Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 3

Кажуть, що ми — ті, хто живе по колу — маємо три стадії життя. Неприйняття, дослідження й примирення.

Це узагальнення, як і будь-яке інше, передає суть досить поверхнево, бо під цими трьома словами ховається багато різних прошарків. Неприйняття, приміром, може бути поділене на різноманітні стереотипні реакції, як-то: самогубство, відчай, божевілля, істерика, ізоляція, самознищення. Як і майже всі інші калачакри, я у своїх ранніх життях пережив більшу частину всього цього, і ці спогади досі залишаються зі мною, неначе вірус, що переховується в стінці шлунку.

У моєму випадку перехід до прийняття був пересічно складним.

Перше з прожитих мною життів було непримітне. Як усіх молодих чоловіків мене призвали битися в Другій світовій війні, де я був абсолютно непримітним піхотинцем. І хоч яким би незначним не був мій внесок у перебіг війни, по її завершенню моє життя відрізнялося ще меншою значущістю. Після війни я повернувся до Г'юн Холу, щоб обійняти там посаду, яку раніше обіймав Патрик: доглядати за територією навколо садиби. Як і мого названого батька, мене з дитинства навчили любити землю, її запах після дощу й раптове шипіння в повітрі, коли насіння улексу підстрибує в небо; якщо я й відчував якусь ізольованість від суспільства, то лише так, як єдина дитина в сім'ї відчуває відсутність брата: це лише думка про самотність, яка не стає реальним почуттям через брак потрібного досвіду.

Коли Патрик помер, мою посаду було затверджено офіційно, хоча на той час багатство Г'юнів через марнотратство та бездіяльність уже майже повністю вичерпалося. У 1964 році маєток (а з ним і я) був придбаний Національним Трастом[1], і решту свого життя я вказував мандрівникам дорогу через зарості вересового пустища, яке оточувало будинок, і дивився, як стіни самої садиби поступово занурювалися у вологу чорну землю.

Помер я 1989 року (коли впала Берлінська Стіна), на самоті в лікарні в Ньюкаслі, розведеним чоловіком, у якого не було ні дітей, ні державної пенсії, який навіть на смертному ложі вірив, що він є сином давно померлих Патрика та Гаррієт Оґаст, а причиною смерті була хвороба, що переслідує мене всі мої життя — множинна мієлома, яка поширюється по всьому моєму тілу, доки воно не припиняє функціонувати.

Природно, що моєю реакцією на те, що я знову народився саме там, де почав — у жіночій убиральні залізничної станції Бервік-на-Твіді, у перший день 1919 року, з усіма спогадами мого попереднього життя — було досить стереотипне божевілля. В міру того, як моя доросла свідомість поверталася в дитяче тіло, мене охоплювали спочатку збентеження, потім страждання, потім сумнів, потім відчай, потім крики, потім вереск, а зрештою, коли мені виповнилося сім років, мене віддали до «Притулку святої Марґо для безталанних» (що я, чесно кажучи, вважав цілком правильним), а через шість місяців цього ув'язнення мені вдалося викинутися з вікна четвертого поверху.

Згадуючи про це зараз, я розумію, що такої висоти недостатньо, щоб гарантувати швидку й відносно безболісну смерть, яка тоді була мені потрібна, і я з легкістю міг переламати собі всі кістки, залишившись притомним. На щастя, об землю я вдарився головою, і це був кінець.