Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 39

Мені подобаються російські поїзди.

Не комфортом, якого в них немає, ні швидкістю, яка теж майже відсутня, особливо якщо співвіднести її з розміром країни, яку треба перетнути. І тим більше не видом з вікон, який неминуче повторюється, бо Матінка Природа проголосила, що її шедеври можуть траплятися лише подекуди.

Мені подобаються російські поїзди, принаймні ті, якими я подорожував ранньою весною 1959 року, через багато століть після того, як холоднокровно застрелив Лайла; вони подобаються мені відчуттям єдності, яке навивають пасажирам вищеназвані тяготи. Напевно, все могло скластися інакше. Якщо взяти довгу, холодну, незручну, нудну поїздку у вагоні, в якому є лише одна проблемна, небезпечна або безумна особа, то цілком можливо, весь вагон принишкне й мовчатиме хоча б заради власної безпеки. Але візьміть таку саму подорож у компанії життєрадісних супутників, і побачите, що час спливатиме набагато швидше.

Коли я прямував під прикриттям нових документів на північний схід від Ленінграда, я мав надзвичайно життєрадісних супутників.

— Там, звідки я їду, — пояснював Петро, сімнадцятирічний хлопець, надзвичайно захоплений перспективою працювати одинадцять годин на день у ливарному цеху, — всі люди — лайно, вся земля — лайно, і навіть якщо вдобрювати її лайном, вона все одно буде лайном. Але там, куди я їду, там я буду кимось, там я щось робитиму, там я зустріну дівчину, яка захоче бути зі мною, у нас будуть діти, а наші діти… їм не доведеться знати те лайно, про яке знаю я.

— Петро такий завзятий, — казала Вікторія, тихіша дев'ятнадцятирічна дівчина, яка хотіла вивчати політику сільського господарства. — Мої батьки пишатимуться мною. Моя мати навіть читати й писати не вміє!

Торохтіння маленької дерев'яної коробочки сповістило про появу Таніного доміно; ми посунулися від маленьких спітнілих вікон глибше у вологий інтер'єр вагона і робили ходи та плекали надії зі стратегічним плануванням і завзятістю Наполеона, який готував нову масштабну кампанію. Я не маю ілюзій щодо своїх супутників — їхній ентузіазм був наївний, мрії легковажні, а їхнє невідання про навколишній світ майже лякало. Мені було легко уявити, як через п'ятдесят років Вікторія скорбітиме по втраті Старих Золотих Комуністичних днів, так само як Ольга зараз скорбить по втраті царя; а Петро, дратуючись, гепатиме кулаком по стільниці й волатиме: «Війну виграли не ті падлюки, що зі Сталіним не погоджувались!» Чи є в невіданні невинність? А якщо є, чи маємо ми терпіти інших через цю невинність? Сидячи тоді в тому поїзді, коли вздовж стін здіймалася пара від нашого дихання, а вагон підстрибував на всіх стиках рейок наче молода газель, я не зміг знайти задовільної відповіді на це питання.

Після семи годин гри в доміно навіть мої супутники ставали мовчазними й дрімали сидячи, спираючись одне одному на плечі та шиї. Я сидів затиснутий поміж шевцем і солдатом, який повертався додому, і міркував, як мені діяти далі. Я шукав Пєтрок-112, і здавалося цілком імовірним, що ті, хто намагаються завадити мені знайти його, зможуть передбачити моє рішення. Зважаючи на це, непомітне проникнення може бути проблематичним, навіть із моїми документами, тож найбільш розумним рішенням було б відступити й спробувати іншого разу.

Але ж ось яка проблема: коли саме настане той інший раз, і що як на той час, коли я сюди повернусь, цей слід уже охолоне? Як довго можу я дозволити собі чекати, чи готовий я втратити цей шанс? Я був утікачем, якого розшукували, чужинцем на чужині, а такого зі мною не було вже понад сто років. Незручність мого становища виявлялася в буркотінні мого шлунку й у болі в шиї, якою я постійно вертів, але я мав документи, пістолет і гроші, а збудження обставинами пригоди наповнювало мої вени адреналіном як ніколи раніше. Я розумів, що раціональне виправдання мого рішення хитке, але не бажав перейматися цим. Я вирішив продовжувати.

У кінці маршруту чекали правоохоронці. Місцеві хлопці, яким зателефонували; середній вік — двадцять три роки, середнє звання — рядовий. Здавалося ймовірним, що вони мають мій опис, але не мають фотографії. Я поцупив з розкритої торби одного зі своїх супутників недопиту пляшку горілки, прополоскав рот, втер трохи в шию та в долоні, наче парфуми, потім протер оковитою очі, доки не потекли сльози, а тоді став до черги, що виходила з поїзда. Сонце вже сідало; воно було схоже на маленьку розлючену кулю світла на сірому обрії, яка була достатньо тьмяна, щоб можна було на неї дивитися.

На платформі був жирний шар чорної грязі: в тіні — вкритий сніжною скоринкою, а на слабкому сонячному світлі — розталою.

— Ім'я!

— Михайло Камін, — пробурмотів я, важко дихаючи в їхні обличчя. — А мій двоюрідний брат уже тут?

Солдат оглянув мої документи — бездоганні, а потім моє обличчя — не зовсім бездоганне.

— Зніміть шапку!

Я зняв з себе шапку. Удаючи алкогольний ступор, легко переборщити; особисто я зазвичай лише підкреслюю те, що люди могли б і так помітити; у цьому випадку йшлося про раболіпство. Я смикав пальцями шапку, кусав нижню губу й позирав на солдата з-під своїх брів, зігнувши шию та сутулячи плечі, наче птах, що бреде по болоту.

— Яка мета вашого приїзду?

— Двоюрідний брат, — бурмотів я. — Вмирає, покидьок.

— Хто ваш двоюрідний брат?

— Микола. У нього такий великий будинок. Вам слід звернути на це увагу, бо він давно вже має цей великий будинок, а коли я прошу в нього про нічліг, він відмовляє.

Я подарував солдатові ще один різкий пахучий подих і побачив, як він відсахнувся. Він повернув мені документи, гидливо скрививши носа.

— Геть звідси! — буркнув він. — Проспись!

— Дякую, товаришу, дякую, — бурмотів я, кланяючись і задкуючи від нього, наче мандарин від маньчжурського імператора. Ковзаючись і спотикаючись, я вибрався на брудну вулицю, забрьохуючи холоші штанів чорними плямами грязі.

Це місто, якщо його можна так назвати, звалося Плоскіє Пруди, і йдучи вздовж його єдиної малорухомої вулиці я думав, чи не є фронтони дерев'яних халуп, що повільно занурювалися в багнюку, самими лише фронтонами без решти стін, такою собі радянською варіацією на декорації кінофільмів про ковбоїв; з-за одного з них будь-якої миті вибіжить з диким воланням козак, а розлючена дівчина-селянка гнатиметься за ним і кричатиме: «Чорти б тебе забрали! Щоб ти провалився!» Але нічого такого не трапилося. Селище здавалося просто місцем зупинки поїздів, транзитним пунктом, збудованим для обслуговування людей, які подорожують до іншого пункту призначення. Дороги являли собою грязь, яку втрамбували сильніше, ніж решту; на ґанку єдиного магазина висіла табличка з написом «ЯЄЦЬ НЕМАЄ», а старий ветеран на милицях, що стояв у дверях, як у більшості хороших фільмів про ковбоїв, мугикав знов і знов два рядки якоїсь забутої пісні, неначе пошкоджена платівка. Тим не менш, Плоскіє Пруди певним чином являли собою браму між цивілізацією та землею за її межами — просторами похилих дерев і зораного чорного багна, які сягали аж до небокраю. Єдиною спорудою, що привертала до себе увагу, була велика цегляна будівля біля залізниці, над якою повітря мерехтіло, а димарі кашляли в небо кіптявою: це був цегляний завод, що забезпечував матеріалом будівництво ще далі на півночі нових об'єктів, які мали захоплюючі назви на кшталт «Інститут-75» або «Комуна-32». Я дав хабар водію вантажівки, яка везла цеглу до Пєтрока-111, щоб той підвіз мене, а потім провів три темні, але теплі години сидячи між досі гарячими цеглинами, які торохтіли й ковзали туди-сюди, коли ми підстрибували на ямах єдиної, прямої як стріла дороги на північ. Після того, як найбільші з цеглопадів минули і я опинився посеред розкиданих будівельних матеріалів у відносній безпеці, стало можливим майже задрімати, згорнувшись у теплі каменів, аж доки вантажівка різко не зупинилася; кузов відкрився й ззовні долинув радісний крик:

— Пєтрок-111! Сподіваюсь, ви мали гарну подорож!

Хитаючись, я виліз з кузова цегловоза. Супроводжуючи роботу теревенями, водій та його помічник почали викидати цеглу купою біля дороги, неначе хлопчик-листоноша, який жбурляє свіжу кореспонденцію до дверей нечемного сусіда. Кліпаючи очима на тьмяні вогні міста, я розрізнив житлові багатоповерхівки, один магазин, а над усім цим височів очисний завод, спалахи газового полум'я на якому були єдиними кольорами посеред чорноти ночі. Зірки над головою були схожі на численні крихітні краплини води, що замерзли на безхмарному небі. Я знайшов Полярну зірку, подивився на північ і спитав своїх супутників:

— А чи далеко до Пєтрока-112?

Вони засміялися:

— Ще дві години їхати, але вам туди їхати нема резону! Там самі лише солдати та науковці, товаришу.

Я ґречно подякував їм і попрямував до… напевно, це слід назвати бурливим серцем цього міста.

Шукати нічліг здавалося нерозумним, бо не було жодної причини вважати, що мене перестали розшукувати. Для ночівлі на вулиці ніч була занадто холодна: всі калюжі, що розтанули вдень, знову перетворювалися на підступну чорну кригу. Я побрів неосвітленими вулицями, то намацуючи стіни, то знаходячи дорогу в світлі газових факелів очисного заводу або сріблястих зірок на небі, і зрештою натрапив на місцевий бар. На ньому не було відповідної вивіски, він не заманював незнайомців, але це був той самий заклад, що з'являється в усіх містах, де нема чого робити; можливо, від початку він був приватним будинком, що просто забув зачинити свої двері для чужих, але тепер він перетворився на маленьке тепле лігво з піччю посеред кімнати, в якому чоловіки сиділи й мовчки зосереджувалися на дуже серйозній справі — напивалися в дим самогоном. Моя поява привернула кілька поглядів, але не викликала жодного коментаря, тож я всівся ближче до груби й запропонував двозубій жінці, що керувала тут, кілька карбованців за чарку спиртного напою, який виявився ненабагато кращим за антифриз, і за тарілку рису з бобами.

— Я їду з двоюрідним братом побачитися, — сказав я. — Він помирає. Ви не знаєте кого-небудь, хто міг би підвезти мене до Пєтрока-112?

— Завтра, завтра, — пробурмотіла стара баба й додати їй до цього, схоже, було нічого.