Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 29

— Шкода, що питати про це доводиться саме мені, — сказала вона. — Але якщо світ добігає кінця, то як ми можемо цьому завадити?

Дванадцяте життя.

Коли мені виповнилося шість років, я написав листа лондонській філії Клубу Хронос з проханням надати достатню суму грошей для переїзду до Лондона й стандартну рекомендацію Клубу, з якою мене запросять до престижної школи. Гроші за моїм проханням залишили в схованці, в селі Гокслі, де багато життів тому я під світлом місяця тікав від Фірсона.

Я написав Патрикові та Гаррієт, яка помирала, листа, в якому бажав їм найкращого і дякував за витрачений на мене час. А потім поїхав. У Гокслі я взяв заховані під горіхом у бляшаній коробці гроші, яких було достатньо на проїзд до Лондона. Проходячи повз мене вулицею, пекар усміхнувся мені, і я всім нутром відчув Фірсона, у вухах лунали його кроки, й мені довелося спертися на стіну, дивуючись тому, що моє тіло відмовлялося забути те, що розум давно залишив позаду.

До Ньюкасла я доїхав на возі, а коли на вокзалі кондуктор спитав, хто мене супроводжує, я показав йому листа, яким мене запрошували до школи, і сказав, що в Лондоні на мене чекає тітка.

Роль моєї тітки в цьому житті виконувала Черіті Гезелмер.

— То ось ти де! — радісно гукнула вона, коли кондуктор обережно виводив мене з вагона. — Гаррі, негайно йди сюди!

Існує багато способів, якими дитину можна забрати в її лінійних батьків. Досить часто вживається згадана мною схованка, в яку кладуть достатню кількість грошей і потрібні документи. Завдяки цьому калачакра отримує все необхідне, щоб самостійно дістатися до найближчого Клубу Хронос, не розкриваючи про себе такої небезпечної інформації, як точне місце, де його або її виростили. Втім, все ж таки це трохи демаскує, бо звужує коло розшуку. Більш поширеним способом є розміщати схованку в такому місці, про яке отримувач знає, що батьки з великою ймовірністю повезуть його туди в дитинстві; таким чином необхідне отримується з більшою анонімністю. Єдиною небезпекою такого способу є мала ймовірність, що сім'я діятиме не так, як очікується.

Якщо ж особа не переймається анонімністю — а навіщо вона найбільш дружним та невинним з нас? — то використовується пряме втручання, і ніхто не вмів робити це так вправно, як Черіті Гезелмер. Маючи аристократичний ніс, голос оперної співачки та колекцію жорстких чорних корсетів, які вона не змінювала від життя до життя, вона для всіх батьків була втіленням злої директорки, і самого лише її погляду поверх напівкруглих скелець окулярів на ланцюжку було достатньо, щоби прості смертні починали тремтіти. Удаючись до улещувань, погроз, тероризування, переслідування, а іноді й просто до викрадення, вона звільняла дітей-калачакр від їхніх батьків заради спокійнішого життя своїх підопічних і висловлювала надію, що згодом хтось інший аналогічним чином дбатиме про майбутніх членів нашого Клубу.

Але її світогляд, попри все це, був досить патріархальним.

— Дуже приємно, що вони звернулися по нашу допомогу, — вигукнула вона, — але яку саме?

Дванадцяте життя.

Зібрання членів Клубу Хронос рідко можна побачити. Люди постійно приходять і уходять, але повні місцеві збори, на які було запрошено прикрашеними золотом картками з написом «порядок денний — кінець світу», траплялися рідко. Я був наймолодшим — шість років. Найстаршим був Вілбур Мон — вісімдесят два. Дитиною Вілбур зустрічався з Герцогом Веллінгтонським, а коли був молодим чоловіком, то перетинався в Лондоні з тими, хто воював за або проти французької революції. Тепер він мав стати нашим наступним посильним, бо незабаром мав померти й мав нагоду передати послання в 1844 рік: світ добігає кінця, і ми не знаємо причину. То що ж ми мали робити з цього приводу?

— Нічого! — заявив Філіп Гоппер, син девонширського фермера, чий смак до пригод змусив його шість разів померти в Другій світовій війні, двічі — в Корейській і один раз — у В'єтнамі, як старий воєнний кореспондент, якого не брали в жодну армію. — Факторів забагато, інформація надто нечітка! Нам потрібно або більше даних, або взагалі нічого, бо так незрозуміло навіть з чого почати.

— Мені здається, — заговорила Аня, білоруська біженка, яка зазвичай залишала Білорусь у 1904 році заради більш комфортного життя за кордоном, — що йдеться про прискорення. Кінець світу прискорюється, у кожному житті він настає раніше. Це каже про те, що змінюється причина, і ми мусимо спитати, що є причиною зміни?

Усі подивилися на мене. Я був посильним, але водночас наймолодшим, а тому вважалося, що я найбільш обізнаний із сучасною наукою, якщо 1990-ті можна вважати сучасністю.

— У кожному житті, яке ми живемо, попри кожну нашу смерть світ навколо нас не змінюється, — сказав я. У 1917 році завжди заколот; у 1939 році завжди війна; Кеннеді завжди застрелюють, поїзди завжди спізнюються. Це лінійні події, змін яких від життя до життя ми не спостерігали. Єдиним змінним фактором є ми. Якщо світ змінюється, його змінюємо ми.

— Це проти правил Клубу Хронос! — обурено перебила мене Черіті, яку загальна картина ніколи не відволікала від деталей.

— Таким чином, — продовжив я, бовтаючи ногами, які не діставали до підлоги, — питання не в тому, чому світ закінчується, а хто це робить?