Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 52

Дилема.

Залишитися чи піти?

Які висновки можна зробити зі знищення Ленінградського Клубу Хронос?

Ніякий наївний оптимізм не міг позбавити мене думки, що за цим, імовірно, якимось чином стоїть Вінсент.

Ніякий самообман не міг переконати мене, що до цього не маю причетності я сам — своїм мовчанням, своїм зникненням, своїм долученням до того, чому від початку збирався протистояти.

То що тепер, коли я дізнався правду — цю застару правду про події, які відбулися кілька років тому за моєю спиною? Чи змінює це щось? Чи змінює це дивовижність нашого дослідження, захопливий масштаб Вінсентової уяви? Хіба не правда, що проект, за який ми взялися, що відповідь, яку ми шукаємо, є важливішими за якусь дрібницю в теперішньому, за крихітні зміни в майбутньому? Було абсурдно — безсумнівно абсурдно — дозволяти таким речам впливати на мої рішення, але я чудово розумів, що мої рішення вже зазнали впливу, і якщо я повернусь, то вже не буду тим, ким був раніше.

Я повернувся.

Тікати з Росії було би проблематично; я був цілком впевнений, що так само, як і кілька років тому, найпростішою втечею була би смерть. Навіщо привертати увагу до своїх планів спробою грубої фізичної втечі? Від чого тікати? З якою метою? Були питання, на які мені були потрібні відповіді, і якщо пошук відповідей призведе до моєї кончини, ця смерть трапиться тоді, коли вирішу я, коли буде зібрано всі можливі деталі повної картини. Планування та питання — ось що я взяв із собою в дорогу назад до Пєтрока-112.

— Гаррі! — я тільки переступив поріг, а він уже чекав на мене, розчервонівшись від ентузіазму. — Гарна відпустка, добре відпочив? Чудово! Мені наразі дуже потрібен твій мозок. Коли ми розв'яжемо цю задачу, це буде краса, просто краса!

Вінсент Ренкіс — чи він спав хоч коли-небудь?

— Півцарства за кишеньковий калькулятор, — додав він, тягнучи мене коридорами. — Як ти вважаєш, чи не стане марнуванням часу розробка кишенькового калькулятора? Мені здається, що час, збережений його наявністю, значно перевищить час, витрачений на приведення технологій до потрібного рівня, але ж розрахунки продуктивності такі ненадійні. Скільки десятиліть залишилося до появи консультантів з менеджменту? І скільки, цікаво, десятиліть вони потім існуватимуть?

— Вінсенте…

— Ні, не знімай пальто, нема на це часу. Я категорично наполягаю, зараз критичний момент.

— Але потім, — рішуче обірвав його, — нам треба буде поговорити.

Навіть дивно, наскільки оце «потім» може обтяжувати розум. Я знав усі цифри, що були переді мною, знав рішення всіх написаних на дошці рівнянь, але був майже не здатний зосередитись на них або сказати що-небудь. Інші жартували, що моя відпустка розслабила мене, що в мене забагато думок про гарних дівчат і випивку. Я кивав і посміхався, а трохи згодом, зваживши на мою розсіяність, вони перестали жартувати й взялися працювали без мене.

Потім мала бути вечеря, але Вінсент, який мало не лускався від енергії, виявився надто зайнятим.

А коли настав вечір, він думав, чи не спробувати попрацювати вночі.

На той час, коли я зміг-таки переконати його, що це погана ідея, ми встигли вже розпочати, і лише о другій ночі я схопив його за рукав, відтягнув його від дошки й вигукнув:

— Вінсенте!

Назвати його англійським ім'ям за присутності інших було рідкісним порушенням протоколу. Його очі швидко оббігли навколо кімнати, щоб побачити, чи хтось почув, але якщо й так, ніхто цього не виказав.

— Так, — відсутнім голосом пробурмотів він; частка за часткою його увага поверталася до мене. — Ми збиралися поговорити, так? Ходімо до мого кабінету.

Кабінет Вінсента був водночас і спальнею, і ця спальня була такою самою камерою, як у всіх: маленька, без вікна, з гудінням водогону та вентиляційних труб, що проходили над головою. Окрім односпального ліжка єдиними меблями там були два дерев'яні стільці та невеликий круглий стіл, недостатньо високий, щоб під ним можна було зручно помістити коліна. Вінсент указав мені на стілець, а сам, поки я сідав, дістав з-під ліжка й поставив на стіл пляшку солодового віскі та дві чарки.

— Я імпортував його через Фінляндію, — сказав він, — для особливих випадків. Твоє здоров'я! — він підняв чарку і я цокнув її, а потім, ледь намочивши губи, поставив її на стіл.

— Пробач мені мою наполегливість, — відразу почав я, бо з Вінсентом завжди легше говорити відверто. — Але, як я вже казав, нам треба поговорити.

— Гаррі, — коли він сідав зручніше навпроти мене, його голос звучав майже стурбованим, — у тебе все гаразд? Здається, я вперше бачу тебе таким нетерплячим.

Я відштовхнув склянку трохи до центру столу й спробував хоч якось упорядкувати свої думки. Моє бажання поговорити з Вінсентом дещо переплутало список питань, що я хотів обговорити, і тепер я намагався зібрати наново в горнилі поточної миті той врівноважений план, що я склав у поїзді.

Зрештою:

— Ти знищив Ленінградський Клуб Хронос.

Він завагався, на його обличчі промайнув подив, а потім він відвернувся. Після цього дивно тваринного руху він спрямував погляд у глибини віскі, міркуючи над моїм звинуваченням.

— Так, — зрештою сказав він. — Це я. Вибач, Гаррі. Я трохи відстав від подій; споглядачі доповіли мені, що ти туди не ходив, — раптова усмішка. — Я мав передбачити, що вони не визнають свою некомпетентність, якщо ти втечеш з-під їхнього нагляду. А як тобі Софія, сподобалася?

— Вона була дуже мила.

— Я знаю, що казати таке жахливо, але я вважаю, що іноді треба просто розслабитися. Так, я знищив Ленінградський Клуб Хронос. Чи хочеш ти сказати ще що-небудь?

— То ти хочеш сказати, що це було зроблено заради мене? Щоб завадити моїм колегам вистежити мене, щоб приховати зраду?

— Авжеж, заради тебе. І чи не здається тобі, що слово «зрада» дещо лайливе? Клуб Хронос зацікавлений лише в нескінченно повторюваному теперішньому часі, а ми з тобою працюємо над чимось набагато більшим. Адже ти про них теж такої думки?

Говорячи, він долив мені віскі, хоча я його ледь надпив. Потім він надпив зі своєї чарки. Якщо він сподівався, що я зроблю те саме, він мав розчаруватися.

— Невже тебе це непокоїть? Це було просто приховування слідів. І якщо ти наполягаєш на використанні слова «зрада», мушу нагадати тобі, виключно в інтересах академічної точності, що я членом Клубу Хронос ніколи не був. Ти був. Отже, зрада, про яку ти кажеш, була повністю твоєю, твоїм вибором, зробленим вільно й свідомо. Якщо ти сумнівався в тому, що ми тут робимо, і в помилковості політики Клубу, ти мав можливість прострелити собі голову ще десять років тому. Ти маєш можливість зробити це сьогодні.

— Приєднатися або померти?

— Гаррі, — докорив він, — не користуйся в суперечках зі мною словами лінійних смертних. Сама ідея, що їхні філософія та мораль можуть бути застосовані щодо будь-кого з нас, є не просто абсурдною, а й нерозумною. Я не кажу, що ми повинні жити без норм, просто прийняття моральних правил смертних — майже такий самий хиткий вибір, як жити взагалі без правил.

— Закони смертних людей, етика та мораль життя формувалися впродовж тисяч років.

— А закони, за якими живемо ми, Гаррі, були створені впродовж віків, і їх дотримання не вимушено страхом.

— Що трапиться тут, коли тебе не стане? — тихо спитав я. — Що буде з чоловіками та жінками, які тут працюють, з нашими… колегами?

Його пальці по черзі стукнули по краю чарки; лише один раз. А потім:

— Я бачу, що ти розумієш, якою буде відповідь, і вона непокоїть тебе. Мені шкода, Гаррі; я навіть не уявляв, що ти стаєш таким рефлексивним.

— А чому ти не кажеш це вголос? — спитав я. — Тобі соромно, чи ти просто надто делікатний?

Знову рух пальцями — наче піаніст розігрівав їх перед концертом.

— Люди вмирають, Гаррі, — зітхнув він. — Це фундаментальний закон Всесвіту. Сама природа життя полягає в тому, що воно має закінчитися.

— Окрім нас.

— Окрім нас, — погодився він. — Усього цього… — він указав мізинцем навколо кімнати, — після того, як ми помремо, більше не буде. Неначе й не було ніколи. Кохані, смерть яких ми бачили, народяться знову, і ми будемо пам'ятати, що вони були коханими, але вони нас не знатимуть, і нічого не матиме значення: ні хто жив, ні хто помер. Важать лише залишені ними ідеї та спогади.

(Ви що, вважаєте себе Богом, докторе Оґаст? Ви єдина жива істота, яка має значення?)

(У глибині моєї душі є чорна безодня, падіння в яку не має меж.)

— Я вважаю, що ми повинні зупинитися, — сказав я.

Тепер він поставив чарку на стіл, відхилився назад, закинув ногу на ногу, руки склав на коліні: викапаний стурбований шкільний вчитель, що намагається не виказати схвильованому учневі свій неспокій.

— Гаразд, — зрештою сказав він. — Але чому?

— Я боюсь, що ми з'їмо свої душі.

— Поетична відповідь мене не влаштовує.

— Ця… машина, — обережно сказав я, — ці ідеї, які ми досліджуємо, або спогади, які ми створюємо, якщо тобі так більше до вподоби. Ця теорія всього, відповідь на всі наші питання, вирішення задачі існування калачакр… Це гарна ідея. Це найколосальніша ідея, яку я коли-небудь чув, а ти, Вінсенте — єдиний з усіх зустрітих мною людей, хто має водночас і уяву, і волю втілювати її. Вона фантастична, і ти теж фантастичний, для мене велика честь, що я працював над цим.

— Але, — підказав він, і сухожилля на його горлі напружилися.

— Але в ім'я прогресу ми з'їли свої душі, і тепер ніщо інше для нас не важливо.

Тиша.

Я спостерігав, як тонкі лінії його сухожиль здіймають шкіру.

Потім він єдиним рухом допив вміст своєї чарки й поставив її, дзенькнувши, на стільницю.

Тиша.

— Світ добігає кінця, — зрештою зітхнув я. — Це повідомлення надходило від дитини до дорослого, від дитини до дорослого, його передали в минуле з майбутнього, яке настане через тисячу років. Ця ідея так само завелика для розуміння, як і ті питання, на які ти намагаєшся знайти відповіді. Але за нею стоять люди, життя, які зараз знищуються та губляться. І це зробили ми. Світ добігає кінця.

Тиша.

А потім він — так само раптово, як допивав чарку — підвівся, пройшов через кімнату, розвернувся на місці, склав руки за спиною, наче вчитель, яким йому слід було стати, і сказав:

— Я маю сумнів у тому, що він єдиний.

Я вигнув брови, чекаючи на неминуче пояснення.

— Ми руйнуємо не єдиний світ, Гаррі, — докірливо сказав він, — а лише один зі світів. Ми не монстри-науковці, що злетіли з котушок. Те, що ми вплинемо на течію часу, беззаперечно — ми не можемо не впливати на перебіг історичних подій — але йдеться лише про один світ, який може змінитися. Ми живемо, помираємо, а потім усе стає таким, яким було від початку, і ніщо з того, що ми робили, більше не має значення.

— Я не згоден. Ми змінюємо життя людей. Для нас це може не мати значення, можливо це навіть… дрібниця в масштабі всього Всесвіту. Але навіть у масштабі Всесвіту, навіть лише в цьому сторіччі існують мільярди людей, для яких це має велике значення, і хоч ми й маємо більше часу, ніж вони, в масі їх усе одно більше. Наші вчинки… важать. Ми маємо відповідальність не тільки за великі справи, але й за дрібніші, просто тому, що на цьому має існувати весь світ навколо нас, світ свідомих живих істот. Ми не боги, Вінсенте, і наше знання не дає нам право удавати їх. Боги — не те, чим ми маємо бути.

Він обурено пирхнув, здійняв руки й рушив навколо маленької кімнати так, ніби його тіло було змушене не відставати від рук. Я стояв і дивився, як він ходить.

— Так, — зрештою сказав він. — Я згоден з тим, що ми не боги. Але те, що ми робимо, Гаррі, воно зробить богів, дасть нам бачення творця; це дослідження може відімкнути нескінченність. Ти кажеш, що ми завдаємо шкоди. Але я цього не бачу. Через Клуб Хронос надіслано повідомлення? Це нічого не означає, ми з тобою обоє розуміємо, що жодні математичні формули та жоден історичний аналіз не можуть показати, що до цього призвели наші прилади — надто багато різноманітних факторів. Ти вважаєш, що людство обов'язково знищить себе знанням, я правильно тебе розумію? Це дуже песимістичний погляд, як для людини, яка стає на захист короткого життя.

— Вигадане тобою квантове дзеркало має певні теоретичні наслідки. А що як…

— «А що як», «а що як», «а що як»!.. — різко сказав він, обертаючись на місці, щоб змінити напрямок руху. — А що як ми завдаємо шкоди майбутньому? А що як наші дії змінюють життя? «А що як», «а що як», «а що як»! Я вважав тебе холоднокровною людиною, для якої «а що як» є теоретичною анафемою, — зморшки на його нахмуреному обличчі поглибилися й раптом він повернувся й ударив долонею по стіні. Потім він трохи постояв, чекаючи, доки відлуння різкого звуку розчиниться в тиші. Не дивлячись на мене, він сказав: — Ти потрібен мені в цьому, Гаррі. Ти більше, ніж просто асистент, більше, ніж просто друг. Ти блискучий. Твої знання, твої ідеї, твоя підтримка… Я можу розкрити таємниці буття, нашого буття, всього лише за кілька життів. Мені потрібно, щоб ти залишився зі мною.

— Ця праця, — зізнався я, — була найзахопливішим часом за всі мої життя. І колись це може повторитися. Але тут, зараз, поки ми не розуміємо повністю наслідки… Я вважаю, що ми повинні зупинитися.

Він не відповідав, тому я квапливо продовжив:

— Якщо ми поговоримо з Клубом Хронос… — презирливе ричання, зневага до самої ідеї, — ми можемо надіслати вперед у часі питання до тих, чиї уявлення про технології можуть бути кращими за наші. Ми можемо подивитися, чи має наше дослідження вплив на час, на людей…

— Клуб Хронос застійний! — прогарчав він. — Вони ніколи не зміняться, ніколи не розглядатимуть можливість розвитку, бо це загроза їхньому комфорту! Вони відразу схоплять нас, Гаррі, а може навіть спробують стерти. Такі люди, як ми з тобою, є загрозою для них, бо ми не можемо задовольнятися вином, сонцем і нескінченним, безглуздим, покірним повторенням!

— У такому разі не повідомлятимемо Клубові, — відповів я. — Залишмо послання в камені. Ми попросимо, щоб відповідь передали крізь час назад. Ми можемо не розкривати свої імена, а коли дізнаємося…

— Тисячі років! — презирливо сказав він. — Сотні поколінь! Ти готовий чекати?

— Я розумію, що ти працював над цим довше, ніж я…

— Впродовж десятків життів, століть мого життя, від першої самосвідомості в дитинстві до дня смерті саме це, Гаррі, є моїм призначенням, — він обернувся й подивився на мене так, що я міг би здригнутися, але опанував себе. — Ти ж не зупинятимеш мене, Гаррі?

Благання та загроза?

Можливо.

Всередині щось напружилося.

— Я завжди залишатимусь твоїм другом, Вінсенте, — відповів я. — Ніким іншим.

Чи могла та частина душі, що зіщулилася в мені від цієї брехні, зіщулитися і в ньому? Чи ми обоє побачили один в одному неправду тією глибокою частиною розуму, що не потребує думки?

Якщо й так, то він відмахнувся від цього почуття, неначе змахнув рукою малознайомій людині, яку побачив на іншому боці людної вулиці. Він знову опустився на стілець, взяв свою пусту чарку, нахмурився, побачивши, що всередині нічого немає, й знову поставив.

— Чи можу я попросити тебе подумати впродовж якогось часу? — спитав зрештою він. — Можливо, тиждень? Якщо за тиждень ти не зміниш своєї думки…

— Авжеж!

— … ми що-небудь вигадаємо. Якщо ти підеш, Гаррі, я буду вбитий горем, чесно, але я можу зрозуміти, якщо… між нами стоїть… совість.

— Що ж, почекаймо тиждень, — відповів я, знизавши плечима. — Врешті-решт, після всього, що ми зробили, поспішати було б лицемірством.

Через півгодини я був у своїй кімнаті, і не минуло й десяти секунд після того, як двері зачинилися, як я почав збирати до дорожньої сумки найтепліший одяг і думати про найкращий спосіб втечі.