Око Світу

РОЗДІЛ 45

ЩО СКРАДАЄТЬСЯ В ТІШ

Світла їхніх ліхтарів вистачило саме настільки, аби висвітити самісінький краєчок того боку провалля: він виступав з темряви велетенськими поламаними зубами. Кінь Лояла нервово вдарив копитом, і хиткий крайній камінь відірвався й полетів униз, у непроглядну безодню. Якщо камінь десь і вдарився об дно, Ранд цього не почув.

Він обережно підвів Гнідана ближче до провалу, висунув ліхтар на жердині вперед і опустив його донизу. Внизу, скільки сягало світло, нічого не було. Та сама чорнота, що й над головою — непроникна, вона наче ножицями обрізала світло. Якщо там і було якесь дно, воно могло бути за тисячу футів. Або ж його взагалі могло не бути. Але, з іншого боку, тепер він міг роздивитися, на чому тримався міст. Ані на чому. Камінь завтовшки менше спана, і нічого під ним. Тобто абсолютно нічого.

Раптом камінь під його ногами здався хлопцю тонким, наче аркуш паперу, і безодня потягла його у свою чорноту. Ліхтар на жердині, наче важезний тягар, у будь-яку мить здатний був витягти його з сідла. У голові запаморочилось, і він обережно змусив гнідого позадкувати.

— То це сюди ви привели нас, Айз Седай? — не витримала Найнів. — І лише для того, аби ми пересвідчилися, що попри все нам треба повертатися До Кеймліна?

— Нам не доведеться повертатися, — промовила Морейн. — Принаймні не до Кеймліна. На Шляхах до потрібного місця можна дістатися рідними дорогами. Нам треба лише повернутися назад до того місця, де Лоял зможе знайти іншу дорогу, що виведе нас до Фал Дари. Лояле? Лояле!

Оґір з видимим зусиллям відірвався від споглядання провалу:

— Перепрошую? А-а-а... Так, Айз Седай, я можу знайти інший маршрут. Але... — Погляд його знову впав на розколину, вуха засмикалися. — Але я й уявити собі не Міг, що попсування зайшло так далеко. Якщо руйнуються навіть мости, може трапитися, що я не зумію знайти дороіу, яка вам потрібна. Може статися, що я навіть не знайду дороги назад. Можливо, саме зараз мости руйнуються у нас за спиною.

— Повинна бути дорога, — мовив Перрин глухо. Здавалося, його очі акумулювали світло й спалахували золотавим вогнем. Вовк, загнаний в тісний кут, ошелешено подумав Ранд. Ось на кого він схожий.

— Все буде так, як плете Колесо, — мовила Морейн, — але навряд чи попсування розповсюджується так швидко, як ви побоюєтеся. Подивіться на цей камінь, Лояле. Навіть я можу сказати, що він розламався уже дуже давно.

— Так, — подумавши, проказав Лоял. — Так, Айз Седай. Я це бачу. Тут нема дощу чи вітру, але цьому руйнуванню принаймні років десять. — Він кивнув, полегшено посміхаючись, такий утішений цим відкриттям, що на мить навіть забув про свої страхи. А тоді оґір озирнувся навкруги й ніяково пересмикнув плечима: — Я міг би легше знайти дороги до інших місць. Чому саме Мафал Дадаренелл? Може, Тар Валон, наприклад? Або стеддінґ Шанґтай. Від попереднього острова до Тар Балона лише три мости. Сподіваюсь, старійшини тепер захочуть говорити зі мною.

— Фал Дара, Лояле, — твердо відказала Морейн. — Око Світу лежить позаду Фал Дари, а ми маємо дістатися до Ока.

— Фал Дара, — неохоче погодився оґір.

Коли загін повернувся на острів, Лоял узявся досконально вивчати віху, вкриту письмом, і поринув у це заняття, низько спустивши кошлаті брови та щось бурмочучи собі під ніс. Незабаром він уже вголос розмовляв лише із собою, бо перейшов на оґірську. Ця інтонаційно багата і напрочуд розвинута мова лунала наче пташиний спів. Ранд дивувався, що істоти такого велетенського зросту і такої статури мають таку співочу мову.

Нарешті оґір кивнув. Ведучи загін до обраного мосту, він обернувся і ще раз сумно подивився на інший вказівний стовп.

— Лише три переходи до стеддінґу Шанґтай... — Оґір зітхнув, але повів загін без зупинок і, проминувши два мости, повернув на третій. Він знову з жалем озирнувся, хоча міст до його домівки вже давно зник у пітьмі.

Ранд підігнав свого гнідого до оґіра.

— Лояле, коли все це скінчиться, ви покажете мені свій стеддін/, а я покажу вам Емондів Луг. Але ми в жодному разі не підемо Шляхами. Ми підемо пішки або поїдемо верхи, навіть якщо доведеться мандрувати ціле літо.

— А ви вірите, що це колись скінчиться, Ранде?

— Але ж ви сказали, що подорож до Фал Дари забере у нас два дні, — здивовано поглянув на оґіра Ранд.

— Я маю на увазі не Шляхи, Ранде. Усе інше. — Лоял озирнувся на Айз Седай, яка тихо перемовлялася з Ланом, тримаючись з ним плече в плече. — Чому ви гадаєте, що це скінчиться хоч колись?

Мости, похилі підйоми та спуски йшли один за одним. Інколи від чергового дороговказу бігла в темряву біла смужка, така сама, яка відходила від Шляхової брами в Кеймліні. Ранд помітив, що не лише він з цікавістю, а, може, й із жалем, проводжає очима ці лінії. Кожна з них закінчувалася Брамою, ворітьми, що відчинялися у світ, де було небо, сонце і вітер. Навіть вітер зараз був би розрадою. Під гострим поглядом Айз Седай усі відвертали очі від білих смуг. І не лише Ранд озирався й дивився в темряву, хоч і острів, і дороговказ давно вже розчинилися в ній.

Ранд саме почав позіхати, коли Морейн оголосила, що на одному з островів вони зупиняються на ночівлю. Мет, поглянувши на темряву навкруги, голосно фиркнув, але зіскочив з коня так само прудко, як і решта. Лан і хлопці розсідлали та стриножили коней, а Найнів та Еґвейн тим часом налаштували невеличку масляну пічку, аби скип’ятити чай. Пічечка скидалася на цоколь ліхтаря, і нею, за словами Лана, користалися Охоронці у Гнилоліссі, де було небезпечно розкладати вогнище. З одного з кошелів, що вони зняли зі спини в’ючного коня, Лан добув триноги, і вони розставили ліхтарі з жердинами навколо свого імпровізованого табору.

Лоял вивчав дороговказ ще з хвилину, а тоді всівся долу, схрестивши ноги, і провів долонею по запорошеному, побитому вісштнями каменю.

— Колись на островах багато чого росло, — сумно промовив він. — Усі книги кажуть про це. Тут була зелена трава, і спати на ній було так затишно, наче на м’якій перині. До припасів, що подорожні мали з собою, завжди можна було додати яблука, або сливи, або дзвінчастики — фруктових дерев тут вистачало, і на них завжди були плоди, солодкі, соковиті, стиглі, хоч яка пора року була б у світі.

— Тут нема на що полювати, — пробурмотів Перрин, і, схоже, сам здивувався на такі свої слова.

Еґвейн подала Лоялу горнятко з чаєм. Він узяв його і задумливо на нього втупився, наче сподіваючись відшукати в його глибинах фруктові дерева.

— Ви що, не збираєтесь виставляти вартових? — поцікавилася Найнів У Морейн. — Тут точно водиться щось гірше за щурів. Якщо я навіть нічого не бачу, я це відчуваю.

Айз Седай потерла пальці, наче до них пристав якийсь бруд.

— Ви відчуваєте попсування, якого зазнала Сила, котра створила Шляхи. Я не звертатимуся до Єдиної Сили тут, на Шляхах, якщо тільки не змушена буду це зробити. Попсування настільки сильне, що неминуче забруднить усе, хай що б я зробила.

Після цих слів усі стали такими ж мовчазними, як Лоял. Лан узявся їсти, роблячи це методично, наче підкидав дрова у багаття. Видно було, що їжа для нього важлива як засіб підтримати енергію у своєму тілі. Морейн теж їла старанно, і так охайно, наче вона не сиділа на голому камені у самому серці порожнечі. А от Ранд лише відщипував шматочки хліба та сиру. Вогню в крихітній пічечці вистачало лише для того, щоби закип’ятити воду на чай, проте хлопець присунувся до вогню так близько, наче той міг його зігріти. Він відчував плечі Мета і Перрина. Усі згромадилися навколо пічки. Мет забув про хліб, сир та м’ясо, що були у нього в руках, Перрин теж проковтнув хіба шматочок і відклав свою олов’яну тарілку. Похмурий настрій все сильніше опановував мандрівниками, і всі намагалися не підводити очей, аби не бачити темряви довкола.

Морейн їла, а сама уважно придивлялася до супутників. Нарешті вона відклала тарілку та промокнула губи серветкою.

— Можу сказати вам щось утішне. На мою думку, Том Меррилін не загинув.

— Але ж... щезник... — гостро поглянув на неї Ранд.

— Мет розповів мені, що трапилося в Біломості, — відказала Айз Седай. — Тамтешні мешканці згадували про менестреля, але ніхто з них не сказав, що він загинув. Гадаю, вони б розповіли, що менестреля вбито. Бі-ломостя не таке вже велике, а менестрель не така вже дріб’язкова фігура. До того ж Том — частина того Візерунка, що плететься навколо вас трьох. Надто важлива частина, аби перетяти цю нитку, не давши їй витися далі.

Надто важлива? Звідки Морейн може знати?.. Уголос він запитав: — Це вам Мін сказала? Вона бачила щось про Тома?

— Вона багато чого бачила, — сухо відказала Морейн. — Про вас усіх. Хотіла б я розуміти хоча б половину з того, що вона бачила. Але цього не розуміє й вона сама. Старі бар’єри падають. Але незалежно від того, стосується побачене Мін минулого чи майбутнього, вона бачить правду. Ваші долі пов’язані між собою. І доля Тома Мерриліна теж.

Найнів пирхнула зневажливо й налила собі ще чашку чаю.

— Не розумію, як вона могла побачити щось про нас усіх, — проказав Мет, єхидно усміхаючись. — Мені пригадується, що вона майже весь час витріщалася на Ранда.

Еґвейн вигнула брову:

— Ось як? А мені ви про це нічого не казали, Айз Седай.

Ранд зиркнув на дівчину. Вона не дивилася на нього, але голос у неї був підкреслено байдужий.

— Я говорив з нею, — сказав він. — Лише один раз. Вона одягається як хлопець, і волосся у неї не довше за моє.

— Ти говорив з нею. Один раз, — повільно кивнула Еґвейн.

Уникаючи дивитися на Ранда, вона піднесла чашку до рота.

— Ця Мін — просто одна зі служниць у корчмі в Бейрлоні, — зауважив Перрин. — їй далеко до Арама.

Еґвейн похлинулася чаєм.

— Надто гарячий, — пробурмотіла вона.

— Хто такий Арам? — поцікавився Ранд.

Перрин посміхнувся, й усмішка його нагадувала посмішку Мета, коли тому вдавалася якась його витівка. Він сховав обличчя, піднісши до рота чашку з чаєм.

— Один із Мандрівного народу, — відповіла Еґвейн недбалим тоном, але на щоках у неї розквітли червоні плями.

— Один із Мандрівного народу, — закрадливо повторив Перрин. — Але він танцює, наче птах. Хіба не так ти казала, Еґвейн? Що танцювати з ним — наче літати з птахом?

Еґвейн рішуче відставила чашку.

— Не знаю, може, ви всі і не втомилися, але я хочу спати.

Коли вона загорнулася в ковдри, Перрин підштовхнув Ранда ліктем і підморгнув. Ранд відчув, що розпливається у посмішці. Згоріти мені, якщо я цього разу не у виграші. Хотів би я знати стільки про жінок, як Перрин.

— Може, Ранде, — хитро сказав Мет, — тобі варто розповісти Еґвейн про ту фермерську доньку, Елс Ґрінвелл.

Еґвейн підвела голову, подивилася на Мета, а тоді перевела очі на Ранда.

Він поспіхом узявся розгортати власні ковдри:

— Мені здається, саме час трохи поспати.

Тепер уже всі межиріченці розгортали свої ковдри, і Лоял також. Морейн сиділа, неквапно потягуючи чай, і Лан теж. Охоронець мав такий вигляд, наче його взагалі не хилило до сну. Втім, як і завжди.

Хоча всі мандрівники і повкладалися спати, проте ніхто не хотів відсуватися вбік від інших. Накрившись ковдрами, вони утворили якусь подобу невеличких пагорбів із пічкою в центрі.

— Ранде, — пошепки поцікавився Мет, — а що у тебе було з тією Мін? Я її майже не роздивився. Вона здалася мені гарненькою, але ж вона, мабуть, така стара, як наша Найнів.

— А як там Елс? — озвався з іншого боку від нього Перрин. — Вона симпатична?"

— Кров та попіл, — буркнув Ранд, — мені що, не можна і з дівчиною поговорити? Ви обидва нічим не кращі за Еґвейн.

— Як сказала би Мудриня, — глузливо зауважив Мет, — пильнуй за язиком. Ну, якщо ти не хочеш про це говорити, я спробую трохи поспати.

— Добре, — буркнув Ранд. — Це перші розумні слова, які я почув від тебе.

Утім, сон не поспішав до нього. Як Ранд не крутився, а лежати на камені було твердо, і він відчував крізь ковдру кожну заглибину. Не було жодної можливості уявити себе в будь-якому місці, а не на Шляхах, створених чоловіками, які зруйнували Світ, заплямованими Мороком. Перед його очима стояв зруйнований міст, під яким була лише безодня.

Повернувшись на бік, він побачив, що Мет дивиться на нього, а якщо точніше — крізь нього. Про кепкування вони забули, коли довкола їх облягла темрява. Він повернувся на інший бік і побачив, що Перрин теж лежить із розплющеними очима. Обличчя у нього було не таке налякане, як у Мета, але руки він склав на грудях і великі пальці майже непомітно вибивали тривожний дріб.

Морейн обійшла усю їхню громадку, опускаючись на коліна біля голови кожного і щось тихо промовляючи. Ранд не чув, що вона сказала Перрину, але той припинив барабанити пальцями. Згодом вона нахилилася і над Рандом, майже торкаючись його щокою, і тихим, заспокійливим голосом промовила:

— Навіть тут твоя доля тебе береже. Навіть Морок не може цілковито змінити Візерунок. Ти в безпеці від нього, доки я поруч. Сни твої безпечні. Хай лише на час, але вони безпечні.

Коли вона пішла далі й схилилася над Метом, Ранд подумав: невже вона насправді гадає, що досить сказати йому, що він у безпеці, і він у це повірить? Але дивним чином хлопець почувався у безпеці; принаймні у більшій безпеці, ніж раніше. Міркуючи над цим, він ковзнув у сон і спав без сновидінь.

Розбудив їх Лан. Ранд не знав, чи Охоронець узагалі спав, але втомленим він не виглядав. Він виглядав навіть свіжішим, ніж ті, що проспали кілька годин на твердому камені. Морейн дала їм трохи часу приготувати чай, але лише по чашці. Вони поснідали на ходу, Лоял і Охоронець їхали попереду. їжа була та сама, що й завжди: хліб, м’ясо та сир. Ранду спало на думку, що незабаром він на хліб, м’ясо та сир не зможе навіть дивитися.

Невдовзі по тому, як з пальців було злизано останні крихти, Лан тихо сказав:

— Хтось іде за нами. Чи щось.

Загін саме знаходився на середині мосту, й обидва його кінці ховалися в темряві.

Мет рвучко висмикнув стрілу зі свого сагайдака і, перш ніж хтось встигнув його зупинити, пустив її в темряву, що розстелялася позаду.

— Такі знав, що не треба було мені цього робити, — пробурмотів Лоял. — Ніколи не треба мати справи з Айз Седай поза стпеддін/ом.

Мет не встиг випустити другу стрілу, бо Лан поштовхом опустив його лук.

— Припини це, ти, сільський дурнику. Ми ніяк не взнаємо, хто це.

— ...Це єдине місце, де вони безпечні, — продовжував оґір.

— Що може бути в такому місці, крім чогось лихого? — обурено вигукнув Мет.

— ...Так завжди казали старійшини, і мені варто було до них прислухатися.

— Тут є ми, наприклад, — сухо зауважив Охоронець.

— Може, це ще якийсь мандрівник, — з надією в голосі промовила Еґвейн. — Може, це оґір.

— В оґіра вистачило би клепки не потикатися до Шляхів, — простогнав Лоял. — У будь-якого оґіра, крім Лояла, у якого взагалі жодної клепки у мізках нема. Старійшина Гамен завжди так казав, і він мав рацію.

— Що ти відчуваєш, Лане? — запитала Морейн. — Це хтось із прислужників Морока?

Охоронець повільно похитав головою.

— Не знаю, — промовив він так, наче це неабияк його дивувало. — Не можу сказати. Можливо, через Шляхи, через їхнє попсування. Усе тут відчувається не так, як має бути. Але хай хто це такий, чи що це таке, воно не намагається нас наздогнати. На попередньому острові воно ледь не наткнулося на нас і мусило перебігти мостом назад, аби залишатися на відстані. Якщо я трохи відстану від вас, я можу захопити його зненацька і подивитися, що воно таке.

— Якщо ви відстанете від нас, Охоронцю, — твердо сказав Лоял, — то до кінця свого життя блукатимете Шляхами. Навіть якщо ви вмієте читати оґірське письмо, я ніколи не чув і не читав про людину, якій вдалося би дістатися далі першого острова без провідника-оґіра. Ви можете читати оґірською?

Лан знову похитав головою, а Морейн сказала:

— Доки він чи воно нас не чіпає, ми його не чіпатимемо. Ми не маємо часу. Часу зовсім нема.

Коли вони з’їхали з мосту на наступний острів, Лоял сказав:

— Якщо я нічого не плутаю, на останньому дороговказі зазначалося, Що звідси йде дорога до Тар Валона. Не більше половини дня, і ми будемо там. Це значно коротший шлях, ніж шлях до Мафал Дадаранелла. Я впевнений, що...

Він замовк, бо у світлі ліхтарів стало видно дороговказ. Біля верхівки було вибито знаки, гострі, кутасті, глибокі, що зяяли ранами на камені. І одразу з Лана злетіла вся його удавана неуважність. Він залишився сидіти в сідлі, як і сидів, прямо й нерухомо, але у Ранда з’явилося відчуття, що Охоронець бачить усе, що робиться навколо нього, вчуває навіть, хто з них як дихає. Лан об’їхав дороговказ по колу, тоді ще раз, і ще, і кола все розширювались. Він тримався так, наче готувався до того, що на них можуть напасти, або сам готувався атакувати.

— Це багато чого пояснює, — тихо зауважила Морейн, — і це мене лякає. Я мусила здогадатися раніше. Попсуття, пляма. Я мусила здогадатися.

— Здогадатися про що? — не витримала Найнів, а Лоял додав:

— Що це? Хто це зробив? Я ніколи не бачив такого і про таке не чув.

Айз Седай спокійно повернулася до них:

— Траллоки. — Вона не звернула уваги на перелякані зойки. — Або щезники. Це траллоцькі руни. Траллоки дізналися, як потрапляти на Шляхи. Мабуть, саме так їм вдалося потрапити до Межиріччя непоміченими: через Шляхову браму в Манетерені. А в Гнилоліссі є принаймні одна Брама. — Вона пошукала очима Лана, перш ніж говорити далі; Охоронець від’їхав на таку відстань, що було помітно лише слабку пляму світла від його ліхтаря. — Манетерен було зруйновано, але Браму майже неможливо зруйнувати. Саме так щезникам удалося зібрати невеличке військо навколо Кеймліна, і при цьому в усіх землях, що лежать між Гнилоліссям та Андором, не забили тривогу. — Вона помовчала, задумливо поклавши палець на вуста. — Але всі дороги їм ще невідомі, інакше вони ринули б у Кеймлін через ту Браму, якою скористалися ми. Так.

Ранд здригнувся. Піти Шляхами, аби знайти там траллоків, що чекають на тебе в пітьмі — сотні, можливо, тисячі велетенських потвор із напів-людськими обличчями; почути жахливе гарчання, коли вони вистрибнуть з темряви, аби тебе вбити. Чи ще щось гірше.

— їм не так просто користуватися Шляхами, — озвався Лан. Ліхтар його світився хіба спанів за двадцять від тих, хто залишився біля дороговказу, але здавався тьмяною розпливчастою кулькою, наче був далеко-далеко. Морейн попростувала до Охоронця, решта потяглися за нею. Коли Ранд побачив знахідку Охоронця, то пошкодував, що шлунок у нього не цілковито порожній.

На підніжжя одного з мостів, що відходили з острова, хвилею накотилася скам’яніла орда траллоків. Вони застигли, піднявши гачкуваті сокири і схожі на коси мечі. Сірі, побиті віспинами, наче довколишнє каміння, гігантські тіла наполовину вгрузли в набухлу кам’яну поверхню, що взялася бульбашками. Деякі з бульбашок потріскали, показуючи те, що всередині — напівзвірячі морди, ще й ще, навіки перекошені від жаху. Ранд почув, що позаду хтось блює, і зусиллям волі змусив себе не приєднатися до нього. Ця смерть була надто жахливою навіть для траллоків.

За кілька футів позаду траллоків міст уривався. Поруч валявся вказівний стовп, потрощений на тисячу уламків.

Лоял обережно зліз з коня, не відводячи очей від траллоків, наче боявся, що вони можуть ожити. Він поспіхом оглянув те, що залишилося від знака, піднявши металевий напис, що раніше був інкрустований у стовп, а тоді знову забрався в сідло.

— Це був перший міст на шляху звідси до Тар Балона, — повідомив він.

Мет витирав рота тильною стороною руки, відвернувши голову, аби не бачити траллоків. Еґвейн сховала обличчя в долоні. Ранд підвів свого коня до Бели та торкнувся плеча дівчини. Вона розвернулася в сідлі і, здригаючись, упала йому в обійми. Він теж відчував, що ось-ось затремтить, і стримався тільки тому, що обіймав дівчину.

— Добре, що ми йдемо не до Тар Балона, — промовила Морейн.

Найнів розвернулася до Айз Седай:

— Як ви можете ставитися до цього так спокійно?! Адже це могло трапитись і з нами!

— Можливо, — незворушно відказала Морейн, і Найнів так голосно заскрипіла зубами, що Ранд це почув. — Проте, більш вірогідно, — вела далі Морейн, наче нічого не помітивши, — що чоловіки, ті Айз Седай, що створили Шляхи, захистили їх, вбудувавши пастки на ставлеників Морока. У ті часи, ще до того, як напівлюдків і траллоків відтіснили до Гнилолісся, вони мали стерегтися їхніх нападів. У будь-якому випадку ми не можемо гаяти тут часу, а хоч який би шлях ми не обрали, назад чи вперед, він може мати на собі ще пастки. Отже, Лояле, чи ви знаєте, як дістатися до наступного мосту?

— Так. Так, ця частина знака залишилася неушкодженою, дякувати Світлу. — Вперше Лоял так само хотів швидше вирушити далі, як і Морейн. Він пустив свого коня скоком, перш ніж устиг доказати останнє слово.

Еґвейн не відпускала Рандової руки ще впродовж двох мостів. Йому було шкода, що потім вона нарешті її відпустила, пробурмотівши вибачення та силувано розсміявшись, і не тільки тому, що приємно було, що вона тримає його за руку. Він з’ясував для себе, що бути хоробрим легше, коли хтось потребує твого захисту.

Можливо, Морейн і вважала, що пастки на Шляхах налаштовані не на таких, як вони, проте тепер вона вела загін значно повільніше, зупиняючи його щоразу, коли треба було в’їжджати на міст чи з’їжджати з нього на острів. Вона висувала Альдіб уперед і витяіувала руку перед собою, наче випробовуючи повітря напомацки, і навіть Лоялу і Лану не дозволялося йти вперед без її дозволу.

Ранд мусив покладатися на Морейн і сподіватися, що вона помітить пастку, але попри те він напружував очі, вглядаючись в темряву, наче міг бачити далі, ніж на десять футів, і весь перетворився у слух. Якщо траллоки можуть користуватися Шляхами, то те, що переслідує їхній загін, цілком ймовірно може бути одним із посіпак Морока. А, може, й не одним. Лан сказав, що на Шляхах він не може знати точно. Але вони проходили міст за мостом, відтак перекусили просто в сідлах, тоді проїхали ще кількома мостами, а він чув лише порипування їхніх сідел, стук копит та іноді чиєсь кахикання чи тихеньке бурмотіння. Згодом він почув ще вітер, дуже віддалений, що гудів десь у чорноті. Він навіть не міг сказати, звідки долинав цей шум вітру. Спочатку Ранд узагалі подумав, що це лише його уява, та за якийсь час він уже був упевнений.

Добре буде знову відчути вітер, навіть якщо він холодний.

Раптом його осяяло:

— Лояле, хіба ти не казав, що на Шляхах вітру не буває?

Лоял натягнув повіддя й зупинив коня просто перед наступним островом. Схиливши голову набік, він прислухався. Обличчя оґіра повільно пополотніло, він облизав враз пересохлі губи.

— Мачин Шин, — хрипко прошепотів він. — Чорний Вітер. Хай осяє і збереже нас Світло. Це Чорний Вітер!

— Скільки залишилося мостів? — різко запитала Морейн. — Лояле, скільки ще мостів?

— Два. Гадаю, два.

— Тоді мерщій, — кинула вона, пускаючи Альдіб вскач у напрямку острова. — Знайдіть їх, хутко!

Читаючи напис на дороговказі, Лоял говорив, звертаючись чи то сам до себе, чи до кожного, хто його слухав:

— Вони виходили божевільні, вигукуючи щось про Мачин Шин. Хай допоможе нам Світло! Навіть ті, кого Айз Седай змогли зцілити, навіть вони... — Він поспіхом дочитав напис на камені й помчав галопом до обраного мосту, гукнувши: — Сюди!

Цього разу Морейн не стала перевіряти прочитане ним. Вона теж помчала галопом, змушуючи нестися вчвал і весь загін. Міст тремтів під копитами коней, ліхтарі шалено розгойдувалися над головами вершників. Лоял пробіг очима по наступному дороговкази та, наче на перегонах, розвернув свого коня, не давши йому навіть до кінця зупинитися. Вітер ревів усе іучніше, Ранд чув його навіть крізь тупіт копит по камінню. Чув, як у них за спиною котиться, наздоганяючи їх, скажений шквал.

Вони не гаяли часу біля останнього дороговказе. Щойно у світлі ліхтарів забіліла смуга, що пролягла від нього, вони розвернулися в цьому напрямку і помчали все тим самим шаленим галопом. Острів зник позаду, і тепер перед їхніми очима був лише сірий, побитий віспинами камінь. А ще біла смута. Ранд дихав так важко, що вже й сумнівався, чи продовжує він чути вітер.

З темряви виступила Брама, вкрита різьбленням — лоза та листя. Вона стояла самотньо в темряві — крихітний шматочок стіни, загубленої серед ночі. Морейн нахилилася вперед, тягнучись до різьбленого візерунка, і раптом відсахнулася.

— Листок Авендесора зник! — промовила вона. — Ключа нема!

— Світло! — загорлав Мет. — Кляте Світло!

Лоял відкинув голову назад і тужливо, якось по-совиному закричав.

Еґвейн торкнулася руки Ранда. Губи у неї тремтіли, але вона дивилася на нього мовчки. Він накрив її руку своєю, щиро сподіваючись, що не виглядає більш нажаханим, ніж вона. Хоча й почувався нажаханим. Позаду, там, де залишився останній дороговказ, нестямно завивав вітер. Ранд був майже впевнений, що чує голоси в цьому витті, голоси, що викрикують паскудства, і хоча він розумів не більше половини, цього вистачало, аби жовч підступила йому до горла.

Морейн виставила перед собою жезл, і з кінця його жбухнув вогонь. Це не було те чисте, біле полум’я, що його Ранд уперше побачив ще в Емондовому Лузі, а тоді — у битві на підступах до Шадар Лоґота. Полум’я відсвічувало хворобливою жовтизною, і в ньому роїлися чорні цятки, наче пластівці сажі Тонка цівка їдкого диму піднялася над вогняним язиком, змусивши Лояла зайтися кашлем, а коней — нервово затанцювати. Морейн твердою рукою штрихонула жезлом в Браму. Дим обідрав Рандові горлянку й обпік носа.

Камінь потік, наче масло, спопеляючи лозу та листя. Айз Седай рухала жезлом-факелом так швидко, як лише могла, проте прорізати отвір, достатньо великий, аби крізь нього міг вибратися назовні кожний вершник, було не так просто. Рандові здавалося, що смужка розплавленого каменю повзе по дузі, як равлик. За мить плащ на ньому затріпотів, наче його торкнувся перший подув вітру, і серце у нього впало.

— Я його чую, — тремтячим голосом промовив Мет. — Світло забирай, я його відчуваю!

Полум’я замиготіло й згасло, відтак Морейн опустила жезл.

— Зроблено, — промовила вона. — Наполовину зроблено.

Тонка лінія пробігла різьбленим каменем. Ранду здалося — ні, він побачив! — світло, неясне, але хоч як, а світло, що просочувалося крізь тріщину Але попри зроблений розріз, дві великі піварки, по одній у кожній стулці воріт, все ще трималися. Отвір був би достатнім, аби всі могли крізь нього вибратися, хоча Лоялу, може, й доведеться лягти на шию своєму коневі. Варто тільки прибрати ці дві кам’яні брили. Скільки важить кожна з них? Тисячу фунтів? Чи більше? Може, якщо ми всі наляжемо та штовхнемо... Може, нам вдасться повалити хоча б один із них, перш ніж вітер нас накриє. Порив вітру смикнув плащ на ньому. Ранд намагався не чути, що кричать голоси.

Морейн позадкувала, а Мандарб з Ланом, що зіщулився на сідлі, стрибнув уперед, просто на ворота. У мить зіткнення бойовий кінь вигнувся, виставивши вперед плече, як був навчений зустрічати ворожих коней під час битви. З тріском кам’яні брили вивалилися назовні, а Охоронець разом із Мандарбом вилетіли вслід крізь димчасте мерехтіння Брами. Надворі був ранок, і світло, що полилося всередину, було м’яке, пастельне, але Рандові здалося, наче в обличчя йому вдарив золотий блиск літнього полудневого сонця.

З того боку воріт Мандарб стишив свій біг, здавалося, що він ледь переступає ногами. Коли Лан розвертав його головою до Брами, Ранд не став зволікати. Він розвернув Белу мордою точно до воріт і з силою ляснув кобилу по кошлатому крупу. Еґвейн ледь устигла кинути на нього через плече розіублений погляд, а Бела вже несла її геть зі Шляхів.

— Всі вгору, хутко! — скомандувала Морейн. — Уперед! Мерщій!

Водночас Айз Седай, витягнувши руку з жезлом, спрямувала його в сторону останнього дороговказа. Щось вихопилося з його кінчика, наче рідке світло загусло у вогняний сироп, і гострий, наче спис, згусток, палахкочучи білим, червоним та жовтим, понісся в темряву, простромив її та вибухнув, розсипавшись на іскри, що виблискували, немов діаманти. Вітер завищав в агонії, заревів, наче поранений хижак. Тисячі шепотів, що ховалися в його глибинах, заревли, наче розкоти грому, почувся оскаженілий лемент, чіткіше залунали голоси — глузливі, облудні, сиплючи погрозами та обіцянками; Ранда занудило, як від того задоволення, що чулося в них, так і від напів-зрозумілого змісту їхніх слів.

Він ударив Гнідана в боки, приспішуючи того до пройми, де вже скуп-чилися інші, і разом з усіма пірнув у димчастий блиск. Як і раніше, він відчув крижаний холод, так наче повільно занурювався в холодне водоймище і холодна вода неспішно вгортала все його тіло, прибуваючи з нескінченно малою швидкістю. Як і попереднього разу, у хлопця виникло відчуття, що це занурення не скінчиться ніколи, а свідомість його тим часом шалено вирувала з перестраху, що вітер може накрити їх і тоді, коли мерехтіння утримує їх у собі.

Раптом холод зник, наче тріснула бульбашка, і Ранд опинився просто неба. Кінь під ним миттю помчав вдвічі швидше, тоді спотикнувся, і Ранд заледве не перелетів через його голову. Він щосили обхопив шию Гнідана обома руками. Поки Ранд знову всідався у сідлі, Гнідан струснувся і попрямував до інших коней так спокійно, наче нічого не сталося. Тут було холодно, але це не був холод Шляхової брами, а приємний, природний холод зимового дня, що повільно студив тіло.

Ранд щільніше загорнувся в плащ, не зводячи очей з тьмяного мерехтіння в отворі Брами. Поряд з ним Лан нахилився в сідлі уперед, тримаючи руку на руків’ї меча; і вершник, і кінь застигли в напрузі, ладні наступної миті кинутися назад, якщо Морейн не з’явиться негайно.

Ця Брама знаходилася посеред кам’яного розсипища біля підошви пагорба. Вона ховалася в густому чагарнику, але уламки воріт обламали частину голого потемнілого гілля. Кущі здавалися значно мертвішими за листя, різьблене на камені.

Туманна поверхня отвору повільно випнулася, наче на поверхню озера підіймалась химерна довгаста бульбашка. Бульбашка тріснула, і з неї з’явилася спина Морейн. Повільно, повільно постать Айз Седай та її дзеркальний відбиток розділилися і почали віддалятися одне від одного. Айз Седай, як і раніше, тримала перед собою жезл, а іншою рукою тягнула за собою за повід Альдіб. Біла кобила танцювала нажахано, косила очима. Не зводячи очей з Брами, Морейн потроху відступала назад.

Шляхова брама потемніла. Блискотливе мерехтіння стало тьмянішим, сивий серпанок спочатку перетворився на вугляно-сірий, а тоді на чорну пітьму, таку непроглядну, як серце Шляхів. Вітер, наче з далекої далечини, завив на тих, хто стояв перед Брамою, невидимі голоси застогнали, сповнені невгамовної спраги крові, голоду на біль, сповнені розпачу через крах своїх сподівань.

Ранду здавалося, що голоси нашіптують йому у вуха, на краю свідомості і в підсвідомості теж: Плоть така чудова, як чудово розривати шкіру, її краяти; краяти шкіру на ремені, як прекрасно сплітати шкіру в ремені; які прекрасні, які червоні краплини, що точаться; кров така червона, така червона, така солодка; солодкі стогони, прекрасні стогони, співучі стогони, стогніть вашу пісню, співайте ваші стогони...

Голоси шепотіли, віддаляючись, чорнота меншала, блякла, і Брама знову постала туманним мерехтінням у вирізаній в камені арці.

Ранд важко, судомно видихнув. І не він один; він почув, щп й решта видихнули полегшено. Еґвейн підвела Белу впритул до коня Найнів, і дві жінки обхопили одна одну руками, схиливши голови одна одній на плече. Навіть Лан, здавалося, відчув полегшення, хоча його кам’яне обличчя було незворушним, як завжди. Радше про це можна було здогадатися з того, як він сидів у сідлі, як він трохи розслабив плечі, поглянувши на Морейн, як він нахилив голову.

— Він не вирветься, — промовила Морейн. — Гадаю, не зможе вирватися; сподіваюся на це. Тьху! — Вона кинула жезл на землю і витерла руку об плащ. Чорний згар вкривав жезл аж до середини. — Попсування бруднить будь-що в цьому місці.

— Що це таке? — зажадала відповіді Найнів. — Що це було?!

Лоял подивився на неї збентежено:

— Мачин Шин, звісно. Що ж ще? Чорний Вітер, що краде душі.

— Але що таке цей вітер? — не вгавала Найнів. — Навіть траллока можна побачити, можна торкнутися, якщо тебе не знудить. Але це... — Її аж пересмикнуло.

— Він, найвірогідніше, залишився ще з Часів Безуму, — відповіла Морейн. — А, може, навіть з часів Війни Тіні, Війни Сили. Це щось таке, що ховалося в Шляхах так довго, що вже не змогло їх полишити. Ніхто, навіть оґіри, не знають, як далеко тягнуться Шляхи, як глибоко вони лежать. Цей вітер може навіть бути частиною самих Шляхів. Як уже казав Лоял, Шляхи — живі, а всі живі істоти мають паразитів. А, може, це щось, утворене внаслідок псування, щось, зроджене гниттям. Щось таке, що ненавидить життя та світло.

— Досить! — проридала Еґвейн. — Не хочу більше нічого чути. Я чула, що воно казало... — Вона замовкла, затремтівши.

— Попереду на нас чекають речі ще жахливіші, — тихо промовила Морейн. Ранду здалося, що вона не хотіла, щоб її почули.

Айз Седай втомлено влізла в сідло і всілася зручніше.

— Це небезпечно, — промовила вона, дивлячись на зламані ворота. На свій обвуглений жезл вона ледь поглянула. — Ця погань не зможе вибратися звідти, але хтось може туди заблукати. Щойно ми дістанемося до Фал Дари, мусимо сказати Аґельмару, що їх треба негайно замурувати. — Вона показала на північ, де над голими верхівками дерев крізь серпанок вимальовувалися вежі далекого міста.

Шайоп