Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 53

Я коли-небудь розповідав тобі про те, як мене викрали аргентинські бандити? Я був тоді бізнесменом, хоча правильніше буде сказати, що я отримував прибуток від компанії, в якій працювали інші люди, а більшість своїх доходів я передавав Клубові Хронос, згідно з базовими принципами цієї установи. Я жив у Аргентині й досить наївно вважав, що я не дуже помітний і нікого сильно не турбую.

Викрали мене, коли я їхав на машині до ринку. Діяли вони не дуже професійно: ударили мою машину збоку, від чого вона перекинулася, і я мало не загинув. Але обійшлося: я вивихнув плече, зламав два ребра і вважав за щастя те, що не трапилося нічого гіршого.

Коли я виповз з уламків своєї машини, двоє чоловіків у лижних масках вийшли з пікапа, який зіштовхнув мене з вибоїстої дороги, схопили мене під обидві руки, закричали ламаною англійською «Замовкни, замовкни!» і затягли мене в кузов свого авто. Вся ця ескапада тривала не більше двадцяти п'яти секунд.

Я був надто поранений і спантеличений, щоб чинити опір, і впродовж переїзду лежав долілиць і з руками на потилиці, хоча за кращих обставин, або якби я був більш підготовлений, я зайнявся б вивченням своїх викрадачів. З того, що дороги ставали дедалі гіршими, а вологість стрімко зростала, я розумів, що ми прямуємо в ліс, тож не сильно здивувався, коли ми врешті-решт зупинилися на нічим не примітній маленькій круглій галявині, а потім мене кинули на земляну підлогу, в якій кишіли якісь личинки. Мені зв'язали руки, наділи на голову мішок, від якого сильно тхнуло смаженою кавою, і потягли мене через ліс. Пройшовши з ними лише кілька миль, я спіткнувся й розтягнув щиколотку, як це часто трапляється, коли по нерівній дорозі ведуть спантеличеного, пораненого полоненого з закритими очима. Здійнялася суперечка щодо того, що тепер зі мною робити, і зрештою вони змайстрували зі сучкуватих гілок ноші, які кололи мені спину всю дорогу, поки мене несли на них до їхнього табору. Там, на мій превеликий жаль, лижні маски було знято, а мене грубо пристебнули іржавим ланцюгом до забитого в землю стовпа. Біля моїх ніг поклали сьогоднішню газету й сфотографували мене з нею; підслухавши базікання викрадачів, я дізнався, що за мене вимагатимуть викуп — 300 тисяч доларів.

Моя компанія могла б заплатити вдесятеро більше, але слухаючи своїх викрадачів, які ще не зрозуміли, що я знав іспанську, я дійшов висновку, що навряд чи житиму достатньо довго, щоб зайнятися аналізом співвідношення витрат і вигід. Оскільки вони вочевидь вважали мене слабким іноземним бізнесменом, я грав саме цю роль: стогнав від того, що плече та щиколотка починали набрякати. Велика акторська майстерність мені не була потрібна, бо вони пристебнули до стовпа саме розтягнуту щиколотку, і дуже швидко тіло під металом почало пульсувати гарячим болем. Зрештою, зрозумівши, що від мертвого заручника користі не буде, вони розв'язали мене й дали милицю, щоб я міг ходити, а хлопчик п'ятнадцяти років відвів мене до найближчого струмка, щоб я вимив обличчя та шию. Він мав автомат Калашникова — універсальну зброю всіх бюджетних воїнів — але був ледве здатний тримати його й навряд чи вмів правильно стріляти. Я перекинувся в струмок, а коли він підійшов перевірити, що зі мною, вдарив його по скроні милицею і продовжував бити, доки він не припинив опиратися, а тоді втопив його в мілкій воді, сівши йому на спину й натиснувши з усією силою та всією своєю вагою ліктем на його потилицю.

Оглянувши довкілля та свою ушкоджену ногу, я прийшов до висновку, що вдала втеча малоймовірна, а оскільки я тут майже напевно помру, то нехай це, принаймні, трапиться в такий спосіб, який я оберу сам. Тому я пошкутильгав назад до табору, готуючись сконати з честю. Дещо соромно, але перший охоронець, на якого я натрапив, саме відійшов під дерева до вітру, і хоча мій професіоналізм вимагав, щоб я просто зламав йому шию та й годі, я вирішив, що спецназівець з мене не вийшов. Натомість я вистрелив у його сідниці, а поки він кричав і на його крики збігалися решта, я ліг на живіт і вистрелив по колінних чашечках першого, хто вибіг до мене.

На мій подив, більше ніхто не з'являвся.

А потім хтось гукнув ламаною англійською:

— Ми не хочемо битися з тобою!

Я відповів іспанською:

— У вас немає іншого вибору.

Пауза: вони обмірковували отриману інформацію. Потім:

— Ми залишимо карту та воду — чисту воду! І їжу. Ми залишимо вам карту, воду та їжу. І зачекаємо одну добу. Це дасть вам час, щоб дістатися до машини. Ми не будемо стежити! Візьміть карту!

Я крикнув у відповідь:

— Це дуже люб'язно з вашого боку, але якщо ви не проти, я б краще продовжив битися, дякую.

— Ні, ні, не треба! — гукнули вони у відповідь і, чесне слово, я починав уже сумніватися в серйозності їхнього ставлення до свого фаху. — Ми зачекаємо одну добу й підемо. Більше вас не турбуватимемо. Щасти вам!

Я почув якийсь рух серед листя, перекидання чогось металевого, кроки людей, що йшли геть.

Певно, я пролежав там півтори години, очікуючи на кінець. Ліс заворушився. Мурахи заповзли мені під сорочку й хотіли були мене з'їсти, але я був їм не до смаку, тому вони поповзли далі. Поруч у підліску проповзла змія, але вона злякалася мене сильніше, ніж я її. Почали опускатися сутінки, а в таборі було тихо. Не було чути навіть того чоловіка, якого я позбавив колінних чашечок. Можливо, я влучив йому в стегнову артерію. А може, його біль став надто нестерпним. Зрештою нудьга та згадка про те, що смерть для мене не є найстрашнішим, змусили мене підвестися. Тримаючи однією рукою автомат, а іншою — милицю, я покульгав до табору.

Там і справді нікого не було.

Карту, флягу з водою та бляшанку тушкованих бобів було акуратно покладено на центральному столі, а біля них лежав папірець.

На папірці англійською мовою від руки було написано:

«Дуже-дуже просимо вибачити».

Оце і все.

Я поклав флягу на плече, карту — в кишеню, і почав повільно кульгати назад до цивілізації.

Ким би не був той бандит, він сказав правду. Більше я з ним ніколи не зустрічався.