Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 10

Повернімося до безумства, до місця зламу.

У моєму четвертому житті Франклін Фірсон прийшов до лікарні рятувати мене від отрути не заради мене, а дбаючи про власну користь. Саме його голос лунав наді мною, коли я нерухомо лежав на лікарняному ліжку:

— Що ви йому давали? Ви казали, що він буде притомний.

Саме його рука стримувала хитання носилок, коли мене виносили через парадні двері до непримітної машини швидкої допомоги, що чекала на нас.

Саме його черевики клацали шкіряними підошвами по мармурових сходинках великого готелю, який у цей сезон не приймав гостей, а персонал було відіслано додому, і в якому мене зрештою поклали в ліжко з периною та темно-червоними простирадлами, на яких я міг марити та блювати, поступово одужуючи.

Різке припинення споживання будь-якого препарату, що спричинює залежність, ніколи не буває приємним; мої нейролептики не були виключенням. Я безумовно бажав смерті; щоб я не зміг її собі заподіяти, мене пристібали до ліжка. Авжеж, я відчував, що все втрачено, що я проклятий, що порятунку немає, я бажав утратити свій розум повністю, видряпати собі очі й жити в безумстві. І навіть зараз, попри свою добру пам'ять, я не можу згадати найгірші з тих моментів, я радше пам'ятаю це так, ніби це сталося з іншою людиною. І авжеж я знаю, що маю здатність знову стати тим собою, знову відчути все те, і я знаю, що хоча двері туди наразі зачинені, в глибині моєї душі досі існує чорна безодня, падіння в яку не має меж. Кажуть, що розум не може пам'ятати біль; а я кажу, що це неважливо, бо навіть якщо фізичне відчуття втрачене, наші спогади про нього та про спричинений ним жах бездоганні. Наразі я не маю бажання померти, але обставини написання цих слів сильніші за мене. Я пам'ятаю, що тоді хотів цього, і це було по-справжньому.

Не було ніякого спалаху світла, не було прокидання з темряви, після якого я став здоровий. Натомість було повільне човгання в напрямку просвітління. Пробудження на кілька годин, а потім знову сон, а потім знову пробудження, яке тривало вже трохи довше. Було повільне відновлення людської гідності: чистий одяг, звільнені нарешті руки, шрами навколо щиколоток і зап'ясть вимиті від спеклої крові. Мені дозволили їсти самому: спочатку під наглядом, у ліжку, потім під наглядом, біля вікна, потім під наглядом у їдальні на нижньому поверсі, а зрештою — на терасі з видом на поле для крокету, за яким був зелений садок; там наглядач удавав, що він просто друг. Мені дозволили помитися самому, завчасно прибравши з ванної кімнати гострі предмети й залишивши за дверима охоронця, але мені це було майже байдуже; я сидів під душем, доки моя шкіра не вкрилася зморшками, а бойлер, що був на верхньому поверсі, не почав здригатися від напруження. Моє підборіддя вкрилося густою бородою, тому вони привели перукаря, який незадоволено цокав язиком, бризкав мене італійськими маслами й казав мені гучно, як дитині:

— Ваше обличчя — ваш статок! Не витрачайте його за раз!

Увесь цей час десь на периферії завжди було обличчя Франкліна Фірсона, і з його байдужості я міг зробити лише один висновок — головний тут саме він. Коли я їв, він сидів за два столики від мене, коли я виходив з ванної, він стояв у кінці коридору, тож я зробив висновок, що саме за його наказом у моїй спальні встановлено напівпрозоре дзеркало для безперервного спостереження за моєю кімнатою, про яке я здогадався лише завдяки тихому дзижчанню кінокамери.

Під час одного зі сніданків він сів біля мене й сказав:

— Тепер ви маєте значно кращий вигляд.

Я тоді обережно пив чай — там я завжди пив обережно, ковтаючи потроху, щоб переконатися у відсутності токсинів. Я відповів:

— Я почуваюся краще. Дякую.

— Вам може бути приємно дізнатися, що доктора Абеля звільнено.

Він сказав це так невимушено — на колінах газета, очі бігають по питаннях кросворда — що з першої спроби я його навіть не зрозумів. Але слова були промовлені, тож я знову сказав, як колись слухняним сином казав батькові:

— Дякую.

— Я вітаю його наміри, — продовжував Фірсон, — але його методи були порочні. Ви хотіли би побачитися зі своєю дружиною?

Перш ніж наважитися відповісти, я подумки порахував до десяти.

— Так. Дуже.

— Вона збентежена. Вона не знає, де ви є. Вважає, що ви втекли. Можете написати їй листа. Щоб вона заспокоїлася.

— Це було б добре.

— Вона отримає фінансову компенсацію. Можливо, на доктора Абеля чекатиме суд. Або перевірка профпридатності, хто знає?

— Я просто хочу побачитися з нею, — відповів я.

— Скоро, — сказав він. — Ми спробуємо не затримувати вас довше, ніж потрібно.

— Хто ви?

З раптовою енергією, неначе він уже давно чекав на це питання, чоловік відкинув газету.

— Франклін Фірсон, — сказав він і простягнув до мене пласку рожеву долоню. — Для мене велика честь нарешті познайомитися з вами, докторе Оґаст.

Я подивився на його руку й не потиснув її. Він прибрав її байдужим змахом, ніби зовсім і не хотів, щоб я її потиснув, а просто розминав її, щоб мускули розслабилися. Він знову взяв зі столу газету й розкрив її на новинах у країні, а це свідчило, що найголовніше ще попереду. Я водив ложкою по своїй каші й дивився на брижі, що розходилися в молоці.

— Отже, ви знаєте майбутнє, — зрештою сказав він.

Я обережно поклав ложку біля тарілки, витер губи, склав руки на грудях і відхилився на спинку стільця.

Він не дивився на мене, його очі були прикуті до газети.

— Ні, — відповів я. — Це був психічний розлад.

— Оце так розлад!

— Я був хворий. Мені потрібна допомога.

— Ага, — сказав він і легким рухом зап'ясть натягнув газету. — Брех-ня.

Йому так подобалося це слово, що аж куточки губ затремтіли, намагаючись усміхнутися; здавалося навіть, що він зараз скаже його ще раз, щоб насолодитися ним сповна.

— Хто ви? — спитав я.

— Франклін Фірсон, сер. Я вже сказав.

— Кого ви представляєте?

— А чому я не можу говорити від власного імені?

— Тому що ви чийсь представник.

— Я представник кількох зацікавлених агентств, організацій, націй, партій — звіть їх як вам до вподоби. Якщо коротко — представник хороших людей. Адже ви хочете допомогти хорошим, так?

— І яка від мене може бути допомога?

— Як я вже сказав, докторе Оґаст, ви знаєте майбутнє.

Мовчання промайнуло поміж нами, наче павутиння в похмурому будинку. Він більше не удавав, що читає газету, а я безсоромно розглядав його обличчя. Зрештою я сказав:

— Я мушу поставити кілька очевидних питань. Я здогадуюсь, які будуть відповіді, але оскільки ми розмовляємо відверто…

— Авжеж. Це цілком чесна розмова.

— Якщо я спробую піти, мені дозволять?

Він посміхнувся:

— Яке цікаве питання. Дозвольте мені відповісти на нього іншим запитанням. Якщо б ви пішли звідси, то куди б ви в біса пішли?

Я провів язиком усередині рота, відчуваючи ним шрами та свіжі порізи на м'якій шкірі щік і губ. А тоді сказав:

— Якщо б я дійсно знав майбутнє, то яка була б вам від цього користь?

— Ну, це залежить від того, що саме ви знаєте. Якщо ви скажете мені, що для Заходу поточний конфлікт закінчиться тріумфально, що хороші переможуть, а погані згинуть від праведної зброї… дідько, тоді я першим куплю вам пляшку шампанського та шикарну вечерю у французькому ресторані на ваш вибір! Але якщо вам відомі дати масових вбивств, воєн і битв, про загибель людей, про скоєні злочини… у такому випадку, пане, мушу визнати, наше спілкування триватиме дещо довше.

— У мене склалося враження, що ви вже вірите в те, що я дійсно щось знаю про майбутнє, у той час як усі інші люди — у тому числі й моя дружина — вважають, що це маячня.

Він зітхнув, склав газету й відклав її, неначе йому була вже нецікава навіть можливість повернутися до цього маскараду.

— Докторе Оґаст, — відповів він і нахилився над столом до мене, сперши підборіддя на руки, — дозвольте скористатися нагодою цієї невимушеної та відвертої розмови й спитати вас дещо. Під час ваших подорожей — ваших численних подорожей — чи чули ви коли-небудь про «Клуб Хронос»?

— Ні, — чесно відповів я. — Не чув. А що це?

— Це міф. Одна з тих приміток, які вчені залишають у книжці, щоб оживити особливо нудні розділи, щось на кшталт «до речі, подейкують ось що; це ж треба було таке вигадати?», яке дрібним шрифтом надруковане в кінці непрочитаного фоліанта.

— І що ж там дрібним шрифтом написано?

— Там написано… — відповів він, глибоко вдихнувши, як досвідчений оповідач. — Там стверджується, що серед нас є люди, які не помирають. Стверджується, що вони народжуються, живуть, помирають, а потім знову живуть тим самим життям, тисячі разів. І ці люди, ці безкінечно старі й безкінечно мудрі люди час від часу збираються разом — ніхто не знає, де саме — і тоді… Ну, що вони тоді роблять у кожному тексті пишуть різне. Деякі кажуть про зібрання змовників у білих балахонах, інші — про оргії, під час яких створюється наступне покоління. Особисто я не вірю ні в перше, ні в друге, бо через Ку-Клукс-Клан білі балахони зараз уже не дуже модні, а оргії — це просто перше, що всім завжди на думку спадає.

— І це називається «Клуб Хронос»?

— Так, сер, — весело відповів він. — Наче Ілюмінати без романтичного ореолу або масони без запонок для манжетів, це товариство поширилося крізь епохи, безмежне й неминуще. Я мусив його розслідувати лише тому, що хтось сказав, буцімто його розслідують росіяни, і я був певний, що все це хтось вигадав від нудьги, але… потім з'являєтеся ви, докторе Оґаст, і всі мої висновки йдуть коту під хвіст.

— Ви вважаєте, що певна схожість між моєю маячнею та фольклором доводить реальність цих вигадок?

— Боже, ні! Авжеж ні! Я вважаю, що якщо ваша маячня відповідає істині, то в ній має бути й правда. То що ви скажете? — вищиривши на мить зуби в посмішці, він зручно відкинувся на спинку крісла.

Вік не є мудрістю, а мудрість не є інтелектом. Мене досі можна приголомшити, і йому це вдалося.

— Можна мені подумати над цим? — спитав я.

— Авжеж. Подумайте сьогодні, потім поспіть. А завтра вранці скажіть мені свою думку. Ви граєте в крокет?

— Ні.

— Якщо захочете спробувати, тут є чудовий газон.