Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 12

Я вже згадував про деякі стадії, через які ми проходимо, намагаючись зрозуміти, ким ми є. У своєму другому житті я вчинив стереотипно — покінчив із собою, щоб усе припинилося, а в своєму третьому житті я прагнув отримати відповідь від Бога.

Я вже писав, що вдавався до певних заходів, щоб знайти собі на час Другої світової війни нудні, але безпечні посади. Але я не наголосив, що війна також надала можливість дізнатися про обмеженість своїх знань. Приміром, від ямайського інженера з підозрілим ім'ям «П'ятниця» я почув про душі померлих і про злих привидів, що не йдуть з цього світу через те, що їх не вшанували. Дуже щирий американський офіцер на ім'я Волтер С. Броді повідав мені про баптизм, анабаптизм, мормонізм і лютеранство, завершивши словами «Моя матуся свого часу зверталася до них усіх, і зрештою вирішила, що краще за все спілкуватися з Богом без посередників».

Суданський солдат, який перевозив багаж танкістів Роммеля, які відступали в Тунісі, перш ніж утекти (або ж його викрали — ці плітки так і не змогли підтвердити або спростувати) показав мені шлях до Мекки. Він розповів мені, як треба казати «Я свідчу, що немає Бога крім Аллаха, і свідчу, що Мухаммад — Божий слуга й посланець» — спочатку англійською, потім поганою арабською, а зрештою — ачолійською, про яку він гордо сказав, що другої такої мови немає, а він, водночас ачолі та мусульманин, є унікальною людиною. Цю останню версію я повторив кілька разів, намагаючись правильно передати інтонацію, і коли зрештою задовольнив його, він ляснув мене по спині й оголосив: «Годиться! Можливо, тобі все-таки не доведеться горіти в пеклі!»

Гадаю, саме цей солдат у більшій мірі, ніж інші, прищепив мені цікавість до подорожей. Він розповідав фантастичні та, як часто виявлялося, цілковито вигадані історії про славетні країни за Середземним морем, про таємниці та відповіді, що приховані серед пісків. Коли війна скінчилася, я знайшов перший-ліпший корабель, що прямував до країн, які англійці наразі залишали, і зі сліпим невіглаством молодика, яким я здавався зовні, потрапляв у всілякі халепи та авантюри. У Єгипті я прийшов до палкого переконання в істинності слів Аллаха, яке тривало до того дня, коли в одному з каїрських провулків мене не спіймали й не забили до нестями троє моїх братів з мечеті. Вони рвали мою бороду, голили мою голову тупими ножами, плювали мені в обличчя й рвали мій білий халат, який я придбав із запалом новонаверненого. Вони кричали, що я єврейський шпигун (хоча й рудий), імперіаліст, комуніст, фашист, сіоніст, а понад усе — не такий, як вони. Чотири дні я пролежав у лікарні, а коли виписався, пішов до мулли по підтримку. Він ввічливо налив мені у скляний келих чаю і спитав про мої почуття щодо мого покликання.

Я поїхав звідти наступного ж дня.

У щойно заснованій державі Ізраїль я певний час бавився іудаїзмом, але попри всі поранення, завдані мені як єврейському шпигуну, було очевидно, що тут мене своїм теж не вважатимуть, особливо зважаючи на мій статус колишнього солдата ненависної Британської Імперії. Я бачив чоловіків і жінок, на шкірі яких досі синіли татуювання концтаборів; вони падали на коліна перед Стіною Плачу, лили сльози полегшення від того, що бачили ці просякнуті сонцем камені, і я розумів, що я не є частиною їхнього всесвіту.

На горі Синай, на яку я заліз прагнучи відповіді якого-небудь бога на мої молитви, мене привітав католицький священик. Я став навколішки біля його ніг, поцілував його руку і сказав, що його присутність тут є знаком, що існує бог, який має для мене якесь призначення, і я розповів йому свою історію. Тоді він став навколішки біля моїх ніг, поцілував мою руку й сказав, що я є знаком, знаком від Бога про те, що його життя таки має призначення, і що завдяки мені його віра відновилася; він почав так щиро називати мою історію дивом, що я сам почав у ній сумніватися. Він сказав, що відвезе мене в Рим до Папи, що я проведу життя в молитвах і розмірковуваннях про таємниці свого існування, а три дні по тому я прокинувся й побачив його на підлозі моєї кімнати голим (якщо не вважати низки чіток) — він стояв на колінах і цілував мою руку. Він сказав, що я посланець, і попросив вибачити його за те, що в нього були сумніви. Перед сходом сонця я зумів втекти від нього через заднє вікно, а далі вниз по стіні.

Я попрямував до Індії, бо чув розповіді про містиків і філософів, яким, на відміну від західних теологів, можливо, вдасться пояснити мій стан. Я прибув туди в 1953 році й легко знаходив там собі роботу механіком на багатьох комерційних авіалініях, що постійно банкрутували. На мене їхнє банкрутство зазвичай ніяк не впливало; у вечір понеділка я міг піти з роботи працівником одного роботодавця, а у вівторок вранці виявлялося, що мій старий контракт анульовано, але на мій підпис уже чекає новий, який відрізняється від попереднього лише датою та ім'ям роботодавця. Індія зализувала рани після свого розділу, а я був на півдні, далеко від найгіршого кровопролиття, що заплямувало їхню незалежність. Прем'єр-міністром був Неру. Я нестямно закохався: спочатку в акторку, очі якої дивилися зі срібного екрана неначе виключно на мене, а потім у її двійника — дівчину, яка торгувала в аеропорті фруктами, яку я боготворив, і до якої марно залицявся. Навіть старіші з калачакр незалежно від віку свого розуму зазнають певні біологічні потреби. Дитиною я відчував лише біологічну потребу рости та водночас бути інтелектуально нестабільним. Підлітком я зазнавав депресії, якій протистояв постійною зайнятістю та розв'язуванням загадок родини Г'юнів. А тепер, ставши чоловіком у розквіті сил, я сильніше, ніж будь-коли, відчував потребу піти в світ і кинути йому виклик, як тореадор бику. Я мандрував у своєму пошуку відповідей, сперечався з людьми, а ті сперечалися зі мною, я обожнював і любив усім серцем як символ досконалості Міну Кумарі, богиню Боллівуду, хоча коли побачив її фільми вперше, я ще не знав жодного слова на хінді.

Ні любов, ні Бог не давали мені відповідей. Я розмовляв про воскресіння та реінкарнацію з брамінами, і вони сказали мені, що якщо я житиму гарно й чисто, то зможу повернутися кимось більшим, ніж я є зараз.

— А як щодо самого себе? Чи зможу я знову стати собою?

Це питання призводило до неабиякого збентеження серед мудреців-індуїстів, яким я його ставив. Мені приємно думати, що я ввів у їхній дискурс перші натяки на релятивістську фізику, коли вчені мужі взялися серйозно дискутувати про те, чи має бути перенародження обов'язково лінійним у часі. Зрештою відповідь мені дав один мудрець, який мав велике пузо та дотримувався дуже чистої дієти; він промовив:

— Не кажи дурниць, англійцю! Житимеш або краще, або гірше, але все одно інакше!

Ця відповідь не задовольнила мене, тож зібравши все, що я заощадив впродовж десяти років ремонтів єдиного літака, на якому кожного тижня з'являлося ім'я нового власника, я поїхав звідти. Китай тоді не був гостинним, відвідування Тибету було б дуже невчасним, тож я поїхав на південь: вештався по В’єтнаму, Тайланду, М'янмі та Непалу, переїжджаючи туди, куди американці не вводитимуть військо і не мала найближчим часом спалахнути громадянська війна. Я поголив собі голову та їв самі лише овочі, навчився голосно молитися неможливими словами й питав кожне втілення кожного Будди від Ґаутами до його десяти тисяч проявів: чому я є тим, ким я є? Чи стане моя наступна смерть останньою? Я заслужив репутацію англійця, який знається на всіх релігіях, який у змозі посперечатися з будь-яким монахом або імамом, з падре або панотцем на будь-яку філософську тему, за умови, що та стосується безсмертної душі. У 1969 році мене відвідав життєрадісний чоловік з круглими окулярами, який сів у моїй хатинці навпроти мене й урочисто сказав:

— Добрий вечір, шановний пане! Мене звати Шен. Мене надіслала дуже стурбована установа, я маю спитати вас про ваші наміри.

На той час я жив у Бангкоку й зробив відкриття, що якою б чистою не була молитва, це не полегшує страждання від тропічної плісняви, що з'являється в складках шкіри під час життя у вологих джунглях. Газети великими жирними літерами друкували розповіді про велич уряду, а значно дрібнішим, похмурим шрифтом шепотіли про партизанів-комуністів у горах. Я не був певний, що вісімковий шлях приведе мене до просвітління, але був певний, що стаю занадто старим, щоб повірити в щось інше, тож розділив своє життя між ремонтом автомобілів (не знімаючи свого оранжевого одягу) та медитаціями про те, що мені робити, якщо я не зможу померти.

Пан Шен, чиє обличчя було схоже на лискучий каштан, а синя сорочка липнула від поту до попереку та під руками, поправив на носу окуляри й додав:

— Чи є метою вашого перебування тут участь у контрреволюційних діях?

Колись у мене була фаза мудрих і загадкових відповідей на будь-яке питання, але якщо відверто, то з віком це набридає, тому я спитав відверто:

— Ви з Китайської служби безпеки?

— Авжеж, шановний пане, — урочисто сказав він і поважно вклонився мені сидячи, як це роблять тайці, коли звертаються до вчителя. — Ми мало зацікавлені цією країною, але подейкують, ніби насправді ви — західний імперіалістичний агент, який має намір співпрацювати з такими контрреволюційними силами, як буржуазний сепаратист Далай Лама, і що ваша хижа є центром капіталістичної підривної діяльності, метою якої є нанесення удару в саме серце нашого славного народу.

Усе це він сказав так люб'язно, що я не зміг не спитати:

— А хіба це не було б з мого боку погано?

— Авжеж, це погано, шановний пане! У випадку, якщо ви дійсно займаєтеся такою підривною діяльністю, мій уряд негайно за це помститься, хоча, звісно, — на мить він радісно посміхнувся, — вас у такому випадку захищатимуть ваші союзники-імперіалісти, тож безумовно будуть дії у відповідь.

— О! — вигукнув я, бо до мене дійшло. — Ви погрожуєте вбити мене?

— Мені доведеться вдатися до цього, шановний пане, якщо тільки я особисто не переконаюся, що ви всього лише ексцентричний англієць, який прагне легкого життя.

— А як саме ви мене б убили? — спитав я. — Це було б швидко?

— Сподіваюсь, що так! Всупереч вашій пропаганді ми не варвари.

— А я би знав про це? Якщо вам треба буде мене вбити, чи не могли б ви зробити це коли я сплю?

Коли Шен замислився над цим, по його обличчю промайнув жах.

— Гадаю, що для всіх зацікавлених було би краще, якби ваша смерть справляла враження безболісної та природної. Якщо ви на ту мить будете притомним, це неодмінно призведе до ознак самозахисту, а для монаха це неприпустимо, навіть якщо цей монах — імперіалістична свиня. Але ж ви… ви не імперіалістична свиня?

— Я англієць, — зауважив я.

— Існують добрі англійські комуністи.

— Я не комуніст.

Шен непевно кусав нижню губу, його очі сновигали по всій кімнаті, неначе шукаючи в бамбукових стінах шпарину, з якої може висунутися рушниця. А потім, дещо тихіше, ніж досі, він пробурмотів:

— Я сподіваюся, що ви не є імперіалістичним шпигуном, шановний пане. Мене попросили зібрати на вас досьє, і я не зміг знайти жодного доказу того, що ви є кимось більшим, ніж нешкідливим безумцем зі стародавніми віруваннями. Якщо ви виявитеся шпигуном, це погано відіб’ється на моїй особистій справі.

— Я абсолютно точно не шпигун, — запевнив його я.

Його це, схоже, трохи заспокоїло.

— Дякую, пане! — вигукнув він, витер чоло рукавом, а потім став кланятися, просячи пробачити за цей прояв пітної неповаги. — Це від самого початку здавалося дуже малоймовірним, але за таких неспокійних часів треба бути ретельним.

— Дозвольте пригостити вас чаєм, — запропонував я.

— Ні, дякую. Мені не можна без особливої необхідності зближуватися з ворогом.

— Але ж ви щойно сказали, що я не ворог.

— Ви ідеологічно зіпсований, — виправив він, — але нешкідливий.

Після цих слів, не перестаючи енергійно кланятись, він підвівся, щоб піти.

— Пане Шен! — покликав я його.

Він зупинився в дверях, і на його обличчі з'явилося напруження людини, яка щиро сподівається, що її не обтяжать додатковою роботою.

— Я не можу померти, — ввічливо пояснив я. — Я народжуюся, живу, помираю, а потім знову живу, але тим самим життям. Чи не володіє ваш уряд якою-небудь інформацією щодо цього, яка могла б мені допомогти?

Він усміхнувся, на лиці в нього було полегшення.

— Ні, шановний пане. Дякую за ваше співробітництво, — трохи подумавши, він додав: — Щасти вам з вашою проблемою!

Він пішов.

Він був першим шпигуном, з яким я познайомився, а Франклін Фірсон був другим. З цих двох пан Шен мені більше сподобався.