Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 20

Фірсон зламав мене.

Ми знову повертаємося до мого четвертого життя. Таке враження, що ми завжди повертаємося до нього; навіть коли я намагаюся уникнути цього, я знову стою перед ним навколішки, знову плачу в його руках. Боже, будь ласка, припини це!

Він зламав мене.

Я зламався, і це було полегшенням.

Я перетворився на автомат, що диктував заголовки газет і історії, які я колись чув, слово за словом, день за днем, згадуючи свої минулі життя. Іноді я переходив на мови своїх подорожей, змішував повідомлення про масові вбивства та про скинутих правителів із висловлюваннями Будди та уривками з догми Сінто. Фірсон мене не зупиняв і не виправляв, а просто сидів і слухав, а на магнітофоні оберталися дві великі бобіни, які кожні двадцять хвилин треба було міняти. Він майстерно користувався палицею та морквою: завжди був поруч під час «моркви», завжди відсутній під час «палиці», тож у моєму розумі, попри те, що я розумів, що відбувається, Фірсон став чимось на кшталт золотого янгола, який приносить тепло й звільнення від болю. Я розповідав йому все, моя ідеальна пам'ять стала моїм прокляттям, доки через три дні не з'явилася вона.

Попри наркотики та виснаження я відчув її прибуття: у вестибюлі здійнялася якась метушня. А потім владний голос гукнув: «Боже милосердний!»

Я був тоді у меншій з двох вітальнь, сидів, як завжди, згорблений біля магнітофона й бубонів нудні спогади про замах на вбивство президента Рейгана. Вона увірвалася в мою кімнату хуртовиною довгих, майже середньовічних рукавів. Її хвилясте сиве волосся підстрибувало на голові, наче жива істота, що жила за власними законами. Рум'яна на її обличчі вкривали глибокі каньйони зморшок, важкі персні на пальцях спалахували, коли вона змахувала руками.

— Ви! — гримнула вона Фірсонові, який інстинктивно вимкнув запис. — Геть!

— Хто ви в біса…

Вона обірвала його владним змахом долоні й гаркнула:

— Зв'яжіться зі своїм начальством, мерзотнику! Лишенько, що ви наробили? Ви що не розумієте, наскільки все це тепер даремно?

Він розкрив був рот, щоб щось сказати, але вона його знову обірвала:

— Геть, геть, геть, ворушіться, телефонуйте!

Напевно, він вирішив, що на конструктивну бесіду тут годі й сподіватися, тому з нахмуреною пикою пішов геть, ображено грюкнувши дверима. Жінка сіла навпроти мене й досить неуважно тикнула в кілька з кнопок магнітофона, сміючись з його розміру та незручності. Я не відводив погляд від підлоги, сидів згорблено в позі переляканої людини, яка не здатна на надію й чекає на покарання

— Це ж треба, яка жахлива халепа, — зрештою сказала вона. — У вас кепський вигляд. Мене звати Вірджинія, якщо вам хочеться знати, а я бачу, що хочеться. Адже вам цікаво, так?

Вона розмовляла зі мною як із переляканим кошеням; я підвів на неї погляд і швидко оглянув браслети з бісеру та величезне намисто, що звисало майже до її пупа. Спершись на руки, вона нахилилася до мене, подивилася мені в очі й не відводила погляд.

— «Клубові Хронос, — зрештою сказала вона. — Я Гаррі Оґаст. 26 квітня 1986 року трапилася аварія в четвертому енергоблоці. Допоможіть».

Мені перехопило подих. Вона бачила моє оголошення… але його міг побачити й Фірсон. І будь-хто інший, хто читав ту газету, в якій Саймон розмістив моє оголошення. Це допомога чи помста? Порятунок чи пастка?

А втім, яка різниця?

— Через вас стільки проблем, — зітхнула вона. — Але це, звісно, не ваша вина, ягнятко. Тобто… Подивіться-но, в якому ви стані, вас можна зрозуміти, яка прикрість! Тепер, коли все позаду, вам знадобиться лікування від посттравматичного розладу, хоча я розумію, як важко вам буде отримати його. Вам на вигляд… п'ятдесят років? Отже, ви мали народитися в двадцятих… жах, у двадцятих стільки фрейдистів, самі лише бажання переспати зі своєю матусею. Втім, є чудовий чоловік у Фінчлі, дуже хороший, дуже співчутливий, і ніяких дурниць про сигари. А якщо ні, то на мій погляд дуже корисні місцеві священики, за умови що ви сповідаєтеся їм. Деяких з них це так лякає! Але в жодному разі, нізащо, — вона стукала вказівним пальцем по столу з такою рішучістю, що останній суглоб трохи прогинався у зворотному напрямку. — Нізащо не переконуйте себе в тому, що завдяки вашому великому досвіду вашу психіку не ушкоджено. Ви просто в жахливому стані, любий Гаррі, і шляхетне замовчування анітрохи вам не допоможе.

Тепер я не міг відвести від неї погляд. Невже це обличчя — це старе, вкрите макіяжем обличчя, над яким хитається маса вкритого лаком волосся — порятунок? Невже ця жінка з її величезними пурпуровими рукавами, що постійно гойдалися, з її шифоновою кофтою, з її підвісками, що брязкали, та з величеньким черевцем і була створінням зі загадкового Клубу Хронос? Мені було важко навіть думати, не те що загадки розгадувати.

— Вступної платні немає, — пояснила вона, ніби прочитавши мої думки, — але від вас очікуватимуть, що ви робитимете внески для наступних поколінь, бо так у нас заведено. Лише одне правило викарбуване в камені: можете робити все, що вам заманеться, за умови, що це не шкодить наступникам. Тож ніяких ядерних бомб на Нью-Йорк, будь ласка, або замахів на Рузвельта, навіть заради експерименту. З такою халепою ми просто не впораємося. Я сподіваюсь, що вас це цікавить, — додала вона у відповідь на моє мовчання, — і в такому разі нам слід зустрітися ще раз.

Вона нахилилася до мене через стіл. Я думав, що вона дає мені візитну картку, але натомість у її руці був маленький ножик, що складувався в дерев'яне руків'я. Її очі блищали, голос став тихим.

— Чи вас влаштує… друга година дня, на Трафальгарській площі, 1 липня 1940 року?

Я подивився на ніж, потім на неї, потім знову на ніж. Вона зрозуміла й випросталася, досі посміхаючись.

— Особисто я надаю перевагу стегну, — пояснила вона. — У ванні це легше, але треба задовольнятися тим, що маєш. Бувайте, докторе Оґаст, до зустрічі!

Сказавши це, вона весело пішла геть.

Я перерізав собі стегнову артерію тієї ж ночі, кров витекла з мене менше, ніж за чотири хвилини. На жаль, до ванни я для цього дістатися не зміг, але після першої хвилини я вже не помічав болю й навіть радів тому, на що перетворюється моя постіль.