Око Світу

РОЗДІЛ 31

ВЕЧЕРЯ ЗА ВИДОВИЩЕ

Ранд спостерігав за стовпом куряви, що здіймався в повітря за три-чотири повороти шляху попереду. Мет уже попрямував до здичавілого живоплоту, що тягнувся вздовж узбіччя. Його вічнозелене листя та щільно переплетене гілля сховає їх не згірше за кам’яну стіну, якщо їм лише вдасться знайти лазівку на той бік. З іншого боку дороги за рідкими висохлими кущами в людський зріст розкинулося голе поле, а за ним, десь за милю, починався ліс. Мабуть, це поле належало до не так давно закинутої ферми, але заховатися на ньому не було де. Ранд спробував прикинути швидкість стовпа куряви, враховуючи вітер.

Раптовий порив закрутив пилюгу навколо нього, і все взялося пеленою. Хлопець закліпав, натягнув простий темний шарф на ніс та рот. Від кусючого, досить запиленого шарфа засвербіло обличчя, але так він хоча б не ковтав пил із кожним вдихом. Шарф йому дав якийсь фермер з довгастим обличчям і глибокими зморшками на щоках, що прорізалися через постійну стурбованість.

— Не знаю, від чого чи кого ви втікаєте, — сказав він, занепокоєно наморщивши лоба, — і знати не хочу. Зрозуміло? У мене родина. — Раптом фермер витяг два довгі шарфи з кишені куртки і тицьнув їх хлопцям у руки. — Дрібниця, але беріть. Це моїх хлопців. Вони мають інші. Але ви мене не знаєте, зрозуміло? Зараз тяжкі часи.

Ранд дуже цінував цей шарф. Перелік проявів доброти, який хлопець складав подумки, починаючи з Біломостя, був досить короткий, і йому не вірилося, що той може значно подовшати.

Мет, настільки загорнутий у шарф, що виднілися самі очі, швидко оглядав високий живопліт, смикаючи за гілля в густому листі. Ранд узявся було за ефес з клеймом чаплі у себе на поясі, але прибрав руку. Одного разу вони ось так вирізали діру в живоплоті, і це їх ледь не виказало. Стовп куряви пересувався в їхньому напрямку, і він усе густішав. Це не вітер. Добре, що зараз не було дощу. Дощ прибивав куряву. Хай як рясно дощило, добре вторований шлях ніколи не розмокав, але мокрий шлях не курився. А курява була єдиним для них застереженням. Вони бачили її здалеку, коли ще не чути було тупоту копит. Почути вони могли занадто пізно.

— Тут, — неголосно гукнув Мет. Здавалося, він зробив крок просто крізь живопліт.

Ранд поквапився до вказаного місця. Тут колись давно хтось уже прорізав діру. Вона частково заросла новим гіллям, і з відстані трьох футів жива стіна здавалася такою ж суцільною, як і скрізь, але зблизька можна було помітити, що це лише тонка завіса з листя. Щойно Ранд пропхався крізь живопліт, почув стукіт копит, що все ближчав. Це не вітер.

Ранд припав до землі за ледь прикритим отвором, стискаючи руків’я меча. Вершники проскакали повз. П’ятеро... шестеро... семеро вершників. Чоловіки, вдягнені як простолюдини, але мечі та списи свідчили, що це не селяни. Дехто мав на собі шкіряні туніки з металевими пластинами, у двох на голові були круглі металеві шоломи. Можливо, це купецькі дружинники шукають, до кого б найнятися. Можливо.

Один із вершників мимохідь ковзнув поглядом по живоплоту, проминаючи отвір, і Ранд на дюйм витяг меч із піхов. Зиркаючи поверх шарфа, Мет щось тихенько пробурмотів, наче загнаний у кут борсук. Руку він тримав під курткою; у мить небезпеки хлопець завжди хапався за кинджал з Шадар Лоґота. Ранд не був упевнений, чи збирається він себе захищати кинджалом, чи захищає кинджал з рубіном на ручці. Останнім часом Мет, здавалося, іноді забував про свій лук.

Вершники проскакали неквапною риссю; очевидно, їхали вони кудись із певною ціллю, проте це не потребувало поспіху. Крізь живопліт просіялася курява.

Ранд зачекав, доки тупіт копит стихнув, і тільки тоді обережно просунув голову крізь отвір в огорожі. Стовп куряви був уже далеко і рухався в той бік, звідки прийшли хлопці. На сході небо було чисте. Він вийшов на дорогу, спостерігаючи, як хмара пилу зникає на заході.

— Вони не нас шукали, — промовив він, чи то стверджуючи, чи то питаючи.

Вслід за Рандом видряпався і Мет, стривожено поглядаючи в обох напрямках.

— Може, й так, — сказав він. — Може, й так.

Ранд не зрозумів, що має на увазі його приятель, але кивнув. Може, й так. А початок їхньої подорожі Кеймлінським трактом був геть іншим.

...Ще довго після того, як вони залишили Біломостя, Ранд раптом ловив себе на тому, що почасти озирається назад. Інколи, побачивши якусь людину, він відчував, що у нього перехоплює дух: це міг бути довготелесий, худорлявий чоловік, що поспішав собі дорогою, або високий біловолосий чоловік поруч із візником, але завжди виявлялося, що це торговець чи фермер, котрий поспішає на ринок, а зовсім не Том Меррилін. Минали дні, і надія згасала.

Рух на тракті був жвавий — фургони та візки, люди верхи та люди піхотою. Народ простував поодинці й групами, обоз з купецьких фургонів, загін з дюжини вершників. Не можна сказати, що шлях був аж надто запруджений, іноді на ньому не було видно нічого, крім безлистих дерев обабіч, але загалом людей тут подорожувало значно більше, ніж Ранд звик бачити в Межиріччі.

Більшість рухалась у тому ж напрямку, що й вони—на схід, до Кеймліна. Іноді юнакам вдавалося проїхати трохи у фермерському фургоні, милю, ато й п’ять, але здебільшого вони йшли пішки. Вершників вони уникали: коли помічали здалеку поодинокого вершника, ховалися і чекали, доки він проїде. Жодного вершника в чорному плащі їм не трапилося, і Ранд сумнівався, що щезник дасть їм помітити своє наближення, проте ризикувати не хотілося. Спочатку вони боялися лише напівлюдка.

Перше селище після Біломостя так нагадувало Емондів Луг, що у Ранда ноги ледь не приростали до землі, коли вони його проминали. Гостроверхі солом’яні стріхи, господині у фартухах, що пліткують з сусідками, перемовляючись через огорожі між будинками, діти, що граються на галявині серед села. У жінок незаплетене волосся розсипалося по плечах, і були ще і типі дрібні розбіжності, але загалом усе тут було, наче вдома. На галявині паслися корови, гуси поважно перевальцем перетинали дорогу. Діти, сміючись, вовтузилися в пилюці, де трава так і не зійшла. Вони навіть не озиралися, коли повз них проходили Ранд і Мет. І це була ще одна відмінність — тут проходило дуже багато чужинців. Тому ще двох подорожан місцеві навіть не проводжали поглядом. Коли приятелі проминали сільських собак, ті підіймали голови лише для того, аби чмихнути. Зірватися на лапи не захотів жоден.

Вечоріло, коли хлопці проходили цим селищем, і щойно у вікнах зажевріли вогники, Ранд відчув гострий напад ностальгії. У голові наче якийсь голосок зашепотів: Неважливо, на що це схоже, це не дім. Навіть якщо ти зайдеш до одного з цих будинків, Тема там, не буде. А якби він там і був, якими очима ти подивишся йому в обличчя? Тепер ти знаєш, адже так? Крім хіба що подробиць —звідки ти і хто ти такий. Це не гарячкове марення. Він нагнув плечі, ховаючись від глузливого смішка, що лунав і лунав йому в голові. Можеш зупинитися і тут, кепкував голос. Одне місце нічим не гірше за інше, якщо ти ніхто, і родом нізвідки, і Морок тебе позначив.

Мет смикнув його за рукав, але він вивільнився і дивився, і дивився на будинки. Він не мав наміру тут зупинятися, але хотів дивитися і запам’ятовувати. Так схоже на дім, але більше ти ніколи цього не побачиш, адже так?

Мет знову шарпнув його за рукав. Обличчя його було напружене, шкіра навколо рота та очей побіліла.

— Ходімо, — пробурмотів він. — Ходімо. — Ранд дивився на селище так, наче підозрював, що тут може щось причаїтися. — Ходімо. Ми не можемо тут зупинятися.

Ранд обернувся круг себе, аби побачити все селище, і зітхнув. Вони ще недалеко відійшли від Біломостя. Якщо мерддраал міг пройти крізь стіни Біломостя непоміченим, обшукати це невеличке село для нього буде як собаці муху з’їсти.

Ніч упала раніше, ніж вони спохопилися, тож місце для нічлігу знайшли вже при місячному світлі, під купкою кущів, які ще не скинули торішнє листя. Повечерявши холодною водою з неглибокого струмка, закутавшись у плащі і навіть не розкладаючи багаття, згорнулися клубочками на голій землі. Вогонь можна побачити здалеку, тож краще померзнути.

Картаючись спогадами, Ранд часто прокидався і щоразу чув, як кидається, бурмочучи щось уві сні, Мет. Снів він не бачив, принаймні не пам’ятав, але і не спав спокійно. Ти більше ніколи не побачиш дому.

Це була перша, але не остання ніч, коли до ранку від вітру, а іноді від дощу, холодного, рясного, хлопців захищали тільки їхні плащі. Багато разів вони перебивалися на вечерю лише холодною водою. їхньої спільної казни ставало, аби кілька разів поїсти в харчевні, але на ночівлю під дахом грошей не вистачило б. Тут усе коштувало дорожче, ніж в Межиріччі, а на цьому березі Арінелле ще дорожче, ніж у Бейрлоні. Вони мусили берегти ті гроші, що мали, на крайній випадок.

Якось, плентаючись у надвечір’ї трактом, з животами такими порожніми, що вони навіть уже й не бурчали, Ранд заговорив про кинджал з рубіном на руків’ї. Низьке сонце кидало кволе світло, і видно було, що для ночівлі знову не знайдеться нічого кращого, ніж чагарник. В небі громадилися темні хмари, обіцяючи вночі пролитися дощем. Ранд сподівався, що їм пощастить і цього разу це буде не злива, а лише крижана мрячка.

Ранд пройшов ще кілька кроків і лише тоді помітив, що Мет зупинився. Він теж зупинився, ворушачи пальцями всередині чобіт. Принаймні ноги у нього не мерзли. Він послабив лямки на плечах. Скруток з ковдри та вузлик з Томовими інструментами важили небагато, але навіть кілька фунтів на порожній шлунок за милі й милі шляху можуть намуляти плечі.

— Що таке, Мете? — запитав він.

— Чому тобі так кортить його продати? — сердито випалив Мет. — Це я його знайшов, якщо на те пішло. Тобі не спадало на думку, що він мій? Може, я хочу його собі залишити? Хоча б на якийсь час. Якщо тобі так кортить щось продати, продай цей клятий меч!

Ранд провів долонею по руків’ї з тавром чаплі.

— Цей меч я отримав від батька. Це був його меч. Я ніколи не запропонував би тобі продати річ, що належала твоєму батькові. Кров та попіл, Мете, хіба тобі так подобається подорожувати натще? Та й зрештою, якби я навіть знайшов покупця на цей меч, скільки можна було би за нього вторгувати? Навіщо фермерові меч? А цього рубіна вистачило б, щоб ми подолали весь шлях до Кеймліна на возі. Може, навіть до Тар Балона. І ми могли б їсти в харчевнях, що душа забажає, і кожну ніч спати в ліжку. Чи тобі до душі пройти пів світу піхотою і вилежуватися на землі?

Він сердито подивився на друга, а той відповів йому таким само сердитим поглядом.

Вони стояли посеред дороги, і раптом Мет ніяково пересмикнув плечима і втупив очі в землю.

— Кому я продам його, Ранде? Фермер заплатить хіба що курчатами, то хіба купимо повний віз курчат. Якщо я навіть покажу цей кинджал в будь-якому селі, то кожен, найімовірніше, вирішить, що ми його вкрали. І одному Світлу відомо, що з цього може вийти.

За хвилину Ранд похмуро кивнув:

— Ти маєш рацію. Я знаю. Це моя провина, я не хотів насідати на тебе. Це все через те, що я голодний і ноги аж гудуть.

— У мене теж гудуть.

Друзі знову попленталися шляхом, почуваючись ще більш утомленими, ніж були кілька хвилин тому. Несподіваний порив вітру жбурнув їм пилюку в обличчя.

— У мене теж, — крізь кашель повторив Мет.

Завдяки фермам хлопцям інколи щастило щось перехопити та переночувати в теплі. У скирті сіна було тепло, майже як у кімнаті з каміном, принаймні якщо порівнювати з ночівлею під кущами. Скирта, навіть не накрита брезентом, не промокала і під найсильнішим дощем, якщо заритися в неї глибоко.

Іноді Мет намагався вкрасти кілька яєць, а якось йому навіть вдалося подоїти корову, що паслася собі, припнута до кілка серед поля. Але на більшості ферм були собаки, і ці фермерські собаки були справжніми сторожами. Тікати дві милі, коли тобі на п’яти насідають з гавкотом сторожові пси, Рандові здавалося надто високою платою за два чи три поцуплених Метом яйця. А надто коли собаки не лінувалися кілька годин тримати їх в облозі на дереві, куди хлопці мусили залазити, рятуючись. Марно витрачених годин було дуже й дуже шкода.

Хоч Рандові не подобалося це робити, він вважав за краще наближатися до фермерського будинку відкрито і засвітла. Щоправда, час від часу на них мовчки спускали собак, адже часи були непевні, чутки ходили тривожні, і це змушувало тих, хто жив на відшибі, ставитися до чужаків з пересторогою. Втім, досить часто варто було годину порубати дрова або потягати воду з колодязя, і винагородою ставала їжа та ліжко, навіть якщо за ліжко слугував оберемок соломи десь у клуні. Але о дна-дві години праці у світлий час доби означали, що цей час випадає з їхньої подорожі, збільшуючи шанси мердцраала їх відшукати. Іноді Ранд замислювався — а скільки миль може зробити за годину щезник? Йому було жаль кожної згаяної хвилини з цієї години, хоча цей жаль і слабшав трохи, коли він по-вовчому жадібно накидався на гарячу страву, насипану в миску господинею. А коли поїсти не випадало, усвідомлення, що вони з кожною хвилиною наближаються до Кеймліна, не надто заспокоювало порожній шлунок. Ранд не міг вирішити для себе, що гірше — гаяти час чи мандрувати голодними, а от Мет переймався не лише порожнім шлунком та погонею.

— Що ми взагалі про них знаємо? — промовив він із притиском, коли одного вечора вони вичищали стайні на невеличкій фермі.

— Світло, Мете, а що вони про нас знають? — хмикнув Ранд. Вони працювали голі по пояс, і соломинки іусто обліпили їхні спітнілі тіла, а в повітрі стояла завіса зі солом’яної порохні. — Я знаю лишень, що вони нагодують нас смажениною з баранини та дозволять нам виспатися у справжньому ліжку.

Мет встромив вила в солому, перемішану з гноєм, і здалеку скоса поглянув на фермера — той саме прямував з глибини хліва в їхньому напрямку з цебром в одній руці та низенькою табуреткою в іншій. Фермер, згорблений старий з дубленим обличчям та поріділим сивим волоссям, сповільнив кроки, спіймавши на собі погляд Мета, швидко відвів очі і заквапився з хліва на подвір’я, розхлюпуючи молоко через край цебра.

— Він щось замислив, кажу тобі, — сказав Мет. — Бачив, він не захотів дивитися мені в очі? Чого це вони такі привітні до двох чужинців, яких ніколи раніше у вічі не бачили? Поясни мені.

— Його дружина сказала, що ми нагадуємо їй онуків. Припини через них перейматися! Нас повинно хвилювати лише те, що у нас позаду. Так я гадаю.

— Він щось замислив, — пробурмотів Мет.

Коли хлопці покінчили з роботою, вони вмилися з корита, що стояло перед хлівом, від призахідного сонця їхні тіні тягнулися через подвір’я довгими смугами. Простуючи до будинку, Ранд витерся сорочкою замість рушника. Фермер зустрів їх на порозі, з удаваною недбалістю зіпершись об одвірок. Із-за його плеча визирала господиня. Вона покусувала губи та нервово м’яла в руках край фартуха. Ранд зітхнув, подумавши, що, мабуть, вони з Метом уже не нагадують їй онуків.

— Сьогодні ввечері нас приїдуть навідати наші онуки, — сказав старий. — Всі четверо. Я геть забув. Всі четверо приїдуть. Великі хлопці. Дужі. Ось-ось мають бути тут. Боюся, в нас нема для вас ліжка, як ми обіцяли.

Його жінка просунула у нього з-під руки невеличкий пакунок, загорнутий в серветку.

— Ось. Тут хліб, і сир, і солоні овочі. І баранина. Має вистачити на вечерю для двох. Ось, тримайте. — Її зморшкувате обличчя благало їх узяти їжу та йти.

Ранд узяв вузлик.

— Дякую. Я все зрозумів. Ходімо, Мете.

Мет пішов за ним. Натягаючи сорочку, він ремствував собі під ніс. Ранд гадав, що перш ніж узятися за їжу, краще пройти якомога більше миль. У старого фермера був собака.

Могло бути й гірше, казав він собі. Три дні тому вони ще не закінчили працювати, коли на них спустили собак. Собаки, фермер та два його сини, розмахуючи кийками, бігли за ними аж до Кеймлінського тракту й ще з пів милі далі, і тільки тоді зупинилися. Хлопці ледь устигли вхопити свої пожитки. Фермер прихопив з собою лук з припасованою стрілою з широким наконечником.

— І тільки спробуйте повернутися, чуєте? — кричав він їм услід. — Не знаю, що у вас на думці, але щоб я більше не бачив ваших .злодійкуватих очей!

Мет почав було розвертатися, намацуючи стрілу в сагайдаці, але Ранд схопив його за руку.

— Ти що, сказився?

Мет лише зиркнув на нього сердито, але принаймні не зупинився, побіг далі.

Ранд іноді сумнівався, чи варто взагалі потикатися до ферм. Що далі вони йшли, то підозріліше Мет ставився до незнайомих людей, і йому все гірше вдавалося це приховувати. Проте він не дуже й намагався. За роботу розплачувалися все убогішою їжею і часто-густо не погоджувалися пустити

хлопців переночувати навіть у стайні. Але тут Ранду на думку спало щось таке, що мало би покінчити з усіма їхніми проблемами, чи принаймні так йому здавалося. І трапилося це на фермі Ґрінвеллів.

Майстер Ґрінвелл мав жінку і дев’ятеро дітей, і найстарша його дочка була, мабуть, всього на рік молодша від Ранда з Метом. Майстер Ґрінвелл був справжній здоровань, і, маючи стільки робочих рук у своїй господі, він навряд чи потребував ще помічників. Але він оглянув юнаків з голови до ніг, подивився на їхній забруднений в дорозі одяг, на запилюжені чоботи і вирішив, що в нього знайдеться робота ще для двох пар працьовитих рук. Майстриня Ґрінвелл зауважила, що якщо хлопці збираються їсти за її столом, вона нізащо не дозволить їм це зробити в такому брудному одязі. Вона саме збирається прати, а для роботи вони можуть надягти щось зі старих речей її чоловіка. Жінка посміхалася, коли це казала, і на якусь мить здалася Рандові схожою на майстриню аль’Вір, хоч волосся в неї було жовте, наче пшениця. Ранд ніколи не бачив раніше волосся такого кольору. Навіть Мет, схоже, став менш підозріливим, коли вона і його обдарувала посмішкою. А ось із найстаршою дочкою все склалося не так.

Темноволоса, гарненька, з великими виразними очима, Елс звабливо посміхалася хлопцям, варто було лише батькам відвернутися. Поки вони працювали, пересуваючи діжки та перетягуючи мішки із зерном у клуні, вона стовбичила у дверях, наспівуючи собі під ніс та покусуючи кінчик довгої коси, і при цьому не зводила з них очей. Найбільше вона поглядала на Ранда. Хлопець ж намагався не звертати на неї уваги. Він заледве вдів сорочку, яку дала йому майстриня Ґрінвелл, позаяк вона виявилася закороткою для нього, та ще й тісною в плечах, але це було краще, ніж нічого. Коли він натягував на себе одежину, Елс голосно розсміялася. Ранд почав думати, що цього разу їх. можуть вигнати з ферми не з провини Мета.

Перрин би знав, як тут повестися, ізумав він. Він би знайшов, що сказати, і незабаром вона би вже сміялася з його жартів замість вештатися навкруги, де її може побачити батько. От тільки Ранд не міг придумати, що сказати чи як пожартувати. Кожного разу, коли він дивився в бік дівчини, вона посміхалася йому так, що її батько неодмінно спустив би на Ранда собак, якби це побачив. Елс сказала йому, що їй подобаються високі чоловіки. А на навколишніх фермах усі хлопці — коротуни. Мет глузливо захихотів. Марно намагаючись вигадати жартівливу відповідь, Ранд ще завзятіше взявся махати вилами.

Але менші діти тішили Рандові око. І Метова настороженість зникала, коли поруч були дітлахи. Після вечері вони всі посідали перед каміном: майстер Ґрінвелл у своєму улюбленому кріслі, набиваючи тютюном люльку, а майстриня Ґрінвелл витягла коробку з голками та нитками й узялася до випраних сорочок Ранда і Мета. Мет витяг кольорові кульки Тома й почав жонглювати. Він ніколи не робив цього, якщо поруч не було дітлахів. Діти сміялися, коли він удавав, що упускає кульки, і підхоплював їх в останню мить, а фонтани, вісімки та кільце з шести кульок викликали шалені оплески. Майстер Ґрінвелл з жінкою аплодували так само завзято, як і дітлашня. Завершивши виступ, Мет розкланявся на всі боки так само витіювато, як це робив Том, а Ранд витяг із футляра Томову флейту.

Він ніколи не міг узяти до рук флейти, аби сум не стиснув йому серце. Торкатися її срібних та золотих орнаментів було однаково, що торкатися пам’яті про Тома. Арфу він узагалі ніколи не витягав, тільки перевіряв, чи вона не намокла і чи з нею все гаразд — Том завжди казав, що арфа не для незграбних рук фермерят, — а от на флейті він зазвичай після вечері награвав пісеньку чи дві, якщо якийсь фермер дозволяв їм із Мегом переночувати у себе під дахом. Це був лише засіб додаткової віддяки фермерам. А, може, і спосіб не дозволити пам’яті про Тома поблякнути.

Щоби не дати згаснути веселому настрою, що запанував після Метового жонглювання, Ранд заграв «Три дівчини на луговині». Майстер і майстриня Ґрінвелл плескали в долоні, відбиваючи ритм, молодші діти танцювали серед кімнати, і навіть найменший хлопчик, котрий ще тільки починав дибати ніжками, притупував під музику. Ранд знав, що призів за свою гру на Бел-Тайні він би не отримав, але після Томової науки йому було б не соромно спробувати.

Елс сиділа перед вогнем, схрестивши ноги, і, коли хлопець опустив флейту після останньої ноти, вона подалася вперед, протяжливо зітхнувши, й посміхнулася йому:

— Ти грав так чудово. Я ніколи не чула такої краси.

Майстриня Ґрінвелл раптом підвела очі від свого шиття і, вигнувши брову, поглянула на доньку, а тоді окинула Рандя довгим оцінювальним поглядом.

Ранд узявся було за шкіряний футляр, щоби покласти флейту на місце, проте під поглядом господині він впустив футляр і ледь втримав у руках сам інструмент. Якщо вона звинуватить його в заграванні з її дочкою... У розпачі він знову підніс флейту до губ і заграв ще пісню, тоді ще одну, і ще. Майстриня Ґрінвелл і далі дивилася на Ранда. Він грав «Вітер, що хилить вербу» і «Повернення з Тарвінової ущелини», і «Півень майстрині Айонори», і «Старий чорний ведмідь». Він грав кожну пісню, яку тільки міг пригадати, а вона все не зводила з нього погляду. Вона нічого не казала, просто спостерігала і про щось міркувала.

Була вже пізня ніч, коли майстер Ґрінвелл, потираючи руки, урешті-решт підвівся із задоволеною посмішкою.

— Так, ми чудово повеселилися, але давно вже час спати. Ви, хлопці-мандрівці, можете лягати та прокидатися, коли вам заманеться, але на фермі ранок починається вдосвіта. Скажу вам ще таке: мені доводилося в корчмі платити немалі гроші за розвагу не кращу, ніж я отримав тут цього вечора. Щиро кажучи, за гіршу.

— Гадаю, вони мають отримати винагороду, батьку, — мовила майстриня Ґрінвелл, беручи на руки найменшенького, котрий давно вже заснув на підлозі перед каміном. — Клуня — незручне місце для спання. Хлопці можуть сьогодні поспати в кімнаті Елс, а вона поспить зі мною.

Елс скривилася. Вона не забула нахилити голову, аби це приховати, але Ранд помітив. Він гадав, що її мати теж помітила вираз її обличчя.

Майстер Ґрінвелл кивнув, погоджуючись:

— Так, так, там буде значно краще, ніж у клуні. Значно, якщо ви не заперечуєте спати в одному ліжку. — Ранд почервонів; майстриня Ґрінвелл продовжувала спостерігати за ним. — Я би залюбки ще послухав цю флейту. І на жонглювання подивився б. Мені це подобається. Знаєте, вранці у мене знайшлось би для вас одне заняття, і...

— їм треба вирушати на світанку, батьку, — перервала його майстриня Ґрінвелл. — Наступне селище на їхньому шляху — Аріен, і якщо вони хочуть дати виставу в тамтешній корчмі, їм доведеться йти цілий день, аби потрапити туди до ночі.

— Так, майстрине, — промовив Ранд, — так ми й зробимо. І щиро дякуємо.

Вона посміхнулася йому куточком стулених губ, наче знала, що подяка стосується не тільки її поради, і навіть не тільки вечері та теплого ліжка.

Увесь наступний день, ідучи дорогою, Мет невтомно підсміювався над Рандом, пригадуючи йому Елс. Ранд намагався перевести розмову на інше, а ідея майстрині Ґрінвелл щодо виступу в корчмі здалася йому найкращою для цього темою. Вранці, коли вони щойно розпрощалися з Ґрінвеллами, Елс копилила носа, незадоволена тим, що Ранд іде від них, а майстриня Ґрінвелл дивилася на нього з виглядом людини, якій пощастило не втрапити в халепу, — ця тема була лише соломинкою, за яку Ранд хапався, аби заткнути Метів фонтан жартів. Але коли вони й насправді дісталися наступного селища, ця ідея перетворилася на дещо більше.

Сутеніло, коли хлопці увійшли до корчми, єдиної на весь Аріен, і Ранд звернувся до корчмаря. Він зіграв « Річну переправу», пісню, яку товстобокий корчмар волів іменувати «Люба Сара», а також частину балади «Дорога на Ден Арен», а Мет трохи пожонглював — і цієї ночі вони спали в ліжку, набивши животи смаженою картоплею та гарячою яловичиною. їх запхнули до найменшої кімнатки під самісіньким дахом, а поїсти вдалося тільки після опівночі, після довгих годин гри на флейті та жонглювання, проте хай там як, а ночували вони не просто неба. Ранда тішило, що кожну світлу годину вони витратили лише на дорогу. А відвідувачі корчми, схоже, не звертали уваги на те, які підозрілі погляди кидав на них Мет. Деякі з них і одне на одного дивилися з підозрою. В ці непевні часи до чужинців скрізь ставилися з підозрою, а в корчмі завжди бувало немало чужинців.

Відтоді, як вони залишили Біломостя, Ранд спав краще, ніж будь-коли, і це попри те, що ділив ліжко з Метом, а той весь час марив, наче сновида. Вранці корчмар спробував умовити хлопців залишитися ще на день чи два, а коли вони відмовилися, покликав фермера з каламутними очима — той минулого вечора перепив і був не в змозі правити візком, аби дістатися додому. За годину, вільготно розлігшись горілиць на соломі в задку візка Ізіла Форні, хлопці були вже на п’ять миль далі на схід.

Відтоді так вони й подорожували. Якщо їм хоч трохи щастило й один чи два фермери підвозили їх на своїх возах, вони майже завжди діставалися наступного селища завидна. Якщо у селі було більше однієї корчми, корчмарі, почувши, що Мет жонглює, а Ранд грає на флейті, ще й намагалися переманити хлопців до себе. Звісно, юнакам до менестреля було як до неба рачки, але більшість фермерів і такого вже давненько не бачили. Містечко з двома-трьома корчмами означало кращу кімнату, де було двоє ліжок, більші порції, кращі шматки м’яса, а іноді, коли вони простували далі, в кишенях у них навіть бряжчали якісь мідяки. Вранці майже завжди знаходився попутник — найчастіше ще один фермер, котрий трохи перебрав минулого вечора, чи купець, якому так сподобався виступ, що він не мав нічого проти, якщо хлопці заплигнуть до задка одного з його фургонів. Ранд почав було сподіватися, що вони можуть без пригод дістатися Кеймліна. Але ось вони прибули у містечко Чотири Королі.