Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 70

Під час свої шпигунської кар'єри я навчився двом речам. Перша: в дев'яти випадках з десяти набагато ефективнішим шпигуном є нудний слухач, а не чарівливий співрозмовник. Друга: якщо треба встановити з кимось контакт, треба не звертатися до цієї особи безпосередньо, краще переконати її, що це вона хоче звернутися до тебе.

— Пане Оґаст, як приємно!

Вінсент Ренкіс стояв переді мною, посміхався, простягав до мене руку, і після всіх тих років підготовки, після планування та обдумування того, що я робитиму, коли настане ця мить, все, що я зміг зробити впродовж першої секунди — не вдарити вінцем свого келиха по його м'якому рожевому горлу.

Вінсент Ренкіс усміхався мені як незнайомцеві, пропонуючи дружбу.

Він знав про все, що він зі мною зробив, він пам'ятав це ідеальною пам'яттю мнемоніка.

Але чого він не знав — не міг знати — що я все це теж пам'ятав.

— Дуже приємно, пане?..

— Ренсом, — радісно відповів він, схопив мою руку й щиро потиснув її. Його пальці були холодні й мокрі від келиха, який він тримав. — Я так багато вас читав; можна сказати, стежив за вашою кар'єрою.

— Приємно це чути, пане… Ренсом? — я майже затинався, показуючи, що я не знаю його, але якщо брехати занадто наполегливо, брехня розвалиться. — Ви мій колега?

— Боже мій, ні! — засміявся він. — Я насправді радше гульвіса; це жахливо, але я обожнюю вас, журналістів — ви мандруєте всюди, виправляєте кривду й таке інше…

Вінсент Ренкіс і його гола, спітніла горлянка.

— Навряд чи це можна сказати про мене, пане Ренсом. Я лише скромний працівник.

— Ну що ви! Ваші коментарі чіпляють… Деякі люди вважають їх дуже проникливими.

Вінсент Ренкіс сидів біля мого ліжка, коли по моїх венах розтікалася щуряча отрута.

Ішов геть, коли кат починав виривати з моїх ніг нігті.

Штовхав човен уздовж річки Кем.

Підстрибував, очікуючи на результати чергового експерименту. «Ми можемо розширити границі, Гаррі. Можемо знайти відповіді на всі питання. Ми зможемо дивитися очима Бога».

Не обертався на мої крики.

«Взяти його!» — сказав він, і вони взяли мене; куля в лоб — і ось я тут, і я ніколи про це не забуду.

Він дивився.

Боже, але ж і він дивився; прикриваючись сліпучою посмішкою та пустою лестивою брехнею, він розглядав кожну рису мого обличчя, шукав обман у моїх очах, шукав впізнання, огиду, обурення — який-небудь натяк на те, що я досі був тим, ким був раніше, що я знав, що він зробив. Я посміхнувся й знову повернувся до господині; серце стукотіло і я вже не був певний, що зможу завадити своєму тілу видати те, що розум хотів приховати.

— Ви, вочевидь, маєте чудовий смак як щодо друзів, так і щодо читання, мадам, — сказав я, — але ж, напевно, ви запросили мене не тільки для того, щоб обговорити принади моїх текстів?

Пані Евеліна Синтія-Райт, Боже її благослови, мала на мене певні плани, і під час цієї кризи, коли я міг обернутися й утратити самоконтроль, вона вигукнула:

— Пане Оґаст, у вас розум справжнього журналіста! Взагалі-то, є кілька людей, з якими я хотіла б вас познайомити…

Вона поклала руку мені на плечі, і я був готовий розцілувати цю руку, заплакати в чистий білий рукав за те, що вона повела мене від Вінсента Ренкіса в натовп. А оскільки Вінсент не озирнувся, то не озирався і я.