Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 79

Після війни Вінсент знову став «інвестором». Для цього він не засновував якусь спеціальну компанію, а просто тинявся навколо світу як надзвичайно багатий ентузіаст, збираючи всюди по трохи того, що його цікавило. А я був його персональним секретарем.

— Я хочу, щоб ти був поруч, Гаррі, — пояснив він. — Просто ти мені дуже подобаєшся.

Як його секретар я отримав доступ до інформації, яка значно перевищувала все, що я знав минулого життя. Документи, про існування яких він навіть не здогадувався, постійно надходили від банків, університетів, голів правління, благодійних фондів (які шукали пожертвувань), від урядів і брокерів, а Вінсент припустився, на мою думку, фатальної помилки — не перевіряв їх. Він звик до мене; я був його домашньою твариною, повністю залежною від нього, абсолютно нешкідливою. Я був слухняним, вдячним йому за те, що він платив мені так багато за таку малу роботу, радів знайомствам з новими людьми, на питання про мою посаду гордо відповідав, що я зовсім не секретар, а радше адміністратор пана Ренкіса; людина, яка подорожує з ним, вертиться у вищих колах, ступаючи слід за ним. Він ставився до мене дуже добре, і як до робітника, і як до друга, знов купуючи мою лояльність за звичайною схемою: дармові вечері — вихідні — гольф (Боже, як я ненавидів гольф!) — регулярні подорожі разом із ним до його улюбленого клубу на Карибах. Усе це було частиною мого розбещення, і я зі всім погоджувався. Я люблю казати собі, що міг би грати в гольф добре, якби захотів, але скоріше за все правда полягає в тому, що є такі навички, які великим досвідом не здобудеш.

Ми ділилися розповідями про війну, про друзів, про знайомих, про випивку; спали в нічних поїздах в одному купе; сиділи поруч у літаках, якими перелітали Атлантику; по черзі сідали за кермо, коли їздили по східному, а потім по західному узбережжю Америки. Ми стояли разом над Ніагарським водоспадом — одним з небагатьох видовищ цієї планети, від якого, хоч як би добре я його не пам'ятав, мені все одно завжди перехоплює подих. А коли ми працювали разом у ділових поїздках, то жили в готелях у сусідніх номерах, між якими були двері. Багато людей вважали нас коханцями, і я міркував над тим, що я робитиму, якщо Вінсент зробить мені таку пропозицію. Я вже пройшов через стільки випробувань, що сама по собі перспектива спати з ним була для мене ніщо, я зробив би це не задумуючись. Але залишалося питання, чи можу я це собі дозволити, зважаючи на характер Гаррі Оґаста, якого я зараз грав — гарного хлопчика з Лідса, якого виховали в ті роки, коли гомосексуальність була не тільки незаконною, але й просто табу. Я вирішив, що якщо отримаю від нього таку пропозицію, то влаштую з цього приводу стару добру публічну кризу віри, і якщо це його не зупинить, то погоджусь лише після великих страждань і, можливо, нещасливого роману. Не було сенсу робити для нього все надто легким. На щастя, такої пропозиції від нього ніколи не було, хоча всі, включаючи мене, неначе чекали на неї. Але ставлення Вінсента до кохання, як виявилося, було суто терапевтичним. Руйнівна пристрасть — дурня; ірраціональне бажання — марнування часу; його розум завжди був зайнятий вищими матеріями.

Перше віяння вищих матерій, якими переймався його розум, трапилося 1948-го року, коли Вінсент, як це часто бувало, зайшов у маленьке приміщення, яким я користувався як своїм лондонським кабінетом, усівся на крісло по інший бік стола від мене, закинув ноги на стільницю між попільничкою та моєю великою колекцією кольорових чорнил і сказав:

— Я хочу завтра перевірити дещо, над чим працюють мої розумники. Хочеш поїхати зі мною?

Я відклав документ, над яким працював, і обережно склав перед собою пальці будиночком. Зазвичай ділові поїздки з Вінсентом закінчувалися сильним похміллям, великим рахунком і приголомшливим відчуттям дежавю, але цього разу туманність і легковажність, з якою він описав свої наміри, заінтригували мене.

— А де вони працюють?

— У Швейцарії.

— Ти завтра летиш до Швейцарії?

— Взагалі-то, вже сьогодні, у другій половині дня, — відповів він. — Я ж посилав тобі службову записку.

— За останні два роки ти мені жодної службової записки не прислав, — м'яко зауважив я. — Ти просто робиш щось і розраховуєш на те, що я підлаштуюся.

— І у нас усе чудово виходить, так? — сказав він. — Просто блискуче.

— Що там, у Швейцарії?

— О, вони працюють над чимось із важкою водою, частинками, та іншим. Ти же знаєш, я в такі деталі не заглиблююся.

Авжеж я знаю, що він у такі деталі не заглиблюється — він не пошкодував часу на те, щоб показати, як мало він заглиблюється в такі деталі, але зараз я надзвичайно зацікавився, бо Швейцарія була для мене сподіванням на Святий Ґрааль, на секрет, який було приховано від мене попри те, що я планував кожну деталь Вінсентового життя від ранку до ночі. Я помічав дірки у Вінсентовому розкладі, багато тижнів були помічені як «відпочинок», «сімейні справи» або «весілля» — і багатенько ж їх було, тих весіль — але оскільки від мене ніколи не вимагалося займатися підготовкою цих подорожей, я ніколи не знав усі деталі. І тепер я подумав: чи не до Швейцарії він тоді подорожував, до її важкої води, частинок та іншого? Чи не там була та чорна діра, в яку Вінсент переправляв стільки своїх грошей, коли думав, що я не бачу?

— Нема в мене настрою їхати сьогодні до Швейцарії.

Я брехав так добре, що міг не прислухатися до своїх слів. Так добре обманював і піддавався обману, що вже знав, якою буде відповідь Вінсента.

— Поїдьмо, Гаррі! Я знаю, що ти нічого зараз не робиш.

— У мене можуть бути плани щодо красивої молодої пані, яку цікавлять мої розповіді про великі фінанси та брудні бари.

— З суто теоретичної точки зору — можуть. У тебе може бути що завгодно — приміром, герпес — але факти, Гаррі, при цьому такі: планів у тебе немає, тож досить тягти Сірка за хвіст, бери свій капелюх.

Я припинив тягнути Сірка за хвіст, взяв свій капелюх і сподівався, що він помітив, як мене роздратувала необхідність зробити це.

Швейцарія. Найбільше ця країна подобається мені у віці від п'ятдесяти двох до сімдесяти одного років. Коли я молодший, чисте повітря, здоровий спосіб життя, стримані манери та дещо прісна кухня мене не приваблюють. Коли я старший, усі ці речі починають пригнічувати своїм контрастом проти мого старого тіла та неминучої смерті. Але від п'ятдесяти двох до сімдесяти одного, особливо якщо я почуваюся здоровішим, ніж зазвичай, Швейцарія — чудове місце для пенсії, бо там є вдосталь підбадьорливих вітрів, прозорих озер, і чудових краєвидів, під якими, між якими та (дуже рідко) над якими можна гуляти.

В аеропорті на нас чекав автомобіль.

— Ти сам його замовив?

— Гаррі, я здатний дещо в цьому світі й без тебе зробити.

— Так, авжеж, — відповів я. — Принаймні, з теоретичної точки зору.

Він одночасно скривився й посміхнувся, а потім сів на сидіння водія.

Ми поїхали вгору, потім по дузі, потім ще трохи вгору, потім знову по дузі, а потім, на мій превеликий жаль, довго вниз і знову вгору. Навігація на вузьких дорогах, що звиваються поміж гір, завжди засмучує мене. Зрештою ми почали підійматися вище, ніж підіймалися раніше, доки з дерев не лишилися самі лише сосни з гострими голками, а в світлі фар не почав виблискувати іній. Я подивився вниз, уздовж урвища, на засипані вогниками долини, потім вверх, на сповнене зірок небо й незадоволено бовкнув:

— Чорти забирай, куди ми їдемо? Мій одяг не годиться для лиж.

— Побачиш! Дідько, знав би я, що ти так багато скаржитемешся, я б тебе в аеропорті залишив.

Була вже майже перша година ночі, коли ми доїхали до місця призначення — шале з косим дерев'яним дахом і великими скляними вікнами, за якими було світло. Снігу на землі не було, але під ногами тріщав іній, а з рота виходили хмаринки пари. Коли Вінсент зачиняв двері машини, якась жінка помахала нам з балкона шале, а потім зникла — пішла зустрічати нас. Звичним кроком Вінсент швидко пішов вузькою брукованою доріжкою до бокових дверей, які виявилися не запертими, і жестом покликав мене за собою.

Всередині було напрочуд тепло, пахнуло димом відкритого вогню. На вершині сходів з'явилася та жінка, вона сяяла від радості:

— Пане Ренкіс! Я дуже рада знову вас бачити!

Вона обійняла його, він обійняв її, і я на мить спитав себе, чи не було в їхніх стосунках щось більше за просту приязнь? А потім:

— А ви, певно, Гаррі? Дуже приємно, дуже приємно!

Акцент у неї був швейцарсько-німецький, на вигляд їй було тридцять років. Жінка провела нас до вітальні, в якій дійсно ревіло за решіткою потужне полум'я. Вона пригостила нас холодним м'ясом, гарячою картоплею та теплим вином. Я був надто втомлений, щоби про щось питати, тож коли Вінсент зрештою плеснув долонями по колінах і сказав: «Ну що ж! Завтра багато справ!», я лише для виду щось буркнув і відразу пішов спати.

Моє пробудження наступного ранку було раптовим.

Він стояв біля бильця мого ліжка, вже вдягнений, щоб іти з дому, і просто дивився на мене.

Не знаю, як довго він стояв і дивився. З його рукавів звисали рукавички — вони були пришиті до довгого шнурка, як матері пришивають рукавички своїм дітям, але штани та черевики були абсолютно сухі, жодного сліду перебування надворі. Він довго дивився на мене, а потім я підвівся в ліжку й спитав його, затинаючись:

— Вінсенте? Що т-трап-пилося?

На мить мені здалося, що він скаже дещо інше.

Але він похитав головою, побрів до дверей і відповів, не дивлячись на мене:

— Час прокидатися, Гаррі. Сьогодні буде дуже насичений день.

Я встав і вирішив не витрачати час на душ.

За межами будинку все було блакитно-сіре, вкрите слабким інієм. Повітря щипало шкіру, обіцяючи сніг. Ми знову сіли в маленьке Вінсентове авто, жінка помахала нам рукою, і ми знову поїхали: поміж рідкими соснами та скелями, ввімкнувши обігрівач на повну потужність; жоден з нас нічого не казав.

Їхали ми недовго. Не минуло й десяти хвилин, як Вінсент різко повернув праворуч і спрямував машину до, як мені здалося, входу до шахти. Короткий тунель вивів нас на бетонну парковку, оточену з усіх боків стінами-скелями, деякі частини яких були підсилені проти розвалювання сіткою-рабицею. Невеличка табличка казала французькою, німецькою та англійською мовами: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ, СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО». Коли ми припарковувалися серед багатьох інших машин, єдиний охоронець — вдягнутий у синє пальто з хутряної облямівкою, з добре прихованим пістолетом — привітав нас ввічливим кивком голови, впізнавши Вінсента. У сірій кам'яній стіні при нашому наближенні відчинилися сірі двері, і відеокамера, що випереджала цей час на кілька десятиліть, простежила за тим, як ми зайшли.

Я мав питання, але не відчував можливість поставити їх. Ми йшли вниз коридором, який було прокладено всередині гори; вздовж стін висіли слабкі освітлювачі. Наше дихання створювало хмаринки, але в міру того, як ми спускалися, теплішало, і по моїй шкірі почали текти струмочки поту. Десь унизу лунали голоси, вони відбивалися від твердих округлих стін; назустріч пройшли троє чоловіків, які штовхали пусті санчата. Вони голосно розмовляли, але з наближенням Вінсента замовкнули й не відновляли свою бесіду, доки ми не відійшли від них далеко. Тепер мені вже було чутно слабке шипіння вентиляції, а тепло набрало неприродної механічної якості; його було забагато, як для комфорту людини, до того ж тут було дуже вогко. Людей ставало більше, це були чоловіки та жінки різного віку, і було таке враження, що всі вони впізнають Вінсента й відвертаються. Були й малопомітні охоронці — чоловіки в товстих пальтах, з пістолетами під пахвами та з кийками на стегнах.

— Де ми? — зрештою спитав я, коли гомін голосів став достатньо гучним, щоб замаскувати мовчання, яке я міг отримати у відповідь.

— Ти розумієш квантову фізику? — жваво спитав він, коли ми повернули за ріг і зупинилися перед герметичними броньованими дверима, які треба було відчиняти.

— Не кажи дурниць; ти знаєш, що не розумію.

Він терпляче зітхнув і нахилився, проходячи під дверима, які ще не повністю піднялися, до ще теплішої печери.

— Що ж, тоді я пояснюватиму якомога простіше. Припустімо, що ти розглядаєш водоспад і питаєш себе: як він утворився? Ти приходиш до висновку, що вода текла вниз і точила камінь. У верхній частині водоспаду каміння було тверде й не розмивалося, але нижче нього порода була м'якіша й сточилася потоком води, що тік по ній. Зробивши цей дедуктивний хід, ти далі приходиш до висновку, що вода завжди тече вниз, що вона призводить до ерозії, і що тертя змінює енергію, а енергія змінює речовину, і так далі. Поки що зрозуміло?

— Начебто, так.

Чи не сумував він тоді за мною? Чи не сумував за тим Гаррі Оґастом, з яким дискутував у Кембриджі, який обзивав його ідеї дурницями? Думаю, є ймовірність, що сумував.

Сам винен, Вінсенте, що вбив мене.

Двічі.

— Що ж, зробімо ще один крок. Припустімо, що ти береш один атом Всесвіту й ретельно його вивчаєш. Ти з’ясовуєш, що цей атом зроблений з протонів, нейтронів і електронів, а з цього починаєш припускати, що протон мусить мати позитивний заряд, а електрон — від'ємний, і вони притягуються один до одного, і ти кажеш, що нейтрон зв'язується з протоном, і що для того, щоб усі вони не стиснулися в одну точку, потрібна інша сила, що компенсуватиме їхнє тяжіння одне до одного, а з цього ти екстраполюєш… — він замовкнув, шукаючи потрібне слово.

— Так?

— Все, — дуже тихо сказав він, втупивши очі в якусь точку. — Ти можеш екстраполювати… все. З єдиного атома, з єдиної точки в часі та просторі, можна дослідити фундаментальну структуру Всесвіту й виключно математично зробити висновок про все, що було, про все, що є, і про все, що має бути. Все.

Відчинилися ще одні двері. Приміщення за ними було навіть теплішим за попереднє, вентилятори шалено намагалися його охолодити, і там стояло воно: висотою в сім поверхів, огорнуте до самої верхівки риштуванням, по якому сновигали сотні чоловіків і жінок. Повітря смакувало електрикою, пахнуло електрикою, шум був майже оглушливий. Вінсент дав мені вимірювач дози радіації — набагато складніший, ніж ті, які я носив на базі «Пєтрок-112» через двадцять років від тепер, приблизно двісті років тому. Перекрикуючи гудіння, він сказав:

— Це квантове дзеркало!

Я подивився, і воно було красиве.

Квантове дзеркало.

Зазирни в нього занадто глибоко, і звідти на тебе подивиться Бог.

І воно було вже майже завершене.