Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 57

Я лише один раз був присутній при Забутті.

Це було 1989 року, в приватній палаті лікарні Св. Миколая в Чикаго. Мені тоді було сімдесят років і почувався я, на власну думку, непогано. Діагноз «множинна мієлома» мені зробили лише за кілька місяців до цього, і це було напрочуд пізно, а за кілька років до цих подій мій ентузіазм щодо непомітності звичайної повільної та незручної смерті призвів до того, що я почав піклуватися про своє здоров'я сильніше, ніж зазвичай. Я був навіть членом тенісного клубу — раніше зі мною такого не було в жодному з життів — а ще я три місяці на рік викладав у школі в горах Марокко математику, напевно, намагаючись отримати спілкування з дітьми, яких сам ніколи не матиму.

Мій візит до цієї надзвичайно ввічливої палати в надзвичайно ввічливій лікарні на краю ввічливого передмістя Чикаго, де гордо майорів американський прапор, а свіжі квіти клали кожного дня біля ліжка кожного пацієнта, відбувся не за мого бажання. Мене сюди викликали, а жінка, що надіслала цей виклик, помирала.

Акінлеє.

Я не бачив її від тієї ночі в Гонг-Конзі, коли її покоївка вибігла у воду, а сама вона втекла до світанку.

Мене змусили надягнути стерильний халат і вимити руки спиртом, перш ніж дозволили зайти до її палати, але робили вони це без ентузіазму. Ушкодження були вже необоротними. Яким чином жінка, в крові якої залишилося так мало білих кров'яних тілець, досі залишалася живою, мені було невтямки; заходячи в двері палати, в якій вона незабаром помре, я дуже чітко бачив, як наближалася смерть.

Її волосся випало, залишивши на голові рябу шкіру, під якою вгадувалися грубі кістки, схожі на переплутані тектонічні плити. Раніше я ніколи не бачив її без волосся й лише зараз збагнув, наскільки схожою була форма її черепа на яйце. Сказати, що її очі були запалі, було б неправдою; просто кожний грам плоті, кожна м'яка риса на її обличчі зникли, залишивши лише покритий тонким шаром м'язів череп, з якого стирчали залишки носа, вух, губ, а очі були схожі на кульки на новорічній ялинці. Фізично вона була молодша від мене, але в той час і в тому місці я був бадьорим молодиком, а вона — стародавньою жінкою, що помирала на самоті.

— Гаррі, — прошипіла вона, і я навіть без медичної освіти зміг би почути в її голосі хрипіння та нерівне дихання. — А ти не поспішав.

Я підсунув до її ліжка вільний стілець і обережно сів, від чого мої кістки заскрипіли, попри регулярні тренування.

— Ти маєш гарний вигляд, — додала вона. — Тобі пасує старий вік.

У відповідь я лише буркнув — іншого доречного звуку не знайшов.

— Як почуваєшся, Акінлеє? Мені майже нічого не сказали.

— Ох, — зітхнула вона, — вони не знають, що казати. Це перегони: що вб'є мене раніше. Усе через імунну систему. І перш ніж ти скажеш мені, що СНІД — хвороба способу життя, думаю, мені слід сказати, що ти ідіот.

— Я не збирався казати…

— Знаєш, інші дивляться на мене так, ніби я — зло. Неначе все це… — вона, напевно, хотіла змахнути рукою, але змогла лише злегка сіпнути кінчиками пальців. — Ніби воно якимось чином є наслідком відсутності моралі. А не того, що клятий дешевий презерватив порвався.

— Ти вигадуєш, буцімто я сказав би це.

— Та невже? Можливо. У тебе все гаразд, Гаррі, як і завжди. Неповороткий старий пердун, але все гаразд.

— Скільки тобі залишилося? — спитав я.

— Б'юсь об заклад, що мене доконає пневмонія; напевно, два дні. Якщо не пощастить, то тиждень.

— Я залишусь. Я забронював номер у готелі неподалік…

— Замовкни, Гаррі, мені не потрібне твоє співчуття. Це просто помирання!

— То навіщо ти мене викликала?

Вона заговорила швидко та без виразу — ці слова були приготовані заздалегідь.

— Я хочу забути.

— Забути? Що забути?

— Усе забути. Геть усе.

— Я не…

— Гаррі, не придурюйся. Ти іноді робиш це для того, щоб співбесідник розслабився, але на мою думку це зневажливо. Ти чудово зрозумів, що я маю на увазі. Ти стільки сил докладаєш до того, щоб стати своїм… як на мене, це нав'язливо. Навіщо ти це робиш?

— Ти покликала мене сюди, щоб спитати про це?

— Ні, — відповіла вона й трохи посунулася в ліжку. — Але якщо ти вже прийшов, то дозволь сказати тобі, що твоя сміховинна переконаність у тому, що якщо тебе вважатимуть гарною людиною, то й тобі буде гарно, є дурною та наївною. Чорти забирай, Гаррі, ну що з тобою трапилося, від чого ти став таким… безколірним?

— Я можу піти…

— Залишся. Ти мені потрібний.

— Чому саме я?

— Тому що ти такий обов'язковий, — зітхнула вона. — Тому що ти такий безколірний. Зараз мені це потрібно. Мені треба забути.

Я нахилився вперед, склавши руки будиночком.

— Ти хочеш, щоб хтось відмовив тебе від цього?

— У жодному разі.

— Тим не менш, я відчуваю певний обов'язок спробувати це.

— Заради Бога, невже ти думаєш, що можеш сказати мені щось таке, чого я вже сама собі не сказала?

Я нахилив голову, посмикав шов на своєму лікарняному халаті, провів уздовж нього пальцями, роблячи «стрілку» на рукаві. Потім:

— Я розповів своїй дружині.

— Котрій з них?

— Моїй першій дружині. Першій жінці, з якою одружився. Дженні. Вона була лінійна, а я — ні; я розповів їй, і вона мене кинула. І з'явився один чоловік, він хотів дізнатися про майбутнє, а коли я відмовив, він повівся не дуже чемно, і я захотів померти; померти справжньою смертю — чорнотою, що зупиняє темряву. Ось чому… Це відповідь на твоє питання. Чому я… уникаю конфліктів. Бо все інше, що я робив, не дало помітних результатів.

Вагаючись, вона посмоктувала нижню губу, закотивши її за зуби. А потім:

— Дурник. Можна подумати, що інші люди знають, як жити правильно.

Забуття. Воно, на мою думку, заслуговує на написання з великої літери, бо чимось схоже на смерть. У спробі відмовити Акінлеє я розповів їй усе те, що вона й сама знала. Для нас смерть розуму більша за смерть тіла. Буде біль. Буде страх. І навіть якщо потім вона не відчуватиме втрату знань, свідомості та душі — бо саме це означає Забуття — навіть якщо вона не шкодуватиме про те, що вони щезнули, бо не матиме спогадів про те, що зникло, нам — тим, хто був її друзями — буде дуже гірко бачити, що вона пішла, хоча тіло й житиме далі. Я не став додавати свій останній аргумент: забути — це втекти. Сховатися від відповідальності за все те, що вона зробила й ким вона була. Не думаю, що це зауваження могло перехилити терези.

Вона ж на всі мої слова сказала:

— Гаррі, ти добрий чоловік, який намагається зробити якнайкраще, але ми обоє знаємо, що я бачила та робила такі речі, з якими неможливо жити. Я зачинила своє серце й обрізала все те, що ти так мило звеш душею, бо з'ясувала, що не можу більше жити ні з серцем, ні з душею. Зроби це для мене, Гаррі, і тоді, можливо, я зможу знов отримати їх.

Я припинив свої спроби відмовити її. Я не мав більше бажання продовжувати.

Наступного ранку я пішов до Чиказького Клубу Хронос, щоб взяти там усе потрібне, і залишив повідомлення іншим членам Клубу про те, що Акінлеє більше не пам'ятатиме, ким і чим вона є; і що в її оновленому стані нам слід доглянути за нею, але втручатися лише за потреби.

Технологія зразка 1987 року лише трохи перевершувала ту, якою Вінсент скористався, коли стирав розум мені. Він користався знаннями про майбутнє, але Клуб Хронос знав набагато більше. У плин історичних подій ми не втручаємося, але коли йдеться про наше виживання, Клуби майбутнього діляться своїми знаннями з Клубами минулого. Подейкували навіть, буцімто в 1870-х роках хтось так хотів забути, що зробив потрібний пристрій на паровому двигуні, але доказів правдивості цього твердження я ніколи не мав і, певно, не матиму.

Наш пристрій використовував хімію та електрику, його вузли були націлені на певні ділянки мозку. На відміну від апарату Вінсента, наш пристрій не потребував притомності мозку, і коли я вводив у кров Акінлеє останнє заспокійливе, у мене було почуття, що я чиню вбивство.

— Дякую, Гаррі, — сказала вона. — Через кілька життів, коли я призвичаюся, відвідай мене, добре?

Я пообіцяв, що відвідаю, але вона вже заплющила очі.

Після цього процес тривав лише кілька секунд. Коли все скінчилося, я побув із нею ще трохи: сидів біля її ліжка й спостерігав за даними приладів. Вона не помилилася: в перегонах хвороб, що намагалися вбити її, перемогти мала саме пневмонія. За інших обставин я би просто дозволив їй померти, але Забуття мало ще один дуже важливий крок — треба було переконатися, що забуто все. Це трапилося через три дні після шоку, о пів на третю ранку. Я прокинувся від крику. Я не відразу впізнав мову — еве, діалект, яким я не говорив кілька століть. Моє знання еве було в найкращому випадку посереднє, але його було достатньо, щоб взяти Акінлеє за руку та прошепотіти:

— Заспокойся. Ти в безпеці.

Якщо вона й зрозуміла мене, то нічим це не виявила, а лише відсахнулася від мене й знову покликала на еве своїх батьків, родину, щоб хтось прийшов на допомогу. Вона не розуміла, що відбувалося, подивилася на своє тіло й здригнулася від болю. Мати, батько, Бог — вона благала всіх.

— Я Гаррі, — сказав я. — Ти мене знаєш?

— Не знаю! — хрипіла вона. — Допоможіть мені! Що відбувається?

— Ти в лікарні. Ти хвора, — я шкодував, що знав цю мову погано, бо зміг сказати це лише словом «помираєш».

— Хто я?

— Ти дізнаєшся про це.

— Мені страшно!

— Я знаю, — пробурмотів я. — Це лише для того, щоб переконатися, що все спрацювало.

Я усипив її знову, доки вона не спитала про що-небудь ще. Дитиною, народившись знову, вона може згадати цю зустріч і подумати, що це був сон, тож краще не давати їй більше спогадів, ніж було потрібно. Коли наступного ранку медсестри прийшли поміняти Акінлеє постіль, вона була мертва, а мене не було.