Одного разу я познайомився з калачакрою на ім'я Фідель Ґусман. Це було 1973 року; я поїхав до Афганістану, щоб побачити великих Будд, поки Талібан не прийшов до влади й не зруйнував їх. Подорожував я як громадянин Нової Зеландії (це один з найкращих паспортів для подорожей), а паралельно намагався покращити свою пуштунську. Мені було п'ятдесят п'ять років і значну частину того життя я провів, розшукуючи залишені в каменях повідомлення попередніх членів Клубу Хронос. Це була така гра, жарт, який залишили для майбутніх членів Клубу у 45 році нашої ери, і до якого, якщо я його відкопаю, я зможу додати своє ім'я перед тим, як зарити його на новому місці, залишивши майбутнім поколінням новий набір загадкових підказок — щось на кшталт міжнародної меморіальної капсули для тих, кому нудно. Якщо гравці були щедрі, вони також залишали приховані скарби — щось таке, що не гниє. Поки що найбільш великодушним внеском у гру була втрачена до тих пір праця Леонарда да Вінчі, закопана калачакрою з Італії часів Відродження в закоркованій винній пляшці під вівтарем Святої Анжеліки в найвищому районі Альп. Майже всі залишені підказки були розпусними віршами, тож пошуки й знахідка заповіданого артефакта були вельми цікавими. Саме через ці ігри я понад усе й мандрував навколо світу, і саме під час мого відвідування афганських Будд з'явився Фідель Ґусман.
Його наближення можна було побачити за милю: великий чоловік з товстою шиєю їхав на даху однієї з вантажівок, колона яких здіймала жовту куряву вище за власні радіоантени. Коли він в'їжджав у містечко, люди розбігалися, боячись бандитів, бо саме на бандитів вони й були найбільш схожі. Я не намагався сховатися (у білошкірого новозеландця посеред Афганістану не так вже й багато можливостей загубитися) і дивився на цього прибульця, який мав європейську зовнішність, і на його озброєний автоматами Калашникова багатонаціональний супровід, як турист міг би дивитися на офіцера поліції, що став йому на заваді.
— Гей, ти! — гукнув він дуже поганою урду, махаючи рукою, щоб я підійшов до його машини.
Якщо її колір колись і відрізнявся від кольору літньої землі, тепер цього було не зрозуміти. Двигун клацав, не в змозі охолонути в таку спеку, а з машин уже виймали сковорідки, які клали на капоти, щоб приготувати другий сніданок — у вогні потреби не було. Я підійшов, тихо рахуючи їхню зброю й оцінюючи, ким є ці люди, які так грубо обірвали мій огляд пам'яток. Найманці та крадії — вирішив я, бо єдиною подобою однострою були червоні пов'язки, які можна було знайти на кожному. Чоловік, який мене покликав, був вочевидь їхнім ватажком. Він мав велике усміхнене обличчя, а під ним — колючу бороду.
— Ви не місцевий… Ви з ЦРУ? — запитав він.
— Я не з ЦРУ, — втомлено відповів я. — Просто приїхав подивитися на Будд.
— На яких Будд?
— Будди Баміанської долини, — підказав я, з усіх сил намагаючись не видати зневагу, яку відчував до невігластва цього бандита. — Вирізьблені в кам'яній брилі.
— А, точно! — згадав чоловік з автівки. — Я їх бачив. Добре, що ви зараз приїхали — через двадцять років їх уже не буде!
Я здивовано відсахнувся й ще раз подивився на цього смердючого, вдягнутого в лахміття та вкритого пилом чоловіка. Він вищирився, приклав долоню до чуба і сказав:
— Що ж, приємно з вами познайомитися, хоч ви й не агент ЦРУ.
Зістрибнувши з вантажівки, він попрямував геть.
Несподівано для самого себе я вигукнув:
— Площа Тяньаньмень!
Він зупинився, потім розвернувся на каблуках, наче танцюрист. Досі щирячи зуби в поблажливій посмішці, він розвальцем повернувся до мене й зупинився так близько, що я майже відчував липкість його тіла.
— Дідько, — зрештою сказав він. — На китайського шпигуна ви теж не дуже схожі.
— А ви не схожі на афганського бойовика, — зауважив я.
— Ну, це тому, що я тут лише проїздом, прямуючи до іншого місця.
— До якого саме?
— До будь-якого, де є події. Ми ж бо люди війни — нею ми займаємося і робимо це добре; і в цьому немає сорому, бо вона почнеться навіть без нас, але з нами… — його усмішка стала ширшою. — З нами вона, можливо, відбудеться трохи швидше. Але що тут робить такий милий старий пан як ви, та ще й з розмовами про географію, га?
— Нічого, — знизав я плечима. — Просто в голові чомусь таке слово з'явилося. Як «Чорнобиль» — просто слова.
Брови Фіделя сіпнулися, хоча посмішка не зникла. Потім він розсміявся, ляснув мене по плечу так, що я мало не втратив рівновагу, відступив на крок, щоб оглянути мене, а потім голосно заревів:
— Ісусе, Йосипе та Свята Маріє!
— Ви б ще Майкла Джексона покликали!
Ми їли разом. Сім'ї, в будинку якої ми їли, було багатозначно сказано, що вони прийматимуть гостей, але люди Фіделя, принаймні, принесли свій хліб і кидали в дітей корки від пляшок, які ті захоплено збирали як сувеніри. Мати стояла у дверях — стежила крізь синій серпанок бурки, щоб ми не розбили її посуд.
— Я народжуюся в 1940-их, — пояснював Фідель, відриваючи від кістки великими потертими зубами шматки смаженої баранини, — і це лайно, бо я пропускаю багато цікавого. Хоча зазвичай я не проти поїхати до затоки Свиней і, звісно, до В'єтнаму. Багато часу я також проводжу в конфліктах Африки, але там треба здебільшого місцевих лякати, а яке в цьому мистецтво? Дайте мені, в дідька, справжню війну; хіба я вам психопат, щоб дивитися на те, як діти плачуть! О цій порі стає цікаво в Ірані та Іраці, хоча Іран після шаха вже не тішить. Кувейт — непогано; балканське лайно я теж спробував, але там також лише «Убий цивільного, убий цивільного, тікай від танка!», але ж я, курва, професіонал, нащо ви мені це лайно сунете?
— То ви солдат у більшості життів? — спитав я.
Він відірвав ще один шматок м'яса.
— Ага. Мій батько — вояк. Напевно, саме від нього я це й отримав… багато дитячих років провів на Окінаві, а люди там… Боже мій… в них є щось… Щось таке… Наче залізо всередині, це треба бачити. Я плачу членські внески в Клубі, — додав він, вирішивши пояснити, — але все це сидіння на одному місці, самі лише секс та політика… Господи, політика, усі ці «той сказав триста років тому ось це» та «той спав з ось такими, але потім хтось помер і почав сильно ревнувати» — я всього цього не можу терпіти. Я навіть не знаю, може так лише в тому Клубі, де я виріс? У вас інакше?
— Я небагато часу в Клубі проводжу, — ніяково визнав я. — Я легко відволікаюся.
— Як для безсмертних, члени Клубу дуже непослідовні. Знаєте, одного разу вони мене вбили завеликою дозою. А я такий: Ісусе, мені ж лише тридцять три, а тепер знову вчитися не какатися? Якого біса?
— Я зазвичай покінчаю з собою в старості, — зізнався я. — Коли мені близько сімдесяти, я завжди захворюю одним і тим самим…
— Мені, курва, можете про це не розповідати, — застогнав він. — Дрібноклітинний рак у шістдесят сім років — бах! Знаєте, я пробував палити й пробував не палити. Я намагався вести здоровий спосіб життя, а все одно цю кляту хворобу отримав. Одного разу я спитав у медика: «Чому так?» Знаєте, що він мені відповів? «Ну, таке трапляється». Трясця йому!
— То чому війна? — обережно спитав я, вирішивши не розповідати про свою медичну кар'єру.
Він пильно глянув на мене поверх кістки ягня, що вже подекуди біліла.
— Ви багато воювали? На вигляд ви достатньо старий, щоб брати участь у Другій Світовій.
— Я бачив кілька війн, — визнав я, знизавши плечима, — але зазвичай намагаюся триматися далі від них. Вони надто непередбачувані.
— Бля, чувак, але ж саме в цьому й сенс! Ви народжуєтеся, знаючи все, що трапиться впродовж вашого життя, до останньої клятої подробиці, і ви такий: «Нумо лише дивитися»? Та хай йому грець! Нумо жити, нумо дивуватися! Мене підстрелювали, — його розпирало від гордості, — сімдесят чотири рази, але лише дев'ятнадцять з тих куль були смертельні. А ще я потрапляв у вибух ручної гранати, наступав на мину, а одного разу, коли ми билися з В’єтконгом, мене заштрикали на смерть загостреною бамбуковою палицею, можете собі таке уявити? Ми робили зачистку ділянки джунглів, яка, курва, навіть назви власної не має, і там усе смерділо, бо хлопці з повітряних сил засмажили геть усе зліва й усе справа, заганяючи партизанів у зону відстрілу, як вони її називали, і Бог свідок, ми їх там відстрілювали, і я почувався наче володар світу; тобто, я знав, що кожна секунда може бути моєю останньою, а навколо мене це дзижчання, це дивовижне дзижчання! І я його навіть не чую, навіть не бачу цього чувака, а він тільки — хоп! — і з'явився, з-під землі вигулькнув, а я стріляю і кулями йому живіт порвало, він має померти незабаром від кровотечі, але його це навіть не сповільняє — стрибає до мене й бах, бах! Цьому чуваку не більше шістнадцяти років було, тож я подумав: дідько, це варто було побачити!
Він жбурнув обгризену кістку за двері триногому собаці, а той схопив її та покульгав гризти. Витираючи руки об сорочку, чоловік широко посміхнувся мені й сказав:
— Ви, хлопчики з Клубу Хронос, так боїтеся щось змінити. Проблема в тому, що ви розм'якли. Ви звикли до комфортного життя, а найголовніше в комфортному житті те, що жоден, хто до нього звик, ніколи не ризикуватиме хитати човен. Вам треба навчитися трохи жити; простим життям. Кажу вам, немає більшого кайфу!
— Як на вашу думку, ви коли-небудь змінювали перебіг лінійних подій? — запитав я. — Чи ви особисто коли-небудь впливали на результат війни?
— Ні, бля! — захихотів він. — Ми лише кляті солдати. Ми вбиваємо когось, вони вбивають наших, а ми у відповідь убиваємо їхніх — усе це, курва, нічого не означає, зрозуміло? Це лише цифри на сторінці. Коли ці цифри стають достатньо великими, товстуни, які цим лайном керують, сідають і кажуть: «Отакої, а зробімо те, що давно вже треба було зробити?» Я не загрожую розвитку історії, друже; я лише вогонь у печі. І знаєте, що в цьому найкраще? — просяявши, він підвівся на ноги й жбурнув у кут хати жменю зім'ятих банкнот, наче кістку собаці. — Усе це не має значення. Жодна куля, жодна краплина крові — нічого, бля, анітрохи не важить.
Він був пішов, але зупинився на порозі, вищирив зуби; одна половина його обличчя була в тіні хатини, а друга — на сліпучо-білому денному світлі.
— Гаррі, якщо тобі колись набридне твоє археологічне лайно, знайди мене на тонкій червоній лінії.
— Щасти тобі, Фідель, — відповів я.
Він посміхнувся й вийшов на світло.