Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 65

Моє тринадцяте життя.

У Пекіні мені повідомили ім'я. Носій цього імені був підхожого віку, жив у підхожій частині світу й мав доступ до потрібної інформації — тобто, мав усе необхідне для вбивства великої кількості калачакр до їхнього народження. Про мотив цієї особи мені не сказали нічого; не було жодної версії про те, що могло підштовхнути носія цього імені до таких дій, але після довгих і ретельних роздумів я почав боятися, що це все-таки правда.

Наприкінці тижня я непомітно залишив Китай і три дні по тому був уже в Нью-Джерсі: біля дружини, її коханця, серед товстих килимів, за товстими цегляними стінами.

Я не поспішав. Я вів розслідування так, як це може робити лише злочинний геній: хитро, жорстоко, з нещадною корупцією. Дати та місця, часи та чутки, уривки розповідей і печатки в паспорті; наче хороший історик, я бачив, що дати збігаються, що в переміщеннях цієї особи є логіка, тож цілком можливо, що я дійсно знайшов того, хто винен у цих вбивствах.

Я не жалів сил, часу та грошей. І зрештою, витративши свої ресурси майже повністю, я знайшов те, що шукав. У лютому 1960 року я поїхав до Південної Африки, до вбивці.

До ферми ми попрямували, коли на землю опустилися сутінки.

Знак біля воріт проголошував, що це «Ферма Мерід'ю», місце жорсткої коричневої землі та жорстких апельсинових дерев. Тоді була найспекотніша пора літа, і коли ми їхали до вогнів ферми, наша вантажівка торохтіла по піщаній дорозі, що від посухи перетворилася на камінь. Жовте сяйво в крихітних вікнах було єдиним джерелом світла серед темної пустоти під величезним, вкритим зірками небом. За інших часів і в іншому місці це могло би тішити зір, але я, семеро найманців і інженер їхали цією дорогою під безмежним Всесвітом на зустріч із цілком обмеженим набором можливих варіантів. Мої найманці наділи маски; я теж. Коли ми під'їхали до ферми, собака почав лаяти й люто стрибати по двору, наскільки його пускав ланцюг. Двері відчинилися, і на тлі світлого прямокутника з'явився чоловік з дробовиком, який погрожував нам на африкаанс[7]. Мої люди вилізли з вантажівки, взяли в руки зброю й крикнули йому у відповідь, що його оточено. Поки він думав, чи це правда, троє чоловіків обійшли будинок ззаду й жбурнули всередину газ, який засліпив двох мешканців — чорношкіру покоївку та білу дружину чоловіка. Побачивши, що їх спіткало, фермер опустив рушницю й попросив помилування, а коли йому зв'язали руки й потягли на другий поверх, поклявся, що коли-небудь помститься.

Фермера ми зачинили у ванній кімнаті, покоївку пристебнули біля нього наручниками до рукомийника, вікна широко розкрили, щоб провітрити приміщення після газу.

Жінку фермера ми залишили внизу. Вона була стара, їй було щонайменше сімдесят років, але колись я бачив її старішою. Спека та сухість цієї країни зробили її шкіру твердою, як камінь; в тілі не залишилося й крихти тієї огрядності, що завжди асоціювалася в мене з її старістю. Поки я нишпорив по будинку, шукаючи що-небудь підозріле, найманці зав'язали їй очі, наділи за спиною наручники й змусили сидіти на пошарпаній канапі у вітальні. Сімейні фото; щасливі фермер та його дружина: тут вони на своєму першому тракторі, там — відпочивають на морі. Дрібнички, що нагадували про минуле та про відвідані місця, подарунки від сусідів — вишитий вручну напис «Дружба та любов». Рахунки, які свідчили про те, що торгівля апельсинами на разі є не дуже прибутковим бізнесом. Листівки від далекої родички, яка ввічливо повідомляла, що в неї все гаразд і вона бажає їм усього найкращого. Під мийкою знеболювальні засоби — придбані нещодавно, вживалися швидко. Один з мешканців цього будинку помирав, і я міг здогадатися, хто саме. Я подивився на підпис: ліки були виписано для «Пані Дж. Лілл, ферма Мерід’ю». Мені стало цікаво, що означає це «Дж.», бо в іншому житті я знав її за іншим ім'ям — Вірджинія. Вірджинія, яка врятувала мене від Франкліна Фірсона; Вірджинія, яка привела мене до Клубу Хронос; Вірджинія, яка тепер зрадила нас усіх, убивала нас у материнських утробах. Якби я дав Вінсентові ще хоч краплиночку інформації, вона б і мене вбила до того, як я народився.

Я повернувся до вітальні, де мій технік уже наполовину зібрав привезене нами устаткування. Найманцям було наказано не розмовляти, але коли я зайшов, Вірджинія підвела голову й напружилася, ніби дивилася крізь тканину пов'язки на очах туди, де під моїми черевиками скрипіли дошки підлоги.

— Ви не хочете грошей? — спитала зрештою вона на африкаанс.

Я сів перед нею навпочіпки й дуже тихо відповів:

— Ні.

Її брови сіпнулися під пов'язкою на очах, намагаючись знайти, звідки лунав голос. Потім її плечі трохи опустилися, голова понурилася.

— Ви, певно, відплата, — зрештою сказала вона. — Я все думала, скільки вам часу на пошуки знадобиться.

— Досить багато, — відповів я, а потім поторохтів коробкою зі знеболюваними засобами, щоб вона почула, і додав: — Ми мало не впустили тебе цього разу.

— Це через нерви, — відповіла вона. — Досить буквально. Вони помирають від периферії всередину. Або я задихнуся на смерть, або моє серце зупиниться майже відразу після того, як мене паралізує нижче шиї.

— Мені прикро це чути.

— Ви, певно, хочете знати про день мого народження? — швидко додала вона. — Тепер, коли ви знаєте, що це я, вам буде легко його дізнатися. Будьте ласкаві, обійдіться без тортур; моє серце все одно їх довго не витримає.

Я мимохіть посміхнувся й сказав:

— Усе гаразд. Мені не потрібен твій день народження.

— Я не можу надати вам ніякої інформації, — твердо сказала вона. — Мені дуже шкода, любий, але я дійсно не можу. Ба я навіть і не знаю майже нічого.

— Щонайменше, ти мусиш знати, навіщо ти це зробила, чому ти вбила стількох?

Вагання. А потім:

— Ми робимо дещо більше. Ми робимо дещо краще. Ми робимо… свого роду бога, напевно. Так, гадаю, саме це ми робимо. Щось на кшталт божества.

Квантове дзеркало. «Достатні технології, Гаррі, та ще кілька життів, і ми збудуємо машину, яка розв'яже всі загадки Всесвіту». Дивитися на все очима Бога — як легко спокушала ця ідея.

Мій технік був готовий. Він глянув на мене, чекаючи на схвалення; я кивнув йому й відійшов. Від дотику першого електрода Вірджинія здригнулася.

— Що в-ви роб-бите? — запиналася вона, не в змозі повністю стримати свій страх.

Я не відповів. Коли наступний електрод притиснули над її правим оком, вона не витримала:

— Скажіть мені! Я завжди робила внески, робила все належне… Завжди. Завжди допомагала молодим, забирала дітей, служила Клубові Хронос. Ви не можете… Скажіть мені…

Вона починала плакати, сльози прокладали в цупкому макіяжі на її обличчі маленькі рожеві річки.

— Ви не можете… Не можете змусити мене… забути все. Я… Я не готова. Я… Я хочу побачити… Побачити… Ви не можете!

Я кивнув двом зі своїх людей, і ті схопили її міцно й тримали, поки приєднувалися останні електроди. Коли їй під шкіру встромили голку та ввели хімічний коктейль, що мав пом'якшити її рецептори, вона ахнула.

— Я не маю забути! — скрикнула вона. — Скажіть мені, хто ви! Покажіть обличчя!

Я не зробив цього.

— Будь ласка! Вислухайте мене! Ми можемо допомогти вам! Ми робимо це для всіх, для кожного калачакри! Ми змінимо все на краще!

Я кивнув техніку. Товста машина — електронні деталі та крадені технології, які ми провезли дорогами Південної Африки — ожила й загуділа, накопичуючи заряд, який буде пропущено крізь мозок Вірджинії. Вона тремтіла від сліз, а коли накопичувався заряд, розкрила рот, щоб сказати ще щось. Але відбувся розряд, і Вірджинія впала вперед — пуста оболонка, без розуму.

У наступні роки Клубові Хронос доведеться багато дискутувати щодо того, що робити з Вірджинією, але зрештою вони не зроблять нічого радикального. Ту Вірджинію, яка вбила стількох з нас, було знищено, її розум було стерто. Я зробив цей вибір замість них, більше сказати про це нічого.