Розділ 74


У 1983 році, коли перша Міжнародна Космічна Станція впала на Землю, спаливши разом із собою все, що в ній було (славна спроба блискучої нової науки, яка зазнала трагічного нещасного випадку), коли народи Землі пнулися зі шкури, щоб довести, що вони кращі за своїх сусідів, на Мальдівах і в Бангладеші десятки тисяч людей загинули під час найгірших в історії літніх повеней. Коли нагрілися моря навколо полярних льодовиків, навіть найконсервативнішим зі спостерігачів стало очевидно, що Великий Технологічний Прорив, як дедалі частіше називали результат втручання Вінсента, приносив людству більше шкоди, ніж користі. Стоячи у Вісконсині посеред поля, на якому під кресаним блискавками небом танцювали п'ять торнадо, кореспондент промовив у камеру: «Людство навчилося тесати інструментами природи, але ще не знає, яку скульптуру хоче зробити». А коли на Ближньому Сході та в Центральній Азії спалахнули перші війни через воду, я нарешті почав розуміти, як може здійснитися пророцтво Христи, почуте мною сотні років тому в палаті берлінської лікарні.

Світ добігає кінця, як це завжди мало бути. Але кінець світу настає дедалі раніше.

За всім цим стояв Вінсент, але попри те, що я склав його найскладніший іспит, стояв перед ним і довів, що я не міг досі мати свою пам'ять, бо інакше би збожеволів, він усе одно не ділився зі мною секретами свого дослідження — роботи, яка вбивала світ. Можливо, — з дещицею іронії міркував я, — саме тому, що я нібито втратив пам'ять, він вирішив, що від мене йому не буде користі. І це, взагалі-то, було правильно.

Але він тримав мене поблизу, притягнувши мене своїм багатством і комфортним життям. Зрештою я припинив працювати журналістом, а став натомість його майстром на всі руки. Слідчий, радник, іноді секретар — я був тим, кого будь-хто інший назвав би перерослим ад'ютантом; а він звав мене «мій держсекретар».

Я літав на зустрічі з тими, в кого він думав вкласти гроші, лобіював сенаторів, підлещував науковців, чия робота його цікавила, а кілька разів навіть робив так, щоб йому не довелося платити штраф, коли він вирішив зупинитися на подвійній червоній лінії посеред однієї з центральних вулиць міста. На позір він поважав мою роботу та мої висновки, цурався проектів, які я вважав нерозумними, і брав участь у тих, які я хвалив як цікаві або корисні. Мушу визнати, що іноді я навіть захоплювався цією роботою. У 1983 році у продажу почали з'являтися технології, яких я не бачив у 2003-му, і кожну вільну хвилину я присвятив їх аналізу, бо був певний, що те саме робив і Вінсент; тож ми обоє прагнули бути в курсі передових ідей заради наступних життів. Дженні неодмінно брала участь у всіх соціальних заходах. Я приховував свої почуття, але вона, певно, щось відчула, бо одного дня, коли Вінсент пішов на кухню по ще одну пляшку вина, вона розвернулася до мене й сказала:

— Гаррі, я мушу спитати це. Я тобі подобаюсь?

Це питання наче пройняло мене до самого хребта, а там влаштувалося наче паразит, і гризло мої нерви.

— А… чому ти питаєш? — запинався я.

— Будь ласка… Просто дай відповідь. Швидко, будь ласка.

— Так, — бовкнув я. — Ти мені подобаєшся. Ти… Ти завжди мені подобалася, Дженні.

— Тоді гаразд, — спокійно сказала вона. — Тоді зрозуміло.

І більше, схоже, сказати було нічого.

* * *

У 1985 році я почав відчувати біль і важкість у ногах, а після кількох тижнів ігнорування цього вирішив піти до лікаря по свій звичайний діагноз: множинна мієлома. Лікарка заслужила мою повагу вмінням, з яким надала мені цю інформацію, розкриваючи її кількома обережними діагностичними кроками: спочатку «аномалії, що можуть бути…», потім «утворення, які схожі на…», і зрештою, вже приготувавши пацієнта першими двома раундами до сприйняття поганої новини, спокійно сказала, що це саме воно, і що я мушу готуватися до важкої боротьби. Я був настільки зворушений манерою, з якою вона виконала цю останню, найважчу фазу, що наприкінці встав, потиснув їй руку й похвалив за її чесноти та умілість. Вона зашарілася й, ведучи мене до дверей, бурмотіла щось уже не так красномовно, ніж коли інформувала мене, що я помираю.

Вінсент, почувши цю новину, обурився:

— Ми мусимо щось зробити! Що тобі потрібно, Гаррі? Чим я можу допомогти? Я негайно зателефоную до Шпиталю Джонса Гопкінса — здається, я нещодавно купив їм чи то палату, чи то…

— Ні, дякую.

— Не кажи дурниць, я наполягаю.

Він наполягав.

Я втомлено погодився на повторне обстеження.

Лежачи в білій лікарняній сорочці, спроектованій для якнайшвидшого підкорення індивідів-вільнодумців, я слухав, як навколо мого тіла набирають потужність електромагніти й обмірковував свій наступний крок. У цьому житті я, безумовно, мав певний прогрес: спостерігав за тим, як працював Вінсент, вивчав його контакти, його методи, його людей, а найголовніше — переконав його в тому, що я абсолютно нешкідливий. Від чоловіка, якого він лише кілька життів тому вбив, я доріс до його довіреного помічника та друга.

Втім, мені не було довірено найголовнішу інформацію, яка була мені реально необхідна для того, щоб здолати Вінсента й зупинити виготовлення квантового дзеркала, і мені залишалося або терпіти довгі роки сумнівних медичних процедур, або померти, і тоді цю можливість буде втрачено.

Зваживши все, я вирішив ризикнути, зробити найнебезпечнішу ставку з усіх моїх життів.

* * *

— Я відмовлюсь від хіміотерапії.

1986 рік. Ми стояли на балконі однієї з багатьох квартир Вінсента в Нью-Йорку: на півдні — Центральний Парк, за ним — вогні Манхеттена, небо поцятковане сіро-коричневими хмарами. На рівні землі повітря в Нью-Йорку ставало важким для дихання, як і в усіх великих містах. Забагато чудових ідей занадто швидко: забагато машин, забагато кондиціонерів, забагато морозильників, забагато мобільних телефонів, забагато телевізорів, забагато мікрохвильових духовок — і замало часу на те, щоб подумати про наслідки. Тепер Нью-Йорк вивергав коричневу грязь у небо та зелений мул у води навколо острова, і те саме було по всій Землі.

Світ добігав кінця.

Ми не можемо це зупинити.

— Я відмовлюсь від хіміотерапії, — повторив я трохи гучніше, коли Вінсент розмішував лимонну шкірку на дні склянки.

— Не верзи дурниць, Гаррі, — сказав він. — Авжеж, тобі треба пройти хіміотерапію!

— Вибач, але ні.

Він сів біля мене на шезлонг і поставив на маленький металевий столик між нами дві склянки: одну собі, другу мені. Потім подивився на небо, трохи зачекав і спитав:

— Чому?

— Хіміотерапія — це ув'язнення. Це шість місяців домашнього арешту, нудоти без можливості блювати, п'янкої спеки без можливості знайти достатній холод, болю, якого не позбавитися, ізоляції та дискомфорту, а після всього цього я все одно не вилікуюсь, я все одно помиратиму.

— Ти не можеш бути в цьому певний!

— Можу, — твердо відповів я. — Я знаю. Я помру.

— Але ж, Гаррі…

— Я це знаю, — повторив я. — Даю тобі слово: я знаю.

Якийсь час ми мовчали. Напевно, він чекав. Я глибоко вдихнув і виклав усе. Я дуже мало кому розповідав про свій секрет — після нападу на Клуб Хронос взагалі нікому — тож страх і нервування, які я відчував підчас розповіді, були справжні; напевно, це допомогло.

— Щоб ти сказав, якби я сказав, що я не вперше цим захворів?

— Я би сказав: що ти, в біса, кажеш?

— Я вже проходив це раніше, — відповів я. — Хіміотерапію, радіотерапію, наркотики — все; але отримав метастази в мозку.

— Боже мій, Гаррі! Що з тобою трапилося?

— Це просто, — відповів я. — Я помер.

Мовчання.

Внизу гуркотів транспорт; нагорі стрімко пливли хмари. Я сидів і майже чув, як мозок Вінсента зважує, що робити. Я дозволив йому думати самостійно. Буде корисно дізнатися, що він вирішить.

— Гаррі, — зрештою сказав він, — ти знаєш, що таке Клуб Хронос?

— Ні. Слухай. Я намагаюся сказати…

— Ти хочеш мені сказати, що ти вже жив цим життям раніше, — глибоким і стомленим голосом сказав він. — Ти народився сиротою, ти жив і помер, а коли народився знову, то досі був собою й саме там, звідки починав. Ти це хотів мені сказати?

Моя черга мовчати.

Моя черга думати.

Я дозволяв часові спливати, спливати, спливати… А потім:

— Звідки? Скажи мені, звідки ти знаєш? Будь ласка!

Він знову зітхнув, потягнувся — його ноги поскрипували при рухах. Він зараз не був молодий; цей Вінсент Ренкіс був найстарший, яким я його коли-небудь бачив.

— Ходімо зі мною, Гаррі, — сказав він. — Мені треба показати тобі дещо.

Він підвівся й пішов у кімнату. Я пішов за ним, а наші склянки залишилися на столику. Він почапав до своєї спальні, відкрив шафу й почав нишпорити серед пальт і сорочок. На мить я подумав, що він дістає пістолет, бо я, звісно, обшукав це житло, коли його не було, і знайшов там два пістолети: один лежав у шухляді біля ліжка, а другий — в задній частині комода. Але ні. Він вийняв металеву скриню з навісним замком. Скриня була новинкою — її не було, коли я востаннє нишпорив по цій квартирі. Побачивши в моїх очах цікавість, Вінсент підбадьорливо посміхнувся й поніс її до їдальні. В їдальні був довгий скляний стіл, навколо якого стояли вісім незручних скляних стільців. Вінсент жестом запросив мене сісти, а сам відчинив замок і почав виймати те, що було в скрині.

Мій шлунок стиснувся в животі, дихання різко перехопило. Почувши це, він кинув на мене зацікавлений погляд і мені довелося відволікати його увагу:

— Ти не сказав, звідки ти знаєш.

Він злегка похитав головою й поклав те, що було в скрині, на стіл.

Це була корона з дротів і електродів. З задньої частини виходили проводи, вони перехрещувалися, наче волосся на голові Медузи. Технологія була розвинена — найбільш розвинена з усіх, що я бачив — але призначення було цілком очевидне. Це був мозковий тригер, ментальна бомба — дуже передовий пристрій для Забуття.

— Що це? — спитав я.

Він обережно поклав його переді мною, щоб я подивився.

— Ти мені віриш? — спитав він.

— Так, авжеж.

Забуття… Невже він справді зробить це? Невже посміє?

— Гаррі, — тихо сказав він, — ти спитав мене, звідки я знаю про твій… стан. Звідки я знаю про твоє минуле життя, чому я вірю тобі, коли ти кажеш, що вже вмирав.

— Розкажи.

— А що… — бурмотів він. — Що як ми з тобою вже зустрічалися раніше? Що як я знав, уже при першій нашій зустрічі, що це не перше твоє життя, що ти… особливий? Що як скажу, що ми з тобою були друзями не десять, не двадцять або тридцять років, а століття? Що як я скажу, що намагаюся захищати тебе вже дуже довго? Ти мені повіриш?

— Я… Не знаю. Я не знаю, що й сказати.

— Ти довіряєш мені? — нетерпляче повторив він.

— Я… так. Так, довіряю, але послухай, усе це…

— Я хочу, щоб ти надів ось це, — його рука легко лягла на корону з дротів. — Ти є набагато більшим, ніж ти знаєш, Гаррі, набагато більшим. Ти думаєш, що це твоє… друге?.. Друге життя? Але це не так. Ти прожив сотні років. У тебе… такий великий досвід. Ось це допоможе тобі згадати.

Який щирий відданий погляд, яке співчуття на обличчі!

Я подивився на корону, а потім знову на Вінсента.

Авжеж, це не була допомога згадати.

Авжеж, він хотів, щоб я забув.

Забув усі ті часи, всі ті роки… Гірше того, мене турбувало ще одне питання. У 1966 році Вінсент, щоб змусити мене забути, скористався тогочасними технологіями, і я не забув. Але цього разу… Ця технологія випереджала попередню щонайменше на п'ятдесят років, і я не мав гадки, жодної гадки, чи зможе моя свідомість це пережити.

— Ти віриш мені, Гаррі?

— Стільки всього відразу…

— Якщо тобі потрібен час, щоб подумати…

— То ти кажеш…

— Я можу все тобі пояснити, але за допомогою цього приладу ти просто згадаєш усе сам.

Гординя.

Як він сміє вважати мене таким дурнем?

Лють.

Як він сміє знову робити це зі мною?

Жах.

Чи виживу я?

Чи зможу згадати?

Чи хочу я пам'ятати?

Світ добігає кінця.

Тепер усе залежить від вас.

Помста.

Я Гаррі Оґаст, я народився першого дня 1919 року.

Мені шістдесят вісім років.

Мені вісімсот дев'яносто дев'ять років.

Я особисто вбив сімдесят дев'ять людей, з яких п'ятдесят три загинули у війнах, і непрямим шляхом винний своїми діями у смерті щонайменше чотирьохсот сімдесяти однієї людини. Я зазнав чотири самогубства, сто дванадцять арештів, три страти, одне Забуття. Я бачив, як Берлінська Стіна будувалася й руйнувалася, будувалася й руйнувалася, бачив, як башти-близнюки розвалювалися, огорнуті полум'ям і пилом, розмовляв з тими, хто борсався в багні біля Сомми, слухав розповіді про Кримську війну, чув шепіт з майбутнього, пройшов маршрутом Великого Походу, скуштував божевілля Нюрнберга, бачив смерть Кеннеді та спалах ядерного вогню над океаном.

І ніщо з цього зараз не значило для мене більше, ніж це.

— Я тобі вірю, — сказав я. — Покажи мені, як воно працює.

Загрузка...