Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 63

Я прийшов до висновку, що наступне моє життя буде сповнене хаосу.

Лежачи біля Мей у нашому скромному заміському будинку, який було придбано за гроші контрабандистів і аферистів, я подовгу дивився на тіні листя, що гойдалися на стелі, і міркував про речі, розділені століттями.

Ті калачакри, чиї спогади стерто, прокинуться в такому самому сум'ятті та божевіллі, в якому в перші свої життя був я. Зазвичай після Забуття члени Клубу Хронос з'являлися в другому житті, щоб захистити перелякане дитя від найгірших травм цього досвіду, щоб стати поводирями в ці найскладніші з часів. Але зважаючи на те, що Вінсент знає імена багатьох калачакр, зробити це тепер означало б ризик видати нас усіх — скільки б нас не залишилося — чиї спогади збереглись. Але що буде, якщо ми цього не зробимо? Майбутні покоління Клубу Хронос впродовж сотень років залежали від захисту членів двадцятого століття, від їхньої допомоги. Що їм робити без закладених нами підстав?

Я прийшов до висновку, що якось вони з цим розберуться, бо іншого вибору в них немає. Більш нагальне питання було тут і зараз: що робитиму я, один з тих, хто має привілей досі пам'ятати свою природу, коли в наступному житті притулки цього світу наповняться чоловіками та жінками, розуми яких пошматував Вінсент?

Мені треба було знайти Клуб Хронос, який не зачепила чистка Вінсента Ренкіса, достатньо було лише одного Клубу, члени якого досі пам'ятали, ким вони є.

У 1958 році стало очевидним, що єдиним Клубом, який міг відповідати цим критеріям, був Пекінський.

Для подорожі до Пекіна цей рік був не найкращий. З Рухом Ста Квіток було швидко й вправно покінчено, коли комуністичний уряд Китаю зрозумів, що дати культурну свободу й отримати культурну похвалу — не одне й те саме; тепер починався Великий Стрибок Вперед, в якому заради прогресу Китаю його громадяни жертвуватимуть інструменти та метал, час та енергію, життя та сили. Разом із цим настане голод, від якого загинуть від вісімнадцяти до тридцяти мільйонів людей. Людині Заходу проникнути в цю країну було майже неможливо, але я мав достатньо кримінальних контактів у Росії, щоб отримати прикриття радянського вченого, якого послали в Пекін ділитися промисловими технологіями та покращувати своє володіння китайською.

Розмовляти мандаринським діалектом з російським акцентом надзвичайно важко. З усіх мов, які я вивчив, мандаринська відняла найбільше часу, і необхідність відтворювати відповідні тони, водночас удаючи з себе радянського науковця з поганою дикцією сильно мене напружувала. Зрештою я вирішив, що російський акцент важливіший за точність вимови, і це призвело до багатьох іронічних усмішок, а також до прізвиська «Професор Сінг-Сонг», яке дуже швидко стало ім'ям, за яким мене всі знали.

Попри те, що формально я був союзником з дружньої держави, мої пересування Пекіном були сильно обмежені. Це було місто, яке зазнавало бурхливих змін, але вся країна була в такому стані, що зміни ці були жахливо несистематичні. Цілі райони забудови періоду Цін було знесено за раз, попри те, що ресурсів на заміну знищеного житла не було. Будівництво великих хмарочосів розпочалося, але не могло бути закінчене, тож дах робили над чотирма поверхами, неначе кажучи, що саме таким план і був від самого початку. Всюди були плакати, і ця пропаганда була однією з найкольоровіших і, як на мене, найбільш наївною з усіх, які я коли-небудь бачив. Починаючи з традиційних штампів комуністичного правління — зображення щасливих сімей, які на тлі червоного неба працюють у добре доглянутому полі — і до більш незвичайних кампаній на кшталт того, що утримання квітів у горщиках сприяє зростанню моралі, або заклики дотримуватися особистої гігієни заради блага нації — все це нагадувало мені шкільний проект, твори якого розвісили по всьому місту. Тим не менш, не можна заперечити завзяття більшої частини пропаганди, принаймні у виконанні найгучніших китайців, які фонтанували тогочасною риторикою з пристрастю проповідників, і які, напевно, вважатимуть через кілька років Культурну Революцію найкращим часом свого життя. Це нагадало мені стару істину: для розквіту тиранії достатньо співучасті хороших людей. Скільки мільйонів хороших людей у тодішньому Китаї, — думав я, — мовчазно спостерігали за тим, як галаслива та енергійна меншість крокує зі співами до голоду та розрухи?

Вдень я вчив суворих щирих молодих технократів усьому, що міг згадати про російську промислову догму тих часів. Я навіть малював вигадані графіки та діаграми, розповідав про неіснуючі сталеливарні заводи та про способи мотивації робітників, а наприкінці лекцій отримував питання на кшталт:

«Професоре Сінг-Сонг, а хіба нагороди бригадирам заради підвищення виробництва не заохочують ідеологічну слабкість? Хіба бригадири не мають бути рівними зі своїми робітниками?»

На що я відповідав так: «Наглядач — слуга своїх робітників, бо саме вони, а не він, є виробниками. Але в будь-якій організації має бути очевидний лідер, бо інакше ми не матимемо засобів зібрати інформацію про успіхи та невдачі, і не зможемо розраховувати на те, що загальні рішення будуть втілюватися на найнижчих рівнях. Щодо нагороди бригадирів за успіх, наш досвід каже, що якщо цього не робити, мотивація бригадирів і робітників знижується, і наступного року вони, можливо, працюватимуть гірше».

«Але ж, професоре! Хіба не буде адекватною реакцією на це кампанія з індоктринації правильного мислення?»

Я посміхався, кивав і казав пусті, незначущі, брехливі слова.

Я наполіг на тому, щоб моє перебування в Пекіні було не довшим, ніж три місяці. Я вважав, що не зможу підтримувати свою легенду довше, й хотів мати ефективний спосіб відступу на випадок, якщо мене викриють. Також я встановив зв'язки з тріадами в Гонг-Конзі, і за моїм запитом вони, хоча й боялися, вислали на північ команду з п'ятьох чоловіків, які були готові будь-якої миті допомогти мені. Ні самі чоловіки, ні навіть тріада не думали, що їхніми ресурсами в Пекіні користуватимусь особисто я; вони вважали, що я, як завжди, діятиму через підставних. Коли я зустрів їх уперше, мене стривожило, як сильно вони вирізняються в натовпі, вони досі мали залишки гонконзького блиску: нові туфлі та чисті штани, м'яка шкіра; а від одного навіть пахнуло дорогим лосьйоном. Я вилаяв їх на суміші російської та мандаринської, але трохи заспокоївся, почувши, що мандаринською вони розмовляють чудово, хоча й з хунанським акцентом. Поки я працював, вони відправилися шукати Клуб Хронос, обережно поширюючи кримінальними нетрями Пекіна одне тихе питання за іншим, бо з пійманими злочинцями уряд розправлявся досить дико.

Пекінський Клуб Хронос.

Навіть уже поїхавши туди, я досі вагався, чи звертатися до нього, бо в двадцятому сторіччі вони мали серед Клубів світу досить сумнівну репутацію. Впродовж більшої частини часу свого існування Пекінський Клуб приємний і надійний, його навіть можна назвати туристичною принадою, бо тим, хто міг до нього дістатися, пропонувалися такі стабільність і розкіш, якою інші Клуби не могли похвалитися аж до 1890-их. Але починаючи з 1910 року цей Клуб поступово закривається, стаючи таким, яким у 1950-их був Ленінградський — підпільним Клубом, що був здатний хіба що підтримати свою молодь. До 1960-их від Пекінського Клубу залишається лише проказана шепотом чутка, і кілька разів, попри всі заходи безпеки, він ставав жертвою Культурної Революції. У Радянській Росії від такого роду атаки на розкіш та інтелігенцію можна було відкупитися або шантажувати нападника, але тут під час безумства цих місяців навіть калачакри не могли точно передбачити, що трапиться.

Також цей Клуб зазнав у двадцятому сторіччі інших проблем, здебільшого ідеологічних. Його члени завжди дуже пишалися Китаєм, своїм народом, і впродовж кількох життів більшість калачакр билися на тому чи іншому боці під час довгої громадянської війни. Але зрештою більш прагматичні члени приходять до розуміння, що їхні дії ходу історії це не змінять, і деякі з них їдуть звідти, ображені та невдоволені долею, що чекала на їхню країну. Ті, хто залишається (а таких багато), часто розриваються між національною гордістю, розумінням більшої картини, якого бракує багатьом їхнім лінійним сучасникам, та тим самим ідеологічним запалом, який так часто знищує цей Клуб. Коли ти день у день бачиш лише транспаранти, що нахвалюють славу комунізму, і весь твій інтелектуальний світ зумовлюється цими гучними гаслами, проти яких у тебе немає жодного захисту, ти поступово стаєш схожим на в'язня, для якого стіни його камери стали його життям. Ось так може бути з Пекінським Клубом Хронос і його членами — запальні, пристрасні, люті, віддані, вигнані — у двадцятому столітті вони мають сумнівну репутацію. Мені сказали, що в двадцять першому столітті природа цього Клубу знову змінюється, він знову стає місцем розкоші та безпеки, але я до тих часів не доживаю.

Знайти Пекінський Клуб нелегко навіть у кращі часи.

Ці часи були, напевно, найгіршими для пошуку, але я не мав іншого вибору.

Я витратив на це два місяці, і вже починав зазнавати тиску колег з університету, які почали шепотіти, що професор Сінг-Сонг не дотримується доктрини. Насправді ж та доктрина, якої я дотримувався, була абсолютно правильна для часу, в якому ми жили, але я недооцінив, як швидко часи змінюються, а найголовніше — наскільки важливіші інтерпретації твоїх суперників, ніж правда, яку ти кажеш. За моїми розрахунками, до депортації мені залишалося кілька тижнів, і мені пощастить, якщо це буде всього лише депортація.

Тож коли я отримав повідомлення, це було дуже вчасно. Воно мало вигляд маленького складеного аркуша паперу, який мені підсунули під двері. Там було російською: «Зустрівся з другом. Зайдете на чай о шостій, під ліхтарем?»

«Під ліхтарем» було кодом, що позначав маленьку чайну, одну з небагатьох чайних, що досі залишалися в Пекіні, які не були закриті здебільшого заради партійної еліти та іноземних учених — таких, як я — щоб ті могли насолодитися обслуговуванням люб'язних молодих жінок, які за невеличку додаткову стимуляцію ставали ще більш люб'язними. Мадам цього закладу завжди була в звичайному білому одязі, але її волосся було перетворене на велику корону з металевих паличок і самоцвітів, і я жодного разу не бачив, щоб її посмішка зникла з круглого личка хоча б на секунду. Щоб продемонструвати свою відданість Великому Стрибку Вперед, всі металеві стільці, на яких раніше сиділи відвідувачі, було пожертвувано промисловості, і тепер гості сиділи на підлозі, на подушках. Цей хід заслужив великого схвалення з боку партійних секретарів, які там пили, а згодом один з цих секретарів, чиї коліна вже не витримували сидіння на землі, подарував закладові двадцять лакованих дерев'яних стільців.

Я зустрівся зі своїм інформатором — одним з хлопців тріади — на розі вузького провулка, де була ця чайна. Ішов дощ — важкий північний дощ, який приносить вітер з Маньчжурії, і який змушує черепицю на вигнутих дахах торохтіти від кожної важкої краплі. Коли я наблизився, чоловік почав іти, а я пішов позаду приблизно в п'ятдесяти кроках від нього й перевіряв, чи за нами ніхто не стежить. Через десять хвилин він сповільнився, щоб я зміг його наздогнати, і ми пішли під його парасолькою по вулицях, якими струменіли потоки води.

— Я знайшов солдата, який відведе вас до Клубу Хронос, — прошепотів він. — Він каже, що піти можете тільки ви.

— Ви йому вірите?

— Я перевіряв його. Він не належить до Народно-Визвольної Армії, хоча й носить їхню уніформу. Він просив сказати вам, що це його сьоме життя. Він сказав, що ви зрозумієте, що це означає.

Я кивнув:

— Де мені з ним зустрітися?

— Сьогодні, о другій ночі, Бейхай.

— Якщо я не зв'яжуся з вами впродовж дванадцяти годин, — відповів я, — ви маєте поїхати звідси.

Він кивнув.

— Щасти вам, — прошепотів він, злегка потиснув мені руку й зник у темряві.

Парк Бейхай. Навесні тут важко зрушити хоч на крок через великий натовп людей, що приходять милуватися новими квітами та листям на деревах. Влітку поверхню озера затягує лататтям, а взимку біла буддистська ступа розчиняється серед вкритих інієм дерев.

А о другій годині ночі 1958 року це підходяще місце, щоб потрапити в халепу.

Я чекав біля найзахіднішого входу до парку й спостерігав за тим, як дощ просякає мої шкарпетки. Я шкодував, що не бачив Бейхай за щасливіших часів, і вирішив, що якщо доживу до початку 1990-их, то повернуся сюди як турист і робитиму те, що роблять туристи, напевно, обравши для подорожі який-небудь незагрозливий паспорт — норвезький або данський. Бо хіба знайдеться настільки нестямна ідеологія, яка знайде щось погане в Норвегії?

Пустою вулицею в моєму напрямку їхала машина; авжеж, вона була для мене. На вулицях Пекіна було досить мало автомобілів, тож я не дуже здивувався, коли саме навпроти мене автівка зупинилася, двері відчинилися й зсередини пролунала чітка, розбірлива російська: «Сідайте, будь ласка».

Я сів.

Усередині машини смерділо дешевими сигаретами. Спереду сидів водій; на пасажирському сидінні — ще один чоловік, на лоб якого був насунутий військовий кашкет. Я ж повернувся до третього чоловіка, який відчинив мені двері. Він був маленький, сивий, одягнений у гарні сині туніку та штани. В одній руці він тримав пістолет, а в другій — мішок, який теж смердів димом.

— Прошу вибачити, — сказав він і надів мішок мені на голову.

Ця поїздка не була комфортна.

Дороги залишали бажати кращого, а ресори, певно, приварив муляр, який ненавидів свій новий фах. Кожного разу, коли ми наближалися до людних місць, мене ввічливо просили сховати голову внизу, що вимагало значної зміни пози, бо спинка переднього сидіння була майже впритул до моїх колін. Виїзд за місто, на вільні дороги, я відчував за зміною звуку двигуна; тоді мені ввічливо казали, що я можу сісти й розслабитися, але не знімати з голови мішок.

Впродовж нашої подорожі по радіо передавали записи народної музики та обрані уривки найкращих промов Мао. Мої супутники, якщо можна їх так назвати, мовчали. Я не знав, як довго тривала наша поїздка, але коли ми зупинилися, почув перше ранішнє цвірінькання птахів. Досі не дозволяючи мені дивитися, мене вивели з машини. На вогкому ранковому вітерці шаруділо листя, під ногами чавкала грязь. Крок вгору, на дерев'яний ґанок, потім шурхіт відсунутих вбік дверей, і той самий ввічливий голос озброєного чоловіка з машини питає, чи не проти я зняти туфлі. Я не заперечував. Мене швидко та професійно обшукали й повели за руку до іншої кімнати. Там був слабкий запах копченої риби, а коли мене незграбно підвели й посадили на низький дерев'яний стілець, я відчув праворуч від себе тепло, а до запахів приміщення додався зелений чай.

Нарешті з мене зняли мішок; подивившись навколо, я виявив, що знаходжусь у надзвичайно традиційному квадратному приміщенні. Єдиними прикрасами цієї кімнати були низький дерев'яний стіл і два стільці, на одному з яких я сидів, але переді мною було велике вікно з видом на маленький зелений ставок, над поверхнею якого, відчуваючи наближення світанку, літали комахи. Зайшла жінка, яка вправно тримала на таці повний чайник; поставивши на стіл дві порцелянові чашки, вона налила мені чаю. Другу чашку вона теж наповнила й поставила навпроти мене, хоча пити з неї поки що було нікому. Я посміхнувся, подякував і випив свій чай за раз.

Очікування.

Чекав я, напевно, п'ятнадцять хвилин: сидів на самоті з чайником і чашкою, в якій холонув чай.

Потім за спиною знов почувся шурхіт зсунутих дверей і зайшла інша жінка. Вона була молода, близько п'ятнадцяти років, на ній були сандалі з очерету, сині штани, стьобана куртка, а у волоссі — єдина квіточка бузку. Лише злегка посміхнувшись мені, вона вправно сіла навпроти, взяла свою чашку з чаєм, провела нею під носом, щоб вдихнути вже холодний аромат, а потім обережно надпила.

Вона подивилася на мене, а я певний час дивився на неї. Зрештою вона сказала:

— Мене звати Юнг. Я маю визначити, чи треба вас убити.

Я вигнув брови, чекаючи на продовження. Вона обережно поставила чашку на тацю, вирівнявши її розташування відносно чайника та моєї чашки. Потім поклала долоні на коліна й продовжила:

— Цей Клуб Хронос зазнав нападу. Його членів викрадали, їхню пам'ять стирали. Двох було знищено до їхнього народження, жалоба ще не скінчилася. Ми завжди жили непомітно, але зараз відчуваємо загрозу. Звідки нам знати, що ви не є для нас загрозою?

— Звідки мені знати, що ви не є загрозою для мене? — відповів я. — Я теж зазнав нападу. Мене теж мало не знищили. Той, хто за цим стоїть, мусить мати доступ до Клубу та його знань. Цей напад готувався сотні років, можливо тисячі. Мої підстави для недовіри не менші, ніж ваші.

— Хоч як би там не було, це ви нас шукали, а не ми вас.

— Я шукав єдиний Клуб Хронос, який, наскільки я знаю, досі вцілів. Я приїхав об'єднати наші ресурси, визначити, чи маєте ви більше інформації, ніж я, бо це може допомогти мені вистежити того, хто стоїть за цим.

Вона мовчала.

Десь у глибині моєї душі спалахнуло роздратування. Я терпів дуже довго — тридцять дев'ять років — і пішов на великий ризик лише тим, що показався цим людям.

— Я розумію, — продовжував я, намагаючись не дозволяти своїм почуттям проникати в голос, — що викликаю у вас підозру, але проста правда полягає в тому, що якби я був вашим ворогом, я не став би повністю віддавати себе у ваші руки. Так, я багато зробив для того, щоб приховати, ким я є насправді, але це виключно для того, щоб захистити точку свого походження від того, хто намагається знищити нас. Я можу поділитися з вами певними даними щодо того, ким може бути наш спільний ворог; сподіваюсь, що ви повірите, що у ваших інтересах також поділитися інформацією.

Вона мовчала досить довго, але на цей час моє самовладання вже ледве стримувало роздратування, і я боявся, що якщо скажу ще що-небудь, то зірвусь. Несподівано вона підвелася, злегка вклонилася й сказала:

— Зачекайте, будь ласка, мені треба розглянути це питання глибше.

— Моє прикриття — російський учений, — відповів я. — Якщо я затримаюсь тут надовго, сподіваюсь, ви забезпечите мені можливість виїзду, якщо буде така потреба.

— Авжеж, — відповіла вона. — Ми не створимо вам непотрібні незручності.

Сказавши це, вона пішла так само різко, як прийшла.

Кілька секунд по тому до кімнати повернувся усміхнений чоловік з пістолетом.

— Вам сподобався чай? — спитав він, знов надіваючи на мою голову мішок і допомагаючи мені підвестися. — Найголовніше — правильний окріп.

Мене висадили в тому самому місці, де й знайшли — біля парку Бейхай. До початку моєї лекції залишалося півгодини, тож я побіг по вулицях як божевільний, спізнившись зрештою на дві хвилини. Мої студенти хихотіли, не докоряючи мені за спізнення, а я, не зменшуючи темпу, прочитав їм лекцію про колективізацію та про переваги хімічних добрив, а потім відпустив їх на три хвилини раніше й побіг ще швидше, ніж з парку, до найближчого туалету. У цих шпигунських справах ніхто не згадує про сечовий міхур.

Я чекав чотири дні.

Чотири нестерпні дні, під час яких я чудово розумів, що моє алібі перевіряють, що кожну деталь моєї легенди розглядає Пекінський Клуб Хронос. Я був певний, що вони нічого не знайдуть. Між собою та професором Сінг-Сонгом я зробив стільки запобіжників, що на їх розплутування знадобиться ціле життя. На п'ятий день, коли я вийшов з університету, з тіні дверей мене покликали:

— Професоре?

Я обернувся.

Там стояла дівчина, з якою я познайомився в будинку біля ставка; вдягнута вона була в хакі, на плечі в неї висіла торба. У мішкуватих одностроєвих штанах вона була ще більше схожа на дитину.

— Можна з вами поговорити, професоре? — запитала вона.

Я кивнув і указав рукою вбік вулиці.

— Мені треба взяти свій велосипед, — сказав я.

Ми спокійно йшли по вулицях міста; моя іноземна шкіра та мій незвичайний ніс як завжди привертали до себе погляди, а наявність дівчини біля мене цьому лише сприяла.

— Мушу похвалити ретельність вашої підготовки, — тихо казала вона, поки ми йшли. — Усі документи та свідки кажуть, що ви є саме тим, ким себе звете; це велике досягнення, зважаючи на те, що це неправда.

Я знизав плечима, обводячи поглядом вулицю, шукаючи на ній тих, кого наша розмова цікавить занадто сильно.

— Мені знадобився час на те, щоб зробити це як слід.

— Можливо, саме ці ваші навички врятували вас від нападника? — припустила вона. — Можливо, саме таким чином ви врятувались від Забуття?

— Я помер до Вотергейту, — відповів я. — Підозрюю, що це зіграло важливішу роль.

— Дійсно. До 1965 року не було жодних ознак того, що щось не так. Саме того року почали зникати члени Клубу. Спочатку ми вважали, що їх просто вбивають, залишаючи тіла в безіменних могилах — таке вже траплялося раніше, коли уряд виявляв до нас завеликий інтерес… і траплятиметься, напевно, й надалі. Але коли ми померли й повернулися до життя, ми виявили значно страшніші речі. Тим, кого викрадали, перед смертю знищували пам'ять, а таку форму смерті наш Клуб не може ігнорувати. Тут, у Пекіні, ми втратили одинадцять членів через Забуття й двох через смерть до народження.

— Судячи з того, що я дізнався про інші Клуби, — тихо відповів я, — це досить типова історія.

— Є певні закономірності, — додала вона, кивнувши. — З убитих до народження ніхто не мав народитися раніше 1896 року. З цього виходить, що вбивця занадто молодий, щоб діяти раніше. Зважаючи на те, що свідомість і пам'ять повертаються у віці чотири-п'ять років…

— Наш убивця народжується приблизно в 1890 році, так, — пробурмотів я.

Вона знову стримано кивнула. Ми повернули за ріг. Назустріч нам рухався натовп студентів, які поспішали на лекції. Кілька груп крокували разом, несучи велетенські транспаранти «СТУДЕНТИ, ЄДНАЙТЕСЯ ДЛЯ ВЕЛИКОГО СТРИБКА ВПЕРЕД!» та інші ознаки майбутнього лиха.

— Вбивства до народження спрямовані перш за все проти старіших членів Клубу, — продовжувала вона. — Таке враження, що за мету поставили знищення найактивніших членів, які мали можливість втрутитися на початку двадцятого століття. Авжеж, їхнє вбивство впливає на майбутні покоління, які вражені цією втратою значно сильніше, ніж якщо б убили, приміром, вас або мене.

— Ви занадто суворі до себе, — спробував я трохи розрядити напругу, але вона ніяк не відреагувала.

— У 1931 році спостерігається швидке прискорення вбивств до народження. Якщо до цього втрати Клубу дорівнювалися приблизно шести особам на рік і відбувалися здебільшого в Європі та Америці, то в 1931-му не народжується десятеро, троє з яких в Африці, а двоє — в Азії.

— Вбивця подорослішав, — припустив я, — і став більш активним? — але ще до того, як мої губи закінчили вимовляти ці слова, я відкинув це припущення на користь іншого — простішого й більш очевидного. — До вбивств долучається інший калачакра, який народжується пізніше.

Я зітхнув. Авжеж, я знав, хто це.

— Це видається більш імовірним, — погодилася вона. — Рік, у якому спостерігається сплеск убивств, каже про народження близько 1925 року.

Так, цілком імовірно, що Вінсент народився саме цього року.

— Як щодо актів Забуття? — спитав я. — Чи є в них якісь закономірності?

— Вони почалися 1953 року, першим був Ленінградський Клуб Хронос. Спочатку ми припустили, що цей Клуб зазнав політичного переслідування лінійними, але в 1966 році було завдано ударів по Москві та Києву: вісімдесят відсотків членів цих Клубів викрадено, їхню пам'ять стерто, тіла знищено.

— Вісімдесят відсотків? — я не зміг приховати своє приголомшення. — Так багато?

— Виконавець вочевидь стежив за діяльністю Клубу впродовж довгого часу, збираючи інформацію про членів. До 1967 року зазнають удару більшість Клубів Європи, п'ять Клубів в Америці, три Клуби в Азії. Тих членів, хто вберігся, відправлено в підпілля, всі Клуби оголошено закритими до 2070 року, бо на той час нападник, як вважається, вже помре. Наступним поколінням залишені повідомлення в камені, що попереджають їх про небезпеку. Відповіді від них поки що не отримано.

Поки дівчина розповідала, в моїй голові вирували думки. Я знав, що ситуація погана, знав, що Вінсент простягнув свої щупальці далеко, але настільки? Масштаб його діяльності був таким, який я навіть не вважав можливим.

— До 1973 року напади на нас сповільнюються завдяки вжитим нами заходам захисту, але ті, хто ставився до своєї безпеки недостатньо серйозно, досі ризикували зазнати Забуття. У 1975 році Пекінський Клуб Хронос видав останній бюлетень, в якому рекомендував усім, хто вижив, негайно покінчити з собою, щоб уникнути переслідування в цьому житті. На жаль… — куточок її рота сіпнувся, можливо від суму, — ми не передбачили, що після масового Забуття наш ворог вдасться до знищення багатьох з нас до народження. Ми вважали, що проти нас діє лінійне агентство, можливо, якийсь уряд, що дізнався про наше існування. Ми не розуміли, що вбивця може бути одним з нас. Втрати були надзвичайні. Ми намагалися з'ясувати, хто на нас нападає, хто нас убиває, але цей… злочин… був спланований, організований і виконаний з рішучою жорстокістю, яка приголомшила нас. Напевно, ми були самовдоволені. Ми були ліниві. Більше нас зненацька не захоплять.

Якийсь час ми йшли мовчки. Я досі був надто вражений, щоб говорити. Скільки я пропустив завдяки своїй ранній смерті? І в якій мірі глобальна атака Вінсента на Клуби Хронос була наслідком моїх дій, моєї відмови співпрацювати та погрози викрити його перед усіма? Атака вочевидь планувалася дуже довго, але хіба я не був частково відповідальний за те, що її було розпочато?

— Смерті до народження, — зрештою сказав я. — Якщо вони відбуваються починаючи з 1896 року цього життя, ви мали п'ятдесят років на розслідування. Вам вдалося щось знайти?

— Це було важко, — визнала вона. — Наші ресурси обмежені. Ті, хто загинув… Ми не знали точки їхнього походження, ми робимо висновок про те, що їх убито, лише з того факту, що вони не народилися. Але ми досягли певного прогресу й звузили список підозрюваних. Певним чином… — крива посмішка, в якій не більше гумору, ніж у гробниці. — Втрата життя серед нас спрощує визначення вбивці. Обмежений час, обмежене місце — є лише кілька кандидатів, хто міг це зробити.

— Ви маєте імена? — спитав я.

— Маємо, але перш ніж я все вам розповім, професоре, що ви хочете запропонувати мені?

Я мало не почав розповідати їй усе.

Про Вінсента Ренкіса, про квантове дзеркало, про наше сумісне дослідження.

Але ні. Занадто небезпечно, бо звідки ще можна було отримати цю інформацію, якщо не від мене?

— Як щодо великої організованої кримінальної мережі, яка охоплює весь світ? — запропонував я. — Яка здатна знайти будь-кого й будь-де, купити все за будь-яку ціну? Це вас задовольнить?

Вона замислилася.

Це задовольнить.

Вона назвала мені ім'я.