Упродовж свого життя в маєтку я звертав увагу на те, о котрій годині сходило сонце, тому чудово знав, коли це станеться сьогодні.
Я зачекав приблизно годину перед тим, як вилізти зі своєї схованки, і став першим брудним і притрушеним пір'ям чоловіком, що підійшов до поштового відділення Гокслі ще коли начальниця пошти — похмура жінка з червоним обличчям — тільки відчиняла двері. За ті монети, що я поцупив у охоронців, я купив два конверти та марки, а потім вручив начальниці свої листи.
— Ви дуже люб'язні, — сказав я, удаючи шотландський акцент, і в неї від подиву здійнялися брови.
Це була досить незграбна спроба конспірації, але якщо ті, хто мене ловитиме, цікавитимуться, я хотів би, щоб питання щодо моєї присутності тут було якомога непевнішим. Я переконався, що вона поклала мої листи в мішок, і пішов.
День був спекотний, яскравий і красивий.
Нехотя я позбувся краденого пальта, яке мені стало в пригоді холодної ночі. Я вирішив, що його надто легко впізнати, до того ж на ньому були надто помітні ознаки мого нічного вештання. Під ним я мав вигляд досить пристойного, хоча й дещо забрьоханого джентльмена.
Сріблясте авто, яке я бачив уночі, кралося по околицях Гокслі. Я сховався в дворі багатоквартирного будинку, де пахнуло милом і відхожим місцем. Повз мене прогуркотів дуже дорогий автомобіль. Настав час знову йти безлюдною місцевістю, далі від небезпек доріг.
Керуючись майже випадковою примхою, я попрямував на північ, і впродовж кількох коротких годин завдяки теплу та денному світлу почував себе звільненим, доки мені не почали докучати жага, голод і неприємний стан зубів. Я шукав западину або таке місце, де досі росли не спиляні дерева, і за цими ознаками знайшов мілкий струмок, що тік по ковзких валунах, намагаючись стати річкою. Я вимив обличчя, руки, шию й багато випив. Почистив зуби й дивився, як виплюнута біла піна діловито попливла за течією. Перерахувавши копійки, що залишилися в мене від вкраденого вночі, я замислився над тим, чи далеко до наступного міста та чи ретельно його патрулюватимуть. Я був застарий, щоб ставити пастки на кролів, тому зібрав свої речі й пішов далі.
До наступного села я прийшов опівдні.
Люди Фірсона впадали в око наче мухи на кінському оці. Там була пекарня, і запах дріжджів був майже нестерпний. Дочекавшись, поки люди Фірсона поїхали, я рішуче зайшов у двері й сказав, цього разу якомога більш освіченою вимовою:
— Хліб і масло, будь ласка.
Пекар рухався зі швидкістю льодовика й сушив голову щодо масла.
— А чи не задовольнить вас смалець, пане? — зрештою спитав він.
Смалець мене задовольнить, якщо з'явиться скоро.
— Ви не місцевий, пане? — спитав він.
Ні, я не місцевий; я прогулююсь і маю зустрітися зі своїми друзями.
— Чудова погода для прогулянок, пане.
Так, ваша правда. Сподіватимемось, що вона триватиме.
— А це, бува, не ваші друзі заїжджали до нас уранці, пане? Вони казали, що когось шукають.
Він говорив так повільно, так дружньо, що було дуже прикро почути в його голосі підозру та звинувачення.
А вони були схожі на мисливців?
Ні, ні, зовсім не схожі.
Що ж. У такому разі то не могли бути мої друзі. Дякую вам за хліб, за смалець, мені…
— Гаррі! — виявилося, що Фірсон теж уміє удавати аристократичну вимову.
Я завмер у дверях, тримаючи хліб під пахвою й на половину розпакувавши смалець. Фірсон відразу підійшов до мене і з невимовною приязню схопив мене в обійми.
— Я так турбувався, що ми розминемося з тобою! — вигукнув він, і луна від його голосу гасала по всій тихій кам'яній вулиці. — Слава Богу, що ти встиг.
Його машина була припаркована в двадцяти метрах звідти, схожа на ревучу тварюку з казкового лісу. Задні двері були вже відчинені, один з моїх безіменних охоронців — цілком можливо, що той самий, в якого я поцупив пальто — тримав їх відкритими. Я подивився на машину, подивився на Фірсона, а тоді, не маючи впевненості, але інтуїтивно відчуваючи, що це треба зробити, кинув хліб і з усієї сили вдарив Фірсона ліктем по носу.
Я мушу із задоволенням зазначити, що щось тріснуло, а коли я прибрав руку, на рукаві залишилися бризки крові.
На жаль, я не встиг пробігти й десяти метрів перед тим, як пекар із дивовижною для свого малорухливого фаху швидкістю завалив мене прийомом регбі й усівся на мою голову.