Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 2

Почнімо з початку.

Клуб, катаклізм, моє одинадцяте життя та мої смерті, які були після нього — жодна з них, до речі, не була природною — все це не матиме значення, здаватиметься лише насиллям, що спалахнуло й згасло, відплатою без причини, якщо не зрозуміти, з чого все це почалося.

Мене звати Гаррі Оґаст.

Мій батько — Рорі Едмонд Г'юн, моя мати — Елізабет Ледміл, але я не знав про це аж до кінця свого третього життя.

Не знаю, чи правильно буде сказати, що мій батько зґвалтував мою мати. Якби це питання вирішував суд, він мав би проблеми; розумний юрист, гадаю, зміг би схилити журі присяжних як до одного висновку, так і до іншого. Мені сказали, що вона не кричала, не пручалася, навіть не сказала «ні», коли він прийшов до неї на кухню в ніч мого зачаття й упродовж двадцяти п'яти хвилин ганебної пристрасті — якщо гнів і ревність можна вважати пристрастю — помстився своїй дружині, скориставшись для цього кухаркою. З цією точки зору моя мати не зазнала насилля, але зважаючи на те, що вона була дівчиною двадцяти з чимось років, яка жила й працювала в будинку мого батька, майбутнє якої залежало від його грошей і доброзичливості його родини, я на це сказав би, що вона не мала шансу чинити опір, що обставинами свого життя вона була примушена не менше, ніж ножем біля горла.

На той час, коли вагітність моєї матері стала помітною, мій батько вже повернувся до Франції, де він прослужив до кінця Першої світової війни як досить непримітний майор Шотландської Гвардії. Під час війни, в якій впродовж єдиного дня могли бути знищені цілі полки, непримітність була досить завидною рисою. Отже, замість нього виганяти мою мати з дому без рекомендацій довелося восени 1918 року моїй бабусі, Констанс Г'юн. Чоловік, якому згодом судилося стати моїм названим батьком і ріднішим мені за будь-кого з моїх біологічних родичів, відвіз мою мати на своєму запряженому поні возі до ринку й залишив її там із кількома шилінгами в гаманці й порадою шукати допомоги інших знедолених жінок. Родич на ім'я Алістер, який мав лише одну восьму спільних із моєю матір'ю генів, але чиє багатство більш ніж компенсувало брак родинної близькості, дав моїй матері роботу на своїй паперовій фабриці. Але коли її живіт виріс і вона ставала дедалі менш спроможною виконувати свої обов'язки, її тихо звільнив дрібний менеджер, чия посада була на три щаблі нижча від тих, хто ухвалював рішення. У відчаї вона написала моєму біологічному батькові, але цей лист перехопила моя хитра бабця; вона знищила його, і батько не зміг прочитати благання матері, а тому останнього дня 1918 року вона витратила всі свої гроші на квиток на повільний потяг з Единбурга до Ньюкасла; приблизно за десять миль до Бервіка-на-Твіді в неї почалися пологи.

Член профспілки на ім'я Даґлас Кренніч і його дружина Пруденс були єдиними людьми, присутніми під час мого народження в жіночій убиральні залізничної станції. Мені сказали, що начальник станції стояв за дверима, стежачи, щоб усередину не зайшла якась невинна жінка; він склав руки за спиною, а запорошений снігом картуз зловісно насунув на очі — так я це завжди уявляв. О цій пізній годині святкового дня в медпункті вже нікого не було, лікар прибув більше ніж через три години. Він не встиг. Коли він прибув, кров уже замерзала на підлозі, а мене тримала на руках Пруденс Кренніч. Моя мати була мертва. Обставини її кончини я знаю лише зі слів Даґласа, але вважаю, що вона померла від кровотечі й похована в могилі, на якій стоїть камінь з надписом «Ліза, померла 1 січня 1919 року. Ангели, проведіть її до Світла». Коли трунар спитав пані Кренніч, що написати на могильному камені, та збагнула, що повного імені моєї матері не знає.

Почалися дебати щодо того, що ж тепер робити зі мною, з раптово осиротілою дитиною. Напевно, пані Кренніч мала велику спокусу залишити мене собі, але проти такого рішення були їхні з чоловіком фінансове становище та прагматизм, не кажучи вже про непохитне й буквальне тлумачення закону й більш особисті погляди на пристойність, які мав Даґлас Кренніч. «У цієї дитини є батько! — вигукнув він. — І цей батько має право на дитину». Це зауваження не мало б суттєвих наслідків, якби моя мати не носила з собою адресу мого майбутнього званого батька, Патрика Оґаста — напевно, вона мала намір заручитися його допомогою в спробі зустрітися з моїм біологічним батьком, Рорі Г'юном. Було впроваджено розслідування, чи не може цей Патрик бути моїм батьком, і це здійняло в селі переполох, бо Патрик був давно одружений з моєю названою матір'ю, Гаррієт Оґаст; дітей вони не мали, а бездітний шлюб у далекому селі, в якому презервативи були табу аж до 1970-их, завжди ставав причиною запеклих пересудів. Це був такий ґвалт, що дуже швидко про нього дізналися в маєтку Г'юн Хол, в якому мешкали моя бабуся Констанс, мої тітки Вікторія та Олександра, мій двоюрідний брат Клемент і Лідія, незадоволена дружина мого батька. Я вважаю, що моя бабуся відразу запідозрила, чиєю дитиною я був і що взагалі сталося, але відповідальність за мене брати на себе не стала. Лише Олександра, молодша з моїх тіток, виявила наявність здорового глузду та співчуття, яких бракувало решті родини. Розуміючи, що щойно стане відомо, ким була моя померла мати, під підозру потрапить її родина, вона звернулася до Патрика та Гаррієт Оґаст із такою пропозицією: якщо вони всиновлять цю дитину й виховають її як свою, а для запобігання чуток про позашлюбні відносини всі документи будуть офіційно підписані й засвідчені родиною Г'юнів (ніхто не мав такого авторитету, як мешканці Г'юн Холу), то Олександра особисто стежитиме за тим, щоб вони щомісяця отримували гроші за свій клопіт і на підтримку дитини, а коли хлопчик виросте, вона подбає про його пристойне майбутнє — не про багате, звісно, але про краще, ніж доля незаконно народженого.

Якийсь час Патрик і Гаррієт сперечалися, а потім погодилися. Я був вихований як їхній син, як Гаррі Оґаст, і впродовж перших двох своїх життів не мав жодної підозри щодо того, хто я та звідки.