Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 37

Я вже писав про свою досить нікчемну спробу вбити Річарда Лайла, здійснену приблизно за п'ять життів до того, як я сів на поїзд з Ленінграда, вже тоді розуміючи, що це може скінчитися тільки кров'ю. Лайл убив Розмері Досет і убив мене. Я маю підозру (хоча померши, звісно, не міг розслідувати це), що після моєї смерті він убив багатьох інших і його не спіймали.

Він убив мене у восьмому житті, а в дев'ятому я переслідував його. Це не було шалене переслідування справедливого месника або хитре полювання шпигуна, якого будь-якої миті можуть викрити. Я мав більш як тридцять років на те, щоб обдумати своє ставлення до нього, і за ці тридцять років ненависть охолонула до практичного, ділового вбивства.

— Я розумію, чому ти це робиш, але не певна, що можу виправдати це.

Акінлеє. Народилася приблизно в середині 1920-их, а в найстаршому своєму віці бачила, як літаки врізаються у Всесвітній Торговий Центр. «Я тоді подумала, — казала вона колись, — як прикро, що я не житиму достатньо довго, щоб побачити, що буде далі». Але коли вона розпитувала інших калачакр, наймолодших членів Клубу, які народилися у 1980-их та 1990-их, ті сумно хитали головами й казали: «Ви нічого не пропустили». Батько Акінлеє був нігерійським учителем, а мати — секретаркою з Гани, «яка керувала лікарнею, в якій працювала, і всі це знали, але вона була жінкою 1920-их, тож її все одно називали секретаркою». На відміну від усіх нас, Акінлеє не потребувала порятунку від дитинства. «Мої батьки люблять мене беззастережно, такої любові я не отримувала від жодної іншої людини», — пояснювала вона. Коли наші шляхи перетиналися, ми завжди були коханцями, за винятком одного разу, коли вона експериментувала з гомосексуальністю («Просто, щоб перевірити, чи я не така») та ще одного разу, коли вона була одружена. Її чоловік був суданець; високий і худий, він височів, не домінуючи, у будь-якій кімнаті; він був лінійний, смертний і шалено закоханий.

«Я думаю розповісти йому правду», — повідала вона мені одного дня. Я розповів їй про Дженні, про жінку, яку я кохав, і про те, чим це скінчилося, і вона похитала головою й сказала: «Тоді краще не казатиму».

Пізніше я чув, що їхній шлюб був довгим, щасливим і нечесним до самої його смерті.

— Цей чоловік, якого ти хочеш убити, — сказала вона, — він убивав?

— Так, — твердо відповів я. — Але не в цьому житті, в минулому.

— Але впродовж його теперішньої пам'яті, а не твоєї, він уже убивав?

— Ні, — зізнався я. — Принаймні, я про це не знаю.

Ми зустрілися з нею 1948 року на Кубі. Вона в ці роки щойно розквітнула, їй було трохи за двадцять, і в тому своєму житті (не знаю, яким воно було за рахунком) вона займалася тим самим, чим займалася кожного життя, коли я зустрічав її: подорожі, шопінг, вино, ресторани та емоційно обтяжливі зв'язки з непідхожими чоловіками. Вона мала яхту. Місцеві часто витріщалися на те, як молода нігерійка з бездоганною англійською та ідеальною іспанською граційно йшла до своєї білої істоти, до оббитої шкірою хромованої акули, яку вона з веселим криком «Дайте мені дощу!» спрямовувала до першого-ліпшого тропічного шторму. Я погодився побути з нею дві ночі у відкритому морі, взявши з неї слово, що зараз не сезон ураганів, і попередивши, що на мене чекають справи.

— Які ще справи? — капризно спитала вона.

— По-перше, я долучаюся до британської секретної служби, — відповів я, загинаючи пальці. — Потім хочу зустрітися з Елвісом до його смерті, а ще мені треба вбити чоловіка на ім'я Річард Лайл.

— Навіщо ти йдеш у шпигуни?

— Цікавість. Хочу побачити, чи є якась правда в теоріях змов, про які я постійно читаю в старому віці.

Небагато жінок уміють пити ром осудливо, але Акінлеє це вдавалося.

— Я не розумію тебе, Гаррі, — зрештою сказала вона. — Не розумію, що тебе спонукає? Ти маєш багатство, час, весь світ біля твоїх ніг, але ти постійно лізеш і лізеш у те, що тебе насправді не має турбувати. То й що, як Лайл убив кількох людей? Адже він помирає? Завжди помирає і не пам'ятає. До чого тут ти? Це помста?

— Ні. Начебто, ні.

— Ти ж не думаєш, що я повірю, ніби ти завдаєш собі такого клопоту заради кількох лінійних проституток?

— Думаю, так воно і є, — обережно відповів я. — Боюсь, я мушу це робити.

— Але ж проституток постійно вбивають! Донеси на Теда Банді, вистеж Менсона, знайди Зодіака[4]… Навіщо витрачати свій час на цього одного чоловіка? Боже, Гаррі, це що, твій спосіб змінити щось по собі?

— Але ж я не можу нічого змінити, — зітхнув я. — Я не втручаюся в ніякі значні усталені події. Тед Банді вбиватиме; Зодіак тероризуватиме Каліфорнію. Усе це було й, згідно з кредо Клубу Хронос, має повторитися.

— То навіщо ти вплутуєшся? Боже мій, просто сядь і розслабся.

Я відкинув голову назад, щоб побачити зірки, які саме з'являлися на небі.

— Трохи менше, ніж за двадцять років, людина ходитиме по Місяцю. Сотні тисяч людей без жодної розумної причини загинуть у В'єтнамі, дисидентів розстрілюватимуть, чоловіків катуватимуть, жінки плакатимуть, діти помиратимуть. Ми все це знаємо і ми… нічого не робимо. Я не пропоную змінити світ. Я не стверджую, що ми знаємо, як це зробити. Яким буде майбутнє, якщо цього не трапиться? Але ж ми мусимо робити… щось.

Вона докірливо цокала язиком.

Дивно, але цей слабкий звук посеред тихої ночі мене чомусь дратував. Я відвернувся, ще сильніше закинув голову назад і втупився в небо, роздивляючись сузір'я. Якщо чесно, то мої слова мені самому здавалися дещо пустими. Я нахвалював участь у долі навколишнього світу, але якою мала бути моя роль? Убивця чоловіка, який у цьому житті ще не скоїв убивства.

— Лінійні мають лише одне життя, — зрештою сказала вона, — і вони не дають собі клопоту щось змінювати. Це просто незручно. Лише деякі це роблять. Деякі… «великі» люди, або розлючені, або ті, кого так сильно принижують, що їм не залишається нічого іншого, окрім як давати здачі й змінювати світ. Але ж, Гаррі, всіх цих «великих» людей поєднує одна спільна риса: вони майже завжди самотні.

— Це мене не лякає, — сказав я. — Адже я не великий чоловік.

— Ні, — відповіла вона. — І тому виходить, що ти просто вбивця.

Потім я йшов уздовж берега сам; море котилося хвилями на чорне каміння та білий пісок, а Акінлеє пливла до нової вечірки, до нової випивки, до нових пригод.

— Мене більше ніщо не дивує, — пояснювала вона, — окрім того, в чому зізнаються люди, коли налигаються.

Я ледве втримався, щоб не зітхнути. Мене зізнання людей і найпотаємніші секрети їхніх душ уже давно не дивували.

Я не мав жодного сумніву: Річард Лайл убиватиме.

Мені чекати, доки це відбудеться?

Я поїхав до Лондона. Розмері Досет працювала в Бетерсі, тож саме туди я й поїхав, знов до старих, сповнених димом закладів, розташованих серед сповнених димом вулиць. До секретних служб я пішов не стільки тому, що бажав дізнатися їхні історії, скільки заради навчання, а ще для того, щоб кинути виклик своїм розумовим здібностям. Тепер я користався цими навичками, вчився бути сірим, нічим у куті кімнати. Я спостерігав, як Розмері обирає собі клієнтів із делікатністю торпеди, що влучає в нафтовий танкер, і відчув дивну пустоту в животі, коли згадав, що було між нами раніше. Між нами були гроші — це я розумів добре — але коли ти самотній, такі стосунки дуже легко романтизувати. Я вистежив Річарда Лайла й спостерігав за тим, як спостерігав він. До його першого вбивства залишалося ще кілька років, він був молодим чоловіком, манери якого, можливо, були трохи моторошні, але загалом непосвяченому спостерігачеві ніщо не підказувало, ким він стане згодом. Лайл був навіть певною мірою милий. Він спав із проститутками й завжди платив їм, мав репутацію пристойного, хоча й трохи дивакуватого хлопця. Зі своїми колегами він був у не дуже близьких, але дружніх стосунках, а коли я проникнув у його квартиру та обшукав її, то не знайшов там ні зображень смерті, ні засобів для катування — жодних ознак насилля. Найгірше, що було в тій квартирі — неминущий запах, що залишали по собі тушонка та цибуля. Його радіоприймач був налаштований на Бі-Бі-Сі, а книжки та журнали, яких було небагато, були здебільшого присвячені радощам життя за містом. Було легко уявити його пенсіонером, якому трохи за шістдесят, який іде селом, взутий у практичні чоботи, а біля нього весело підстрибує собака; трохи згодом цей добродій завітає до місцевого паба, де всі його зватимуть Річ або Дик, а хазяїн намагатиметься догодити. Я побачив це так чітко, майже так само чітко, як ніж у його руці перед тим, як він встромив його в мене посеред туману.

Але він цього ще не зробив.

Чи може бути врятованим навіть Річард Лайл?

Голос Вінсента, на той час мого студента, коли ми сиділи разом у моєму кабінеті в Кембриджі й пили віскі:

«Ось про що ти мусиш спитати себе: чи переважить добро, яке ти робиш якійсь людині, щоб здолати її проблему — неважливо, яку саме; скажімо, подагру… Чи переважить твоя допомога іншому в здоланні подагри ту шкоду, виснаження та відразу, яких ти завдаси собі в процесі допомоги? Я розумію, що це звучить не дуже шляхетно, Гаррі, але ж те саме стосується й саморуйнування заради інших, бо ти після цього потребуватимеш зцілення, під час якого буде завдано шкоди іншим, і те саме буде з ними, і зрештою всі отримають більше проблем, ніж мали від початку, — якийсь час він замислено помовчав, а потім додав: — До речі, щодо подагри. Ти став би допомагати комусь, хто страждає від подагри?»

Два тижні по тому я простежив за Річардом Лайлом, коли той ішов до будинку Розмері Досет. Він пробув там годину й вийшов менш охайним і досить задоволеним. Вона стояла в дверях і посміхалася, дивлячись, як він зникає в темряві, а наступного дня я придбав пістолет.