Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 14

Мені треба було тікати.

Розуміння цього зростало в мені вже давно, а тепер я переконався в цьому остаточно. Якщо я залишусь, на мене не чекатиме нічого хорошого, тож треба було тікати. Просто крізь вхідні двері звідси не вийдеш, але іноді найкращими планами втечі є найпростіші.

Ну чому я за стільки років життя на Сході не дав собі клопоту навчитися хоча б трохи кунг-фу?

Зараз, коли я сидів у своїй кімнаті й чекав на сутінки, це питання було безглуздим. Там були охоронці. Вони не мали якогось однострою, але поки я там жив, я дізнався про ритми цієї будівлі достатньо, щоб розуміти, що будь-якої миті чергували щонайменше п'ятеро чоловіків, які непомітно тинялися, не впадаючи в очі й чекаючи на наказ. О сьомій годині кожного вечора на зміну приходили нові люди, які на той час зазвичай ще досі перетравлювали вечерю. Це робило їх більш недбалими, повільними й надто розслабленими. Місцевість, яку я бачив у вікно, заросла улексом і вересом, а чоловік, що привозив молоко, говорив із сильним північним акцентом. Іншої інформації мені не було потрібно. Я був доглядачем угідь, який виріс у цих краях; у першому своєму житті я жив і помирав на цій землі, тож знав, як виживати у вересових пустищах. А Фірсон, попри всі його ресурси та персонал, справив на мене враження міського хлопця, який не звик до полювання на природі. Мені треба лише опинитися за цими стінами.

Коли надворі почало сіріти й наближалася сьома година, я зібрав усе, що зміг здобути. Кухонний ніж, який я поцупив під час обіду, викрадені з кухні металеві кухоль і тарілка, коробка сірників, шматок мила, зубна щітка, зубна паста й дві свічки. Фірсон був обережний: більше нічого легко вкрасти не вдавалося. Він дав мені папір для записування спогадів; на ньому я написав перед втечею два листи. Я загорнув усе в свою ковдру й прив'язав її до спини стрічками, зробленими з простирадла. О сьомій годині та п'ять хвилин, коли над вересовими пустищами почало згасати останнє світло, я прочинив двері кімнати й пішов сходами вниз, почуваючись при цьому дурною дитиною.

Охоронці мали бути й біля головних дверей, і біля дверей на кухню, але кілька з них спали на посту й нікому не спадала думка охороняти спальні самих охоронців. В одній з них я знайшов цупке пальто, кілька пар шкарпеток, а зверху на комоді лежали кілька монет. Потім я пішов до задньої частини будинку, де під одним з вікон був дах низького сараю. Спочатку я звісив ноги, балансуючи на краю, потім відпустив руки й гучно гепнувся на метал так, що аж кістки забриніли; потім чекав на реакцію.

Реагувати ніхто не став, тож я спустився з даху сараю на посипану гравієм доріжку, що звивалася навколо будинку. Бігти означало б оголосити про свою втечу, тож я пішов такою самою ходою, яку чув від охоронців. Серце моє тріпотіло на кожному кроці, аж доки я не вийшов за тисовий живопліт і не зміг, нарешті, побігти.

Я був у поганій фізичній формі; вона від початку була поганою, а ув'язнення її анітрохи не покращило. Але нести мені майже нічого не треба було, до того ж мені надавало сил дивне збудження, згадка про звуки та запахи дитинства й пустищ. Весь маєток був огороджений стіною, яку я помітив під час прогулянок (під наглядом) у садку, але цю стіну будували радше для того, щоб не пускати чужих усередину, аніж ув'язнених на волю, тому я досить легко знайшов старий дуб, найнижчі гілки якого висіли над жовтою цеглою, схожі на абордажний трап. Я заліз на нього; струшуючи комах, що харчувалися гнилою деревиною, проповз уздовж гілки, як я багато разів робив це в дитинстві, й зістрибнув по інший бік стіни. Ось так я здобув свободу.

Але якби ж то все було так просто.

Я мав план, який складався з дрібніших планів, і кожний з них міг закінчитися по-різному, залежно від ходу загального плану. Зважаючи на відсутність у мене досвіду втечі від представників влади, я вважав шанси того, що мене спіймають, дуже високими, але якийсь час у мене був.

У будь-якому разі мені було потрібно з'ясувати, де я знаходжусь, а тоді вже стане зрозуміло, наскільки важкою буде решта мого плану.

Поміж берегами недоглянутих дерев вилася занедбана дорога, я йшов по ній на захід і впродовж кількох годин тричі ховався в лісі, коли чув, що їде машина. Навколо мене шурхотіли комахи, яким було цікаво, що я роблю; було б романтично сказати, що гукала сова, але вона була розумною й трималася далі від мене. За моєю оцінкою мою відсутність у будинку мали помітити через три години. Якщо не пощастить, то набагато скоріше.

Одразу за маленьким цегляним мостом через потік була розвилка. Два вибори: п'ять миль до Гокслі або сім миль до Вест Гілл. Попри те, що це був більш очевидний вибір, я обрав Гокслі, бо це ближче. Я пішов паралельно до дороги. Моє лісове прикриття незабаром поступилося майже відкритим полям, оточеним низькими кам'яними стінами. Я йшов уздовж зораного боку й пригинався кожного разу, коли чув гуркіт двигуна, хоч як би далеко той не був. На небі висів півмісяць — оптимальна для мене фаза, бо світла від нього було рівно стільки, щоб я щось бачив, але не настільки багато, щоб було видно мене. Повітря, яке було таким спекотним удень, тепер охолонуло так, що з рота йшла пара. Земля була досі брудна після дощу, мої штани забрьохалися, а шкарпетки промокли так, що аж чавкали. Я знайшов Полярну зірку, Пасок Оріона, Кассіопею та Велику Ведмедицю. Кассіопея була високо, Ведмедиця низько, а це означало, що перше незвичайно швидке авто промчало повз мене трохи після півночі. Мені пощастило: вони помітили мою відсутність лише через кілька годин, тож тепер не мали іншого вибору, окрім як їздити з увімкнутими фарами по навколишніх дорогах, а я натомість міг керуватися зірками.

Гокслі виявився невеликим селищем з кам'яними будинками; він стояв біля хребта невеликої гори, де колись щось добували в шахтах. Я крався околицями, поміж домами, маленькими провулками, що виходили в поле. Попри те, що тут не могло жити більше, ніж чотириста душ людей, Гокслі мав на крихітному майдані воєнний меморіал, де були вказані імена тих, хто загинув у двох війнах. Біля нього було припарковано сріблясте авто з увімкнутими фарами, фігуру всередині не було видно. Машина зупинилася біля єдиного паба й вочевидь стурбувала його власника, який стояв на порозі та лаяв чоловіка, який завадив йому спати. Від майдану я непомітно пішов уздовж головної вулиці, де був єдиний бакалійний магазин, в якому продавалися свіжі помідори та баранина, та поштове відділення, гордо пофарбоване яскраво-червоною фарбою. Дізнавшись, де воно знаходиться, я повернувся до околиць, заліз поміж не повністю прибитими дошками в перекошену клуню й заховався серед тюків сіна, іржавого візка та загубленого під час бійок півнячого пір'я.

Я не спав, але це не було проблемою.