Розділ 34


Це не я перетинаю нічним поїздом Європу, а хтось інший.

Можливо, це відчувають усі мандрівники — я можу судити про це лише за своїм досвідом — але є посеред ночі така мить, коли чоловік може сидіти в пустому вокзалі, чекаючи на останній у довгій подорожі поїзд, і незалежно від особистого досвіду цього чоловіка він перестає бути «собою» і стає «кимось іншим». Можливо, в цьому пустому місці знайдеться ще хтось живий: зсутулений мандрівник, чиї очі надто втомилися, щоб читати книжку; урядовий «апаратчик», який повертається з невдалої зустрічі прямісінько до ранкової догани; двоє або троє незнайомих людей, які зібралися під білим ліхтарем, шипіння якого вдень не було чути через гуркіт поїздів, що мчали крізь станцію, але вночі це шипіння стало головним звуком Всесвіту. Коли потяг гальмує біля перону, дуже довго здається, що він ще далеко, а потім раптом він уже тут, і він був тут довше, ніж ти міг подумати. Важкі двері, відчиняючись, згинаються посередині. Туалети смердять сечею, сітки над пасажирськими сидіннями провисли від того, що занадто багато кілометрів утримували в собі забагато багажу. В останній поїзд до Ленінграда сідають троє, а не виходить ніхто.

Я сиджу біля вікна, у паспорті в мене несправжнє ім'я, в голові змішалися близько десятка мов, і я не певний, яка з них вискочить на язик; я дивлюся на своє віддзеркалення у вікні вагона й бачу там незнайомця. Це хтось інший їде нічним поїздом крізь Росію, на самоті з грюканням коліс під вагоном. Це в когось іншого обличчя занадто біле проти чорноти за вікном. У когось іншого голова б'ється об холодне скло кожного разу, коли двигун різко набирає обертів або верещать гальма.

У такий час думки приходять не словами, а історіями про життя когось іншого. Дитина звернулася до чоловіка, який помирав у Берліні, і сказала, що світ добігає кінця, і ці слова не мали жодного сенсу. Смерть завжди приходила до нього раніше, вона завжди приходитиме надалі, і якщо відверто, то смерть цікавила б його анітрохи не більше, ніж незвичайний тропічний жук, якщо б через неї не доводилося знову переживати нудьгу дитинства. Бомби падали, люди помирали, то ж, якщо відверто, чому зміни в цій низці подій мусять щось важити, якщо все одно все закінчиться так само?

А потім ще раз.

Вінсент Ренкіс ударив Кембриджського професора, кулаком кулаком по щелепі, і за що? За два слова, промовлені з надією: Клуб Хронос.

Дитина викинулася з четвертого поверху притулку; мандрівний монах спитав у китайського шпигуна, як померти, а Вінсент Ренкіс вивчав дива Всесвіту і хотів більшого.

Яка від вас користь?

Чоловік, що їде до Ленінграда, чує в голові голос Франкліна Фірсона й на мить дивується, побачивши, як сіпнулося віддзеркалене у вікні обличчя. Що це? Біль від небажаного спогаду? Вина? Розкаяння?

Яка від вас користь, докторе Оґаст? Ви думаєте, що все це був просто сон?

Суперечка з Вінсентом у моїй кімнаті в Кембриджі.

А також ми припустили ймовірність паралельного Всесвіту, який ви, можливо, врятуєте від війни. Ми навіть припустили існування світу, в якому ви самі зможете насолодитися тим миром, якщо забути про парадокс.

Коли я маю оптимістичний настрій, мені хочеться вірити, що кожне прожите мною життя та кожний зроблений мною вибір мають наслідки. Що я не один Гаррі Оґаст, а мене багато, я є розумом, що пурхає від одного паралельного життя до іншого, а коли я помираю, той світ існує далі без мене, змінений моїми вчинками, з відбитками моєї присутності.

А потім я озираюся на все те, що я зробив, а понад усе, зважаючи на мою особливість, на те, чого я не зробив, і ці думки пригнічують мене, і я відкидаю цю гіпотезу як необґрунтовану.

Яка від мене користь?

Або змінювати світ — багато-багато світів, кожний з яких зазнав зроблених мною виборів, кожний вчинок мав наслідки, кожна любов і журба мали сенс — або не робити взагалі нічого.

Незнайомець їде поїздом до Ленінграда.

Загрузка...