Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 26

Коли про ці події розповіли Вікторові Генессу, він не повірив.

Коли йому сказали, що про це повідомляли з майбутніх Клубів Хронос, він лише забажав отримати подробиці, щоб мати змогу виправити проблеми на самому початку.

Але Клуб Хронос мав дати ради значно більшій проблемі. З їхньої точки зору Віктор Генесс скоїв масове вбивство. Ішлося не про людство, бо це був лише тимчасовий наслідок, одне життя, в якому всі загинули. Його гріх був набагато більшим, бо його діяння призвели до того, що цілі покоління калачакр взагалі не народилися.

— Це не те що б правило, любий Гаррі, — пояснювала Вірджинія, — це радше порада. Не кажи нікому місце та час свого народження.

Того вечора в Лондоні я дивився на неї, коли вона хитала бренді в келиху, який тримала пальцями, а її погляд не зупинявся ні на чому, крім сонця, що ховалося за обрій, занурюючи місто в пітьму.

— Смерть, — пояснювала вона, — може бути заподіяна двома способами. Я маю на увазі не ту марудну смерть, яку нас кожного життя змушують терпіти наші тіла; ні, не її. Я маю на увазі ту смерть, яка необоротна; смерть, яка важить. Перша смерть — Забуття. Забуття може бути спричинено хімічно, або хірургічно, або електрикою, і воно здатне повністю стерти розум. Ні імені, ні місця народження, ні першого поцілунку після Забуття не залишиться, а чим це є для нас, як не справжньою смертю? Новий аркуш, можливість знову стати чистим і невинним. Того, хто зазнав Забуття ми зазвичай вбиваємо відразу, як переконаємося, що їхнього розуму вже немає, щоб вони не починали своє наступне дитинство навіть зі слабких спогадів про те, ким вони є. А коли вони проживуть одне життя й почнуть знову, в другому житті ми можемо відразу бути поруч із ними і допомогти, навчити їх, як призвичаїтися до того, ким вони є, без усіх цих божевіль і самогубств. Багато з нас зазнавали щонайменше одного Забуття, хоча, зважаючи на складність виконання, до нього не завжди вдаються. Мені казали… — бренді колихнувся вздовж стінки її келиха вгору, а потім повільно опустився, — що я раніше Забувала. Але всім дуже ніяково казати про це.

Якусь мить, лише секунду, поки брижі в її келиху перетворились на повний штиль, Вірджинія намагалася згадати те, що колись вирішила забути.

— Якщо не можеш згадати, що ти втратив, то і втрати немає, — зрештою пояснила вона. — Особисто я відчуваю велике полегшення. Разом зі спогадами стираєш з себе усі шрами попереднього життя. Стираєш вину. Я звісно, не стверджую, що мені є за що відчувати вину; просто мовчання колег, коли я їх питаю про це, навряд чи означає, що я забула щось гарне.

У коридорі цокав великий годинник. Незабаром залунають сирени, потім вони замовкнуть і місто прислухатиметься до низького гудіння бомбардувальників: це смерть прочищатиме горло, готуючись заспівати.

— Друга смерть, — продовжила Вірджинія, — це смерть через ненародження. Щодо цього в нас багато суперечок, бо це кидає сумнів на всі наукові теорії, які наразі існують про нашу природу. Було помічено: якщо калакчара стає в одному з життів жертвою аборту, не отримавши свідомість, то в наступному житті ця дитина взагалі не народжується. Це справжня смерть, яка знищує і розум, і тіло; до того ж, на відміну від Забуття вона незворотна. Це не лікування розуму, це просто кінець. Тож тепер ти маєш розуміти, Гаррі, що такі, як ми, ніщо не цінують так сильно, як те, ким ми є насправді, хто наші батьки, коли й де ми народилися. Ця інформація може знищити тебе абсолютно. Звісно, одного дня ти можеш захотіти бути знищеним. Або забути. Розум намагається відтворити радість першого поцілунку, але натомість якимось чином із дивовижною чіткістю пригадує жах болю, раптове приниження й тягар вини.

Франклін Фірсон.

Я з хороших, Гаррі. Я, курва, хороший.

Мої пальці побіліли, міцно стиснувши келих з бренді.

Згадуючи той вечір, я питав себе: хто знає обставини мого народження? Навіть серед тих, хто живе виключно лінійним життям, таких мало: мій батько, мої названі батьки, мої тітки, моя бабуся Констанс і, можливо, кілька родичів матері, які мали підозри, але не знали деталі. Це були неминучі слабкі місця, обумовлені подіями, що передували моєму народженню, але позашлюбне походження забезпечило мені непоганий захист. Жодного офіційного документа про моє народження не існує, доки мені не виповняється сім або вісім років: тоді надмірно старанна шкільна староста помічає цю прогалину в своїх записах, і мені потрібно видалити її запис якнайшвидше після створення. Властивий 1920-им рокам сором незаконного народження, особливо в родині, в якій панували цінності минулого століття, сильно обмежував коло тих, хто обговорював моє походження, а після смерті ключових гравців не було жодної можливості розголосу мого походження без мого бажання. У ранньому дитинстві мені пощастило бути досить хирлявим аж до підліткового віку, коли я дещо запізно зазнаю швидкого зростання, і це заважає визначати мій вік. Коли я дорослішаю, риси мого батька неначе спантеличуються, плутаючись із успадкованими від матері, тож, обираючи належним чином одяг, я можу переконливо виглядати на двадцять два або на тридцять дев'ять. Моє волосся може посивіти дуже швидко, але на мою фізіологію може вплинути стрес, отже визначити дату мого народження в зрілому віці знов-таки важко; а мої численні подорожі настільки спотворили мій початковий акцент, що зараз мені здається, що від нього не залишилося нічого, я просто пристосовуюсь до того, чого вимагають обставини, з легкістю, яка межує з підлабузництвом. Отже, недоліки мого звичайного життя, якщо можна так сказати, є просто знахідкою для збереження моїх таємниць, і коли Вірджинія розповідала про останні дні Віктора Генесса, я сидів у кріслі з дедалі більшим почуттям безпеки.

— Таким чином Віктор, — пояснювала вона, — підклав свиню майбутнім поколінням. Цілі покоління калачакр просто не народилися, а не народившись калачакрами один раз, вони більше не народжувалися ніколи. Світ продовжував бути таким, яким він був, експеримент Віктора було остаточно зупинено смертю, але ті, кому дивом вдалося врятуватися від майбутнього апокаліпсису, надсилали з майбутнього заклики до помсти, розповідали про цілі Клуби, які було знищено, про тисячі років історії та культури, які тепер потрібно відбудовувати наново. Не кажучи вже, звісно, про досить передчасне знищення світу для звичайних людей, хто тоді жив, але ними, насправді, не дуже переймалися.

Я не ставив під сумнів такий світогляд, та й навіщо? Віктор Генесс наразив світ на чотириста років війни та страждань, а потім він помер, і все це нічого не означало, бо коли він знову народився, все було таким самим, як завжди. Тепер я був у Клубі Хронос і майбутнє з минулим відділяли від мене лише кілька поколінь, я наче тримав у руці секрети власного існування. Усі її слова були лише розповідями.

— То були більш жорстокі часи, — пояснювала Вірджинія. — Люб'язностям там не було місця.

Ось такі панували настрої, коли семирічного Віктора Генесса знайшли в місті Лінц, де він уже готував другий замах на зміну природи Всесвіту. Його викрали й катували одинадцять днів. На дванадцятий він зламався й розповів про справжнє місце свого народження, про батьків, про свій дім. Поки тривали ретельні розслідування з метою перевірки наданої ним інформації, його тримали ув'язненим. Коли ж цю інформацію було підтверджено, Клуб Хронос зібрався обговорити, що робити з ним далі.

— Жорстокі часи, жорстокі часи! — вигукнула Вірджинія.

Вони вирішили, що просто вбити Віктора було недостатньо. Смерть, як я вже казав, нас не лякає — це лише плоть. Джерело того, чим ми є — розум, тож саме розум вони вирішили знищити.

Його ув'язнили, і не просто вирвали зі суспільства, а фізично знерухомили за допомогою середньовічної гамівної сорочки, що була зроблена цілком з металу. Йому відрізали язик, відрізали вуха, вирвали очі, а коли він після цього трохи одужав, відтяли кисті рук і ступні, просто щоб мати гарантію, що він нікуди не піде. А потім його годували силоміць крізь устромлену в його горло дерев'яну трубку, підтримуючи його життя в безмовному сліпому божевіллі. Їм вдалося робити це впродовж дев'яти років, але зрештою він похлинувся й помер — як кажуть, з усмішкою. На той час йому було двадцять років.

Але помста Клубу Хронос тривала й після смерті.

Знов народившись у тому самому місці, малюк Віктор Генесс був викрадений зі своєї колиски й знов ув'язнений. У чотири роки до нього почала повертатися свідомість, і члени Клубу Хронос, оглянувши його, дійшли висновку, що від його розуму залишилося достатньо, щоб вважати його відповідальним за скоєне. І все почалося наново: очі, вуха, язик, руки, ступні — і все це з хірургічною точністю, щоб випадково не вбити, але без болезаспокійливих засобів. Цього разу їм вдалося підтримувати його життя сім років; він помер, коли йому було одинадцять.

— Напрочуд важко злитися на когось упродовж кількох століть, — пояснювала Вірджинія. — Генесс помер, коли йому було одинадцять, але ж його кати після того жили ще тридцять, сорок, п'ятдесят років. Згодом пункт «Катувати Віктора Генесса» опускається в порядку денному дуже низько, надто якщо перед тим, як реалізувати цей пункт, треба ще померти; тож коли настає час знову виконати свій обов'язок, це вже здається тягарем.

Тим не менш, вони не відмовилися від цього й знов зібралися перевірити Генесса на ознаки минулої особистості. Але цього разу малюк Генесс хоча й народився з цілком здоровими руками, вухами та очима, користуватися ними був уже не в змозі, хоча з біологічної точки зору мав для цього все потрібне. Ще до того, як він отримав повну свідомість, його було оголошено калікою, і власні батьки думали віддати його на піклування церкви або, як пошепки казали пліткарі, на більш грубе піклування вулиці. То були важкі часи; жорстокі, як каже Вірджинія.

Клуб Хронос знову зібрався для обговорення цього питання й усі, окрім одного чоловіка, проголосували за те, щоб обірвати життя Генесса остаточно, припинити вагітність його матері до того, як він народиться, і цим завершити помсту. Єдиним, хто голосував проти, був уробор на ім'я Кох, який…

— Ми звемо їх мнемоніками, — пояснювала Вірджинія. — Якщо коротко: вони нічого не забувають.

Думаю, вона побачила спалах у моїх очах, бо моє обличчя тоді було повернуте до неї. Якщо вона й зрозуміла причину моєї реакції, вона мала ласку не сказати про це.

— Зазвичай такі, як ми, через кілька сотень років починають забувати. Насправді це цілком зрозуміло: розмір мозку обмежений, тож природною частиною старіння є забувати щось. Особисто я у віці близько шістдесяти семи починаю страждати від старечого слабоумства, і мушу зазначити, що бути дитиною, яка згадує ті симптоми — дуже виснажливо. Психічні хвороби — смертельний ворог таких, як ми. Коли з тобою таке трапляється, Гаррі, будь ласка, звертайся до когось по допомогу.

— Я писав листи батькові, — зізнався я ледь чутним голосом.

— Чудово, блискуча ідея! Позитивний настрій. Звісно, однією з найбільших переваг ненадійної пам'яті є те, що ми зберігаємо здатність до подиву. А іншою — можливість залишити своє минуле позаду. Згодом ти побачиш, що хоча факти та цифри залишаються з тобою, особливо коли ти свідомо згадуєш їх, але шалені емоції, що колись вирували в душі, почнуть згасати. Не всі. Якщо ти пихатий, то виявлена кимось зневага назавжди залишиться з тобою, і якщо чесно, нічого з цим не можна зробити, окрім як забути. Якщо відрізняєшся надмірною слізливістю, то можеш вічно шкодувати про втрачене кохання, навіть коли мине кілька життів. Але з мого досвіду час лікує все. З часом людина отримує свого роду нейтральність; коли після безкінечних повторів відчуваєш, що та зневага була не така вже й важлива, а те кохання було лише примхою. Ми маємо привілей бачити теперішній час крізь мудрість минулого, і якщо відверто, то через цей дарунок важко сприймати серйозно будь-що.

Кох був серед нас аномалією; калачакрою, який пам'ятав усе, у тому числі й те, що більшість забули.

— Мнемоніки зазвичай радше дивні, — сказала Вірджинія.

Серце моє, не тріпоти в грудях.

Я стільки здолав заради того, щоб знайти подібних до себе, аж ось і маєш; промовлене так невинно: мнемоніки радше дивні. У певних куточках Англії для представників певних кіл суспільства це найбільший гріх.

— Кох попросив слово, коли Клуб вирішував, що робити з Віктором Генессом, — пояснювала вона. — «Це не перший катаклізм, — казав він, — а другий. Ви цього не пам'ятаєте, бо відтоді минуло багато сотень життів і тисячі років. Якщо ви про нього щось і пам'ятаєте, то це лише нечітка темрява у ваших свідомостях, далекий спогад. Але я знаю про це, бо прожив це. За тисячу років до цього інший такий, як ми, вчинив так само, як Генесс; він краяв майбутнє, як ніж масло. Як довго ми житимемо, перш ніж дійдемо до одного з двох можливих висновків? Що якщо щось має змінюватися, то ми мусимо жертвувати й кинути виклик жорсткій системі, в якій живемо. А якщо не має змінюватися взагалі нічого, то ми мусимо постійно стежити одне за одним, безжально карати й жити далі, не каючись. Долю Генесса ви вже вирішили, але нехай мої слова будуть вам всім попередженням.

— Напевно, інші калачакри трохи злякалися, почувши це. Або ж — особисто я вважаю це більш імовірним — вони поставилися до цих слів як до гри на публіку не дуже вихованого члена їхньої кліки з метою самозвеличення. У будь-якому разі рішення було ухвалене й сліпа, німа, глуха, скалічена дитина, що була Генессом, була вбита ударом шпаги крізь її крихітне серце. Потім його кат прожив до своєї смерті, а після смерті народився знову, приблизно за п'ятнадцять років до народження Генесса. Коли катові виповнилося чотирнадцять років, він поїхав до Лінца, де мав народитися Генесс. Він зміг влаштуватися слугою в будинку родини Генессів і спостерігав за матір'ю та батьком, зважаючи на всі подробиці, доки до народження Генесса не залишилося дев'ять місяців. Щойно вагітність матері стала помітною, кат обережно підсунув їй відвар тисової кори. На жаль, смак того відвару був такий огидний, що мати Генесса, ледь ковтнувши його, виплюнула, а тому вбивця Віктора Генесса вдався до огидного запасного плану — вийняв ніж, повалив жінку на підлогу й перерізав їй горло. Він залишився там, щоб переконатися, що вона мертва, потім помився, розпорядився про її поховання, залишив її чоловікові трохи грошей і пішов собі.

— І таким чином Віктор Генесс більше не народжувався.