Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 68

Світ змінювався, і джерелом цих змін була Америка.

За інших часів такі кричущі та очевидні спотворення нормального перебігу подій змусили би стіни Клубу Хронос посипатися на голови своїх засновників, як стіни Вавилона на жерців-єретиків. Але в цьому житті — другому після масового Забуття серед уроборів — Клуби були не просто послаблені; сотні членів приходили до розуміння того, ким вони є, ніби це з ними було вперше. Раніше Клубам доводилося працювати з одним новим членом приблизно раз на століття, але в цьому, новому світі ті, хто вижив, не могли впоратися.

— Нам би не завадила твоя допомога, — сказала мені Акінлеє.

Дивовижна Акінлеє, яка вирішила забути, спромоглася уникнути (здебільшого завдяки везінню) Вінсента, коли той полював на нас усіх, і взяла на себе керівництво. Наразі вона була шістнадцятирічною дівчиною і працювала в Лондоні, в Парижі, в Неаполі та в Алжирі, організовувала тих, хто вижив, і дбала про тих, хто лише починав дізнаватися, ким вони були.

— У мене діти-калачакри скоюють самогубства; у мене діти в психіатричних закладах, дорослі, які шукають Бога, дорослі, які не розуміють, чому їм не слід вбивати Гітлера, а я, Гаррі, роблю це лише впродовж чотирьох життів, які пам'ятаю себе. Ти — один з небагатьох щасливчиків, хто не втратив самоконтроль. Допоможи мені.

Акінлеє — єдина калачакра, яка знала правду; знала, що Вінсент не стер мою пам'ять. Я не наважився сказати про це нікому, крім неї.

— Я вважаю, що той, хто це зробив, досі діє, — відповів я. — Якщо я не зможу його знайти, він знову нападе на Клуби.

— Але хіба не можна знайти час для помсти пізніше?

— Можливо. Але я не певний в цьому. Для нас, для Клубу Хронос, час завжди був проблемою. Його завжди було забагато; ми не навчилися цінити його.

Я залишив її продовжувати цю боротьбу самотужки, а сам у 1947-му полетів до Америки: експерт зі стратегічної дезінформації, дослідник середземноморських корсарів 1720-их, у кишені — журналістське посвідчення маловідомої британської газети, яка прагнула розширити коло своїх звичайних тем, а мої очі постійно шукали, де міг бути Вінсент Ренкіс.

Де б він не був, часу він не марнував. Кольорові телевізори були вже в продажу, а вчені питали себе, скільки часу мине до того, як людина ступить на Місяць. Судячи з їхнього ентузіазму, це мало статися раніше, ніж я звик. Це була країна в розквіті; завзяття тих, хто пережив війну, поєдналося з приголомшенням, з відчуттям того, що цього разу Америка не просто перемогла, вона була найсильніша, її неможливо було зупинити або здолати, ця країна воювала на двох фронтах і на обох виявилася сильнішою. Настала ядерна епоха і суспільство мало враження, що досить скоро всі носитимуть обтислі костюми й літатимуть на роботу з реактивним ранцем. На обрії збиралася буря Радянської Загрози, але ж чорти забирай, Добрі Американці тріумфально здолають нечисельних Поганих Американців, що піддалися цій злій доктрині; так само, як Добрі Американці вже робили це раніше. У минулих життях я багато жив у Америці, але ще ніколи не перетинав Атлантику майже відразу після Другої світової війни. Рух за громадянські права, В'єтнам, Вотергейт — усього цього ще не було, і я був трохи приголомшений теплотою, з якою мене зустрічали, сердечними вітаннями та щирими похвалами, які отримував за такі банальні досягнення як купівля зубної щітки («Чудовий вибір зубної щітки, сер!»), та численними порадами придбати домашню техніку, яка не мала ще існувати. Дивлячись у своєму готельному номері кольорове телебачення, я думав про те, чи буде в цьому світі кар'єра сенатора Маккарті звикло успішною, зважаючи на чудове відтворення кольору його шкіри. Я зробив висновок, що чорно-біле зображення надавало трохи гідності тому, чому в реальності гідності могло бракувати.

За іронією долі я не був єдиним, хто помітив дивовижні прориви Америки в технологіях. Навіть лінійні журналісти користувалися такими заголовками, як «АМЕРИКА ЗНОВ ПОПЕРЕДУ!», коли вихваляли якесь нове несподіване відкриття. Журнали проголосили 1945–1950 роки «Епохою Винаходів», а тим часом Ейзенхауер виступив на телебаченні з попередженням не тільки про розростання воєнно-промислового комплексу, але й про втрату Американських Цінностей, яку могла принести ця нова ера сталі, міді та бездротових технологій. Уже в 1953 році вуличне освітлення ставало галогенним, популярним антидепресантом був Валіум, і нам усім пропонували відмовитися від громіздких і немодних окулярів на користь м'яких контактних лінз, які «гарантовано повернуть вашим очам блиск». Я з подивом спостерігав за тим, як суспільство 1953 року споживало технології 1960-го водночас із жадібним голодом і з легким ваганням, неначе покоління, що мало бути бунтівним, ніяк не могло визначитися, проти чого воно має бунтувати.

Найбільше з усього цього мене дратувала необхідність шукати епіцентр цього вибуху. Винаходи виникали не в одній компанії чи в одному місці, а в десятках компаній та університетів по всій країні, і всі вони судилися одне з одним через патенти, а технологія тим часом поширювалася від науковця до науковця як вірус: нестримна, непереборна, непідконтрольна. Я витратив майже два роки на спроби виявити джерело цих дивовижних ідей, і дедалі більше сердився через ігнорування моїх питань і безпомічно розведені замість відповіді руки, а науковці тим часом брали базові принципи роботи банальних речей і екстраполювали їх на щось абсолютно нове, це вже були їхні власні результати, які були надто передові для свого часу. Ще більш тривожним було те, що у відповідь на кожний новий винахід американців Радянський Союз надсилав нових агентів, щоб його вкрасти, а також сильніше тиснув на своїх учених, і таким чином почалися перегони технологій.

І лише доктор хімічних наук з Массачусетського Інституту Технологій на ім’я Адам Шофілд дав мені потрібну відповідь. Ми з ним познайомилися на семінарі «Інновації, дослідження та Нова Епоха». По закінченню заходу ми випивали в барі готелю й розмовляли про погані автомобілі, про гарні книжки, про спортсменів, які розчарували, та про прийдешні президентські перегони, а зрештою дійшли до останніх розробок у царині біопалива.

— Знаєте, що я вам скажу, Гаррі? — казав він, нахилившись до мене над уже майже пустою пляшкою портвейну, який ми пили. — Я почуваюся брехуном, коли публікую ці технології під своїм ім'ям.

Справді? Чому, докторе Шофілд?

— Я розумію їх; можу їх пояснити; завдяки їм ми вміємо робити дивовижні речі… тобто, це змінює парадигму… Але власне ідея? Я всім кажу, що «воно мені наснилося». Ви вірите в це лайно? Це ж маячня!

О, ні, докторе Шофілд! Не може бути, докторе Шофілд! Але ж звідки тоді ваші ідеї?

— Отримав лист поштою! П'ять, курва, сторінок такої науки, що не повіриш; якої, курва, ніколи не бачив. Минуло чотири дні, перш ніж я зрозумів написане. І я сидів, дивився, Гаррі, на цей лист… Той, хто його прислав — золотоносна жила.

Чи знає він, хто це був?

Ні, не знає, але…

— А ви зберегли той лист?

— Авжеж! У шухляді. Я ніколи його не приховував від тих, хто питав, бо не хочу отримати позов до суду, коли ця людина з'явиться, абощо, але факультет вимагав, щоб я тримав язик за зубами.

Отже, ця велика мить настала…

— Можна мені на нього подивитися?

Як він і сказав, цей лист лежав у його шухляді, в конверті з надписом «Докторові Шофілду». Його кабінет був спробою оздобити дерев'яними панелями приміщення, збудоване в геть іншому стилі. На столі була лампа з зеленим абажуром, яка ледь світила. Я сів і прочитав п'ять двосторонніх аркушів товстого жовтуватого паперу, на якому були кілька діаграм, числа та рівняння — в усіх університетах цьому вчитимуть на першому курсі… в 1991 році. Ми, калачакри, багато в чому можемо змінитися, але дивна річ: ми рідко пробуємо змінити почерк, і стрімку руку Вінсента я впізнаю де завгодно.

Я оглянув папір, пошукав водяні знаки — не знайшов. Оглянув чорнила, конверт — усе; я шукав хоч якийсь натяк на походження. Нічого. Я спізнився на багато років. Я спробував оцінити, якого віку має бути зараз Вінсент: близько двадцяти п'яти. Він може загубитися в студмістечку будь-якого коледжу США. До того ж, якщо він обрав такий метод прискорення технологічного розвитку — стимулювання ідей науковців, які були на передньому краю сучасної науки — то може він знову виявить себе деінде?

Гарвард, Берклі, Калтех. Мені знадобилося багато наполегливості, а часто ще й щедрого частування дорогим алкоголем, але зрештою я їх отримав — листи на жовтому папері, якім було кілька років. На одному або на двох факультетах професори, які отримали ці документи, проігнорували їх, вирішивши, що це розіграш. А тепер, дивлячись на стрімкі кар'єри своїх колег, вони картали себе й заливали свої академічні невдачі алкоголем.

Але цей метод Вінсента був усього лише засобом досягнення мети. Він хотів прискорити сучасну технологію настільки, щоб бути здатним відновити свою працю, знайти відповіді на свої питання, збудувати квантове дзеркало; можливо, за допомогою технологій початку двадцять першого століття. Хоч я й розумів, яким чином він вирішив досягти цього, я запізно схаменувся, щоб запобігти початому ним розповсюдженню технологій. Тепер мені треба було знайти, де відбувався наступний крок, бо саме там має бути Вінсент. А весь цей час, поки я займався пошуком, технології страшними темпами мчали вперед. У 1959 році в продажі з'явився перший персональний комп'ютер — «Машина Майбутнього», як його доволі оптимістично назвав творець, який був настільки засліплений власною геніальністю, що не зміг вигадати кращої назви. Цей пристрій мав розміри платтяної шафи й працював близько чотирьох місяців, після чого його внутрішності плавилися від напруження, але тим не менш він був передвісником того, що буде згодом. Якби я не переймався пошуками Вінсента, я зміг би глибше дослідити роль технологій у політиці. Раніше я ніколи не бачив, щоб Ізраїль окуповував Йорданію та Сирію, хоча був не дуже здивований, коли несамовитий опір населення змусив володарів кращих технологій відступити туди, де було легше оборонятися. Проголошення священної війни на Середньому Сході скинуло іранського шаха на кілька років раніше, ніж зазвичай, але тепер головною силою, схоже, були світські автократи, які ринулися в цей вакуум влади з новим поколінням воєнного оснащення, якому могли позаздрити вісімдесяті. Армії зазвичай використовують науку швидше за цивільних, хоча й лише тому, що їхні потреби більш нагальні.

У 1964 році Совєти оголосили про кінець Варшавського Договору, Штати оголосили про чергову перемогу капіталізму, консюмерізму та комерції, а технології тим часом нестримно рухалися вперед. Я отримав посаду наукового редактора в журналі, що видавався у Вашингтоні, а ще я негласно інформував ФБР про розвиток злочинів тієї епохи, включаючи телефонні афери та перший у світі злам комп'ютера в 1965 році. Якби мій редактор знав про мою дволичність, мене, напевно, звільнили б із принципу, а потім би знов найняли — за якість мого матеріалу та за ексцентричне коло моїх зв'язків.

За всім цим я спостерігав уважно, на позір байдуже, а Клуб Хронос тим часом кипів і вирував. Майбутнє знищувалося на наших очах, наслідки подій у двадцятому столітті поширювалися в майбутнє. Мільйони життів мали змінитися й, можливо, мільйони калачакр ніколи не народяться, або ж їхній світ буде зруйновано так, що вони його не впізнають. Це робили ми, діти двадцятого століття, блаженні та несвідомі до наслідків своїх дій, як кит до страждань морського планктону.

— Гаррі, треба щось робити!

Акінлеє.

— Запізно.

— Як це трапилося?

— Було розіслано листи, що містили геніальні ідеї. От і все.

— Має бути якесь…

— Запізно, Акінлеє. Ми дуже сильно спізнилися.

Знайти Вінсента.

Це все, що залишалося.

Забути про наслідки, забути про час.

Знайти Вінсента.

Я нишпорив по всіх технологічних компаніях, по всіх університетах, розпитував усі свої контакти, досліджував кожну чутку. Я перечитував вантажні маніфести, шукаючи компоненти, про які знав, що вони потрібні для створення квантового дзеркала, досліджував усіх науковців, які могли би бути корисними для Вінсента, які мали потрібні знання; і весь цей час тихо писав статті про швидку зміну світу та вихваляв американський технологічний розвиток.

Але я був обережний. Я прикривався великим набором вигаданих особистостей і дуже рідко називався справжнім ім'ям. Якщо я писав статтю про сільськогосподарські добрива в Аризоні, я був Гаррі Оґастом, але коли хтось телефонував посеред ночі ядерному фізикові й питав про останні розробки в галузі електронних мікроскопів, то називався будь-яким іншим іменем і говорив будь-яким чужим голосом. Бо з точки зору Вінсента мало здаватися, що я забув усі свої минулі життя, окрім того, що було відразу після Забуття, неначе поточне існування було для мене другим. Якщо я здибаюсь під час своїх розвідок з Вінсентом, це мало виглядати випадковим, а не навмисним. Мої удавані незнання та слабкість були моєю головною зброєю, яку треба берегти до останнього удару.

А потім, не сіло не впало, він знайшовся.

Я відвідував семінар про ядерні технології в епоху позаатмосферних міжконтинентальних ракет — мій редактор сподівався, що я напишу про це статтю під заголовком «Ракети в космосі». На мою думку така назва була досить непрофесійною, бо натякала, що після неї стоятимуть три окличні знаки, а перший абзац починатиметься зі слів «Є ідеї занадто жахливі…», а потім усе роздується до багатослівної кульмінації. Доставлена до мого готелю листівка запрошувала мене продовжити обговорення теми зі спонсором цього заходу, пані Евеліною Синтією-Райт, яка власноруч дописала на запрошенні, що невимовно задоволена зацікавленістю засобів масової інформації цією темою.

З почуттям розчарування, яке мене охопило заздалегідь, я поїхав до її дому — великого білого особняка в трьох милях від річки Луїзіана. Вечір був вогкий, спекотний, сповнений цвірінькання комах. Рослинність навколо великого зарослого маєтку поникла, неначе не могла більше терпіти спеку, а тим часом щойно знята з конвеєра система охолоджування повітря випускала хмари пари з апарата розміром з невелику вантажівку; цей прилад причепився, наче технологічна п'явка, до будівлі, що з інших точок зору була гідною шанування. Припарковані навколо вкритого ряскою ставка автомобілі недвозначно казали, що я не єдиний гість; покоївка відчинила мені двері раніше, ніж я встиг постукати, і запросила мене пригоститися джулепом з льодом. Звуки ввічливої розмови та не дуже ввічливої музики, зіграної дитиною, лунали з бальної кімнати — великого приміщення з високою стелею та широкими вікнами з видом на задній садок, який нагадував джунглі ще сильніше, ніж передній. Джерелом музики була мучителька семи з половиною років та її катівська скрипка. Горда сім'я та ввічливі друзі сиділи маленьким колом навколо дитини, милуючись її витривалістю. Неначе щоб довести, що її сили невичерпні, дівча почало грати ще одне попурі. Більш ніж вісімсот років непоганого життя дещо позбавили мене захоплення творами юнацтва. Невже я єдиний на цій планеті, хто вважає, що тривала інкубація є безпечнішим методом розвитку, ніж пубертат?

Пані Евеліна Синтія-Райт була саме такою, якою мала бути поважна пані з Луїзіани: надзвичайно ввічлива, дуже гостинна й незламна, як ті іржаві гвіздки, на яких тримався її величний будинок. З точки зору обізнаності вона була не менш сучасною, ніж її не дуже ефективний кондиціонер, бо коли я стояв і оглядав кімнату, зважуючи, чи не достатньо я вже тут пробув, щоб поїхати геть, і вже не вперше задумався про те, що журналістика, можливо, не є адекватною відповіддю на наближення кінця світу, вона рушила до мене, наче льодовик, і вигукнула:

— Це ж пан Оґаст!

Мені вдалося не здригнутися, розтягнути губи в посмішці й вклонитися до простягнутого до мене зап'ястя, рука на якому повисла так, ніби в цю спеку навіть пальці в'януть.

— Пане Оґаст, як добре, що ви прийшли! Я завзята читачка того, що ви пишете…

— Дякую за запрошення, пані Райт…

— Отакої, ви британець! Як чарівно! Любий!

Чоловік, чиє обличчя на три чверті складалося з рослинності, відреагував на «Любий!» слухняним сіпанням людини, яка вирішила не чинити опору неминучому.

— Пан Оґаст — британець, ти міг таке уявити?

— Ні, мадам.

— Я читала так багато ваших статей; писати по-американськи вам, напевно, вдається дуже легко.

Чи це так? Чи можна мені так сказати? Чи не була ця вечірка однією з тих, на яких скромність буває лише удаваною, а всі вихваляння — нестерпні? Як же мені швиденько сплатити свій соціальний борг і забратися звідси?

— Вам обов'язково треба зустрітися з Саймоном. Саймон такий душка, і він просто помирає, так хоче познайомитися з вами! Агов, Саймоне!

Я зафіксував на обличчі посмішку і зараз, згадуючи про це, думаю, що це могло мене тоді врятувати.

Чоловік на ім'я Саймон обернувся. У нього теж були вуса, які звисали з верхньої губи наче коричнева хвиля прибою, а ще в нього була маленька гостра борідка, яка трохи вигиналася до лівої ключиці. В одній руці він тримав холодну склянку, а в іншій — згорнутий номер журналу, в якому я працював; він неначе збирався вбити цим часописом муху, яких, до речі, навколо було багацько. Побачивши мене, він розкрив рот великим здивованим «О» (на цій вечірці не годилося робити щось не великим), сунув журнал під пахву, витер праву руку об сорочку (напевно, щоб очистити її від решток загиблих летючих супротивників) і вигукнув:

— Пане Оґаст! Я так довго чекав на зустріч із вами!

Його звали Саймон.

Його звали Вінсент Ренкіс.