Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 5

Коли починається Друга світова війна, я вже достатньо дорослий, щоб бути призваним, але впродовж перших кількох життів мені вдавалося уникати найбільш драматичних моментів цього конфлікту, і лише згодом читати про них у комфорті 1980-их. У першому житті я пішов до армії добровільно, щиро вірячи в три помилкові тогочасні панівні ідеї: що війна буде короткою, що війна буде патріотичною, і що війна мене чомусь навчить. На висадку у Францію я спізнився лише на чотири дні, і відчував глибоке розчарування тим, що мене не евакуювали з Дюнкерка, бо тоді ця подія сприймалася як дуже тріумфальна поразка. Весь перший рік моєї військової служби минув у невпинному навчанні: спочатку на узбережжі, бо вся країна (у тому числі і я) чекала на висадку німців, яка так і не відбулася, а потім у горах Шотландії — коли уряд почав думати по реванш. Нас так довго готували до висадки в Норвегію, що коли зрештою ухвалили рішення, що висадки не буде, мене та мій підрозділ визнали настільки нездатними до бою в пустелі, що до Середземноморського театру бойових дій нас теж не послали, а залишили в Британії з метою або навчити нас ще чомусь, або вигадати для нас якесь інше корисне застосування. Тож певним чином я, напевно, таки здійснив одне зі своїх прагнень: оскільки ніхто не хотів, щоб ми воювали, мені було нічим зайнятися, окрім як учитися. Санітар нашого підрозділу був дисидентом, який надихався творами Енгельса та поезією Вілфреда Оуена, і якого всі солдати підрозділу, у тому числі і я, вважали розмазнею, доки одного дня він не заперечив сержантові, який занадто довго й занадто сильно зловживав своєю владою, і перед усім підрозділом не вилаяв його, обізвавши слинявим збоченим шкільним хуліганом — і з цією характеристикою я цілком згоден. Того санітара звали Велкейт, а за свій бунт він отримав три дні ув'язнення й повагу загалу. Його вченістю, яка до того була предметом зневаги, тепер майже пишалися, і хоча його й досі обзивали розмазнею, тепер він був нашим розмазнею, і саме від нього я почав дізнаватися про деякі загадки науки, філософії та романтичної поезії, хоча тоді ні в чому такому не признавався. Він помер від поранення шрапнеллю, що розірвала йому живіт через три хвилини й п'ятдесят п'ять секунд після того, як ми висадилися на берег Нормандії. З усього нашого підрозділу він був єдиний, хто загинув того дня, бо ми були далеко від боїв, а гармату, що зробила той фатальний постріл, через дві хвилини було знищено.

У першому житті я вбив трьох людей. Вони всі разом сиділи в танку, що відступив у одне село північної Франції. Нам сказали, що це село вже звільнене, що там не буде ніякого опору, але ж ось він: сидить між пекарнею та церквою, як ґедзь на скибці кавуна. Ми були такі розслаблені, що навіть не помічали його, доки на нас не розвернулася гармата, що була схожа на око брудного крокодила, з щелеп якого вилетів снаряд, через який двоє з нас загинули на місці, а юний Томмі Кена помер три дні по тому в шпиталі. Я пам'ятаю свої тодішні дії так само добре, як пам'ятаю все інше, вони були такі: я кинув рушницю, зняв з плеча торбу й побіг, ні на секунду не припиняючи волати, на середину вулиці, і кричав на танк, який убив моїх товаришів. Я не застібнув свій шолом, тому за десять метрів до танка він упав з голови. Наближаючись, я чув, як усередині того чудовиська рухаються люди, бачив обличчя, що визирали зі щілин у броні, коли вони намагалися навести на мене то гармату, то кулемет, але я був уже там. Гармата була гаряча: навіть з відстані в півметра я відчував обличчям її тепло. Я кинув у відчинений передній люк гранату. Я чув, як вони кричали, вовтузилися всередині, намагаючись підняти її, але в замкненому просторі лише заважали один одному. Я пам'ятаю свої дії, але не думки. Пізніше капітан сказав, що той танк, напевно, заблукав: їхній підрозділ повернув ліворуч, а вони — праворуч, і через це вони вбили трьох наших і були вбиті самі. Мені дали медаль, яку я продав у 1961 році, коли треба було заплатити за новий бойлер; позбувшись її, я відчув велике полегшення.

То була моя перша війна. На другу я вже не пішов добровільно. Я розумів, що з високою ймовірністю мене незабаром призовуть, а тому, щоб не загинути, вирішив покластися на те, чому навчився в попередньому житті. У своєму третьому житті я долучився до повітряних сил наземним механіком, і коли лунали сирени, біг до бомбосховища швидше за всіх, аж доки зрештою Гітлер не почав бомбардувати Лондон — я знав, що відтоді можна було вже трохи розслабитися. Протягом перших років там було добре. Ті, хто там гинув, майже завжди гинули в повітрі, ніким не бачені. Пілоти з нами, замазурами, майже не спілкувалися, і я винайшов, що дуже легко перейматися виключно літаком, а людину, що пілотувала його, вважати лише механічною деталлю, на яку можна не зважати уваги. Коли згодом приїхали американці, і ми почали бомбардувати Німеччину, в повітрі стало помирати набагато більше людей, але мені доводилося оплакувати лише втрату їхніх машин; втім, багато з них поверталися простреленими шрапнеллю, а кров на підлозі кабіни запікалася достатньо, щоб зберігати відбитки їхніх ніг. Я багато міркував над тим, що я міг би зробити інакше, як мені скористатися знанням того, що мало трапитися, і прийшов до висновку: ніяк. Я знав, що Союзники переможуть, але ніколи не вивчав Другу світову війну прискіпливо; мої знання були виключно особистими, чимось прожитим, а не інформацією, якою можна поділитися. Єдине, що я міг зробити — попередити чоловіка в Шотландії на ім'я Велкейт, щоб той затримався в човні на березі Нормандії на дві хвилини, або прошепотіти рядовому Кена, що в селі Ґеннімон буде танк, який замість ліворуч повернув праворуч, і цей танк чекатиме між пекарнею та церквою на те, щоб покласти край його життю. Але стратегічною інформацією я поділитися не міг, бо не мав ніяких знань, окрім того, що «Сітроен» згодом вироблятиме елегантні ненадійні автомобілі, а одного дня люди озирнуться на цей розкол Європи й дивуватимуться його причинам.

Красномовно переконавши себе в цьому, я знову проживав війну зовсім непримітно. Я змащував посадкові механізми літаків, які мали зруйнувати Дрезден; я чув і плітки про винахідників, які намагалися сконструювати реактивний двигун, і те, як інженери висміювали цю ідею; я намагався розчути ту мить, коли зупинявся двигун ракет Фау-1, та короткий період тиші після падіння Фау-2, а коли настав день перемоги, я страшенно напився бренді (який мені не подобається) разом із канадцем і двома валлійцями, з якими познайомився за два дні до того й більше ніколи не бачив.

І я вчився. Цього разу я вчився. Я багато дізнався про двигуни та машини, про людей і стратегії, про повітряні сили Британії та про Люфтваффе. Я вивчав місця падіння бомб і ракет, щоб наступного разу — бо я на 60 відсотків був певний, що наступний раз у мене буде й усе повториться — я мав щось суттєвіше, ніж кілька особистих спогадів про якість тушонки у Франції, чим міг би допомогти собі, а може й іншим.

Однак те саме знання, що захищало мене від світу, згодом також привело мене до великої небезпеки, і цим непрямим способом звело мене з Клубом Хронос, а Клуб Хронос — зі мною.