Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

Розділ 81

— Гаррі, це найважливіша річ, яку будь-хто коли-небудь робив або зробить.

Це голос Вінсента.

У моїх вухах так багато голосів, мені так довго слухати їх.

— Це змінить людство, змінить весь Всесвіт. Квантове дзеркало відімкне секрети матерії, минулого та майбутнього. Нарешті ми зрозуміємо ті концепції, про які лише удавали, ніби розуміємо їх: життя, смерть, свідомість, час. Гаррі, квантове дзеркало — це…

— Що я можу зробити? — спитав я, здивувавши цим навіть себе самого. — Чим я можу допомогти?

Вінсент усміхнувся. Його долоня лягла на моє плече, і на мить мені здалося, що на його повіках виблиснули сльози. Оскільки раніше я ніколи не бачив, щоб Вінсент плакав, я вирішив, що це радість.

— Будь зі мною, — сказав він. — Залишайся тут, біля мене.

Квантове дзеркало.

Дивитися очима творця.

Вінсент Ренкіс. Яким вітром тебе принесло! Ми наче триматимемо дзеркало самій природі.

Нісенітниця!

Боюсь, або тобі, або мені доведеться поцілувати Франс у губи.

Повна нісенітниця!

Я, курва, хороший!

Це твоє минуле, Гаррі, твоє минуле.

Рорі Г'юн помирає на самоті.

Патрик Оґаст, ти завжди був моїм батьком.

Тиша, коли домовина Гаррієт опускається під землю. Тиша біля каміна в котеджі, що заріс бур'янами. Наркоділер мешкає в будинку, де колись залізним кулаком панувала Констанс Г'юн, де Лідія божеволіла, Олександра врятувала життя хлопчика-немовляти, а служницю на ім'я Ліза Ледміл штовхнули на стіл і вона не кричала. І від тієї миті починається життя хлопчика, який мандруватиме знов, і знов, і знов… Те саме життя, та сама мандрівка знов, і знов, і…

Річард Лайл, мертвий у моїх руках, життя за життям. Будь ласка, я ніколи нічого не робив.

Розмері Досет, порізана в ванні.

Дженні: «Тобі слід новини виголошувати».

Ти втечеш зі мною?

Я тобі подобаюсь?

Ти завжди мені подобалася, Дженні. Завжди.

Моя наречена!

Ти схвалюєш, Гаррі? Хіба вона не красуня?

Акінлеє. А ти знав ту мене, Гаррі? Чи права вона була, що забула?

Особисто я надаю перевагу стегну! У ванні це легше, але треба задовольнятися тим, що маєш. Бувайте, докторе Оґаст, до зустрічі!

Вірджинія. Крокує під літнім лондонським небом. Вбиває калачакр в утробі. Тремтить, коли ми змушуємо її забути.

Якщо тобі колись набридне те, чим ти займаєшся, знайди мене на тонкій червоній лінії!

Мені дуже прикро.

Мені дуже шкода, Гаррі. Це на краще. Все має бути саме так.

Квантове дзеркало.

Бачити очима Бога.

Світ добігає кінця.

Ми не можемо це зупинити.

Тепер усе залежить від вас.

Квантове дзеркало.

Залишайся тут, біля мене.

Вінсенте, я саботував квантове дзеркало.

Це було легко зробити.

Мені для цього не треба було навіть там бути. Ти вирішив, що я не вчений, що я не зможу допомагати тобі так, як колись допомагав у Росії, бо перед тобою був чоловік, який не розумів навіть найпростіші закони Ньютона, не кажучи вже про технології, яким ти давав волю у тій горі в Швейцарії, і які випереджали час майже на сто років. Я був твоїм адміністратором, так само, як упродовж багатьох років був твоїм слугою для виконання рутини. Дев'ять місяців я мешкав у тих швейцарських печерах, дивився, як росте квантове дзеркало, при кожному випробуванні слухав гудіння машин і знав, що ти наближаєшся, що ти вже дуже близько. На мій стіл потрапляли документи, які ти ігнорував, вірячи, що я їх не зрозумію, але ж Вінсенте… Крім тебе, я був єдиним, хто розумів кожну рисочку на кресленнях, кожну цифру, кожне відхилення графіків. Саме я, коли треба було замовити торій-234, змінив у документі цифру й замовив торій-231. Саме я заощадив кошти на борових стрижнях, зменшивши їх на кілька важливих міліметрів; саме я пересунув десяткову кому в розрахунку хвилі на одну цифру. Той документ мав сім сторінок, а я зсунув кому на найпершій, щоб на той момент, коли розрахунки буде закінчено, кінцевий результат відрізнявся на дев'ять порядків.

Ти питатимеш себе, чому я зробив це?

Через бажання зберегти Всесвіт? Це звучить так велично — може мені замовити собі футболку з цим гаслом? Хто ти такий, цей бог, яким ти прагнув стати, щоб у своєму пошуку знань знищувати світ?

За звичкою?

Я стільки років присвятив війні з тобою, що шкода було не завершити.

Через ревність?

Можливо, трохи.

Через помсту?

Ти був такою чудовою компанією, що іноді про помсту було важко пам'ятати. Століття — надто довгий строк для зберігання образи, але…

Згадай.

Згадай як мнемонік — і ось воно знову: я на базі «Пєтрок-112» ковтаю отруту і дуже вдячний за це; відчуваю, як до моєї голови прискаються електроди, і не один раз, а двічі; другого разу ти взяв мене за руку й сказав, що так буде краще. Авжеж, краще. Дженні. Я тобі подобаюсь, Гаррі? Я тобі подобаюсь? Плачу посеред холоднечі, твій приватний секретар, твій особистий песик, твій хто завгодно, ким ти хочеш, щоб я був. Я заплющив очі, я згадав і… Так.

Це помста.

А ще, можливо, слабке розуміння того, що щось усередині мене померло, і що це єдиний спосіб повернути його. Розуміння того, що я «роблю те, що правильно» — неначе це досі щось означало для мене.

Я саботував квантове дзеркало, чудово розуміючи, що всього цього — десяткової коми, ізотопу, борового стрижня — буде достатньо. Я поверну твоє дослідження на п'ятдесят років назад, і ти навіть не глянеш на мене, навіть не підозрюватимеш, що це зробив я.

Випробування було призначено на літній день. Втім, у сирості печер пори року були майже не важливі. У повітрі відчувалося хвилювання. До мого кабінету зайшов Вінсент, його обличчя почервоніло після звичної пробіжки по базі; певно, це була свого роду заміна тим морозним прогулянкам на відкритому повітрі, в які він мене брав у Пєтроку-112.

— Ти йдеш? — наполягав він.

Я обережно поклав ручку, склав долоні, подивився йому в очі й сказав:

— Вінсенте, я дуже радий, що ти радий, але ж ти чудово знаєш, що в мене в їдальні п'ятдесят бляшанок простроченого тунця та дуже пристрасний, я б навіть сказав розлючений лист зі скаргою, який я саме зараз пишу, і хоч мені не хочеться вихвалятися, це такий шедевр епічної прози, який рибна промисловість ще ніколи не бачила, а ти зараз схожий на того чоловіка з Порлока[8].

Він гучно випустив повітря з-поміж губ, наче розлючена косатка.

— Гаррі, я в жодному разі не хочу применшити значення твоєї праці, але зважаючи на те, що сьогоднішня перевірка може стати початком революції самої природи буття людиною, я певний, що ти зрозумієш, що покарання рибної промисловості дещо поступається цьому своєю значущістю. Бери свої речі й пішли зі мною!

— Вінсенте…

— Ходімо!

Він потягнув мене за лікоть. Я буркнув, взяв свій значок для вимірювання радіації, і Вінсент потягнув мене в коридор. Поки ми йшли вниз, в глибини гори, я протестував щодо несвіжого тунця, гнилого салату й коштів на забезпечення цієї бази електроенергією, а він лише вигукував:

— Гаррі! Майбутнє нашого виду, розуміння Всесвіту — забудь про салат!

Внизу, біля квантового дзеркала, на оглядовій галереї зібралося близька тридцяти науковців, які дивилися на свого величного монстра. Він виріс, став схожий на велику потворну ракету, до якої щось добавили, а щось прибрали; витки кабелів і виблиск внутрішніх поверхонь; жар, пара, тиск і тисячі вимірювальних приладів, підключених до комп'ютерів, що випереджали свій час на п'ятдесят років. Я був єдиним не-науковцем у цьому приміщенні, але коли підлогу навколо квантового дзеркала розчистили, Вінсент витягнув мене вперед і вигукнув:

— Ці ідіоти не змогли б рахувати свої числа, якщо б ти не годував їх і не підтирав їхні кляті дупи! Ходімо! Ти заслужив на те, щоб побачити це.

Напевно, дійсно заслужив, зважаючи на те, що саме мої непомітні зміни в документах майже обов'язково призведуть до катастрофічного фіаско цього експерименту.

Тричі пролунала сирена-попередження, яка вимагала, щоб весь персонал негайно залишив територію навколо машини. А потім найбільш незворушний науковець, якого вони змогли знайти, почав зворотній відлік, генератори заревли й ожили, і десяток облич дивився на дані, що почали надходити. Вінсент майже підстрибував біля мене, його рука ненадовго стиснула мою, але потім він згадав, що це не по-чоловічому, прибрав руку й почав натомість покусувати пальці. Я склав руки на грудях і скептично дивився на те, як живлення пристрою зростало до максимуму, а всередині його глибин жахливо точні й зловісно розумні зразки викрадених з майбутнього технологій, оберталися, оберталися, оберталися, вирівнювалися, розкривалися, втягували в себе енергію, випльовували її, і…

— Сер?

Це питання видав один з техніків, що сиділи перед екранами комп'ютерів. Питання було емоційне, а не логічне. З точки зору логіки той, хто поставив це питання, чудово розумів дані на своєму екрані, але потребував емоційної підтримки. Вінсент відразу відчув це, різко обернувся до нещасливого техніка, а цієї миті ще хтось підвівся й гаркнув:

— Вимкніть!

Їм не треба було казати ще щось, вони не хотіли казати ще щось, чиясь рука миттєво вдарила по кнопці аварійного вимкнення, і в приміщенні квантового дзеркала стало темно. Погасло світло й на оглядовій галереї, раптову чорноту прорізали лише сіре світіння екранів і м'яка блакить аварійних освітлювачів у підлозі. Обернувшись, я побачив Вінсента: шкіра як у привида, вени на шиї пульсують занадто швидко, очі великі, рот трохи розкритий; спочатку він подивився на людей у приміщенні, а потім повільно та невблаганно перевів погляд на квантове дзеркало.

Квантове дзеркало, як і решта печери, мало бути в темряві, але ми бачили, як зсередини нього зростає оранжеве сяйво, як щось рожево-червоне поширюється по металевих швах, і затьмарити це світло мав шанс лише чорний дим, що починав виходити зсередини. Я чув, як крихітні металеві деталі шиплять під тиском, починають вищати, а глянувши мигцем на датчик радіації я — певно, єдиний з присутніх — помітив, що він починає чорніти.

— Припиніть, — прошепотів Вінсент, голос якого був єдиним, що можна було почути, крім гулу машини. — Припиніть, — прошепотів він ще раз, звертаючись ні до кого, ніби хтось міг щось зробити. — Припиніть.

Світло, що випромінювалося машиною — світло горіння, світло розплавлених деталей — швидко стало сильнішим за сяйво аварійних освітлювачів. Я оглянув приміщення та цих заціпенілих кроликів, побачив їхній жах, і з холоднокровністю людини, яка проводить свої дні за розрахунком кількості потрібного для функціонування закладу туалетного паперу, гримнув:

— Радіація! Усім на вихід!

Слова «радіація» було цілком достатньо, і люди ринулися до дверей. Криків не було, бо для крику потрібні сили, які тепер було повністю зосереджено на тому, щоб забратися якомога далі від потоку гамма-променів, який занурив оглядову галерею в цілковите мовчання. Глянувши на Вінсента, я побачив, що значок на його сорочці теж став чорний, наче смола, тож я схопив його за рукав і просичав:

— Нам треба йти!

Він не ворухнувся.

Його очі були прикуті до квантового дзеркала, в них віддзеркалювався жар, що виривався назовні. Я чув дзвін металу й розумів, що буде далі.

— Вінсенте! — проревів я. — Нам треба забиратися звідси!

Він усе одно не рухався, тому я огорнув рукою його шию й потягнув його назад, до дверей, ніби рятував потопельника. Ми були останніми, хто залишився в приміщенні, світло позаду нас стало занадто яскравим, щоб дивитися на нього, ставало спекотно, душно. Підвівши погляд, я побачив, що на металі в приміщенні починає лущитися фарба, комп'ютери шкварчать, навіть не намагаючись зберегтися перед лицем нездоланної загрози, що пронизувала все приміщення та наші тіла, як вітер пронизує павутиння. Я почув, як тріснуло скло оглядової галереї і дуже чітко усвідомив, що вибухом, який зараз відбудеться, вб'є нас обох, що ми вже трупи. Я відштовхнув Вінсента від дверей галереї; він приземлився на руки та коліна, злегка озирнувся на мене, наче п'яний. Світло стало нестерпним, сліпучим, його значно ширший за видимий спектр з'їдав сітківки моїх очей. Я намацав аварійну ручку на дверях, відчув, що метал зі шкварчанням пропалює на моїй долоні шкіру, натиснув на неї, а коли двері почали опускатися, стрибнув під них.

— Біжи! — крикнув я Вінсентові, і він побіг — хитко й спантеличено. Я проповз під герметичними дверима раніше, ніж вони зачинилися, поповз у темряву коридору далі, здолав три кроки й відчув, що світ позаду мене вибухнув.

Видіння порятунку.

Глибоко в моїй шкірі був метал.

У животі — каміння.

У роті — бруд.

На рятівниках були свинцеві костюми, і перед тим, як витягти мене з задимленого напівзруйнованого коридору, вони півгодини поливали мене зі шлангу. Вода дуже довго стікала червона, лише згодом стала прозорою.

Темрява.

Анестезіолог спитав мене, чи маю я якісь алергії.

Я спробував відповісти, але моя опухла щелепа була наче свинцева.

Я не знаю, який був сенс мене питати, і чи питали вони ще щось.

Вінсент біля мого ліжка; голова понурена.

Медсестра міняє крапельниці.

З якості повітря я розумів, що я вже не в печері.

Я бачив денне світло, і воно було прекрасне.

Вінсент сидів у кріслі біля мого ліжка, до його руки була приєднана крапельниця, крові на ньому не було видно; він спав. Чи відходив він від мене? Навряд чи.

Я прокидаюсь і відчуваю нудоту:

— Води!

Вінсент відразу біля мене:

— Гаррі? — губи в нього потріскалися, шкіра бліда. — Гаррі, ти мене чуєш?

— Вінсенте?

— Ти знаєш, де ти?

Питаючи мене, він ретельно перевіряє показання приєднаних до мене приладів. Як і більшість уроборів, він здобув якусь медичну освіту. Показання приладів погані, але цей Гаррі Оґаст не мусить розуміти це.

— У шпиталі? — припустив я.

— Правильно… Це добре. Знаєш, який сьогодні день?

— Ні.

— Ти спав два дні. Був нещасний випадок. Ти пам'ятаєш це?

— Кван… тове дзеркало, — прошипів я. — Що трапилося?

— Ти врятував мені життя, — тихо відповів він. — Ти витяг мене з приміщення, сказав мені бігти й зачинив двері. Ти врятував багато людей.

— О. Добре, — я спробував підвести голову й відчув сильний біль у спині. — Що трапилося зі мною?

— Тебе зачепило вибухом. Якби я був ближче, мене б… але майже все дісталося тобі. Ти досі цілий, що дивовижно, але є… дещо, що лікар хоче обговорити з тобою.

— Радіація, — просичав я.

— Там було… багато радіації. Не знаю, як вона… Але тепер це неважливо.

Неважливо? Це щось нове.

— З тобою все добре? — спитав я, знаючи відповідь.

— Усе гаразд.

— Ти наче зблід.

— Я… я теж отримав дозу радіації, але ти… Ти врятував мене, Гаррі, — він казав це знов і знов, в його голосі було спантеличення. — За це жодного «дякую» не вистачить.

— Як щодо збільшення зарплатні?

Короткий сміх:

— Не нахабній.

— Я маю померти? — спитав я. Він не відповів відразу, і я кивнув: — Зрозуміло. Скільки часу?

— Гаррі…

— Скільки часу?

— Променева хвороба… це погано.

— Ніколи не бачив себе лисим, — визнав я. — А ти?.. Ти теж?..

— Я ще чекаю на результати.

Ні, це неправда, Вінсенте.

— Сподіваюсь… Сподіваюсь, що з тобою все добре.

— Ти врятував мене, — повторив він. — Це все, що має значення.

Променева хвороба.

Це погано.

Найгіршу її частину ти відчуватимеш, коли читатимеш це. Волосся в тебе вже давно не буде, нудота майже мине, натомість болітимуть набряклі суглоби, внутрішні органи відмовлятимуться працювати й наповнюватимуть твій організм токсинами. Шкіра покриється огидними ранами, які твоє тіло буде неспроможне загоїти, а згодом ти почнеш тонути в рідинах власного тіла через те, що відмовлятимуться працювати твої легені. Я знаю це, бо саме зараз це відбувається в моєму тілі, коли я пишу це тобі, Вінсенте, мою останню волю й заповіт. Тобі залишилося жити не більше кількох днів. Мені — кілька годин.

— Залишся зі мною, — сказав я.

Вінсент залишився.

Через якийсь час медсестри поставили для нього ще одне ліжко. Коли він ліг, я нічого не сказав про крапельниці, які вони поставили йому, але він побачив мій погляд і посміхнувся:

— Про всяк випадок.

— Вінсенте Ренкіс, ви брехун.

— Мені дуже прикро, що ви такої думки, Гаррі Оґаст.

Нудота в певному сенсі була гірша за біль. Біль можна залити медикаментами, але нудоту не зупиняють навіть найкращі опіати. Я лежав у ліжку й намагався не плакати, доки нарешті, о третій ночі, не перевернувся на бік і не блюванув у відро, що стояло на підлозі, а потім тремтів, схлипував, тримався за живіт і хапав ротом повітря.

Вінсент відразу зліз зі свого ліжка, підійшов до мене; не звертаючи жодної уваги на відро з блювотинням, він поклав руки мені на плечі й сказав:

— Що я можу зробити?

Я залишався лежати згорнутим, притискав коліна до грудей. Ця поза здавалася мені найменш неприємною. По моєму підборіддю стікала блювота. Вінсент взяв серветку та склянку води й витер мені обличчя.

— Що я можу зробити? — наполегливо повторив він.

— Побудь зі мною, — повторив я.

— Авжеж. Завжди.

Наступного дня нудота прийшла й до нього. Він добре приховував це, потайки виходив з палати й блював у туалеті, але мені, щоб зрозуміти це, не були потрібні дев'ятсот років досвіду. Вночі його теж охопив біль, і цього разу я зліз зі свого ліжка, щоб тримати його, коли він блював у відро на підлозі.

— Зі мною все гаразд, — промовив він між нападами. — Усе буде добре.

— Бачиш? — пробурмотів я. — Я ж казав, що ти брехун.

— Гаррі, — хрипким голосом сказав він, — я хочу дещо тобі сказати.

— Хочеш вибачитися за те, що брехав?

— Так, — не знаю, чи плакав він, чи сміявся, коли казав це слово. — Пробач мені. Мені дуже шкода.

— Усе добре, — зітхнув я. — Я розумію, чому ти зробив це.

Рани, що з'являлися на моїй шкірі, не стільки боліли, скільки свербіли. Плоть повільно розривалася, шкіра сповзала. Вінсент досі страждав від нудоти, але коли моє тіло почало розвалюватися й біль знову став сильнішим, я закричав, благаючи про втіху та морфій. Знеболювальні засоби дали нам обом; напевно, медики вважали неввічливим колоти їх лише одному пацієнтові, тим більше не тому, який заплатив за цей покращений медичний догляд. Того вечора Вінсент отримав ящик. Він виповз зі свого ліжка й відімкнув замок, а тоді вийняв зсередини корону з проводів і електродів. Тремтячими руками він простягнув її до мене.

— Що це? — спитав я.

— Це… Воно зробить так, що ти забудеш, — затинаючись, він поклав її на край мого ліжка, неначе вона була заважка, як на його смак. — Це… воно забере все. Все, чим ти є, все, що ти… Воно забере ці спогади. Розумієш?

— А як щодо мене? — спитав я. — Мене воно теж забере?

— Так.

— У такому разі це якась дурня, хіба ні?

— Я… Мені дуже шкода. Якби ти знав… Якби ти знав дещо…

— Вінсенте, я не в настрої для сповіді. Щоб там не було, я тебе вибачаю, і годі про це розмовляти.

Він облишив цю розмову, але ящик з короною з проводів залишився в палаті. Я прийшов до висновку, що йому доведеться скористатися нею раніше, ніж я помру, і раніше, ніж він стане занадто слабкий, щоб зробити це.

Тієї ночі ми обоє страждали від болю.

— Усе гаразд, — сказав я йому. — Все добре. Ми намагалися зробити щось краще.

Він тремтів; отримав максимальну дозу знеболювальних, але все одно страждав.

— Розкажи мені що-небудь, — сказав я, щоб відволіктися в цю важку годину. — Ось, почну я. Англієць, ірландець і шотландець заходять у бар…

— Боже мій, Гаррі, — сказав він, — не сміши мене.

— Тоді я розповім тобі історію, справжню історію, а потім ти розповіси мені щось.

— Згода, — сказав він, і я розпочав.

Я розповів йому про те, як зростав у Лідсі, про хуліганів у школі, про не найкращі відмітки та про нудьгу вивчення юриспруденції.

Він розповів мені про свого багатого батька, хорошу людину, доброго чоловіка, який в усьому догоджав своєму синові.

Я розповів про прогулянки вересовими пустищами, про квіти навесні та про верес, що ріс уздовж залізниці, а влітку займався й згоряв, і тоді до самого обрію він був чорний і крихкий.

Він розповів про садок, в якому були кущі рододендрону, і про свист поїздів, що їхали по протилежному схилу пагорба.

Це в південній Англії?

Так, одразу за межами Лондона.

Я розповів про своїх названих батьків, про те, що вони для мене значать більше, ніж мій біологічний батько, ким би і де б він не був. Про те, що я мріяв насмілитися сказати «Ви є всім, а він — нічим, і річ не в тому, що ви мене годували, не в тому, що прихистили, а в тому, що ви ніколи мене не підводили, і це робить вас моїм батьком і моєю матір'ю».

Він сказав:

— Гаррі?

Його голос хрипів від болю.

— Так?

— Я… я хочу розповісти тобі дещо.

— Добре.

— Мене… мене звати Вінсент Бентон. Ренкіс — прізвище нашого садівника. Я приховав своє справжнє ім'я тому… Мені двадцять п'ять років. Мені сімсот дев'яносто чотири роки. Мій батько — Говард Бентон, мати звали Урсула. Я її ніколи не знав. Вона помирає, коли я лише дитина. Я народився вдома, третього жовтня 1925 року. Кажуть, бабуся знепритомніла, коли я з'явився. За все своє життя я нікому ніколи не розповідав про це. Нікому.

— Я є тим, ким я є, — відповів я. — Інше неважливе.

— Ні, — заперечив він, підіймаючись з ліжка. — Ти не той, ким ти є.

Сказавши це, він відкрив ящик з короною з проводів і надів її на мою голову.

— Що ти робиш? — спитав я.

— Я не можу прийняти це життя, — відповів він. — Не можу прийняти його. Не можу. Я просто хотів, щоб хтось зрозумів.

— Вінсенте…

Я спробував чинити опір, але не мав на це сил, та й наміру теж. Він відштовхнув мої руки геть, притиснув до чола електроди.

— Мені шкода, Гаррі, — він плакав. — Якби ти знав, що я з тобою робив, якби ти тільки міг зрозуміти… Я знайду тебе, зрозумів? Я знайду тебе й догляну за тобою, що б не трапилося.

Дзижчання машини, потріскування електрики.

— Вінсенте, стривай, я не…

Запізно.