гірша, ніж у німців, але відсутність практики дається взнаки навіть у мнемоників, тож налаштовування вуха та голосу на місцевий акцент забирає час, не залишаючи місця для комедії.

А як щодо ідеї про цей пристрій? Звідки вона прийшла?

В очах Даніеля на мить спалахнула хитрість.

— Я працював з великими людьми, — розповідав він. — Нас усіх єднало прагнення до спільної мети.

Це було настільки відверте гасло, таке кліше, що я не зміг не всміхнутися, а він теж усміхнувся мені, визнаючи пустоту своїх слів і радіючи тому, який вони справили на мене ефект. Потім він забрав з моєї руки олівець, поклав мій записник на стіл і закрив його.

— У росіян, — сказав він, — тхне з рота й готувати вони не вміють. Але їхня наука — саме завдяки їй вони війну виграли.

— Ви, певно, жартуєте, — відповів я йому. — Чисельна перевага, могутність ідеології, промислова база…

— Лайно то все! Я знайомився там із людьми, з чоловіками та жінками, які працюють… Радянські люди бачили майбутнє, ось чому вони переможуть, ось чому вони завжди мали перемогти! Те, що зробив я… Крапля в морі.

То як щодо майбутнього? Яке саме майбутнє бачили росіяни?

— Хто ж вам розкаже, — він розсміявся й в іншому часі та іншому місці він міг би постукати пальцем по своєму носу. — Достатньо сказати, що завтра з’явиться сьогодні.

— Ну ж бо, — шепотів я, — ну ж бо! Зробіть послугу журналістові, який мусить задовольняти своє начальство. Назвіть мені ім'я, хоча б одне ім'я; когось із зустрітих вами в Росії, хто надихнув вас.

Він трохи подумав, а потім усміхнувся.

— Добре, — сказав він. — Але я вам цього не казав. Чоловік, якого вам треба шукати, який згодом змінить усе… його звати Віталій Карпенко. Якщо ви коли-небудь потрапите до Москви, якщо коли-небудь зустрінете його, пам'ятайте: він змінить майбутнє.

Я усміхнувся й іронічно засміявся, знову розкрив свій записник і повернувся до решти заздалегідь приготованих порожніх питань. Коли я йшов від нього, ван Тіль потиснув мені руку, підморгнув і сказав, що я в своїй роботі натрапив на золоту жилу. Німеччині завжди потрібні люди, які розуміють великі ідеї.

Чотири дні по тому його знайшли повішеним за допомогою шматка старої конопляної мотузки на стародавніх кроквах його традиційного дерев'яного будиночка. У записці, яку знайшли на його столі, йшлося, що він зрадив свою країну, продаючи свої ідеї та душу, і не міг більше жити з цим горем. Це було оголошено самогубством, а синці на його руках і ребрах було названо випадковими, спричиненими вже після смерті, коли поліція знімала тіло.

Два дні по тому я назвався «Костя Прековський» і сів на вантажний корабель, що віз вугілля до Ленінграда. Один набір документів був у моїй кишені, другий був схований у подвійному дні моєї торби, а паспорт для виїзду вже чекав на мене в покинутій будці регулювальника за Фінляндським вокзалом. Я шукав Віталія Карпенка — чоловіка, який міг змінити майбутнє.