Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 35

Історики часто забувають про облогу Ленінграда, зосереджуючись натомість на його південному колезі, Сталінграді. Відступ нацистів від Сталінграда зазвичай вважають переломом, тож ця зосередженість зрозуміла, але через неї легко недооцінити облогу, яку Ленінград — місто широких бульварів і стародавніх дзеленькаючих трамваїв — терпів упродовж восьмисот сімдесяти одного дня неослабної війни. Це місто раніше було домівкою царів, потім стало серцем революції, і мені було дивно, що хоч якась частка монаршого міста вижила попри зазнані удари долі, бо в передмістях і до самого центра міста перемагала архітектура прагматизму та швидкості, квадратів і прямокутників, сірого асфальту перед коричневими стінами. Радянську владу історія мало цікавила, якщо це не була історія її успіху, тож наче соромлячись вишуканих кам'яних будинків, що залишилися вздовж каналів у центрі, високі стіни старого міста завісили плакатами з гаслами «УСЕ ДЛЯ ПЕРЕМОГИ!», «НЕХАЙ ЖИВУТЬ КОМУНІЗМ І ЄДНІСТЬ У ПРАЦІ!» та іншими такими мудростями. Зимовий Палац почувався досить ніяково серед цих потворних добрих намірів, залишаючись пам'ятником минулій ері та свідченням про скинутий режим. Якщо б Зимовий Палац прославляли, це певним химерним чином прославляло б його колишніх мешканців, але його знищення означало б образу для тих чоловіків і жінок 1917 року, які боролися проти нього та проти всього, що він уособлював, тож і палац, і більша частина решти Ленінграда залишилися стояти, а кулі та морози лише дряпали їхні стіни.

Ленінградський Клуб Хронос, на мій подив, розташовувався не в одній з величних будівель старого міста, а в значно меншому, набагато скромнішому житловому будинку поза єврейським кладовищем, могильні камені якого давно заросли, а дерева вже звішувалися за паркан. Воротарка Клубу, яка виявилася однією з небагатьох його членів, представилася просто:

— Ольга. Ви, напевно, Гаррі? Це зовсім не годиться — ці чоботи неправильні. Не стійте там, заходьте!

Ользі був п'ятдесят один рік, сиве волосся сплетене в косу до пояса, плечі трохи вигнулися вперед, від чого підборіддя здавалося гострішим, ніж було насправді; колись вона могла бути вродливою молодою жінкою, від чиїх легких кроків прискорювалося серцебиття багатьох аристократів, але зараз, коли вона невдоволено бурчала на скрегіт труб, що йшли вгору вздовж сходового колодязя, вона була схожа на дитячий малюнок істоти, що зветься «стара карга». Зелена плитка на підлозі та вицвіла синя фарба на стінах були єдиними натяками на життєрадісність, а всі двері, що виходили на спіральні сходи, були надійно зачинені. «Щоб тепло не виходило!»

Це був березень, і хоча повітря було досі зимне, сніг починав танути, білість починала поступатися сірому та чорному, бо з-під накиданих вздовж дороги кристалічних куп з'являлися п'ятимісячні осади бруду, кіптяви та пилу. На дахах льоду вже майже не було, але купи відкинутого снігу втримували в собі холод і стояли пам'ятниками померлій зимі.

— У мене є віскі, — сказала Ольга, вказавши мені рукою м'яке крісло біля електричного каміна. — Але вам слід пити горілку й бути вдячним.

— Я питиму горілку й буду вдячний, — сказав я, полегшено сідаючи на м'які меблі.

— Ви розмовляєте російською зі східним акцентом, де ви вчилися?

— У Комсомольську, — зізнався я, — кілька життів тому.

— Вам слід розмовляти з західним акцентом, бо у вас м'якотілий вигляд, — докоряла вона. — Інакше люди питатимуть. А ваші чоботи… вони занадто нові. Ось, — через кімнату пролетів і приземлився мені на коліна блискучий металевий предмет — терка. — Ви що, ніколи раніше не бували в Росії? — питала вона. — У вас усе не так!

— З російським паспортом уперше, — визнав я. — З американським, британським, швейцарським, німецьким…

— Ні-ні-ні-ні! Все не так! Не годиться, все наново!

— Перепрошую, — бовкнув я, коли Ольга сідала переді мною з пляшкою горілки без етикетки та двома страхітливо великими склянками, — але я очікував, що в Клубі більше людей. Де решта?

Тим часом я взявся обробляти свої чоботи теркою.

— Кілька сплять нагорі, — буркнула вона. — Маша знову хлопця привела, я це не схвалюю. Іноді хтось заходить, якщо це по дорозі, але це єдине, що вони зараз роблять — заходять, якщо це по дорозі. Зовсім не так, як раніше.

При згадці про старі часи в очах Ольги з'являвся затуманений блиск, але його швидко відтісняла зосередженість на поточній справі: питті та докорах.

— Ваше волосся огидне! — вигукнула вона. — Як називається цей колір? Морквяний? Вам треба негайно перефарбуватися.

— Я хотів… — невпевнено почав був я.

— Документи, за якими ви в'їхали — спаліть їх!

— Я їх уже викинув…

— Не викидати, а палити треба! Палити! Навіщо я витрачаю час на людей, що лише приходять і створюють проблеми? Через те, що членів у Клубі майже не залишилося, бюрократія стала майже нескінченною!

— Вибачте, що питаю, але який зараз статус у Ленінградського Клубу? — поцікавився я. — Коли я був тут останнього разу, тут була гласність на всю котушку, а зараз…

Вона зневажливо пирхнула:

— Клуб у лайні, — пояснила вона, стукаючи в такт словам пляшкою по стільниці. — Ніхто не хоче тут залишатися — ніхто! У старі добрі часи завжди один або двоє пробиралися в партійну ієрархію, просто для того, щоб ті, хто тут народився, мали друга в суді, а зараз? «Це надто непевно, мадам Ольга», — скавчать вони. «Що б ми не робили, на чиїй би стороні не були, все одно стаємо жертвами чисток і розстрілів, це не варте таких зусиль». «І якщо ми не потрапляємо в чистку в 1930-их, то потрапляємо під час війни, а якщо не під час війни, то в часи Хрущова. Нам ця гра набридла». Хитрі засранці! Стійкості в них немає, ось у чому проблема! Або ж «Ми хочемо жити добре, мадам Ольга. Ми хочемо побачити світ», а я їм: «Ви росіяни. Ви можете сто життів прожити, і всю Росію не передивитися», — її голос сочився докором. — Вони не хочуть витрачати час та сили на життя на рідній землі, вони всі тікають за кордон, емігрують, але все одно очікують, що за ними доглянуть, коли вони знов народяться. Шмаркачі!

Я здригнувся, бо черговий удар пляшкою мало не перекинув не тільки склянки, але й сам стіл.

— Я єдина, хто тут залишається, я єдина, хто дає собі клопоту доглядати за майбутніми членами! Ви знаєте, що я отримую гроші з інших клубів? Париж, Нью-Йорк, Токіо. Тепер у мене є правило. Берете одного з моїх членів — всі його грошові внески надсилайте мені! І всі погоджуються, — додала вона, — бо всі вони знають, що я права. Візитери, що приїжджають повитріщатися — єдина розвага, що залишилася.

— А… як щодо вас? — ризикнув спитати я. — Яка ваша історія?

На мить її підборіддя розслабилося й промайнув образ жінки, що ховалася в Ользі під кількома кофтами. Він зник так само швидко, як і з'явився.

— Білоруска, — сказала вона. — Мене розстріляли в 1928-му, — додала вона, трохи випроставшись при цьому спогаді, — тому що дізналися, що мій батько був князь, сказали мені, що я маю написати самокритичний документ, в якому оголосити себе буржуазною свинею, а потім працювати в колгоспі; а я відмовилася. Вони катували мене, щоб я зізналася, але навіть коли в мене була внутрішня кровотеча, я стояла й казала: «Я донька цієї чудової країни, я ніколи не братиму участі в мерзотах вашого режиму!» І коли мене розстріляли, то був мій зірковий час, — вона злегка зітхнула, згадуючи. — Тепер я, звісно, розумію їхню точку зору, — буркнула вона. — Треба пережити революцію, щоб помітити, як голодують селяни, які розлючені стають робітники, коли в них хліба немає, але тоді, коли вони мене розстрілювали, я була певна в своїй правоті. Хід історії! Я стільки лайна почула про хід історії.

— Якщо я правильно зрозумів, зв'язків у владі Клуб майже не має?

Це стане великою завадою. Одним з небагатьох уроків, які я засвоїв у секретній службі, було те, що в цей період ні в кого не було добрих інформаторів у радянській владі; причиною були в рівній мірі безкінечні чистки, про які розповідала Ольга, та брак зусиль щодо впровадження «кротів». Навіть «Waterbrooke & Smith» мала надзвичайно мало зв'язків у Росії, і я здебільшого сподівався на допомогу Клубу Хронос.

Потім Ольга широко посміхнулася.

— Зв'язки, — буркнула вона. — Кому вони потрібні? Це ж Росія! Тут не просиш людей про допомогу. Тут кажеш їм щось зробити. У 1961 році комісара, що живе через дві двері, заарештовують за те, що він на дачі на річці тримає хлопця-проститутку; той хлопець жив там десять років, отже, живе й зараз! У 1971 році в кінці садка м'ясника розриють могилу його дружини, яка «зникла» в 1949-ому, а він начебто не мав гадки, куди вона поділася. Через три роки начальника міліції заарештують на підставі доносу його заступника, якому потрібний більший будинок, бо його дружина знов завагітніла від коханця-сержанта… Ніщо не змінюється. Вам не потрібні зв'язки, вам потрібні гроші та компромат.

— І який корисний для мене компромат ви можете запропонувати? — спитав я.

— Головний фізик в Академії, — швидко відповіла вона. — Він цікавиться Всесвітом, хоче з'ясувати наше походження, тощо. Упродовж п'яти років він таємно переписується з професором астрономії Массачусетського Технологічного Інституту через взаємного друга в Стамбулі, який надсилає листи через свого двоюрідного брата, який то привозить мило на чорний ринок, то самогон вивозить. Політики в цьому немає, але цього достатньо.

— Ви цим фактом уже користувалися?

Вона знизала плечима:

— Бувало. Іноді він слухається, а іноді ні. Двічі його розстрілювали, тричі запроторювали в гулаги, але зазвичай, якщо все робити правильно, він співпрацює. Якщо помилитеся, то самі винні.

— Ну, що ж, — пробурмотів я. — У такому разі краще не помилятися.