Око Світу

РОЗДІЛ 6

ЗАХІДНИЙ ЛІС

У місячному світлі Ранд не дуже добре міг роздивитися батькову рану, але вона здалася йому радше просто неглибоким порізом уздовж одного з ребер, з долоню завдовжки, не більше. Він недовірливо похитав головою. Йому доводилося бачити, як батько отримував рани, серйозніші за цю, і навіть не припиняв працювати — хіба що на хвилинку, аби промити подряпину. Юнак поспішно оглянув Тема з голови до ніг, шукаючи небезпечне поранення, здатне викликати гарячку, але, крім однієї різаної рани, нічого не побачив.

Проте ця рана, хай яка, здавалось би, незначна, серйозно тривожила: тіло довкола неї майже обпікало вогнем. Це місце було найгарячішим, однак і весь Тем палав, що змушувало Ранда стискувати зуби. Така несамовита гарячка може вбити людину або залишити від неї саму тінь. Він змочив водою з міха шматок полотна і поклав його Темові на чоло.

Ранд намагався якнайобережніше промити та перев’язати рану батька, але нерозбірливе бубоніння Тема раз у раз переривалося неголосними стогонами. А навкруги чорніло голе віття, загрозливо коливаючись під вітром. Траллоки мали би забратися геть, коли, впевнившись, що загубили його і Тема, повернуться до будинку і побачать його порожнім. Ранд намагався переконати себе в цьому, але безглузде і безпричинне погромище, що його вони вчинили на фермі, не надто обнадіювало. Вірити, що траллокам раптом набридне вбивати всіх, нищити все, що вони зустрінуть на своєму шляху, було небезпечно. Він не міг дозволити собі такої дурості.

Траллоки. Світло у височині, траллоки! Істоти з легенд менестреля вигулькнули з ночі й вломилися у їхній дім! А ще щезник. Осяй мене Світло, щезник!

Раптом він усвідомив, що стоїть завмерши і вже не перев’язує рану. Заціпенів, наче кролик, що помітив тінь яструба, докірливо подумав він. Сердито струснувши головою, він закріпив пов’язку на грудях Тема.

Він знав, що має робити, навіть уже почав робити те, що треба, але однаково страх не полишав його. Повернувшись, траллоки, звісно, візьмуться прочісувати ліс навколо ферми, відшукуючи сліди людей, котрі втекли від них. Побачивши труп свого одноплемінника, якого він убив, вони зрозуміють, що люди ці десь неподалік. А хто знає, що робитиме щезник і на що він здатний? До того ж, слова батька, що траллоки мають гострий слух, лунали у голові Ранда так, наче той щойно це сказав. Він спіймав себе на бажанні покласти долоню Темові на рота, аби притлумити його стогони та марення. Деякі з них беруть слід нюхом. Що я можу тут удіяти ? Нічого. Він не мав права гаяти час, переймаючись небезпеками, яким не міг зарадити.

— Тихіше, будь ласка, — прошепотів він батькові у самісіньке вухо. — Траллоки повернуться.

— Ти все така ж вродлива, Карі. І досі вродлива, наче дівчина, — хрипко пробурмотів Тем.

Ранд міцніше стиснув зуби. Його мати померла п’ятнадцять років тому. Якщо Темові мариться, що вона й досі жива, значить, гарячка у нього ще сильніша, ніж гадав син. Як же вмовити його замовкнути, зараз, коли вимовлене вголос слово може вартувати їм життя?

— Мама просить тебе не говорити голосно, — прошепотів Ранд. Він замовк: раптом йому перехопило горло. У мами були дуже ніжні руки; ось і все, що він пам’ятав. — Карі просить тебе помовчати. Ось, попий.

Тем жадібно ковтнув води з міха, і ще, і ще; зробивши кілька ковтків, відвернув голову і знову забурмотів — так тихо, що Ранд не розібрав слів. Rin щиро сподівався, що не почують і траллоки, котрі полюють на них із батьком.

Поспіхом він приступив до діла. Обмотав три ковдри навколо голобель, змайструвавши таким чином щось на кшталт саморобних нош. Він міг узятися за ноші тільки спереду, тягнучи інший кінець волоком по землі, але це повинно спрацювати. Іншого виходу нема. Ножем, що завжди висів у нього на поясі, він відрізав довгу стрічку від останньої ковдри, тоді прив’язав її кінцями до обох голобель.

Якомога обережніше він поклав Тема на ноші, кривлячись від кожного його стогону. Батько завжди здавався йому непорушним. Нічого не могло йому зашкодити, ніщо не могло його зупинити чи навіть затримати. І тепер, коли Ранд бачив батька в такому стані, це ледь не позбавляло хлопця останніх крихт відваги. Але батько мусить витримати. Тільки це надихало Ранда. Він витримає.

Коли Тем уже лежав на ношах, Ранд, трохи повагавшись, зняв з батька пояс, на якому раніше був меч. Коли застібнув його на собі, його охопило дивне відчуття. Пояс, піхви, меч—усе це загалом важило хіба кілька фунтів, та коли він вклав меч до піхов, йому здалося, що той аж тягне його до землі.

Подумки він гримнув сам на себе. Зараз не час фантазувати. Це лише великий ніж, та й по всьому. Хіба він не мріяв безліч разів про те, щоби мати меча, про те, щоби поринути у пригоди? Якщо він зміг убити цим мечем одного траллока, то, напевно, зможе відбитися і від інших. От тільки він дуже добре знав насправді, що на фермі йому просто пощастило, неймовірно пощастило. А коли він марив пригодами, то не уявляв собі, що ляскатиме зубами від страху або щодуху тікатиме крізь ніч; не уявляв собі, що життя його батька висітиме на волосинці.

Він квапливо вкрив Тема останньою ковдрою, підіткнувши її з усіх боків, а міх з водою та решту одягу поклав на ноші поруч. Глибоко зітхнувши, опустився на коліна між голобель та просунув голову в саморобну лямку. Вона пройшла йому під пахвами та лягла на плечі. Коли він узявся за голоблі та випростався, більшість ваги прийшлася на плечі. Намагаючись іти розміреним кроком і волочачи за собою по лісовій кушпелі ноші, Ранд узяв курс на Емондів Луг.

Він вирішив, що піде до Кар’єрного путівця і триматиметься поруч із ним аж до селища. Звісно, саме біля шляху на них чигає найбільша небезпека, але заблукати в нічному лісі означало залишити Тема без допомоги взагалі.

У темряві Ранд ледве не вискочив на Кар’єрний путівець, перш ніж упізнав його. Коли ж зрозумів, де він, у нього перехопило подих. Поспіхом він розвернув ноші і затягнув їх за рятівні дерева, відтак зупинився, відсапуючись і намагаючись угамувати шалено калатаюче серце. Усе ще важко дихаючи, Ранд повернув на схід, у напрямку Емондового Лугу.

Рухатися між дерев було значно важче, ніж путівцем, та й темрява додавала клопоту, але волочити ноші наїждженим шляхом було би дурисвітством. Його план полягав у тому, аби дістатися селища, не стикнувшись із траллоками, а ще краще — щоби не бачити їх узагалі... Ранд припускав, що траллоки все ще їх шукають і раніше чи пізніше зрозуміють, що вони мали податися до селища. І, найвірогідніше, діставатимуться туди Кар’єрним путівцем. Насправді, він наблизився до дороги ближче, ніж збирався. Нічної темряви та тіней від дерев замало, аби заховатися від очей, що шукатимуть їх поблизу.

Місячне сяйво сіялося крізь голе віття, і світла його, оманливого, облуд. ливого, вистачало рівно настільки, аби бачити під ногами не те, що там було Він перечіплявся за коріння, торішнє колюче терня хапало його за ноги а через грудки та ямки, котрих у пітьмі було годі роздивитися, він раз у р_аз ледве не падав на землю, бо носаки чобіт то провалювались у порожнечу там, де мала бути тверда твердь, то з усього розгону вдарялися в ґруц_т коли він не встигав вчасно підняти ногу. А коли якась із голобель надто підскакувала на кореневищі чи камені, Темове бурмотіння змінювалося гострим стогоном.

Ранд вдивлявся в пітьму, аж заледве очі не вискакували з лоба, вслухався в ніч, як не вслухався ніколи в житті. Кожен шурхіт гілля, кожний рип опалої глиці змушував його завмирати на місці, нашорошувати вуха, тамувати подих, страшачись проґавити загрозливий звук, страшачись його почути. І лише впевнившись, що це вітер, він рушав далі.

Помалу до його рук і ніг підкралася втома. Її приніс вітер, той, що знущався з плаща та куртки Ранда. Ноші, які спершу здалися хлопцеві невагомими, тепер притягували його до землі. Він почав спотикатися навіть при найповільнішій ході. Постійні зусилля не впасти відбирали у хлопця майже стільки ж сил, як і ноші, що їх він волік. Сьогодні Ранд встав ще ні світ ні зоря, переробив усю свою щоденну роботу, а на додаток сходив до Емондового Лугу і назад. Будь-якого іншого вечора він перед тим, як піти у ліжко, зараз відпочивав би перед каміном, читаючи якусь із Темових книжок. Пронизливий холод пробирав хлопця до самих кісток, а шлунок нагадував, що він, крім медяників майстрині аль’Вір, навіть ріски в роті не мав.

Подумки Ранд вилаяв себе, що не прихопив із ферми нічого поїсти. Кілька хвилин нічого не вирішували. Кілька хвилин вистачило б, щоби прихопити трохи хліба та сиру. Чому траллоки мали би повернутися саме за ці кілька хвилин? Чи знайти хоча б шмат хліба. Звісно, майстриня аль’Вір поставить перед ним щось гаряченьке, щойно вони з батьком дістануться корчми. Найвірогідніше, таріль із величезним шматком тушкованої баранини, адже це її фірмова страва. А до неї хліб, що його вона напекла сьогодні. І гарячого чаю, скільки його душа забажає.

— Вони перекотилися через Стіну Дракона, наче повінь, — зненацька промовив Тем, голосно й гнівно, — і вмили всю країну кров’ю. Скільки загинуло через Ламанів гріх!

Ранд ледь не впав з несподіванки. Він стомлено опустив ноші на землю й виплутався з них. Лямка залишила пекучий рубець йому на плечах. Розминаючи затерплі руки, він опустився на коліно біля Тема. Намацуючи неслухняними пальцями міх, він вдивлявся в чорноту між деревами, марно намагаючись уздріти шлях, що лежав за двадцять кроків від них. Нічого там не рухалося ані позаду, ані попереду, хіба що тіні. Нічого, крім тіней.

— Немає повені траллоків, батьку. Поки що принаймні. Скоро ми будемо в Емондовому Лузі, у безпеці. Попий трохи води.

Тем відштовхнув міх так енергійно, наче сила повернулася до його рук. Він схопив Ранда за комір і притягнув його настільки близько, що хлопець на власній щоці відчув батькову гарячку.

— їх називали варварами, — з притиском проказав Тем. — Недоумки вихвалялися, що зможуть змести їх, наче те сміття. Скільки битв програли ті дурні, скільки їхніх міст перетворилися на попіл, перш ніж вони зважились глянути правді в очі! Перш ніж держави разом піднялися проти ворога! — Він відпустив Ранда, і в його голосі забриніла туга: — Поле біля Марета вкрите мертвими тілами, і лише крякання гайвороння та дзижчання мушви долинає звідти. Безверхі вежі Кайрена уночі палають смолоскипами. Аж до самих сяйливих мурів вони випалювали все та вбивали усіх, аж доки їх відігнали. Аж до...

Ранд затиснув батькові рота рукою. Він знову почув звук, ритмічний стукіт, що долинав разом із подувами вітру невідомо звідки, плутаючись у деревах, то наростаючи, то знову слабшаючи. Ранд повільно повернув голову, намагаючись зрозуміти, звідки він іде. Краєм ока хлопець помітив неясний рух і наступної миті вже впав на Тема, закриваючи його собою. Він здивовано відчував руків’я меча у міцно стиснутій правиці, але всю свою увагу зосередив на Кар’єрному путівці, наче в цілому світі нічого більше не існувало наразі для нього.

Розпливчасті тіні, що наближалися зі сходу, повільно чіткішали, перетворюючись на вершника, за яким мчали велетенські незграбні примари — стрибом, аби не відстати від коня. Бліде місячне світло мерехтіло на вістрях списів та лезах сокир. Ранду й на мить не спало на думку, що це мешканці селища, які поспішають їм на допомогу. Він знав, хто це. Він відчув це до самих кісток, відчув ще раніше, ніж кавалькада наблизилася настільки, що в місячному промінні він розрізнив чорний плащ з каптуром, чорний плящ, що оповивав вершника, чорний плащ, що не коливався на вітрі. Постаті коня й вершника в темряві здавалися чорними плямами, а кінь під вершником вистукував копитами об землю так само, як і будь-який інший кінь, але тупіт цих копит Ранд не міг не впізнати.

Позаду чорного вершника сунули потвори, що наче вийшли з нічних сновидь, з рогами, звірячими мордами та пташиними дзьобами. Траллоки, колоною по двоє, бігли нога в ногу, чоботи та ратиці гупали в землю одностайно, наче скоряючись одній волі. Ранд нарахував двадцятеро. Якою ж має бути людина, що наважується їхати попереду, спиною до двадцяти траллоків? Та хоч би й до одного траллока.

Колона риссю зникла в західному напрямку, тупіт розтанув у темряві, але Ранд залишався недвижним, не в змозі поворухнути навіть м’язом, ледь дихаючи. Щось підказувало йому впевнитися цілковито, що траллоки вже далеко, і лише тоді рухатися. Нарешті він зітхнув на повні груди й почав розгинатися.

Цього разу тупоту копит не було чути взагалі. Чорний вершник повернувся в моторошній тиші, повільно просуваючись путівцем, зупиняючи свого примарного коня через кожні кілька кроків. Вітер розгулявся і стогнав у верхівках дерев, проте плащ на вершнику зоставався недвижний, наче саван. Коли кінь зупиняв свій крок, голова під каптуром поверталася з боку в бік, а вершник обшарював поглядом ліс. Просто навпроти Ранда він зупинився вчергове, спрямувавши темний отвір каптура туди, де хлопець припав до батька.

Ранд судомно стиснув руків’я меча. Він знову відчув на собі той вранішній погляд, і знову здригнувся від ненависті, якою той був сповнений, хай навіть і невидимий. Ця істота в савані ненавиділа всіх і все. Все, що було у світі живого. Попри крижаний вітер, Ранда кинуло в піт.

Відтак кінь рушив далі, кілька нечутних кроків — і зупинка, і так доти, доки Ранд уже бачив тільки ледь помітну далеку пляму в чорноті ночі. Уже не можна було розібрати, що це за пляма, але Ранд боявся відірвати він неї погляд бодай на мить. Він остерігався, що коли упустить цю пляму з очей, наступного разу побачить чорного вершника на безшумному коні просто над собою.

Раптом тінь понеслася назад, проминувши хлопця беззвучним галопом. Тепер вершник дивився лише вперед і мчав на захід, у напрямку Імлистих гір. Туди, де була їхня ферма.

Важко дихаючи і витираючи рукавом холодний піт, що струменів обличчям, Ранд безсило осів на землю. Він більше не хотів знати, навіщо приходили траллоки. І навіть якщо він ніколи цього не дізнається, хай так і буде. Лиш би тільки все це скінчилося.

Він струснув плечима, беручи себе в руки, й швидко перевірив, як батько. Тем усе ще тихо муркотів щось, але так тихо, що Ранд не міг розібрати слів. Він спробував напоїти Тема, проте вода стікала тому підборіддям. Тем закашлявся, захлинувшись цівкою, що потрапили йому до рота, а тоді забубонів знову, наче й не припиняв ані на мить.

Ранд змочив тканину, що лежала у Тема на чолі, прилаштував міх на ноші і знову окупував голоблі.

Він пішов так швидко, наче відпочивав цілу ніч, проте нових сил вистачило ненадовго. Спершу він не помітив утоми через переляк, але потім, хоча страх нікуди й не подівся, вона знову почала даватися взнаки. Невдовзі Ранд уже знову брів, шпортаючись, намагаючись не звертати уваги на відчуття голоду та біль у м’язах, сконцентрувавшись лише на тому, аби переставляти ноги і не спотикатися.

Уява малювала йому Емондів Луг: віконниці розкриті, в усіх будинках сяє світло, бо ж Ніч Зими, а люди вітають одне одного, ходячи від будинку до будинку на гостини, а на вулицях скрипалі вишкварюють «Витівки Джема» та «Летить чапля». Гарал Лугган хильне забагато бренді й затягне «Вітер в ячмені» таким голосом, наче то жаба-віл кумкає — він завжди так робить, — і співатиме, доки його жінці не вдасться його втихомирити, Кенн Буйє вирішить довести, що він танцює так само, як замолоду, а Мет замислить щось, але воно вийде не зовсім так, як йому хотілось би, проте однаково всі знатимуть, що то його рук справа, навіть якщо ніхто не зможе цього довести. Ранд майже посміхався, уявляючи, як усе це відбуватиметься.

Трохи помовчавши, Тем заговорив знову.

— Авендесора. Кажуть, що воно не дає насіння, але до Кайрена привезли саджанець, паросток. Дивовижний дар королю. — Він промовляв гнівно, але так тихо, що Ранд розбирав не усі слова. Той, хто міг його розчути, зміг би розчути й те, як скриплять ноші, рухаючись по землі. Ранд ішов уперед, слухаючи хіба в піввуха. — Вони ніколи не укладали миру. Ніколи. Але вони принесли саджанець, на знак миру. Він ріс п’ять сторіч. П’ятсот років миру з тими, хто ніколи не мирився з чужинцями. Навіщо він його зрубав? Навіщо? Кров стала ціною за Авендоралдера. Кров — ціна за те, щоб Ламан міг пишатися. — Він знову перейшов на нерозбірливе бурмотіння.

Ранд втомлено намагався зрозуміти, яка гарячкова маячня заволоділа Темом наразі. Авендесора. Дерево Життя. Воно, як вважали, має багато чарівних властивостей, але він не чув, щоби хоч в одній легенді фігурував саджанець або таємничі «вони». Дерево Життя було тільки одне, і воно належало Зеленому Чоловіку.

Лише сьогодні вранці він вважав би дурістю розмірковувати про Зеленого Чоловіка та про Дерево Життя. Це були лише легенди. Але чи насправді легенди це? Траллоки теж були легендою сьогодні вранці. Може, всі легенди так само правдиві, як ті новини, що їх приносять крамарі та купці, може, правдиві і всі історії, що їх розповідають менестрелі. Як і ті казки, що слухаєш уночі, сидячи біля каміна. Він уже не здивувався би, зустрівши Зеленого Чоловіка, або велетня-оґіра, або несамовитого аїльця під чорною пов’язкою.

Він прислухався. Тем знову марив, інколи тихо й нерозбірливо, інколи досить голосно, так що можна було дещо розчути. Інколи він зупинявся пере, вести подих, тоді продовжував говорити, наче й не припиняв свій монолог.

— У битвах завжди гаряче, навіть на снігу. Гарячий піт. Гаряча кров. Тільки смерть буває холодною. Схил гори... єдине місце, що не смердить смертю. Мав утікати... не дихати цим смородом... не бачити... Почув дитячий плач. їхні жінки б’ються поряд із чоловіками, інколи... але чому вони дозволили їй стати до битви, я не... вона народила дитину, а тоді померла від ран... накрила дитину своїм плащем, але вітер... плащ здуло вітром... дитина, вона була синя від холоду. Повинна була померти й вона... кричала там. Кричала на снігу. Я не міг просто взяти й покинути дитину... у нас не було дітей... завжди знав, що ти хотіла мати дитину. Я знав, що ти пустиш її до свого серця, Карі. Так, кохана. Ранд — гарне ім’я. Гарне ім’я.

Зненацька у Ранда підкосилися ноги. Спіткнувшись, хлопець упав на коліна. Тем застогнав від ривка, а лямка врізалася Рандові у плечі, проте болю він не відчув. Якби зараз просто перед ним вигулькнув траллок, він лише би втупився в нього. Повернувши голову, Ранд подивився на Тема, який знову поринув у незрозуміле бурмотіння. Гарячкова маячня, тупо подумав він. Гарячка завжди приносить з собою сновиддя, а такої ночі для сновидь навіть і гарячки не треба.

— Ти мій батько, — промовив він уголос, протягнувши руку, аби торкнутися Тема, — а я... — Гарячка посилилася. Набагато.

Похмуро й уперто Ранд зіп’явся на ноги. Тем продовжував щось бурмотіти, та Ранд не хотів більше нічого чути. Налягаючи щосили на імпровізовану упряж, він наказав собі зосередитися лише на тому, щоби робити крок за кроком, наближаючись до рятівної безпеки, що чекала на них в Емондовому Лузі. Але він не міг зупинити думок, що відлунювали йому в голові: Він мій батько. Це лише гарячкове маячіння. Він мій батько. Маячіння, ось що це таке. Світло, хто ж я такий ?