Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 17

Складність — виправдання вашої бездіяльності.

Це завжди було мантрою Клубу Хронос, і я хочу, щоб ти це знав. У цьому немає шляхетності, немає зухвальства, немає справедливості, немає амбіційності, але якщо ти змінюєш перебіг історії, перебіг самого часу, це має бути священною клятвою, прибитою над дверима кожного осередку Клубу Хронос. Я сказав про це Фірсону, але він не зміг зрозуміти.

Я вже писав раніше по перебіг наших життів, про три стадії. На той час, коли Фірсон почав накачувати мене галюциногенами, стадія відмови від того, ким я є, у мене, напевно, вже завершилася. У тому стані я був ще дуже далеко від прийняття, але мені здається, що дослідити свою природу я своїм власним способом, у міру своїх сил, намагався. У третьому житті я звертався до Бога, в четвертому — до біології. До мого п'ятого життя ми ще повернемось, але в шостому житті я намагався дослідити таємниці того, чим ми є, через фізику.

Ти мусиш розуміти, що в 1930-ті роки я був хлопчиськом. І не просто хлопчиськом, а незаконно народженою дитиною чоловіка, цікавість якого до останніх досягнень науки була не більшою, ніж моя — до родоводу його улюблених коней. Я не знав нічого про революцію, якої зазнала наукова думка: ні про відносність, ні про ядерну фізику, ні про Ейнштейна, ні про Бора, ні про Планка, ні про Габбла з Гайзенбергом. Я мав дуже приблизне уявлення про те, що земля кругла, а яблуко, падаючи з дерева, тяжіє до маси внизу, але впродовж кількох століть моїх перших життів сам час здавався мені лінійним і нецікавим, як металева лінійка будівельника. Лише ближче до 1990-их я почав розуміти концепції 1930-их і те, яким чином вони впливають не тільки на навколишній світ, але й, можливо, на те, ким або чим є я.

У моєму шостому житті я вперше отримав науковий ступінь. Мені тоді було двадцять три роки, і річ була не в тому, що я мав до науки якийсь особливий хист, просто в мене була можливість пропустити велику кількість нудної фази освіти й одразу перейти до того, що мене цікавило. Мене запросили працювати над Манхеттенським Проектом, стати наймолодшим членом того колективу, і я багато ночей не спав, думаючи, чи не погодитися мені на цю пропозицію. Мене не турбувала етика: незалежно від моїх особистих почуттів бомбу буде зроблено, а потім скинуто. Скоріше цей проект був для мене захопливою можливістю познайомитися з найкращими вченими того часу, бути запертими з ними в одній кімнаті. Зрештою, саме перспектива того, що я буду запертим, що моє походження буде досліджено занадто ретельно, а також небажання наражатися на непотрібну небезпеку (тоді радіацію ще погано контролювали, а її вплив на тіло майже не розуміли) стримали мене, і більшу частину війни я працював, розробляючи напрочуд правдоподібні гіпотези щодо технологій нацистів, починаючи з механізмів бомб і двигунів ракет і закінчуючи важкою водою та експериментальним ядерним реактором.

З Вінсентом я познайомився у 1945 році. Війну тоді було вже виграно, але мій обід був досі обмежений картковою системою. Я розумію, що це інфантильність — досі бути розчарованим тим, якою прісною була їжа впродовж більшої частини моєї молодості, та як багато часу потрібно для того, щоб центральне опалення стало повсюдним. Тоді я викладав у Кембриджі й відчайдушно змагався за професорське крісло, для якого був занадто молодий, і яке заслуговував набагато більше, ніж мій п'ятдесятитрирічний супротивник П. Л. Джордж, який був відомий здебільшого складністю своїх математичних помилок. Зрештою я не отримаю ту посаду. Моя невчасна відданість теорії Великого Вибуху та мої безпідставні твердження про корпускулярно-хвилевий дуалізм разом із моєю надзвичайно немодною молодістю робили мене не дуже популярним серед викладачів. Мені цілком справедливо докоряли за мої погляди, бо здебільшого вони базувалися на тому, чого ще не відкрили, й потребували доведення з використанням ще не винайдених технологій.

І саме ці безпідставні твердження, взагалі-то, й привели до мого порогу Вінсента.

— Докторе Оґаст, — рішуче сказав він, — я хочу обговорити теорію багатьох всесвітів.

Це був досить несподіваний спосіб вітання, і я зі смутком усвідомив, що впродовж кожної секунди, поки Вінсент стоятиме на моєму порозі, дбайливо розведений мною в каміні вогонь згідно з законами термодинаміки витрачатиме дещицю тепла, яка нікого не втішить. Розуміючи, що він не збирається йти, та зваживши на те, що надворі сильнішав сніг, я супроти свого бажання запросив його зайти.

Вінсент Ренкіс. Під час нашої першої зустрічі він був молодий, йому щойно виповнилося вісімнадцять, але вже тоді він мав вигляд чоловіка середнього віку. Якимось чином йому вдалося попри карткову систему бути повнощоким, але не жирним, кругловидим, але не товстим; втім, мускулистим його ніколи не можна було назвати. Його русяве волосся вже рідшало на маківці, обіцяючи в майбутньому лисину, а двійко сіро-зелених очей визирали з обличчя, яке неначе зліпив із занадто вологої глини зайнятий скульптор. Холоші його штанів уже тоді були закочені так, щоб утруднити дослідження його соціального походження, а ще на ньому був твідовий піджак, без якого я його не бачив ніколи, незалежно від пори року. З його ствердженням про те, що цей піджак витримає тисячу років, я ще можу змиритися, але його впертість щодо того, ніби закочені холоші потрібні для їзди на велосипеді, була повною нісенітницею, бо того вечора вулицями Кембриджа не проїхав би жодний колісний транспорт. Крекнувши, він важко всівся на гірше з двох крісел, що стояли біля каміна, і раніше, ніж я встиг всістися навпроти й спробувати повернути свої думки з теплої тиші до світу сучасної науки, він вигукнув:

— Дозволяти філософам застосовувати їхні банальні аргументи до теорії багатьох всесвітів — розхитувати цілісність сучасної наукової теорії!

Щоб виграти час на обдумування відповіді, я потягнувся до найближчого келиха та пляшки з віскі. Та частина мене, що була вчителем, мала спокусу стати адвокатом диявола, але вчитель програв.

— Так, — сказав я. — Я згоден.

— Теорія багатьох всесвітів не має жодного відношення до індивідуальної відповідальності за вчинки; це лише продовження досить спрощеної ньютонівської концепції про наявність протидії на кожну дію, а також концепції, згідно з якою немає стану абсолютного спокою та немає розуміння природи частинки без зміни об'єкта спостереження!

Схоже, ця тема його дуже сильно обурювала, тож я знову сказав «Так».

Його брови шалено рухалися. Він мав моторошну звичку говорити бровами та підборіддям, у той час як решта його тіла залишалася майже нерухомою.

— То навіщо ви витратили п'ятнадцять сторінок своєї останньої статті на обговорення етичних наслідків квантової теорії?

Я надпив з келиха й чекав, доки його брови опустяться на свій природний (не мінімальний) енергетичний рівень.

— Вас звати Вінсент Ренкіс, — зрештою сказав я, — і мені це відомо лише тому, що коли університетський швейцар закидав вам, що ви ходите по газону, ви представилися саме цим ім'ям, одночасно поставивши швейцара до відома, що в сучасному мінливому суспільстві його посада незабаром стане не тільки непотрібною, а ще й приводом для жартів. На вас тоді, якщо не помиляюсь, була та сама, що й зараз, оливкова сорочка, і я…

— На вас були синя сорочка, сірі шкарпетки, університетська мантія, ви мчали до брами, і я припустив, що ви спізнюєтеся на лекцію, бо було без п'яти, а більшість своїх лекцій ви читаєте в десяти хвилинах звідти.

Я ще раз подивився на Вінсента й цього разу вже свідомо звернув увагу на всі його риси, які несвідомо вже помітив. А тоді вже:

— Гаразд, Вінсенте, поговорімо про етику та науковий метод…

— Перше — суб'єктивне, друге — істина.

— Якщо ваші переконання такі непохитні, я не розумію, навіщо вам моя думка?

Куточок його рота смикнувся в короткій усмішці, і на мить він зобразив на лиці сором.

— Вибачте, — зрештою сказав він. — По дорозі до вас я трохи випив. Я знаю, що буваю… жорстким.

— Чоловік повертається в часі… — почав був я, і у відповідь на негайну відразу на обличчі Вінсента підняв руку й заспокійливо сказав: — Це просто припущення, розумовий експеримент. Чоловік повертається в часі назад і бачить, як події минулого розгортаються перед ним, як майбутнє. Він виходить зі своєї машини часу…

— Миттєво змінюючи минуле!

— …і перш за все надсилає собі молодшому список переможців у перегонах. Що ми отримаємо?

— Парадокс, — упевнено проголосив Вінсент. — Він не має спогадів про те, що надсилав ці дані; він ніколи не вигравав гроші. А якби вигравав, то не збудував би машину часу й не повернувся б до минулого, щоб відправити собі ці дані, завдяки яким вигравав — це нелогічно.

— Що ми отримаємо?

— Неможливість!

— Будьте ласкаві, зробіть припущення.

Він шалено пирхнув, а потім вигукнув:

— Можливі три варіанти! Перший: тієї самої миті, коли він вирішить надіслати собі потрібні дані, він згадає, як отримав їх, і його особиста історія зміниться, таким чином він само-увічнює власне існування, бо без виграшної інформації не зміг би збудувати свою машину часу. Парадокс у даному випадку полягає в тому, що ніщо не береться з нічого, а його ініціатива, його причинна подія насправді є наслідком, але ж навряд чи ми спиратимемося за такого сценарію на логіку. Другий: весь всесвіт руйнується. Так, це дещо мелодраматично, але якщо ми вважаємо час скаляром без відмінних значень, то я не бачу іншого варіанта, і це велике марнотратство, зважаючи, що йдеться лише про вдалу ставку на перегонах. Третій: тієї самої миті, коли він вирішує надіслати собі дані, створюється паралельний всесвіт. У своєму всесвіті, в його особистій історії, він повертається додому, нічого не вигравши за все своє життя, а в паралельному всесвіті його молодша версія несподівано для себе стає мільйонером і живе далі щасливо. І що з цього виходить?

— Не маю жодної гадки, — безтурботно відповів я. — Я лише хотів перевірити, чи здатні ви мислити нестандартно.

Він обурено пирхнув і втупив погляд у вогонь. А потім:

— Мені сподобалася ваша стаття. За винятком тієї безхребетної філософії, яка на мою думку була майже теологією, ваша стаття була трохи цікавіша за звичайні публікації в тому журналі. Ось що я хотів сказати.

— Дякую. Але якщо ваша скарга полягає в тому, що в чистій науці для етики немає місця, то боюсь, що змушений не погодитися з вами.

— Авжеж немає! Чиста наука є логічним процесом дедукції та експериментального дослідження подій, які можна спостерігати — не більше й не менше. У ній не буває ні доброго, ні злого, а самі лише «правильно» та «неправильно» в математичному сенсі. Причиною етичних дебатів є те, що люди роблять з наукою, але справжній науковець не має перейматися цим. Залиште це політикам і філософам.

— Чи ви застрелили б Гітлера? — спитав я.

Він насупився:

— Ми ж нібито щойно погодилися, що існує ймовірність, що таке втручання в час може знищити Всесвіт?

— Але також ми зійшлися на існуванні ймовірності альтернативного всесвіту, який ви можете врятувати від жахів війни, — відповів я. — Ми навіть припустили ймовірність того, що ви самі житимете в цьому мирі, якщо забути про парадокс.

Він постукотів пальцями по краю підлокітника, а потім різко сказав:

— Необхідно зважувати й на соціальні та економічні сили. Чи був Гітлер єдиною причиною війни? Як на мою думку — ні.

— Але напрямок, яким пішла війна?..

— У тому-то й річ! — вигукнув він, і його брови знов почали танцювати. — Якщо я вирішу застрелити Гітлера, звідки мені знати, що хтось інший, хто має менше бажання воювати посеред зими в Росії, брати в облогу міста мінімальної стратегічної цінності коштом сотень тисяч життів або бомбардувати Лондон замість його аеродромів — звідки мені знати, що цей інший, більш розумний мілітарист не з'явиться за тих умов?

— Ви стверджуєте, що складність виправдовує відмову діяти?

— Я стверджую… Я стверджую… — застогнав він, розчаровано опустивши руки з підлокітників. — Я стверджую, що саме ці гіпотетичні філософствування порушують цілісність вашої хорошої в інших відношеннях статті.

Він замовкнув, і якийсь час я насолоджувався мовчанням, бо був стомлений ще до його візиту. Вінсент дивився у вогонь і мав такий вигляд, ніби сидів тут у моєму кріслі все своє життя й був одним з предметів меблів.

— Хочете випити? — зрештою спитав я.

— А що ви п'єте?

— Віскі.

— Я вже й так забагато випив…

— Я не скажу швейцарові.

Коротке вагання, а потім:

— Дякую.

Я налив йому віскі, а коли він взяв його, я спитав:

— Скажіть мені, пане Ренкіс, що ви шукаєте в нашому храмі науки?

— Відповіді, — впевнено відповів він. — Об'єктивні, які можна виміряти. Що знаходиться під поверхнею цієї реальності? Що відбувається в світі, який ми не бачимо, глибше за протони та нейтрони, більше за галактики та сонця? Якщо час відносний і вимірювальним еталоном всесвіту стала швидкість світла, невже це все, чим є час? Змінною величиною в рівнянні швидкості?

— А я вважав, що молодь цікавиться лише сексом і музикою.

Він широко всміхнувся — це був перший прояв наявності в нього почуття гумору. А потім:

— Я чув, що ви висунулися на посаду професора.

— Мені її не дадуть.

— Авжеж, не дадуть, — дружньо сказав він. — Ви занадто молодий. Це було б несправедливо.

— Дякую вам за вашу підтримку.

— Спершу ви кажете, що не очікуєте на результат, а потім висловлюєте образу через те, що вашу думку поділяють.

— Ваша правда, це нелогічно. Ви справляєте враження дуже… прямолінійної людини… як для студента.

Він знизав плечима:

— Нема в мене часу бути молодим, у суспільства надто багато заборон для тих, кому не виповнилося тридцять.

Його слова зачепили мене за живе; це був дуже влучний опис минулих нудних років мого життя.

— Вас цікавить час?

— Складність і простота, — відповів він. — Час був простим, і є простим. Ми можемо ділити його на прості частини, вимірювати його, призначати за ним вечерю, випивати, поки він спливає. Ми можемо описувати його математично, виражати за його допомогою ідеї про доступний для спостереження Всесвіт, але якщо нас попросять пояснити його простими словами дитині — звісно, під простими словами я не маю на увазі обман — ми безсилі. Але найкраще, що ми, здається, вміємо робити з часом — гаяти його.

Сказавши це, він підняв свій келих, вітаючи мене, і випив його за раз, а я раптом відчув, що не маю настрою пити.