Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 7

На початку 1990-х років вважається, що ті, хто працює в галузі психічного здоров'я, мають і самі регулярно обстежуватися з метою виявлення емоційних і розумових розладів. Одного разу я теж намагався стати психологом, але мені довелося мати справу з задачами, які були або непереборними або надто суб'єктивними для логічного аналізу, а засоби, до яких я мав доступ, були примітивні. Якщо коротко, мені це було не до снаги, і коли мене відправили до «Притулку Святої Марґо» — вдруге за час мого існування, але вперше в тому житті — я відчув суміш люті та гордості тим, що мій здоровий глузд, зрощений попри суворі провокації, міг бути настільки незрозумілим для смертних невігласів.

При згадці про фахівців у галузі психічного здоров'я 1960-их, їхні колеги з 1990-их стають схожими на Моцарта, який топче невдалий твір Сальєрі. Напевно, мені слід бути вдячним, що деякі з більш експериментальних методик 1960-их тоді ще не проторували шлях до Нортумбрії. На мені не випробували ЛСД та Екстезі й не пропонували обговорити мою сексуальність, бо єдиний тутешній психіатр, доктор Абель, вважав Фрейда хворим. Першою про це дізналася Тіпалка — бідолашна жінка, яку насправді звали Люсі, і чий синдром Туретта лікували мікстурою з байдужості та жорстокості. Якщо нашім санітарам і було щось відомо про методи відучування від поганих звичок, у їхньому виконанні це означало ляскати цю жінку долонею по голові кожного разу, коли вона сіпалася або бурчала, а якщо після цього вона ставала ще більш галасливою — а це траплялося часто — то два санітари сідали на неї, один на ноги, а другий на груди, доки вона під ними не непритомніла. Один раз я спробував утрутитися й отримав дозу такого самого лікування: лежав, притиснутий до підлоги Бридким Біллом, головним санітаром денної зміни й колишнім зеком, і «Новаком», який працював тут уже півроку, але досі не сказав, як його звати. Новак стояв на моїх зап'ястях, здебільшого для того, щоб удати завзяття, а Бридкий Білл пояснював мені, що я повівся дуже погано, і що те, що я вважаю себе лікарем, не означає, що я на чомусь знаюсь. Я кричав від безсилля та розчарування, а він ляпав мене по обличчю, даючи мені привід для люті, і я намагався скористатися цією люттю для того, щоб стримати сльози, щоб перетворити жалість до себе на гнів, але не зміг.

— Пеніс! — крикнула Тіпалка під час однієї з групових терапій, які відбувалися раз на тиждень. — Пеніс, пеніс, пеніс!

Крихітні вуса доктора Абеля затремтіли на губі, наче в переляканої миші; він клацнув ковпачком ручки.

— Заспокойтеся, Люсі…

— Ну дайте мені його, дайте, дайте, дайте! — кричала вона.

Я спостерігав за тим, як щоки доктора Абеля червоніли. Це був дивовижний колір, було майже можливо розрізнити окремі капіляри, і я на мить задумався про те, чи не є поширення рум'янцю ознакою швидкості руху крові в дермі; якщо так, йому слід було серйозно подумати про фізичні вправи та добрий масаж. Фасон його вусів перестав бути модним ще того дня, коли Гітлер окупував Чехословаччину, а єдиними почутими мною від нього словами, що мали хоч якийсь сенс, були «Докторе Оґаст, людина не може зазнати більшої ізоляції, ніж коли вона самотня посеред натовпу. Вона може кивати, усміхатися й казати правильні речі, але самим цим прикиданням її душа відштовхується від людства ще далі».

Коли я спитав його, чи не в печиві з пророкуванням він це прочитав, він спантеличився й спитав, чи кладуть у це печиво імбир.

— Дайте мені його, дайте, дайте! — кричала Тіпалка.

— Це непродуктивно, — тремтячим голосом сказав доктор Абель, аж тут Люсі задерла свій халат, щоб показати нам свої величезні панталони й почала танцювати, від чого Саймон, який наразі був у депресивній фазі свого біполярного розладу, почав плакати, а Маргарет почала хитатися, і тоді до кімнати примчав Бридкий Білл, на ходу готуючи палицю та гамівну сорочку, а доктор Абель, чиї вуха палали, наче гальмівні вогні, подріботів геть.

Раз на місяць дозволялося бачитися з відвідувачами, але ніхто не приходив.

Саймон казав, що це на краще, що він не хоче, щоб його бачили таким, що йому соромно.

Маргарет кричала й дряпала стіни, доки з під її нігтів не потекла кров, а тоді її повернули до її палати й дали заспокійливе.

Люсі, по обличчю якої текла слина, сказала, що соромно має бути не нам, а їм. Вона не сказала, кому «їм», але в цьому не було потреби, бо вона була права.

Через два місяці я був готовий піти.

— Тепер я розумію, — спокійно пояснював я, сидячи перед столом доктора Абеля, — що зазнав психічного розладу. Я безумовно потребував лікування й навіть не знаю, як висловити вам свою глибоку вдячність за те, що ви допомогли мені здолати цю проблему.

— Докторе Оґаст, — пояснив доктор Абель, вирівнюючи свою ручку паралельно до свого записника, — я думаю, що ви зазнали значно більшого, ніж психічного розладу. У вас були галюцинації, які, на мою думку, кажуть про значно складніші психологічні проблеми.

Я подивився на доктора Абеля так, ніби побачив його вперше, й задумався: чим для нього є успіх? Як на мене, доктор Абель не прагнув одужання пацієнта, якщо процес лікування був цікавий.

— Що ви маєте на увазі? — спитав я.

— Я хочу залишити вас тут на довший час, — відповів він. — Зараз з'являються дивовижні препарати, і мені здається, що вони є саме тим, що вам потрібно…

— Препарати?

— Є дуже перспективні дослідження фенотіазинів…

— Це отрута для комах.

— Ні-ні, докторе Оґаст, ні. Я розумію, що вас це турбує як лікаря, але запевняю вас, що коли я кажу про фенотіазини, я маю на увазі похідні речовини…

— Думаю, мені потрібна думка іншого спеціаліста, докторе Абель.

Він завагався. Я побачив спалах гордості, що міг призвести до конфлікту.

— Я високо кваліфікований психіатр, докторе Оґаст.

— У такому разі, як кваліфікований психіатр, ви маєте розуміти, наскільки важливою є віра пацієнта у спосіб лікування.

— Так, — неохоче визнав він. — Але в цій лікарні я єдиний кваліфікований лікар…

— Це неправда. Я теж кваліфікований лікар.

— Докторе Оґаст, — сказав він, злегка посміхнувшись, — ви хворий. У такому стані ви не можете нікого лікувати, надто себе самого.

— Я хочу зателефонувати своїй дружині, — твердо відповів я. — Вона має юридичне право вирішувати, що ви зі мною робите. Я відмовляюся приймати фенотіазини, і якщо ви збираєтеся примусити мене приймати їх, ви маєте отримати дозвіл найближчого родича. Вона мій найближчий родич.

— Наскільки я розумію, докторе Оґаст, вона є однією з тих, хто зробив запит щодо вашої ізоляції.

— Вона знає, які ліки добрі, а які — погані, — заперечив я. — Зателефонуйте їй.

— Я подумаю про це.

— Не треба думати, докторе Абель, — відповів я. — Просто зателефонуйте.

Я й досі не знаю, чи зателефонував він їй.

Напевно, ні.

Даючи мені цей медикамент вперше, вони намагалися зробити це непомітно. Вони послали Клару Воткінс — медсестру, яка здавалася дуже невинною й отримувала від своєї роботи злу втіху. Вона принесла тацю, на якій були звичайні таблетки — їх я взяв — і шприц.

— Ну що ти, Гаррі, — докорила вона, побачивши вираз мого обличчя. — Це тобі на користь.

— Що це таке? — підозріло спитав я.

— Це ліки! — радісно проспівала вона. — Адже ти любиш приймати ліки, так?

В іншому кінці кімнати стояв Бридкий Білл, він не зводив з мене очей. Його присутність доводила мої підозри: він уже готувався застосувати силу. Я сказав:

— Я вимагаю пред'явлення дозволу, підписаного моїм найближчим родичем.

— Просто дай мені руку, — сказала вона й схопила мене за рукав, але я його висмикнув.

— Я вимагаю адвоката, юридичного представника.

— Але ж це не в'язниця, Гаррі! — весело відповіла вона, скосивши очі на Бридкого Білла. — Тут немає адвокатів.

— Я маю право на думку іншого спеціаліста!

— Доктор Абель просто робить те, що тобі краще. Навіщо все ускладнювати? Ну ж бо, Гаррі…

Цієї миті Бридкий Білл міцно схопив мене ззаду і я вже не вперше пошкодував, що за більш ніж двісті років так і не навчився якихось бойових мистецтв. Він, колишній зек, вважав, що бути санітаром у божевільні — це точнісінько як у тюрмі, тільки краще. Кожного дня він упродовж години тренувався в садку лікарні й приймав стероїди, від яких його брови завжди виблискували від поту, а яєчка, напевно, зменшувалися, а він намагався компенсувати це додатковими тренуваннями й додатковими стероїдами. Хоч якими б не були його статеві залози, руки в нього були товстіші за мої стегна, і він схопив мене ними так сильно, що я здійнявся над стільцем, безпомічно дриґаючи в повітрі ногами.

— Ні! — благав я. — Будь ласка, не робіть цього, будь ласка…

Клара ляснула мене по руці біля ліктя, щоб шкіра почервоніла, а тоді вхитрилася не влучити у мою вену. Я смикав ногами, а Бридкий Білл стиснув мене так сильно, що жар ударив мені в очі, а мозок став наче ватним. Я відчував, як голка встромляється, але не відчув, чи її вийняли, а потім мене кинули на підлогу й сказали:

— Не будь таким дурнем, Гаррі! Чому ти завжди такий дурень, коли тобі намагаються зробити краще?

Вони залишили мене самого, сидіти й чекати дії медикаменту. Мій розум гарячково намагався вигадати, як зробити з доступних мені речовин антидот проти отрути, що розтікалася по моєму організму, але лікарем я став у цьому житті вперше, тож ще не мав часу дізнатися про нові препарати. Я поповз навкарачки по підлозі до графина з водою та випив усе, що в ньому було, а потім ліг на спину посеред кімнати й намагався сповільнити дихання та серцебиття в даремній спробі обмежити поширення препарату. Мені спало на думку, що я мушу спробувати відстежити власні симптоми, тому я розвернувся на підлозі так, щоб бачити годинник. Через десять хвилин я відчув легке запаморочення, але воно минуло. Через п'ятнадцять я збагнув, що мої ноги були на іншому боці планети, що хтось розпиляв мене навпіл, але нерви попри розірвані кістки залишив цілими, і тепер мої ноги належали комусь іншому. Я розумів, що це неможливо, але смиренно прийняв, що вочевидь усе саме так і є.

Прийшла Тіпалка. Вона стала наді мною й сказала:

— Що робиш?

Я подумав, що насправді їй не потрібна відповідь, тому промовчав.

По одній з моїх щік текла слина. Мені радше подобалося відчуття прохолодної рідини на розпеченій шкірі.

— Що робиш, що робиш, що робиш? — вищала жінка, і я подумав, чи знають уже в Нортумбрії про адренергічні агоністи, чи ще ні.

Вона трухнула мене кілька разів, а потім пішла геть, але вочевидь лишила по собі частину себе, бо я досі трусився, бився головою по підлозі й розумів, що обмочився, але це мене теж не турбувало, це було цікаво й зовсім не так, як зі слиною, бо сеча була такої самої температури, як я, доки не висохла й не почала пекти, до того ж усе це було дуже далеко, а потім з'явився Бридкий Білл, а його обличчя було вщент розбите. Його розбило об стелю над моєю головою наче зрілий томат, череп був проломлений і лише ніс, два ока та презирлива посмішка залишилися посеред залишків крові та мозку, що крапали, а коли він нагнувся наді мною, шматочки його мозочка сповзли по його щоці до куточка рота й висіли сіро-рожевим клаптем з його нижньої губи, а потім впали, наче яблучне пюре з ложечки немовляти, прямісінько на моє обличчя, а я кричав, кричав і кричав, доки він не почав душити мене, і тоді я вже не міг кричати.

На той час я вже, звісно, не стежив за часом, тож мої спостереження вже не мали наукової цінності.