РОЗДІЛ 46

ФААДАРА

Місцевість навколо Шляхової брами — це хвилясті, заліснені пагорби, але крім самої Брами, ніщо тут не нагадувало про оґірський гай. Тутешні дерева у переважній більшості чіплялися за небо кігтями сірого неживого гілля. Ліс був поцяткований вічнозеленими рослинами ще скупіше, ніж в інших місцях, та й на тих листя та глиця часто-густо були рудими та бурими.

— Тут так мертво, немов у Звироднілих землях, — похмуро суплячи брови, промовила Найнів.

Еґвейн щільніше загорнулася в плащ. її проймав дрож.

— Принаймні ми вибралися, — сказав Перрин, а Мет додав:

— Вибралися. Але куди?

— Це Шайнар, — сповістив Лан. — Ми в Порубіжних землях. — В його суворому голосі почулася якась нотка, що свідчила — тут він майже вдома.

Ранд запахнув поли плаща — було холодно. Порубіжні землі. Значить, Гнилолісся вже зовсім близько. Гнилолісся. Око Світу. Близько й те, для чого вони сюди прийшли.

— Ми поряд з Фал Дарою, — сказала Морейн. — Залишилося кілька миль.

На північ та схід над верхівками дерев підіймалися вежі. На тлі ранкового небокраю вони видавалися темними. Вершники рушили уперед, і вежі то ховалися за пагорбами й лісами, то знову виринали, відкриваючись з найвищої точки чергового підйому.

Ранд помітив, що деякі дерева розколоті, наче в них ударила блискавка.

— Мороз, — відповів Лан хлопцю. — Інколи зими тут бувають такі холодні, що сік замерзає і дерево розриває зсередини. Бувають ночі, коли можна чути, як вони ляскають, наче феєрверки, а повітря таке гостре, що здається, наче воно ось-ось теж трісне й розколеться, мов скло. А минула зима видалася ще холоднішою, ніж зазвичай.

Ранд тільки головою похитав. Дерева тріскають! І це ще звичайною зимою. Якою ж мала бути тут ця зима? Йому, мабуть, цього навіть не уявити.

— А хто сказав, що зима вже минула? — клацаючи зубами, озвався Мет.

— Це чудова весна, овечий пастуше, — відказав Лан. — Чудова весна для того, хто живий. А якщо тобі потрібне тепло, воно чекає на тебе в Гнилоліссі.

— Кров та попіл. Кров та клятий попіл, — пробурчав Мет собі під ніс так тихо, що Ранд ледь його розчув.

Мандрівникам почали траплятися ферми, але хоча наближалася обідня година, над коминами не підіймався дим. На полях та луках не видно було ні селян, ані худоби, хоч інколи виднівся кинутий плуг або фургон, так наче господар кудись на хвилину відійшов.

На одній придорожній фермі на порожньому подвір’ї длубалася в землі курка, одна-однісінька. Двері клуні стояли розчахнутими, однією стулкою гойдав вітер, а інша, перехнябившись, звисала із верхньої, вцілілої, завіси. Високий будинок, незвичний для очей межиріченців, критий ґонтом, із гостроверхим дахом, що спускався майже до землі, стояв безмовно. Жодний собака не вискочив обгавкати мандрівників. На току валялася кинута коса; біля колодязя височіла купа цебер.

Проминаючи цей будинок, Морейн стурбовано насупила брови. Вона підібрала повіддя Альдіб, і біла кобила пришвидшила крок.

Мандрівники з Емондового Лугу трималися ближче до Лояла і їхали на певній відстані від Айз Седай та Охоронця.

Ранд тільки головою хитав. Він не міг уявити, що тут може щось рости. Втім, він і Шляхи теж не міг собі уявити. Навіть тепер, коли він пройшов ними, він усе ще не міг собі їх уявити.

— Гадаю, вона цього не очікувала побачити, — тихо проказала Найнів, обводячи рукою всі порожні ферми, що залишилися позаду.

— Куди всі пішли? — запитала Еґвейн. — Чому? Вони ж були тут нещодавно.

— Чому ти так вважаєш? — поцікавився Мет.—Якщо подивитися на ці комірні двері, можна подумати, що їх тут нема ще від початку зими.

Найнів та Еґвейн поглянули на нього так, наче він був несповна розуму.

— Фіранки на вікнах, — терпляче пояснила Еґвейн. — Вони надто легкі для зими. Тут холодно, і будь-яка хазяйка могла вивісити їх замість зимових завіс тиждень чи два тому.

Мудриня кивнула, погоджуючись.

— Фіранки, — пирхнув Перрин. Але коли обидві жінки глянули на нього, запитливо звівши брову, він негайно прибрав з лиця глузливу посмішку. — Яз вами цілком погоджуюся. Коса, що лежить на току просто неба, ще не взялася іржею. Її залишили там близько тижня. Це ти мусив помітити, Мете, навіть якщо прогледів фіранки.

Ранд скоса зиркнув на Перрина, намагаючись приховати здивування. Він мав гостріший зір за Перрина, принаймні так було раніше, коли вони вдвох полювали на кроликів, але цю косу він не міг роздивитися так добре, аби помітити, є на ній іржа чи нема.

— Мені однаково, коли вони пішли звідси, — пробурчав Мет. — Мені б лише знайти якесь місце, де можна погрітися біля вогню. І якнайшвидше.

«Але чому вони пішли? — запитав Ранд самого себе. — Неподалік Гни-лолісся. Гнилолісся, де були всі щезники та всі траллоки... усі, крім тих, що чигали на них в Андорі. Гнилолісся, куди вони всі простували».

Він заговорив голосніше, аби його слова розчули ті, хто їхав поряд:

— Найнів, може, вам та Еґвейн не варто їхати з нами до Ока. — Обидві жінки поглянули на нього так, наче він сказав якусь дурню. Але Гнилолісся було так близько, що він мусив зробити ще одну спробу. — Може, вам слід з нами розпрощатися. Морейн не казала, що ви мусите їхати туди. Чи ви, Лояле. Ви можете залишитися в Фал Дарі, доки ми повернемося. Чи можете вирушити до Тар Валона. Може, ви дочекаєтесь купецького каравану, або Морейн може найняти для вас екіпаж. А коли все це буде позаду, ми зустрінемося у Тар Балоні.

— Та’верен, — Лоял зітхнув розкотисто, наче грім прокотився небокраєм. — Ви звиваєте життя навколо себе, Ранде аль’Торе, ви та ваші друзі. Ваші долі обирають долі для нас. — Оґір знизав плечима, і раптом його обличчя прорізала широка посмішка: — До того ж побачити Зеленого Чоловіка — це буде щось неймовірне. Старійшина Гамен завжди згадував про свою зустріч із Зеленим Чоловіком, і мій батько теж, і більшість старійшин також.

— Так багато оґірів його зустрічали? — здивувався Ранд. — Легенди кажуть, що Зеленого Чоловіка важко відшукати, і ніхто не бачився з ним двічі.

— Не двічі, ні, — погодився Лоял. — Але я ще ніколи з ним не зустрічався, і ви всі також. Наскільки мені відомо, він не уникає оґірів так, як вас, людей. Він знає так багато про дерева... Він знає навіть Пісні Дерев.

— Але я хочу сказати... — спробував вставити Ранд.

Мудриня не дала йому договорити:

— Вона каже, що ми з Еґвейн — теж частина Візерунка. Ми вплетені в нього разом із вами трьома. Якщо її словам можна вірити, то в тому, як плететься ця частина Візерунка, є щось таке, що може зупинити Морока. І, боюся, тут я їй вірю; надто багато трапилося такого, що змушує мене повірити. Але якщо ми з Еґвейн залишимо вас, чи не змінимо ми цим Візерунок?

— Я лише хотів сказати...

І знову Найнів різко перервала його:

— Я знаю, що ти намагаєшся зробити. — Вона зупинила на ньому погляд і не відводила очей, доки він ніяково засовався в сідлі, і лише тоді її обличчя стало не таким сердитим. — Я знаю, що ти намагаєшся зробити, Ранде аль’Торе. Мені не дуже подобаються Айз Седай, всі Айз Седай, а ця найменше за усіх інших. Ще менше мені подобається йти до Гнилолісся, але хто мені точно не до вподоби — то це Батько Брехні. Якщо ви, хлопці... ви, чоловіки, можете робити те, що мусить бути зроблено, коли ви вже і так стільки зробили, чому ви гадаєте, що я маю зробити менше? Чи Еґвейн? — Схоже, вона не чекала на відповідь. Підібравши повіддя, вона похмуро кивнула на Айз Седай, що їхала попереду. — Мені цікаво, ми скоро дістанемося до цього міста, Фал Дари, чи вона гадає, що ми ночуватимемо серед цього жахіття?

Вона прискорила коня, наздоганяючи Морейн, а Мет зауважив:

— Вона назвала нас чоловіками. Здається, лише вчора вона казала, що нас не можна відпускати від подолу, а тепер називає нас чоловіками.

— Було би краще, якби ви й досі залишалися біля матусиних спідниць, — мовила Еґвейн, проте Ранд бачив, що вона каже це не навсправжки. Дівчина підвела Белу впритул до його гнідого й стишила голос, щоб не міг почу їй хтось інший, хоч Мет і намагався. — Я лише танцювала з Арамом, Ранде, — сказала вона тихенько, не дивлячись на нього. — Ти ж не триматимеш зла на мене за те, що я танцювала з кимось, кого більше довіку не побачу?

— Ні, — відповів він. Чому вона згадала про це зараз? — Звісно, ні.

Та раптом він згадав, що сказала Мін тоді, у Бейрлоні, хоч тепер здавалося, що це було сто років тому. Вона не для тебе, і ти не для неї; принаймні не так, як вам обом цього хочеться.

Фортеця Фал Дара розкинулася на пагорбах, що панували над округою. Місто було в багато разів меншим за Кеймлін, але мур навколо міста був такий само високий. На підступах до стін не було жодного дерева чи будівлі — сама трава, та й на смузі з милю завширшки була низько скошена. Ніхто й ніщо не змогло б підібратися до мурів і не бути поміченим з однієї з високих веж з надбудованими гурдиціями під дерев’яними дахами. Якщо стіни Кеймліна вражали своєю красою, то ті, хто зводив мури навколо Фал Дари, менш за все дбали про красу. Сірий камінь не приховував своєї похмурості, ніби стверджуючи, що він виконує лише одну функцію: захищати.

Штандарти над гурдиціями тріпотіли на вітрі, і здавалося, що Чорний Яструб Шайнара ширяє уздовж міських стін.

Лан відкинув каптур плаща і, попри холоднечу, сказав іншим вчинити так само. Морейн уже спустила відлогу на плечі.

— Це закон в Шайнарі, — пояснив Охоронець. — В усіх Порубіжних землях. Всередині міста нікому не дозволяється ховати обличчя.

— Невже вони тут усі такі вродливі? — реготнув Мет.

— З відкритим обличчям напівлюдку не сховатися, — відказав Охоронець без жодної емоції.

Рандова усмішка зів’яла. Мет поспіхом відкинув каптур. Високі, оббиті темним залізом ворота стояли розчинені, але їх пильнували вартові: дюжина озброєних чоловіків в золотаво-жовтих нарамниках із зображенням чорного яструба. Мечі вони тримали за спинами, і довгі руків’я стирчали у них над плечима, а на поясі мали палаші, булави або сокири. Коні їхні були прив’язані поблизу воріт, і виглядали вони дивно: у сталевих обла-дунках-бардах, що закривали коням шиї, груди та голови, зі списами на стременах, готові будь-якої миті поскакати у вир битви. Вартові не зробили спроби зупинити Лана, Морейн та решту загону. Натомість вони зустріли їх привітними жестами та вигуками.

— Дай Шан! — вигукнув один з них, потрясаючи кулаками в латних рукавицях над головою. — Дай Шан!

Інші кричали «Слава Будівничим!», а ще «Кісерай ті Уаншо!». Лоял, здавалося, здивувався, а тоді його обличчя засяяло посмішкою і він замахав вартовим у відповідь.

Один вартовий трохи пробіг поруч із конем Лана, незважаючи на свої важкі обладунки.

— Золотий Журавель знову злетить у небо, Дай Шане? — прокричав він.

— Мир тобі, Рагане, — ось і все, що відказав йому Охоронець, і чоловік відстав.

Лан махав вартовим у відповідь, але обличчя його набуло ще суворішого виразу.

Загін їхав брукованими вулицями, заповненими людьми, кіньми та фургонами, а Ранд занепокоєно хмурився. Фал Дару розпирало від народу, але це не було схоже на нетерплячі юрби на вулицях Кеймліна, де кожний, навіть штовхаючись та сперечаючись за краще місце, тішився величчю та красою столиці, ані на тисняву та безперервне кружляння натовпу на вулицях Бейрлона. Люди, яких на вулицях було, що оселедців у бочці, дивилися олов’яними очима, як проїжджає їхній загін, а лиця їхні були цілковито позбавлені емоцій. Бідарки та фургони загачували всі провулки, а більшою частиною і вулиці, а на них було купою навалено домашнє добро, меблі, різьблені скрині, напхані так, що віка не зачинялися й одяг вивалювався назовні. Верхи на скринях сиділи дітлахи. Дорослі тримали малечу у себе перед очима і не відпускали їх навіть погратися між возами. Та діти й виглядали навіть ще переляканішими, ніж дорослі, ще невідступніше дивилися широко-широко розплющеними очима. Кожний тихий куточок, кожну шпарину між возами та фургонами заповнила худоба: кошлаті корови та бички, свині з чорними плямами на боках у тимчасових загонах, кури, качки та гуси у клітках — вони квоктанням та ґелґотанням надолужували мовчання своїх власників. Тепер Ранд зрозумів, куди поділися всі фермери.

Лан прямував до фортеці в середині міста — масивної кам’яної громади на найвищому пагорбі. Сухий рів, глибокий та широкий, дно якого їжачилося лісом гострих, як бритва, сталевих шпичаків, був завглибшки у людський зріст. Остання лінія оборони, якщо місто впаде, буде проходити саме тут. З однієї з прибрамних башт чоловік в обладунках гукнув, подивившись вниз:

— Ласкаво просимо, Дай Шане!

Ще один гукнув усередину фортеці:

— Золотий Журавель! Золотий Журавель!

Вершники перетнули рів, і копита їхніх коней лунко протупотіли важкими колодами звідного мосту, а тоді проїхали під гострими вістрями спускних ґрат. Щойно опинившись всередині, Лан зістрибнув з коня й узяв Мандарба за вузду, зробивши знак спішитися іншим.

Перший внутрішній двір фортеці був величезною квадратною площею, вимощеною бруківкою, оточеною баштами та кренеляжами з бі й н и іі ями, не менш грізними, ніж на зовнішніх стінах. Але весь цей величезний обшир був напхом напханий людьми, як і вулиці міста, і тут чинилася не менша коловерть, хай у ній і відчувався певний порядок. Тут скрізь були люди в обладунках, і коні — теж в обладунках. По периметру двору тулилося 3 ПІВ дюжини кузень, і молоти дзвеніли, а великі міхи, біля КОЖНИХ з яких поралося по двоє чоловіків у шкіряних фартухах, наповнювали життям та ревінням ковальські горна. Хлоп’ята нестримним струмком тягли новенькі, щойно виготовлені підкови до кувальних ковалів. Лучні майстри сипіли за виготовленням стріл, а коли кошик наповнювався ними, його швидко відносили та заміняли порожнім.

Назустріч вершникам вибігли груми в чорно-золотих лівреях. Вони усміхалися і готові були прислужитися. Ранд поспішно відв’язав від сідла свої пожитки та передав гнідого одному з грумів, а тим часом до прибульців наблизився чоловік у шкіряній куртці та кольчузі з пластинок і кілець. Поверх обладунків на ньому був жовтий нарамник з сірою совою та ясно-жовтий плащ, оторочений червоним, із чорним яструбом на грудях. Шолома на ньому не було, а на виголеній голові залишалася лише чуприна, схоплена шкіряною тасьмою. Він церемонно вклонився гостям.

— Давно не бачили вас, Морейн Айз Седай. Раді бачити вас знову, Дай Шане. Дуже раді. — Він знову вклонився Лоялу і промуркотів: — Слава Будівничим. Кісерай ті Ваншо.

— Ви робите мені забагато честі, — так само церемонно відповів Лоял, — і робота — невелика. Тсінгу ма чоба.

— Ваш приїзд — честь для нас, — промовив чоловік. — Кісерай ті Ваншо. — Він знову повернувся до Лана. — Лорду Аґельмару доповіли про вас, Дай Шане, щойно побачили, що ви наближаєтеся. Він чекає на вас. Сюди, будь ласка.

Він завів гостей до фортеці, а коли вони простували вузькими та високими коридорами, поміж кам’яних стін, прикрашених барвистими гобеленами та шовковими завісами зі сценами полювань та баталій, заговорив знову:

— Я радий, що ви почули наше закликання, Дай Шане. То прапор із золотим журавлем буде піднесено знову?

Коридори, якими вони йшли, були порожніми, і навіть на гобеленах і завісах було небагато фігур, окреслених скупими, хоч і яскравими рисами, мінімально необхідними для змісту сцени.

— Невже справи аж такі погані, Інґтаре? — тихо запитав Лан.

Ранд подумав, що, мабуть, він і сам починає вже посмикувати вухами, наче Лоял.

Оселедець на маківці чоловіка загойдався, коли він похитав головою, але за якийсь час на його губах з’явилася посмішка:

— Справи ніколи не бувають геть поганими, Дай Шане. Цього року трохи гірше, ніж зазвичай, на тому й кінець. Набіги не припинялися всю зиму, навіть у найлютіші морози. Але так у всіх землях, уздовж всього Порубіжжя. Вони й зараз наскакують по ночах, але ж навесні цього і варто було чекати... якщо тільки те, що зараз, можна назвати весною. Розвідники повернулися з Гнилолісся — ті, що повернулися — зі звістками про трал-лоцькі табори. Як завжди — нові звістки про нові табори. Але ми зустрінемо їх біля Тарвінової ущелини, Дай Шане, й відкинемо, як завжди це робили.

— Звісно, — промовив Лан, але в голосі його не було впевненості.

Усмішка на обличчі Інґтара пригасла, але негайно з’явилася знову. Він мовчки завів їх до кабінету лорда Аґельмара, тоді послався на невідкладні обов’язки і вийшов.

Ця кімната так само точно відповідала своєму призначенню, як загалом і фортеця. Замість вікон вона мала бійниці в зовнішній стіні, а товстезні, оббиті залізними штабами двері зачинялися на важкий засув і мали власні отвори для стрільби з лука. В кімнаті був лише один гобелен на всю стіну, і зображав він чоловіків, одягнених як воїни Фал Дари, котрі билися з мерд-драалами і траллоками на гірському перевалі.

З меблів у кімнаті був лише стіл, скриня та кілька стільців, а ще дві стійки біля стіни, і вони зацікавили Ранда не менше за гобелен. На одній з них висів дворучний меч, більший за людський зріст, поруч — трохи менший палаш, а під ними — булава, всіяна шипами, та довгастий чотирикутний щит із зображенням трьох лисиць. З іншої стійки звисав повний і готовий до бою комплект обладунків. Шолом з нашоломником, ґратчастим заборо-лом та подвійною бармицею. Кольчужна сорочка з розрізом для їзди верхи та шкіряним підлатником, що аж лиснівся від частого ужитку. Нагрудник, латні рукавиці, наколінники та налокітники, опліччя, наруччя та поножі. Навіть тут, у самому серці головної башти фортеці, зброю та обладунки завжди тримали напоготові. І обладунки, і зброя були прикрашені невибагливими золотими візерунками.

Коли гості увійшли, Аґельмар підвівся і обійшов круг столу, захаращеного картами, паками паперів, встромленими у каламарі перами. На перший погляд він виглядав надто мирним для цієї кімнати — в синьому оксамитовому камзолі з високим відлогим коміром та м’яких шкіряних черевиках, але, придивившись, Ранд поглянув на нього по-іншому. Як і всі воїни, що трапилися тут йому на очі, Аґельмар мав голену голову з одним довгим пасмом волосся, тільки у нього цей оселедець був білим, наче сніг. Обличчя Аґельмара було не менш тверде та суворе, ніж Ланове, зі зморшками лише біля куточків очей, а очі здавалися брунатними каменями, хоча наразі й світилися усмішкою.

— Мире, як же ж утішно бачити вас знову, Дай Шане, — промовив володар Фал Дари. — І вас, Морейн Айз Седай теж. Навіть, можливо, ще більше. Ваша присутність зігріває мене, Айз Седай.

— Нінте калічнійє но домашшпа, Аґельмар Дай Шан, — відлетіла Морейн церемонно, але теплі нотки в її голосі казали, що вони з Аґельма-ром — старі друзі. — Ваше вітання зігріває мене, лорде Аґельмаре.

— Кодоме калічнійє /а ні Айз Седай гей. Тут завжди раді вітати Айз Седай. — Він повернувся до Лояла. — Ви далеко від стеддінґу, оґіре, та ваш приїзд — честь для Фал Дари. Ми завжди славимо Будівничих. Кісерай ті Ваншо.

— Я не гідний такої честі, — відказав Лоял, вклоняючись. — Це ви робите мені честь. — Він кинув погляд на породні сірі стіни, вочевидь борючись із собою. Ранд зрадів, що оґір зумів утриматися від подальших зауважень.

З’явилася прислуга в чорно-золотому одязі, ступаючи нечутно в м’яких черевиках. Хто ніс на срібних тацях гарячі вологі рушники, щоби мандрівники могли протерти запорошені обличчя та руки, хто — вино зі спеціями та срібні чаші з сушеними сливами та абрикосами. Лорд Аґельмар розпорядився приготувати ліжка та ванни.

— З Тар Балона шлях неблизький, — промовив він. — Ви, мабуть, утомилися.

— Ми прибули короткою дорогою, — сказав йому Лан, — але ця коротка подорож була виснажливіша за довгу.

Видно було, що Аґельмар спантеличений словами Лана, але він тільки зауважив:

— Кілька днів відпочинку, і ви знову будете в прекрасній формі.

— Я прошу притулку лише на одну ніч, лорде Аґельмаре, — промовила Морейн, — для нас і для наших коней. І трохи припасів, якщо ви зможете нам щось приділити. Боюся, ми мусимо їхати рано-вранці.

Аґельмар спохмурнів.

— Але ж я гадав... Морейн Седай, я не маю права вас просити, але ви були б варті тисячі списів у Тарвіновій ущелині. І ви також, Дай Шане. До нас доєднається тисяча людей, варто їм почути, що Золотий Журавель знову злетить у небо.

— Сім Веж зруйновано, — жорстко відказав Лан, — і Малкір мертва; жменька її народу покинула рідну землю, розпорошившись лицем Землі. Я — Охоронець, Аґельмаре, котрий присягнув Пломеню Тар Балона, і я йду до Гнилолісся.

— Звісно, Дай Ш... Лане. Звісно. Але ж, гадаю, затримка на кілька днів, ну, найбільше, на кілька тижнів, погоди не зробить. Ви потрібні тут. Ви та Айз Седай.

Морейн узяла срібний келих з рук одного зі служників:

— Схоже, Інґтар вірить, що ви дасте раду цій загрозі, як ви давали раду багатьом іншим роками.

— Айз Седай, — сухо відказав Аґельмар, — якби Інґтарові довелося скакати до Тарвінової ущелини одному, він би всю дорогу не припиняв виголошувати, що траллоки будуть розбиті, як завжди. У нього практично вистачає гордості вірити, що він і насправді може зробити це самотужки.

— Цього разу він не такий самовпевнений, як ви вважаєте, Аґельмаре. — Охоронець тримав келих у руках, але не пив з нього. — Наскільки все погано?

Аґельмар завагався, тоді витяг одну карту зі стосу на столі. Подивився на неї якусь мить невидющими очима, а тоді відкинув назад.

— Коли ми дістанемося до Тарвінової ущелини, — сказав він тихо, — ми відішлемо людей на південь, до Фал Морана. Можливо, столиця зможе встояти. Мир, вона повинна! Щось повинно встояти.

— Усе так погано? — промовив Лан, і Аґельмар стомлено кивнув.

Ранд стривожено перезирнувся з Метом та Перрином. Неважко було припустити, що траллоки, які збираються наразі у Гнилоліссі, полюють на нього, на них. Аґельмар тим часом продовжував похмуро.

— Кандор, Арафел, Салдея — на них траллоки теж налітали цієї зими. Нічого такого не ставалося з часів Траллоцьких війн. Напади ніколи не були такими шаленими, такими масованими, і ніколи не спричиняли такої шкоди. Кожний король і кожна рада впевнені, що з Гнилолісся слід чекати тяжкого удару, і кожна з Порубіжних земель вважає, що удар цей буде спрямований просто на неї. їхні розвідники, і Охоронці також не повідомляють, що траллоки збираються біля їхніх кордонів, так як вони збираються тут, але вони чекають на удар і бояться направити своїх воїнів кудись в інше місце. Люди перешіптуються про кінець світу, про звільнення Морока. Шайнар вирушить до Тарвінової ущелини наодинці, і нас буде принаймні вдесятеро менше, ніж ворогів. І ця битва може стати останніми Жнивами Списів.

Лане... ні, Дай Шане! — бо ви й насправді є Коронований у Борні володар Малкір, хай що б ви не казали. Дай Шане, якщо попереду майорітиме знамено із золотим журавлем, це вселить мужність у серця тих, хто знає, що вони скачуть на північ назустріч загибелі. Звістка про це пошириться, наче лісова пожежа, і хай їхні королі наказують їм залишатися, де вони є, воїни з усіх земель, від Арафела і до Кандору, вирушать до наших лав. І навіть з Салдеї теж. Хай вони не встигнуть стати з нами поряд в Тарвіновій ущелині, вони можуть урятувати Шайнар.

Лан дивився у свій келих, не підводячи очей. На обличчі його не здригнувся жодний м’яз, але вино вихлюпнулося, коли срібло зім’ялося в його руці. Служник прибрав зіжмакану чару та обтер тканиною руку Охоронця, інший вклав йому в пальці новий келих. Лан не помічав цієї мегушні.

— Не можу, — промовив він хрипким шепотом. Коли він підвів голову, блакитні очі горіли несамовитим вогнем, та голос його знову лунав спокійно та рівно: — Я Охоронець, Аґельмаре. — Гострий погляд ковзнув Рандом, Метом та Перрином і зупинився на Морейн. — 3 першим світлом дня я вирушаю до Гнилолісся.

Аґельмар важко зітхнув.

— Морейн Седай, чи ви не вирушите з нами в такому разі? Навіть одна Айз Седай може змінити хід битви.

— Я не можу, лорде Аґельмаре. — Помітно було, що Морейн схвильована. — Справді, на вас чекає битва, і траллоки збираються навколо Шай-нара невипадково, але наша битва, правдива битва з Мороком відбудеться у Гнилоліссі, поблизу Ока Світу. Вам битися у своїй битві, а нам — у своїй.

— Що я чую? Адже ви не хочете сказати, що він звільнився?!

В голосі Аґельмара, досі твердому, як скеля, пролунало справжнє потрясіння, і Морейн квапливо похитала головою:

— Поки що ні. Якщо ми переможемо біля Ока Світу, можливо, цього не станеться.

— Але чи зможете ви хоча б відшукати Око Світу, Айз Седай? Якщо перемога над Мороком залежить від цього, можна вважати, що ми вже мертві. Багато хто намагався це зробити і зазнавав невдачі.

— Я можу знайти його, лорде Аґельмаре. Надія ще не втрачена.

Аґельмар пильно подивився їй в обличчя, тоді поглянув на інших. Видно було, що Найнів та Еґвейн його дивували: сільські одежини обох жінок разюче контрастували з шовковою сукнею Морейн, навіть попри те, що довга подорож залишила свій відбиток на одежі кожного з мандрівників.

— Вони теж Айз Седай? — запитав він із сумнівом. Коли Морейн похитала головою, він, схоже, збентежився ще більше. Погляд його впав на юнаків з Емондового Лугу і зупинився на Ранді, на мечі на його поясі, що й досі був обгорнутий червоною тканиною. — Дивний з вами загін, Айз Седай. Лише один озброєний воїн. — Він поглянув на Перрина, на сокиру, що висіла у того на поясі. — Ну, може, двоє. Але обидва вони ще зовсім юні. Дозвольте мені послати з вами своїх людей. Сотнею списів менше чи більше — це нічого не вирішить в Ущелині, але вам точно знадобиться більше воїнів, ніж один Охоронець та троє юнаків. І дві жінки вам не дуже допоможуть, якщо тільки вони не замасковані Айз Седай. Гнилолісся цього року ще небезпечніше, ніж зазвичай. Воно кипить.

— Сотні списів буде забагато, — мовив Лан, — а тисячі — замало. Що більшим загоном ми вирушимо до Гнилолісся, то скоріше привернемо до себе увагу. Нам треба дістатися до Ока без бою, якщо вдасться. Ви знаєте, що кінець битви можна вважати майже вирішеним наперед, якщо військо траллоків б’ється у Гнилоліссі.

Аґельмар похмуро кивнув, але не відступився:

— Тоді візьміть менший загін. Навіть десятеро вправних воїнів дадуть більше шансів безпечно провести Морейн Седай та двох цих жінок до Зеленого Чоловіка, ніж лише троє молодих хлопців.

Ранд раптом зрозумів, що володар Фал Дари вважає, що саме Найнів та Еґвейн битимуться разом з Морейн проти Морока. Це ж цілком зрозуміло. Така боротьба потребувала застосування Єдиної Сили, а це — справа жінок. Така боротьба потребує застосовувати Єдину Силу. Ранд засунув великі пальці обох рук за пояс, на якому висів меч, і міцно вхопився за пряжку, аби приховати, як тремтять у нього руки.

— Жодного воїна не треба, — мовила Морейн. Аґельмар відкрив рота, але вона продовжила, перш ніж він устиг щось сказати: — Тут уся справа в природі Ока і природі Зеленого Чоловіка. Скільком воїнам Фал Дари вдалося колись знайти Зеленого Чоловіка та Око?

— Колись? — перепитав Аґельмар, стенувши плечима. — 3 часів Столітньої війни їх можна порахувати на пальцях однієї руки. Це вдавалося не частіше, ніж раз на п’ять років, якщо брати до уваги мешканців усіх Порубіжних земель.

— Ніхто не знайде Око Світу, — мовила Морейн, — якщо тільки Зелений Чоловік не захоче, аби вони його знайшли. Ключем є потреба та прагнення. Я знаю, куди йти; я була там раніше. — Почувши це, Ранд здивовано смикнув головою, і не він один: реакція усіх його земляків була такою ж. Проте Айз Седай, здавалося, цього не помітила. — Але якщо хоч один із нас шукає слави, хоче додати своє ім’я до цих чотирьох, то ми можемо ніколи не знайти його, хоч я й приведу нас просто до місця, яке пам’ятаю.

— Ви бачили Зеленого Чоловіка, Морейн Седай? — Володар Фал Дари був помітно вражений, але наступної миті він стурбовано наморщив чоло: — Але якщо ви вже зустрічалися з ним раніше...

— Ключем є потреба, — тихо проказала Морейн, — а більшої потреби за мою бути не може. Вірніше — за нашу. А ще я маю дещо, чого не мають всі інші шукачі.

Вона на мить відвела очі від Аґельмара, проте Ранд був упевнений, що вона кинула погляд на Лояла, дуже короткий. Ранд запитливо поглянув на оґіра, але той тільки стенув плечима.

— Та’верен, — тихо проказав оґір.

Аґельмар підняв руки:

— Як скажете, Айз Седай. Мире, якщо справжня битва відбудеться біля Ока Світу, я гадаю, чи не понести знамено з чорним яструбом услід за вами, замість вирушати до Ущелини? Я міг би прорубати шлях для вас...

— Це закінчилося би катастрофою, лорде Аґельмаре. І в Тарвіновій ущелині, і біля Ока. У вас є ваша битва, а у нас — наша.

— Мире! Як скажете, Айз Седай.

Дійшовши рішення, хоч як воно йому було не до вподоби, володар Фал Дари спробував викинути його зі своєї голомозої голови. Він запросив гостей до столу і старанно завів річ про соколів, коней та собак, жодного разу не згадавши траллоків, Тарвінову ущелину чи Око Світу.

Кімната, де вони обідали, була така ж порожня й аскетична, як кабінет лорда Аґельмара, і крім строгих стола та стільців, там нічого не було. Меблі ці були дуже гарні, але невигадливі. В стіні палав великий камін, і в кімнаті було тепло, втім, не настільки, щоби людині, викликаній негайно з кімнати, за порогом стало би холодніше. Слуги в лівреях принесли (уп, хліб, сир, і розмова зайшла про книги та музику. Раптом лорд Аґельмар помітив, що гості з Емондового Лугу не залучені до розмови. Як гостинний господар, він поставив їм кілька обережних запитань, що мали на меті їх розважити та розговорити.

Невдовзі Ранд зрозумів, що всі вони навперебій розповідають про Емон-дів Луг та Межиріччя. Він мусив зупиняти себе, аби не наговорити зайвого. Хлопець сподівався, що й інші пильнують за своїми словами, а надто Мет. Лише Найнів поводилася стримано, мовчки їла та пила.

— У нас у Межиріччі є пісня, — сказав Мет, — яка називається «Повернення додому з Тарвінової ущелини». Останні слова він уже договорював невпевнено, зрозумівши, що згадав, про що всі уникають говорити, та Аґельмар тактовно згладив незручну ситуацію.

— Нічого дивного. Майже кожна земля упродовж багатьох років посилала своїх воїнів стримувати набіги з Гнилолісся.

Ранд перезирнувся з Метом та Перрином. Мет самими губами проказав: — Манетерен.

Аґельмар наказав щось пошепки одному з прислужників, доки інші прибирали зі столу, відтак цей чоловік зник і повернувся з бляшаною коробкою та глиняними люльками для Лана, Лояла та лорда Аґельмара.

— Тютюн з Межиріччя, — зауважив володар Фал Дари, коли усі набили собі люльки. — Туди не так просто дістатися, але тютюн цього вартує.

Поки Лоял та два старші чоловіки із насолодою пихкали люльками, Аґельмар подивився на оґіра:

— Вас щось непокоїть, Будівничий. Сподіваюся, це не Туга вас опосіла? Як давно ви залишили стпеддін/?

— Це не Туга. Я не так давно пішов зі стеддінгу, — знизав плечима Лоял. Блакитно-сива стрічка диму над його люлькою закрутилася над столом спіраллю, повторюючи рух його руки. —Я очікував... я сподівався... що гай все ще існує. Що залишилось хоч щось на згадку про Мафал Дадаранелл.

— Кісерай ті Ваншо, — промовив Аґельмар тихо. — Траллоцькі війни лишили по собі лише спогади, Лояле, сину Арента, і людей, яким треба було жити далі. Вони не могли повторити витворів Будівничих, і мені це не під силу. Ті витончені лінії та візерунки, що виходили з-під ваших рук, недосяжні ні очам, ані рукам людей. Можливо, ми хотіли уникнути жалюгідної імітації, бо вона лише б кожної миті й на кожному кроці нагадувала нам про те, що ми втратили. В простоті теж присутня краса, хоч і інша, краса однієї лінії на своєму місці, краса однієї квітки на скелях. Суворість каменя робить цю квітку ще безціннішою. Ми намагаємося не повертатися думками повсякчас до того, що ми втратили. Такого тягаря не витримає і найміцніше серце.

— «Пелюстка ружі на воді лежить, — процитував Лан неголосно. — Пірнає зимородок в озеро стрілою. Життя й краса вирують серед смерті».

— Так, — сказав Аґельмар. — Мені теж завжди здавалося, що ці рядки символізують саме це.

Аґельмар і Лан обмінялися ґречними кивками.

Лан цитує вірші * Він наче та цибулина: щоразу, коли Ранд гадав, що знає чи не все про Охоронця, він дізнавався, що є ще один шар, і ще один, і ще.

Лоял задумливо нахилив голову.

— Можливо, я теж надто багато живу тим, чого вже нема. Але гаї були чудові. — Але він дивився на аскетичну кімнату так, наче бачив її вперше, наче раптом побачив речі, на які варто подивитися.

До кімнати зайшов Інґтар, вклонився лорду Аґельмару:

— Перепрошую, лорде, але ви наказували повідомляти, якщо відбуватиметься щось незвичне, хай навіть якась дрібниця.

— Так. А що сталося?

— Саме дрібниця, лорде. До міста намагався проникнути чужинець. Не з Шайнару. Судячи з вимови, луґардієць. Принаймні звідти родом. Коли вартові на Південній брамі спробували допитати його, він утік. Бачили, як він зник у лісі. Але незабаром його спіймали, коли він переліз через міську стіну.

— Дрібниця! — Аґельмар рвучко підвівся, рипнувши стільцем.—Мире! Варта на вежі виконує свої обов’язки так недбало, що до стін може підібратися хто завгодно, а ти називаєш це дрібницею?

— Він божевільний, лорде. — У голосі Інґтара пролунав забобонний страх. — Світло захищає безумців. Можливо, Світло затуманило очі вартовим, і це дозволило йому дістатися стіни. Звісно, від бідолашного божевільного не може бути жодної шкоди.

— Його затримали? Добре. Приведіть його до мене. Негайно — Інґтар уклонився і вийшов, а Аґельмар повернувся до Морейн: — 3 нашого дозволу, Айз Седай, я повинен із цим розібратися. Можливо, це лише нещасний ша-ленець, розум якого засліплений Світлом, але... Два дні тому п’ятьох наших підданих схопили, коли вони вночі намагалися перепиляти завіси на воротах для коней. Дрібничка, але цього вистачило б, аби траллоки потрапили до міста. — Він скривив рота. — Гадаю, вони були Друзями Морока, хоч мені важко думати так про будь-кого з шайнарців. Люди розірвали їх на шматки, перш ніж вартовим вдалося їх затримати, тому мені вже не дізнатися, хто вони були. Якщо вже шайнарці можуть бути Друзями Морока, то я повинен бути особливо пильним щодо чужоземців. Такі тепер часи. Якщо ви хотіли би відпочити, я накажу провести вас до ваших кімнат.

— Друзі Морока не знають ані кордонів, ані кровних зв’язків, — мовила Морейн. — Вони є в кожній землі, але не належать жодній. Мені теж важливо побачити цю людину. Візерунок утворює павутиння, лорде Аґельмаре, але ще невідомо, якою буде остаточна форма цього Павутиння. Вона може і обплутати світ, а може розплутатися і пустити Колесо на нове плетіння. На цьому рубежі навіть дрібниці можуть вплинути на форму Павутиння. На цьому рубежі я маю бути уважною навіть до дрібничок, що випадають зі звичайного ходу подій.

Аґельмар кинув погляд на Найнів та Еґвейн:

— Воля ваша, шановна Айз Седай.

Повернувся Інґтар з двома вартовими, озброєними довгими алебардами, які конвоювали чоловіка, що радше скидався на розпотрошений лантух зі сміттям. Обличчя у нього було чорне від бруду, заросле кошлатою бородою, довге волосся масне та сплутане. Коли чоловіка заштовхнули до кімнати, його запалі очиці так і забігали туди й сюди. Від нього тхнуло кислятиною та прогірклим жиром. Ранд нахилився вперед, уважно вдивляючись крізь шари бруду у це обличчя.

— Ви не маєте права мене хапати, — заскиглив замурза. — Я лише нещасний злидар, забутий Світлом, який шукає, як і будь-хто інший, місця, де можна заховатися від Тіні.

— Порубіжні землі — дивне місце, аби шукати притулку від... — розпочав був Аґельмар, але Мет не дав йому договорити:

— Крамар!

— Це Падан Фейн, — кивнув, погоджуючись, Перрин.

— Жебрак, — промовив Ранд, раптом охрипнувши. Він відкинувся назад, наштовхнувшись на погляд Фейна, що спалахнув ненавистю. — Це він розпитував про мене в Кеймліні. Це мав бути він.

— Отже, виходить, це стосується вас, Морейн Седай, — задумливо промовив Аґельмар.

— Боюся, так, — кивнула Морейн.

— Я не хотів, — залився слізьми Фейн. Сльози промивали рівчаки у бруді, що вкривав його обличчя, але змити бруд вони були безсилі. — Він змусив мене! Змусив! Своїми вогняними очима! — Ранд здригнувся. Мет сунув руку під куртку, без сумніву, знову стискаючи кинджал з Шадар Ло-ґота. — Перетворив мене на свого пса! На гончака, котрий біжить по сліду, не знаючи перепочинку! Навіть коли я стану йому непотрібний і він викине мене, я залишуся його псом... лише псом.

— Це стосується нас усіх, — суворо промовила Морейн. — Чи знайдеться місце, де я могла би поговорити з ним наодинці, лорде Аґельмаре? — Губи у неї смикнулися, склавшись у гримасу огиди. — І накажіть його спершу вимити; можливо, мені доведеться його торкатися.—Аґельмар кивнув і тихо віддав розпорядження Інґтару. Той уклонився і зник за дверима.

— Я не піддамся! — Голос належав Фейну, але він більше не рюмсав, у його словах звучали пиха та впертість. Він розпрямив зігнуту спину. Відкинувши голову, прокричав кудись у стелю: — Ніколи більше! Я — не — піддамся! — Він кинув на Аґельмара такий погляд, наче стояв у супроводі не конвою, а почту, а лорд Фал Дари не тримав його у полоні, а був йому рівнею. Голос його набув єлейності та вкрадливості. — Сталася помилка, Великий Лорде. Іноді я перебуваю під дією чар. Але це скоро минеться. Так, незабаром я з цим упораюсь. — Він зневажливо тицьнув пальцем у лахміття, що було на ньому. — Хай це не вводить вас в оману, Великий Лорде. Мені довелося маскуватися, аби мене не зупинили, а подорож була довгою та важкою. Але нарешті я дістався до тих земель, де люди все ще розуміють небезпеку Ба’алзамона, де люди все ще протистоять Мороку.

Ранд дивився на нього, не вірячи своїм очам. Голос належав Падану Фейну, але такі слова не міг казати крамар, якого він знав.

— Отже, ви прибули сюди, бо ми тут боремося з траллоками, — промовив Аґельмар. — І ви така важлива персона, що хтось хоче вас зупинити. А ось ці люди кажуть, що ви — крамар на ім’я Падан Фейн, і що ви їх переслідуєте.

Фейн завагався. Він кинув погляд на Морейн і швидко відвів очі. Оббіг поглядом мандрівників з Емондового Лугу і знову подивився на Аґельмара. Ранд бачив у нього в очах і страх, і ненависть. Але коли Фейн заговорив знову, голос у нього був незворушний.

— Падан Фейн — це одна з личин, котрі я змушений носити впродовж багатьох років. Мене переслідують Друзі Морока, бо я навчився боротися з Тінню. Я можу показати вам, як завдати йому поразки, Великий Лорде.

— Ми робимо все, що в людських силах, — сухо відказав Аґельмар. — Колесо плете так, як Колесо хоче, але ми б’ємося з Мороком ледь не з часів Світотрощі, і ми вже якось обійдемося без того, щоби нас нявчали крамарі, як це робити.

— Великий Лорде, ваша могутність не викликає сумнівів, але чи вистачить її, аби вічно протистояти Мороку? Хіба іноді вам не доводиться лише оборонятися? Не візьміть мої слова за зухвалість, Великий Лорде, але зрештою він вас зітре на порох. Я знаю, повірте мені. Але я можу показати вам, як звільнити ваші землі від Тіні, Великий Лорде. — Голос його став ще більш вкрадливим, але водночас у ньому лунала й пиха. — Якщо ви спробуєте пристати на мою раду, ви самі це побачите, Великий Лорде. Ви очистите свою країну. Саме ви, Великий Лорде, зможете це зробити, варто тільки спрямувати свою силу туди, куди треба. Не дозволяйте Тар Балону упіймати вас у їхні тенета, і ви зможете врятувати світ. Великий Лорде, ви увійдете в історію як людина, що здобула остаточну перемогу для світла.

Вартові не зрушили з місця, але так стисли довгі ратища алебард, наче чекали, що їм доведеться пустити їх у хід.

— Як на крамаря, він про себе надто високої думки, — кинув Аґельмар Ланові через плече. — Гадаю, Інґтар правий. Ця людина божевільна.

Очі Фейна люто звузилися. Але голос його залишався спокійним:

— Великий Лорде, я розумію, що мої слова можуть здатися комусь манією величі, але вам варто лише...

Він замовк на півслові і позадкував, бо Морейн підвелася й повільно пішла до нього, обходячи стіл. Тільки те, що вартові заступили йому шлях алебардами, завадило Фейнові позадкувати аж до виходу з кімнати.

Зупинившись за Метовим стільцем, Морейн поклала руку юнакові на плече і, нахилившись, шепнула щось йому на вухо. Ніхто не чув, що саме вона сказала, але напруженість полишила його обличчя і він витяг руку з-під куртки. Айз Седай пішла далі й зупинилася поряд із Аґельмаром, навпроти Фейна. Крамар знову зіщулився.

— Я ненавиджу його, — пробелькотів він. — Я хочу від нього звільнитися. Знову хочу ходити у Світлі. — Плечі у нього заходили ходором, і сльози знову покотилися обличчям, ще рясніші, ніж раніше. — Він змусив мене це робити.

— Боюся, що він більше, ніж просто крамар, лорде Аґельмаре, — промовила Морейн. — Менший за людину, гірший за будь-якого мерзотника, значно небезпечніший, ніж ви можете собі уявити. Вимити його можна буде після того, як я з ним поговорю. Не слід гаяти ані хвилини. Ходімо, Лане.

Загрузка...