Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 58

Ліжко в шпиталі.

Я прокидаюся.

Біля мене хтось є.

Вінсент; він спить, накрившись рукою й поклавши голову на матрац, на якому лежу я.

Я прокинувся після свого Забуття, після власної зустрічі зі смертю розуму, і я…

досі був собою.

Досі собою.

Досі був Гаррі Оґастом і пам'ятав…

Усе.

Якийсь час я лежав, не наважуючись ворухнутися, щоб не розбудити Вінсента, а в голові моїй вирували думки. Я досі був в'язнем бази «Пєтрок-112». Я досі був для Вінсента загрозою. Я досі помирав, моє тіло розчиняла отрута, яку я випив, але мій розум… мій розум був досі моїм. Так само, як я перевіряв Акінлеє, Вінсент захоче перевірити мене. Коли я прокинусь, він шукатиме ознаки того, що десь у моїй голові досі залишився Гаррі. Я цього не видам.

Певно, якась частина мене ворухнулася, бо Вінсент різко прокинувся й підвівся. Побачивши, що мої очі розплющені, він одразу нахилився й оглянув мене, як доктор пацієнта, шукаючи в моїх очах реакцію. Я думав, чи не заговорити мені, чи не повернутися до рідної мови, до свого природного голосу, як це зробила Акінлеє, але вирішив, що це стане зайвим ускладненням. Натомість я розкрив рот і видав бездумне тваринне збентежене виття, вдавати яке було анітрохи не важко, бо моє тіло роз'їдали отрута та біль.

— Гаррі? — Вінсент тримав мене за руку так само, як я тримав Акінлеє, а на його обличчі була турбота. — Гаррі, ти мене чуєш?

Він говорив російською, а я у відповідь лише вив голосніше. Зрозумівши, він перейшов на англійську:

— Як ти почуваєшся? Тобі недобре?

Він удавав стурбованого друга. Обурення цим мало не змусило мене відповісти, але мені залишалося вже так мало часу, так мало життя, що не слід було його розтринькувати. До того ж, поки я був непритомний, всередині мого тіла померло ще більше клітин, тож тепер мені було до снаги лише нахилитися за край ліжка й виблювати зі шлунку суміш крові та шлункової кислоти. Сподіваюсь, що перед тим, як Вінсент відскочив, трохи потрапило і на його туфлі. Голова боліла, наче по ній хтось бив, а ще хтось, певно, облямував мої повіки застібками-липучками, тріскіт яких тепер лунав у моїй голові щоразу, як я намагався подивитися. Моє ліве око постійно зсовувалося ліворуч за власної ініціативи, збиваючи з пантелику мій мозок, який знов і знов марно намагався об'єднати два зображення, дати ладу суперечливим даним органів чуття. Бідолаха Вінсент; для нього все склалося якнайгірше — замало часу залишалося до моєї смерті, щоб перевірити, чи залишився я собою. Він обрав зухвалий тест. Відскочивши від мого ліжка, він махнув рукою двом солдатам і гримнув російською:

— Візьміть його!

Вони взяли мене під руки й потягли з ліжка. Мене поволокли вздовж коридору — змусити мене йти в такому стані було неможливо — а потім поставили мене на коліна в душовій кімнаті, де ціле життя тому я мав зв'язок із дружньою лаборанткою на ім'я Ганна. Вінсент зупинився в дверях і гаркнув англійською:

— Вбийте його!

Що мені було робити? Продемонструвавши розуміння наказу, я б видав, що досі здатний розуміти мову. А з іншого боку, якщо я ставитимуся до неминучої смерті надто спокійно, це може викликати підозру, що від моєї свідомості щось залишилося, якесь розуміння того, що за таких умов смерть — це полегшення. На щастя, моє хворе тіло зробило все без моєї участі; після того, як його протягли коридорами й так безцеремонно кинули, воно слухняно здригнулося конвульсіями, які на мій погляд, у будь-якому разі були останньою стадією перед сконом, тож я навіть не помітив, коли в мій мозок влетіла куля.