Око Світу

РОЗДІЛ 33

МОРОК ЧЕКАЄ

Під низьким свинцевим небом бідарка важко підскакувала вибоїстим Кеймлінським трактом. Ранд виборсався з соломи, аби подивитися поверх боковини. Зробити це було легше, ніж годину тому. Руки наче видовжувались, замість того щоби допомогти йому хоч трохи підвестись, а голова в першу хвилину, здавалося, хотіла вільно попливти геть, але назагал зараз йому трохи полегшало. Він зачепився ліктями за низькі поперечки, звісивши руки назовні, і взявся спостерігати за довколишньою місцевістю. Сонце, сховане за хмарами, стояло ще високо в небі, а бідарка, погримуючи колесами, вже в’їжджала в наступне селище, тряслася вздовж будиночків з червоної цегли, повитих виноградом. Після Чотирьох Королів містечка зустрічалися все частіше й частіше.

Дехто з місцевих махав рукою чи голосно вітав хазяїна бідарки Хаяма Кінча. Майстер Кінч обертав до них шерхате лице і гукав кілька слів у відповідь, не виймаючи люльки з рота. Міцно стиснуті зуби робили його річ цілковито нерозбірливою, але було зрозуміло, що він відповідає привітно, і цього було досить. Народ повертався до своїх справ, більше не озираючись на бідарку. А до двох пасажирів майстра Кінча всім взагалі було байдуже.

Перед очима Ранда пропливла сільська корчма: білений будинок під сірим шиферним дахом. Люди снували туди-сюди, киваючи одне одному. Деякі зупинялися побалакати. Усі вони знали одне одного. Одяг виказував у них селян — чоботи, штани, куртки, майже такі ж самі, які носив він сам, хіба що тут вочевидь надмірно полюбляли яскравий смугастий матеріал. Жінки носили глибокі капори, що затінювали обличчя, і білі фартухи у смужку. Мабуть, усі вони мешкали в цьому містечку та на сусідніх фермах. Та хіба це має якесь значення ?

Він знову приліг на солому. Тепер хлопець бачив, як селище, віддаляючись, зменшується у просвіті між його стопами. Вздовж шляху потяглися обгороджені і підстрижені живоплоти, над акуратними фермерськими будиночками з вимуруваних із червоної цегли коминів вилися димки. Лісів як таких тут не було — лише гайки, прибрані, наче фермерські двори, оскільки дрова та хмиз завжди були потрібні.

Назустріч самісінькою серединою тракту гримкотіла вервечка фургонів, відтісняючи бідарку на узбіччя. Майстер Кінч пересунув люльку в кутик рота і сплюнув на дорогу. Косячи оком на праве колесо, аби переконатись, що воно не заплуталось у живоплоті, він продовжував правувати. Лише губи його стиснулися, коли він глянув на купецькі фургони.

Жоден із фургонних візниць, що ляскали довгими батогами над головами запряжених вісьмериком коней, жоден із дружинників з жорсткими обличчями, які горбились у сідлах поряд з фургонами, навіть не глянув на бідарку. Ранд дивився, як вони їдуть, і в грудях у нього аж щось стискалося. Руку він засунув під плащ і стискав руків’я меча доти, доки їх не проминув останній фургон.

Коли останній фургон погримкотів до села, яке вони щойно покинули, Мет, сидячи на передку біля фермера, повернувся і нахилився до Ранда. і.Иарф, що рятував його від дорожнього пилу, Мет склав у кілька разів низько пов’язав довкола лоба. Тепер він затінював його очі.

— Ти щось там бачиш? — тихо запитав він. — Що це за фургони?

Ранд похитав головою, і Мет кивнув. Він теж нічого не бачив попереду.

Майстер Кінч покосився на хлопців, пересунув люльку на її звичне місце і легенько ляснув повідцями. І нічого більше, проте Ранд це помітив. Кінь піддав ходу.

— Очі ще болять? — запитав Ранд.

Мет торкнувся шарфа навколо голови.

— Ні. Не дуже. Якщо не дивитися просто на сонце. А ти як? Почуваєшся краще?

— Трохи.

Він лише зараз усвідомив, що справді почувається краще. Це було дивно, що він так швидко оклигав. Світло. Це, мабуть, завдяки Світлу. Мусить бути завдяки Світлу.

Раптом мимо бідарки проскакав загін вершників, прямуючи на захід, як і купецькі фургони. На кольчуги та панцирі спадали довгі білі коміри, а їхні плащі та одяг під обладунками були червоними, як однострої брамників у Біломості, але, щоправда, з кращої тканини та кращого крою. Гостроверхі шоломи кожного верхівця виблискували, наче були зі срібла. Вершники трималися в сідлах прямо. Вузькі червоні вимпели тріпотіли трохи нижче вістря списів, а всі списи були нахилені під одним і тим самим кутом.

Вершники їхали двома колонами, і деякі мимохідь позирали на бідарку, їхні обличчя ховалися за решітчастими заборолами. Ранд подякував Світлові, що плащ прикривав його меч. Дехто з вершників кивав майстру Кінчу, але не як знайомому, а просто вітаючи зустрічну людину. Той кивав у відповідь так само чемно, і хоч вираз його обличчя не мінявся, у його вітанні відчувалося схвалення.

Коні їхні йшли кроком, але оскільки бідарка теж не стояла на місці, розминулися вони швидко. Механічно Ранд рахував їх. Десять... двадцять... тридцять два. Він підвів голову, дивлячись, як колони рухаються Кейм-лінськм трактом.

— Хто це такі? — у голосі Мета Ранд розчув не лише цікавість, а й підозріливість.

— Гвардійці королеви, — відказав майстер Кінч, не виймаючи люльки з рота і дивлячись перед собою на дорогу. — Не заходять далі Бринової криниці, хіба що їх кудись викличуть. За старих часів не так було. — Він пихнув люлькою і додав: — Гадаю, тепер у деяких кутках королівства гвардію вже рік не бачили, а то й більше. Ні, за старих часів усе було інакше.

— А що вони роблять? — поцікавився Ранд.

Фермер поглянув на нього.

— Оберігають спокій королеви та пильнують за дотриманням законів королеви. — Він схвально кивнув сам собі головою, наче йому приємно було чути ці слова, і додав: — Розшукують злочинців і провадять їх до магістрату. Пуффф! — Він пустив довгу цівку диму.—А ви, хлопці, мабуть звіддалеки, якщо не впізнали гвардійців королеви. Ви звідки?

— Здалеку, — сказав Мет, а Ранд повторив одночасно з ним: — 3 Межиріччя. — Щойно він це промовив, як одразу ж захотів забрати свої слова назад. Він ще й досі не отямився як слід. Намагатися сховатися і згадувати Межиріччя! Та це наче вдарити в дзвін, кличучи щезника!

Майстер покосився на Ранда краєчком ока й мовчки задимів люлькою. Урешті-решт він сказав:

— Здалеку, що тут скажеш. Майже з кордонів королівства. Але, мабуть, справи ще гірші, ніж я думав, якщо в королівстві є місця, де люди навіть не впізнають королівську гвардію. Ні, колись було не так.

Ранд подумав: а що би сказав майстер аль’Вір, якби йому хтось раптом заявив, що Межиріччя є частиною королівства якоїсь там королеви. Мабуть, ідеться про королеву Андору. Може, мер про це й знав — той, на думку Ранда, знав купу різних дивовижних речей, — а, може, й інші теж знали, але він ніколи не чув, щоби хтось про це згадував. Межиріччя — це було Межиріччя. Кожне селище мало власні проблеми, а якщо з труднощами стикалося багато селищ, мери, можливо, з Радами Селищ, спільними зусиллями вирішували проблему.

Майстер Кінч натягнув повіддя, і бідарка зупинилася.

— Далі я не їду. — Вузенький путівець тягнувся на північ; вдалині, за голими полями, зораними, але без жодної прорості, ви дні лося кілька фермерських будиночків. — Два дні — і в Кеймліні. Може, раніше, якщо твого приятеля ноги носитимуть.

Мет зістрибнув на землю, прихопивши свій лук та інші речі, а тоді допоміг Рандові злізти з бідарки. Клунки Ранда відтягували йому плечі, ноги підгиналися, але він проігнорував руку, простягнуту Метом, і ступив кілька кроків самотужки. Він ще нетвердо стояв на ногах, але стояв. І з кожним кроком ступав трохи впевненіше.

Фермер не одразу зрушив коня. З хвилину він дивився на хлопців, попихкуючи люлькою.

— Можете відпочити у мене день чи два, якщо хочете. Гадаю, нікуди ви через це не запізнитеся. Хай яка в тебе хвороба, хлопче, а ми з моєю старою вже перехворіли на все, що тільки можна, коли ти ще й на світ не народився, та й дітлахів своїх лікували. У будь-якому разі, гадаю, ти вже пройшов заразливу стадію.

Очі Мета звузилися, і Ранд відчув, що й сам хмуриться. Не всі ж до цього причетні. Неможливо, щоби всі.

— Дякуємо, — відказав він, — але зі мною все нормально. Насправді. Далеко йти до наступного селища?

— До Керісфорда? Пішки можете бути там ще до темряви. — Майстер Кінч витяг люльку з рота і задумливо пожував тубами, перш ніж заговорити знову. — Спершу я вирішив, що ви втеклі підмайстерки, а тепер мені здається, що ви рятуєтеся від чогось серйознішого. Це не моє діло. Я знаюся на людях достатньо, щоби сказати, що ви не Друзі Морока, і навряд чи когось пограбували чи пристукнули. Не такі, як ті, що тепер трапляються на великій дорозі. Я й сам потрапляв у халепу пару раз, коли був у вашому віці. Якщо вам потрібне місце, де можна пересидіти кілька днів, моя ферма он там, за п’ять миль звідси, — він кивнув у напрямку путівця, — і ніхто туди не навідується. Хто би за вами не гнався, там він вас навряд чи знайде.

Майстер Кінч відкашлявся, наче йому було незвично проголошувати таку довгу промову.

— А звідки ви знаєте, як виглядають Друзі Морока? — запально запитав Мет. Він відійшов від бідарки на кілька кроків і сунув руку під куртку. — Що ви знаєте про Друзів Морока?

Обличчя Майстра Кінча посуворішало.

— Як хочете, — сказав він і вйокнув конячці.

Бідарка поїхала вузьким путівцем, і фермер жодного разу не обернувся.

Мет подивився на Ранда, нараз утративши свій запал.

— Мені шкода, Ранде. Тобі потрібно десь відпочити. Може, нам таки піти за ним... — Він знизав плечима. — Просто мені тепер здається, що всі полюють на нас. Світло, якби ж я тільки знав чому. Я хочу, щоби це все скоріше закінчилося. Я хочу... — Він замовк, і вигляд у нього був нещасний.

— У світі є і добрі люди, — проказав Ранд. Мет ступив було за бідаркою, так стиснувши зуби, наче це було останнє, що він хотів би зробити, проте Ранд зупинив його: — Ми не можемо дозволити собі зупинитися просто заради перепочинку, Мете. Та й навряд чи десь знайдеться місце, де ми можемо заховатися.

Мет кивнув з помітним полегшенням. Він спробував узяти частину Ран-дової поклажі — сакви чи клунок з Томовою арфою, але Ранд відмовився їх віддати. Він насправді впевненіше тримався на ногах. Що женеться за нами? З цією думкою він із Мегом побрели Кеймлінським трактом далі. Не женеться. Чекає нас.

...Дощ лив як із відра цілу ніч, коли вони, хитаючись, втікали з «Підпилого візника», нещадно биті водяними струменями з гримкотливого чорного неба, раз у раз протинаного блискавицями. Одяг на хлопцях промок за хвилину, а через годину Рандові уже здавалося, що й шкіра на ньому промокла до кісток, проте вони йшли та йшли, аби опинитися якнайдалі від Чотирьох Королів. У темряві Мет був майже сліпий, лише болісно мружився, коли яскравий спалах блискавки на мить вихоплював із пітьми чіткі силуети дерев. Ранд вів приятеля за руку, але Мет усе одно почувався невпевнено. Ранд тривожно морщив лоба: якщо до Мета не повернеться зір, вони і надалі змушені будуть воліктися. Так їм ніколи не вдасться врятуватися.

Здавалося, Мет прочитав його думки. Як він не натягував каптур, дощ все одно стікав по його прилиплому до обличчя волоссю.

— Ранде, — промовив хлопець, — ти ж мене не кинеш, ні? Якщо я не зможу йти? — голос у нього тремтів.

— Я тебе не кину, — міцніше стиснув Ранд руку друга. — Я не кину тебе, хай що би не сталося. — Світло, поможи! Оглушливо загуркотів грім, Мет перечепився і ледь не впав, потягнувши за собою і Ранда. — Нам треба перепочити, Мете. Ти собі ноги поламаєш, якщо ми будемо так іти.

— Ґоуд. — Щойно Мет це промовив, як блискавка протяла темінь просто над їхніми головами, а громовий гуркіт убив усі інші звуки у землю, проте у миттєвому спалаху Ранд прочитав це ім’я по губах Мета.

— Він мертвий. — Повинен бути. Світло, хай він буде мертвий.

Ранд підвів Мета до купки кущів, які встиг помітити при світлі блискавки. На них ще зоставалося трохи торішнього листя, щоби хоч трохи захистити від заливного дощу. Може, під справжнім деревом було би й за-тишніше, але Ранд не хотів ризикувати, чекаючи ще один удар блискавки. Наступного разу їм могло й не пощастити.

Друзі зіщулилися під гілками, накинувши на них плащі, аби вийшло щось на кшталт невеличкого намету. Про те, аби залишитися сухими, давно не йшлося, проте вони були раді хоча б на якийсь час забути про безнастанні струмені води. Хлопці притислися спина до спини, ділячись тим невеличким теплом, що ще залишалося в їхніх тілах. Промоклі до нитки, вони впали у тяжку дрімоту, здригаючись від дощових крапель, що просочувалися крізь плащі.

Ранд усвідомлював, що це йому сниться. Він начебто знову опинився у Чотирьох Королях, але в містечку, крім нього, не було жодної живої душі. Посеред вулиць завмерли фургони, але ніде ні людини, ні коня, ні собаки. Нікогісінько. Проте він знав, що хтось на нього тут чекає.

Ранд простував вулицею, поритою коліями, і будинки у нього за спиною розпливались у невиразні плями. Коли він повертав голову, вони виявлялися на місці, зримі та реальні, але по краях поля зору зберігалася розмитість. Це було так, наче насправді існує лише те, що знаходиться у нього перед очима. Він був певний, що варто йому обернутися достатньо швидко, і він побачить... Що саме, він точно не міг сказати, але його тривожила сама думка про це.

Перед ним з’явилася корчма «Підпилий візник». Незрозуміло яким чином, але її крикливі фарби здавалися сірими та мертвими. Він увійшов у корчму. Ґоуд був там, сидів за столом.

Ранд упізнав його тільки по одягу, з шовку та оксамиту. Шкіра на обличчі Ґоуда була червона та обгоріла, з виразок юшила сукровиця. Власне, обличчя майже не було — самий череп. Губи зсохлися, оголивши зуби та ясна. Очі без повік втупилися на Ранда.

— Отже, ти мертвий, — сказав Ранд.

Хлопець здивувався, чому йому не страшно. Можливо, тому, що цього разу він знав, що бачить сон.

— Так, — пролунав голос Ба’алзамона, — але він знайшов тебе для мене. Це заслуговує на певну винагороду, ти не вважаєш?

Ранд обернувся і зрозумів, що може перелякатися, навіть усвідомлюючи, що це сон. Одяг на Ба’алзамонові був кольору засохлої крові, а на обличчі його відбивалися лють, ненависть і тріумф.

— Бачиш, недолітку, ти не можеш без кінця від мене ховатися. Я знайду тебе так чи інакше. Те, що тебе захищає, водночас робить тебе вразливим. Ти то ховаєшся, то запалюєш сигнальний вогонь. Ходи до мене, недолітку. — Він простягнув руку до Ранда. — Якщо тебе доведеться тягти до мене моїм гончакам, вони можуть виявитися не надто лагідними. Вони заздрять, заздрять тому, ким ти станеш, щойно схилиш переді мною коліна. Це твоя доля. Ти належиш мені.

З обгорілого язика Ґоуда зірвалося щось схоже на гнівний звук.

У Ранда пересохло в роті, він хотів і не міг облизнути губи.

— Ні, — вичавив він із себе, а тоді вимовляти слова стало легше. — Я належу собі. Не тобі. Ніколи. Лише собі. Якщо твої посіпаки мене вб’ють, тобі ніколи мною не заволодіти.

Вогонь, що пашів з Ба’алзамонового обличчя, розігрів повітря в кімнаті так, що воно взялося маревом.

— Живий чи мертвий, недолітку, ти належиш мені. Я володію могилою. Мертвим заволодіти простіше, а живим — краще. Краще для тебе, недолітку. Живі багато в чому могутніші. — Ґоуд знову видав нерозбірливий звук. — Так, мій вірний гончаче. Ось твоя винагорода.

Ранд поглянув на Ґоуда саме вчасно, аби помітити, як його тіло розсипалося на порох. Згоріле обличчя зблиснуло величезною радістю, яка в останню мить перетворилася на жах, наче він побачив щось, на що не чекав. Спорожнілий оксамитовий одяг Ґоуда купкою попелу осів на стілець та підлогу.

Коли Ба’алзамон знову повернувся до Ранда, його простерта рука стис-лася в кулак.

— Ти мій, недоростку, живий чи мертвий. Око Світу ніколи тобі не служитиме. Я позначаю тебе як свою власність.

Він розтиснув кулак, і з нього шугнула вогняна куля. Вона вдарила Ранда в обличчя і вибухнула, оповивши його вогняним кільцем. Ранд смикнувся і прокинувся. Було темно, і вода скрапувала йому на обличчя, просочуючись крізь плащ. Тремтячою рукою він торкнувся лиця. Шкіра була чутливою, наче він обпікся на сонці.

Раптом Ранд почув, що Мет кидається і стогне уві сні. Він труснув його за плече, і той прокинувся, лементуючи:

— Очі! Світло, що з моїми очами?! Він забрав мої очі!

Ранд обхопив його, втішаючи, наче дитину:

— З тобою все гаразд, Мете. Все гаразд. Він нам нічого не зробить. Ми йому не дозволимо. — Він відчував, як Мет здригається від ридань, сховавши обличчя в його куртку. — Він не може нам нічого зробити, — шепотів він бажаючи в це повірити. Те, що захищає тебе, робить тебе вразливим. Я справді божеволію.

Перед тим як братися на світ, злива почала вщухати, а з першими променями світанку з неба впали останні краплі. Грозяні хмари трималися на небі майже весь ранок. Відтак налетів вітер, погнав їх на південь, відкривши холодне сонце. Він легко, наче ножем, протинав намоклий одяг. Хлопці не намагалися знову заснути; неслухняними руками вони нап’яли плащі та попростували на схід. Ранд вів Мета за руку. Трохи згодом Мет оклигав настільки, що став навіть нарікати на те, що зробив дощ з його тятивою. Але Ранд не дозволив зупинятися, аби замінити її на суху, що була в кишені, — ще не час.

Одразу по опівдні вони вийшли до наступного селища. Коли Ранд побачив затишні цегляні будинки та дим над комином, дрижаки взяли його ще сильніше, але він вирішив обійти село стороною і вів Мета на південь лісами та полями. З мешканців села він побачив тільки фермера, який копирсався вилами в багнюці. Фермер не бачив нічого навкруги, заглибившись у свою роботу, та Ранд не зводив з нього очей, доки він міг їх запримітити. Якщо хтось з Ґоудових людей вижив і шукатиме їх, краще не потрапляти людям на очі. Може, тоді Друзі Морока повірять, що вони з Метом пішли з Чотирьох Королів південнішою дорогою. Далі від селища хлопці знову вийшли на дорогу. Піша хода трохи їх зігріла, й одяг з промоклого помалу став просто вологим.

Коли вони були десь за годину ходьби від селища, якийсь фермер підвіз їх на своєму возі, лише наполовину навантаженому сіном. Ранд помітив його тільки в останню хвилину, бо його дуже турбував Мет. Мет затуляв рукою очі від сонця, хоча воно світило кволо й тьмяно, дивився з-під примружених повік і не припиняв ремствувати, що яскраве сонце його засліплює. Коли ж Ранд почув стукіт коліс, тікати було пізно. Промоклою землею віз рухався тихіше, ніж зазвичай, і він побачив воза, запряженого парою коней, коли той був лише за п’ятдесят ярдів, а візниця вже дивився на них.

На подив Ранда, під’їхавши, той запропонував їх підвезти. Ранд завагався, але фермер уже однаково їх побачив, а відмовся вони від його запрошення, це б могло його здивувати, і він би лише краще їх запам’ятав. Ранд допоміг Метові всістися біля фермера, а тоді й сам забрався на воза.

Алперт Мулл, флегматичний чолов’яга середнього віку, з обличчям таким же квадратним, як і його долоні, на якому залишили відбиток і важка праця, і життєві клопоти, виявився балакучим. У його корів пропало молоко, кури перестали нестися, а пасовища навколо не заслуговують, аби їх так називати. Вперше, скільки себе пам’ятає, він мусив купити сіно, але старий Байн зміг продати йому лише пів воза. Він дуже сумнівався, що цього року йому вдасться накосити хоч скількись сіна на власних луках, а також зібрати хоч якийсь урожай.

— Королева мала би з цим щось зробити, хай осяє її Світло, — пробурмотів він, поштиво, але побіжно постукуючи себе по лобі кісточками пальців.

Він майже не дивився на Ранда чи Мета, але коли зсадив їх біля вузької, огородженої з обох боків дороги, що вела до його ферми, трохи невпевнено сказав, звертаючись наче сам до себе:

— Не знаю, від чого ви тікаєте, і знати не хочу. У мене жінка і діти. Ви розумієте? Моя родина. Зараз не ті часи, аби допомагати чужинцям.

Мет спробував був полізти під куртку, та Ранд втримав його за зап’ясток. Він стояв посеред дороги, дивився на фермера і мовчав.

— Якби я був доброю людиною, — сказав Мулл, — я б запропонував двом хлопцям, на яких і нитки сухої нема, обсохнути та обігрітися біля мого домашнього вогнища. Але часи важкі, і чужинці... Не знаю, від чого ви тікаєте, і знати не хочу. Ви розумієте? Моя родина. — Раптом він витяг з кишені куртки два довгі шарфи, плетені з темної грубої вовни. — Це небагато, але візьміть. Це моїх синів. У них є ще. Ви мене не знаєте, зрозуміло? Важкі часи.

— Ми вас ніколи не бачили, — погодився Ранд і взяв у нього шарфи. — Ви і є добра людина. Найкраща з багатьох, що зустрілися нам останнім часом.

Фермер, схоже, здивувався, але було помітно, що йому приємно це чути. Він узявся за повіддя і розвернув коней, спрямувавши їх на путівець. Перш ніж чоловік рушив з місця, Ранд уже вів Мета далі Кеймлінським трактом.

На землю впали сутінки, розгулявся вітер. Мет почав настійливо питати, коли вони зупиняться на ночівлю, але Ранд йшов уперед і тягнув його за собою, шукаючи кращого прихистку, ніж випадковий закамарок під живоплотом. Одяг на хлопцях і досі був вологий, а вітер свіжішав з кожною хвилиною, і Ранд не був упевнений, що вони переживуть ще одну ніч просто неба. Поночіло, а він ще не знайшов більш-менш годящого місця. За якийсь час вітер став крижаним і пронизував плащі наскрізь. А тоді у тьмі попереду замерехтіли вогники. Селище.

Ранд ковзнув рукою до кишені, намацуючи там монети. На вечерю та кімнату для них двох вистачить, навіть ще залишиться. Переночувати в кімнаті, а не серед холодної ночі. Якщо вони залишаться просто неба, у вологій одежі, на кинджальному вітрі, цілком можливо, що той, хто знайде їх завтра, виявить лише два бездушних тіла. Треба лише не привертати до себе зайвої уваги. Зараз Мету точно не можна жонглювати. Він знову вхопив Мета за руку й попростував разом із ним до вабливих вогників.

— Коли ж ми зупинимося? — знову запитав Мет.

З того, як він дивився вперед, витягаючи шию, Ранд зрозумів, що приятель і його навряд чи бачить, не кажучи вже про вогники в селі.

— Коли знайдемо, де зігрітися, — відказав він.

Світло з вікон лилося на вулиці містечка, а люди ходили цими вулицями, навіть не уявляючи, що може чигати в темряві. Єдина в містечку корчма розміщалася в одноповерховому присадкуватому, але просторому будинку. Схоже, упродовж років до нього прибудовували й прибудовували кімнати цілими гронами, не переймаючись якимось планом. Парадові двері розчинилися, випускаючи відвідувача, і за ним на вулицю викотилася хвиля сміху.

Ранд закляк посеред вулиці, бо п’яний сміх «Підпилого візника» відлунював йому в голові. Він подивився, як чоловік зійшов сходами та не надто впевненою ходою вирушив вулицею, а тоді набрався духу і штовхнув двері. Меч він дбайливо прикрив плащем. Хвилі сміху зімкнулися над ними.

З високої стелі звисали лампи, яскраво освітлюючи залу, і хлопець одразу побачив і відчув, наскільки це місце різниться від корчми Семла Хейка. По-перше, тут не було пияцтва. Залу заповнювали, схоже, фермери та місцеві мешканці, і хоч вони, може, й не були абсолютно тверезими, але й п’яними точно не були. Сміх лунав щиро, хіба що трохи старанніше, ніж зазвичай. Люди намагалися сміятися, аби забути про свої напасті, аби розвіятися. Головна зала тішила око охайністю та чистотою, і в ній було дуже тепло завдяки великому каміну на дальній стіні, де аж гуготів вогонь. Усмішки дівчат-прислужниць були такими ж теплими, як вогонь в комині, а коли вони сміялися, Ранд відчув непідробність у їхньому сміхові.

Корчмар був такий само охайний, як і його корчма, — в білосніжному фартуху, зав’язаному навколо чималого черева. Ранд зрадів, побачивши огрядного хазяїна закладу; він сумнівався, що зможе колись з довірою поставитися до кощавих корчмарів. Звали його Рулан Альвін, і це ім’я здалося Рандові добрим знаком, нагадавши про власника корчми у рідному Емон-довому Лузі. Корчмар зміряв хлопців поглядом з голови до ніг і ввічливо натякнув, що плату він бере наперед.

— Зрозумійте, я не хочу сказати, що ви схожі на таких людей, але наразі на дорозі багато таких, які вранці забувають заплатити. Схоже, до Кеймліна вирушило дуже багато молоді.

Ранд не образився, бо пам’ятав, які вони з Метом мокрі та брудні. Але коли майстер Альвін назвав ціну, у нього очі на лоба полізли. А Мет видав такий звук, наче подавився чимось.

Корчмар, вибачаючись, похитав головою, аж затряслися його пухкі щоки. Але, схоже, він звик до такої реакції.

— Важкі часи, — зауважив він, зітхнувши. — Усього не вистачає, а на те, що залишилося, ціни зросли вп’ятеро. Наступного місяця все ще подорожчає, можу поклястися.

Ранд витяг гроші з кишені й подивився на Мета. Той стояв, уперто стиснувши губи.

— Хочеш ночувати під парканом? — спитав Ранд.

Мет зітхнув і неохоче вивернув кишеню. Розрахувавшись, Ранд з кислою міною полічив той дріб’язок, що в них іще залишився.

Але вже за десять хвилин вони їли ложками тушковане м’ясо за столиком у кутку, біля каміна, допомагаючи собі товстими шматками хліба. Порції були не такі великі, як хотілося би Ранду, але їжа була гаряча та поживна. Помалу тепло від вогню доходило до кісток. Ранд вдавав, що дивиться лише в свою тарілку, але уважно спостерігав за дверима. Ті, хто заходили та виходили, виглядали справжнісінькими фермерами, проте це не заспокоювало його до кінця.

Мет їв повільно, смакуючи кожний шматочок, хоч і нарікав неголосно на те, що лампи світять занадто яскраво. Трохи згодом він витяг шарф, отриманий від Алперта Мулла, й обмотав його навколо голови, насунувши на лоба так, що той майже закривав очі. Це змусило людей за іншими столами зацікавлено поглянути на нього — те, чого Ранд прагнув уникнути. Він поспіхом доїв усе, що було у нього на тарілці, підганяючи і Мета, а тоді попросив майстра Альвіна показати їм їхню кімнату.

Корчмар, схоже, був здивований, що вони так рано йдуть спати, але втримався від запитань. Він узяв свічку й провів їх лабіринтом коридорів до невеличкої кімнатки з двома вузькими ліжками, десь у задній половині корчми. Коли він пішов, Ранд зняв свою поклажу біля ліжка, кинув плащ на стілець і, не роздягаючись, упав на ковдру. Одяг на ньому залишався вогким, і лежати в ньому було незручно, та якщо їм доведеться тікати, він волів бути готовим. Хлопець залишив на собі пояс з мечем і заснув із рукою на руків’ї.

Вранці його розбудив спів півня. Він лежав, спостерігаючи, як світанок висвітлює шибку, і думав, чи не поспати ще трохи. Але спати, коли надворі світло і можна рухатися? Він позіхнув, аж затріщали щелепи.

— Гей, — почув Ранд вигук Мета, — я бачу! — Мет сидів на ліжку і примруженими очима озирав кімнату. — Не дуже добре, але бачу. Ти ще трохи розпливаєшся, але я бачу, що це ти. Тепер я знаю, що з очима у мене все буде добре. До вечора я вже бачитиму краще, ніж ти. Як завжди.

Ранд зіскочив з ліжка і, чухаючись, нахилився по плащ. Одяг висохнув на ньому й збігся, тож тепер шкіра під ним свербіла.

— Ми марнуємо світлий час, — сказав він. Мет поквапився й собі встати. Він теж чухався.

Ранд почувався добре. Від Чотирьох Королів їх віддаляв день шляху і нікого з людей Ґоуда вони так і не побачили. І вони на день ближче до Кеймліна, де на них чекає Морейн. Повинна чекати. Щойно вони знову з’єднаються з Айз Седай та Охоронцем, Друзі Морока більше їм не загрожуватимуть. Дивно було отак чекати на зустріч з Айз Седай. Світло, коли я знову побачу Морейн, я її розцілую! Ця думка змусила його розсміятися. У доброму гуморі він вирішив потратити ще кілька монет на сніданок, хоча їхні з Метом грошики і без того танули на очах. Вони отримали великий буханець хліба і глечик молока — холодного, з льодовні.

Коли друзі сиділи за сніданком попід задньою стіною зали, з вулиці зайшов хлопець, з вигляду сільський мешканець. Хода у нього була з підстрибом, наче у молодого півника, а сукняного капелюха він вертів на пальці. Крім Ранда з Метом, в залі був тільки підмітальник — старий дід, що дивився лише на свою мітлу. Хлопець недбало оббіг кімнату очима, але коли погляд його впав на Ранда та Мета, він впустив капелюха на підлогу. Він очманіло дивився на них хвилину чи навіть більше, перш ніж підняв з підлоги капелюх, а тоді знову втупився на них, запустивши пальці в темне кучеряве волосся. Нарешті він, ледь переставляючи ноги, посунув до їхнього столу.

Хлопець був трохи старший за Ранда та Мета, але, наблизившись, він став стовпом і лише боязко дивився на них.

— Не проти, якщо я присяду? — запитав він і зглитнув клубок у горлі, наче злякався, що сказав щось не те.

Ранд подумав було, що хлопець сподівається, що вони розділять з ним свій сніданок, хоча він виглядав так, наче може сам за себе заплатити. Сорочку в блакитну смужку біля комірця прикрашала вишивка, вишитою була й облямівка темно-синього плаща. Шкіряні чоботи й близько не ступали коло роботи, де могли би забруднитися. Це Ранд помітив одразу. Він кивнув хлопцеві на стіл.

Коли незнайомець присунув стілець до столу, Мет втупився в нього. Ранд не знав, дивиться Мет сердито чи просто намагається краще того роздивитися. Хай там як, а насуплені брови Мета зробили свою справу. Хлопець закляк на напівзігнутих ногах, не наважуючись сісти, аж доки Ранд не кивнув йому ще раз.

— Як тебе звати? — поцікавився Ранд.

— Звати? Звати... Е-е-е... звіть мене Пайтр. — Очі у нього зацьковано забігали. — Е-е-е... це ж не моя ідея, ви розумієте. Я мушу це зробити. Я не хотів, але вони мене змусили. Ви маєте це зрозуміти. Я не...

Ранд тільки почав напружуватися, як Мет гаркнув:

— Друг Морока!

Пайтр смикнувся, підскочив на стільці, обводячи залу нажаханим поглядом, наче їх могли почути принаймні п’ять десятків людей. Проте старий, зігнувшись, продовжував махати мітлою. Пайтр знову упав на стілець і подивився на хлопців, невпевнено переводячи погляд з одного на іншого. На його верхній губі виступили бісеринки поту. Від такого звинувачення кого завгодно могло кинути в піт, але він не заперечив жодним словом.

Ранд повільно похитав головою. Після зустрічі з Ґоудом він знав, що у Друзів Морока не обов’язково повинно бути Ікло Дракона на лобі, але цей Пайтр цілком міг би бути з Емондового Лугу — ну, може, одяг трохи не такий. Нічого в ньому не вказувало на вбивства чи ще гірші речі. Ніхто би навіть на нього двічі не глянув. Принаймні Ґоуд був... інакший.

— Йди геть, — мовив Ранд. — І друзям своїм скажи, щоби дали нам спокій. Нам від них нічого не треба, і нічого вони від нас не отримають.

— Якщо не заберешся, — люто додав Мет, — я всім скажу, хто ти такий. Подивимось, як це сподобається твоїм односельцям.

Ранд сподівався, що Мет блефує. Адже це могло завдати і їм не меншої шкоди.

Пайтр, схоже, насправді злякався Метової погрози. Він пополотнів.

— Я... я чув, що сталося в Чотирьох Королях. Дещо чув. Поголос іде швидко. А в нас є свої можливості про все дізнаватися. Але тут нема нікого, аби вас схопити. Я тут один... і я просто хочу поговорити.

— Про що? — запитав Мет.

Ранд водночас із ним відрізав:

— Нам це нецікаво.

Друзі подивилися один на одного, і Мет знизав плечима:

— Нам це нецікаво.

Ранд швидко допив молоко й сунув до кишені окраєць хліба. Тепер, коли гроші у них з Метом майже закінчилися, можливо, це буде їхній обід.

Як вийти з корчми? Якщо Пайтр помітить, що Мет ледь бачить, він скаже іншим... іншим Друзям Морока. Одного разу Ранд бачив, як вовк відігнав від отари кульгаву вівцю; навкруги кружляли і ниті вовки, і він не міг покинути отару, не міг і прицілитися як слід з лука. Щойно вівця залишилась сама, нажахано бекаючи і відчайдушно намагаючись шкутильгати на трьох ногах, цей самотній вовк якимось дивовижним чином перетворився на добрий десяток вовків. При згадці про цей випадок нудота підступила Рандові до горла. І тут залишатися теж не можна. Навіть якщо цей Пайтр не бреше, чи довго він буде тут сам?

— Час іти, Мете, — сказав він і затамував подих. Коли Мет почав підводитися, Ранд, аби відвернути від нього увагу, нахилився вперед і промовив із притиском: — Геть від нас, Друзяко Морока. Я не повторюватиму більше Геть — від — нас.

Пайтр судомно смикнув борлаком і ще глибше втиснувся в стілець; на обличчі його не залишилося ні кровинки, і, дивлячись на нього, Ранд пригадав мерддраала.

Коли він перевів погляд на Мета, той уже стояв на ногах, але невпевненості в його рухах не було помітно. Ранд швидко закинув собі на плечі сакви й іншу поклажу, притримуючи полу плаща, аби приховати меч. Може, Пайтр знає про нього; може, Ґоуд сповістив Ба’алзамона, а Ба’алзамон сказав Пайтру; але Ранд не вважав, що це так. На його думку, Пайтр мав лише туманне уявлення про те, що сталося в Чотирьох Королях. Саме тому він був такий наляканий.

Двері на протилежній стіні вимальовувалися яскравим прямокутником, і це дозволило Метові попрямувати донизу якщо й не стрімко, то принаймні і не так повільно, щоби це здавалося неприродним. Ранд подякував Світлу, що у Мета на шляху нема жодних перешкод — ані столів, ані стільців, нічого.

Позаду них раптом зірвався на ноги Пайтр:

— Заждіть! — вигукнув він у відчаї. — Ви не можете піти!

— Дай нам спокій, — проказав Ранд, не обертаючись.

Вони були майже біля дверей, і Мет поки що жодного разу не перечепився.

— Лише вислухайте мене, — сказав Пайтр і поклав руку Рандові на плече, бажаючи того зупинити. В голові у Ранда промайнули яскраві картини. Траллок Нарґ, що кинувся на нього в їхньому з батьком власному домі. Мерддраал, який намагався залякати його в «Олені та леві» у Бейрлоні. Напівлюдки скрізь, щезники, від яких вони мусили шукати порятунку в ПІадар Лоґоті і які переслідували їх і в Відомості. Друзі Морока, куди не скинь оком. Він розвернувся, стискаючи руку в кулак.

— Я сказав, дай нам спокій!

Кулак вцілив Пайтру просто в носа.

Друг Морока осів на підлогу і залишився сидіти. З носа юшила кров.

— Вам не втекти, — проплямкав він закривавленим ротом. — Хоч яку 6 ви мали силу, Великий Володар Темряви сильніший за вас. Вас поглине Тінь!

В глибині зали хтось голосно охнув, а за мить стукнула, впавши на підлогу, мітла. Старий підмітальник нарешті щось розчув. Він стояв, випроставшись, і витріщався на Пайтра в усі очі. Кров відхлинула від його зморшкуватого обличчя, і не в змозі видати найменшого звуку, він лише розтуляв і стуляв рота. Пайтр озирнувся на нього, тоді брудно вилаявся, скочив на ноги і стрілою вилетів з корчми, наче за ним гналася зграя вовків. Старий переніс увагу на Ранда та Мета, і видно було, що вони лякають його не менше.

Ранд витяг Мета з корчми і, намагаючись іти якомога швидше, повів його з села, чекаючи на репет та окрики, які так і не пролунали, хоча гучно лунали Рандові у вухах.

— Кров та попіл, — простогнав Мет, — вони завжди тут, завжди наступають нам на п’яти. Нам від них не відірватися.

— Ні, їх тут нема, — заперечив Ранд. — Якби Ба’алзамон знав, що ми тут, невже ти гадаєш, що він підіслав би до нас цього жевжика? Тут був би ще один Ґоуд і з ним ще двадцять чи тридцять посіпак. Вони полюють на нас, але вони не знатимуть, де ми, доки Пайтр їм не скаже, а може, він тут і насправді один такий. Може, йому доведеться йти аж до Чотирьох Королів. Найімовірніше, що так і буде.

— Але він сказав...

— Мені плювати на те, що він сказав. — Ранд був невпевнений, кого має на увазі Мет, кажучи «він», але це нічого не змінювало. — Ми не будемо тихенько сидіти й чекати, доки вони нас схоплять.

Того дня їх підвезли аж шість разів, щоправда, недалеко. Один фермер розповів їм, що здитинілий старий з корчми в Шеранському Ринку стверджує, що в їхньому селищі з’явилися Друзі Морока. Фермер ледь міг говорити, так він реготав, витираючи сльози, що котилися йому по щоках. Друзі Морока в Шеранському Ринку! Це найкумедніша байка, яку він чув після того, коли Еклі Фаррен напився й проспав всю ніч на даху корчми.

Ще один попутник, кругловидий колісник, на візку, що аж тріщав від реманенту, а позаду виднілися ще й два фургонні колеса, повідав хлопцям іншу історію. В Шеранському Ринку відбувалося збіговисько Друзів Морока, їх було два десятки. Чоловіки — покручені горбані, а жінки — ще страшніші, всуціль задрипанки й отіпанки. Варто їм на тебе глипнути оком — і тобі ноги підгинаються, усі кишки вивертає, а якщо вони зарегочуть, їхнє огидне гоготання годинами бамкає у тебе в вухах, і ти відчуваєш, що голова у тебе ось-ось лусне. Він сам їх бачив, щоправда, здалеку, з безпечної відстані _ Якщо королева знехтує цим, то, мабуть, варто звернутися по допомогу до Дітей Світла. Хтось же повинен навести лад!

Злізши з воза колісника, хлопці зітхнули з полегшенням.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі у них за спинами, коли вони увійшли до села, що дуже нагадувало Шеранський Ринок. Кеймлінський тракт поділив його на дві рівні половини, і з обох боків шляху тяглися шеренги охайних цегляних будиночків під солом’яними стріхами. Стіни домів ховалися за павутинням виноградної лози, наразі голої, якщо не брати до уваги кількох засохлих листочків. Село мало лише одну корчму, і була вона невелика, не більша за «Винне джерело». Під прямим кутом до стіни на кронштейні пишалася розгойдувана вітром вивіска: «Підданець королеви»

Дивно було думати про «Винне джерело» як про крихітну корчму. Ранд пам’ятав, як йому раніше здавалося, що це найбільша будівля, яка лише може бути. Все, що більше за неї, — то вже палац. Але з того часу йому довелося дещо побачити, і раптом він зрозумів, що нічого вже не буде таким, як раніше, коли він повернеться додому. Якщо ти хоч колись повернешся.

Він, вагаючись, на мить зупинився перед корчемними дверима. Але навіть якщо ціни тут були нижчі, ніж у Шеранському Ринку, вони не могли дозволити собі ні повечеряти, ні переночувати.

Мет побачив, куди дивиться приятель, і поплескав по кишені, де він тримав Томові кольорові кульки.

— Я вже достатньо добре бачу, все вийде, якщо не надто викаблучува-тися.

Справді, зір у нього поліпшувався, хоча він усе ще обмотував лоба шарфом та мружився, якщо вдень дивився на небо. Ранд промовчав, а Мет не вгавав:

— Адже не можуть Друзі Морока сидіти в кожній корчмі аж до самого Кеймліна. Не хочу я ночувати під кущем, якщо можна виспатися в ліжку.

За мить Ранд ствердно кивнув. Він почувався втомленим, як ще ніколи з того часу, як полишив свій дім. Навіть від самої думки про ночівлю просто неба у нього починало ломити усі кістки. Це перетворюється на манію. Увесь час утікати, весь час сахатися власної тіні.

— Не можуть вони бути скрізь, — погодився він.

Проте щойно він переступив поріг і опинився в залі, то засумнівався у правильності свого вчинку. Зала була чиста, але переповнена людом. За столами не було жодного вільного місця, а деякі чоловіки підпирали спинами стіни, чекаючи, доки з’явиться можливість приткнутися десь на лаві. З того, як метушилися між столами подавальниці, з виразу їхніх напружених облич, так само як і зі стурбованого вигляду корчмаря, Ранд зрозумів, що такий наплив не був тут звичним явищем. Занадто багато народу як на таке село. У натовпі легко було вирізнити немісцевих. Вони були вдягнені інакше. Та й сиділи мовчки, втупившись у їжу та питво. Місцеві не звертали на чужинців особливої уваги.

У повітрі стояв гул голосів, і коли Ранд дав зрозуміти господарю, що вони хочуть з ним переговорити, тому довелося завести хлопців до кухні. Та й тут було не набагато тихіше, бо до приглушеного гомону додався ще брязкіт посуду і виїуки кухаря, звернені до помічників.

Корчмар промокнув обличчя великим носовиком.

— Здогадуюсь, що ви йдете в Кеймлін, щоб повитріщатися на того Лже-дракона, як і всі інші дурні у королівстві. Що ж, таких у мене по шість на кімнату і по троє на ліжко, а якщо це вас не влаштовує, то я вам не можу запропонувати нічого іншого.

Ранд розпочав уже звичну для нього просвітницьку щодо їхніх талантів розмову, відчуваючи водночас до цього якусь нехіть, а крім того, і нудоту. Коли в корчмі стільки подорожан, кожний другий може виявитися Другом Морока, і як його відрізнити від інших? Мет продемонстрував своє жонглювання — він обмежився трьома кульками, та й із тими був напружений, а Ранд витяг Томову флейту. Після кількох перших тактів «Старого чорного ведмедя» корчмар поспіхом кивнув головою.

— Згодиться. Мені треба чогось такого, аби відволікти цих ідіотів від розмов про Лоґейна. Тут уже сталося три бійки — з’ясовували, справжній він Дракон чи ні. Можете скинути свої речі в куток, а я пошукаю вам місце. Якщо тут можна знайти місце. Телепні. У світі повно телепнів, у яких не вистачає клепки спокійно сидіти у своєму запічку. Через це всі негаразди. Через гавриків, які не можуть спокійно всидіти там, де їм і місце.

Ще раз витерши обличчя, корчмар поквапився до зали, щось бурмочучи собі під ніс.

Кухар та кухарчуки не звертали уваги на Ранда та Мета. Ранд торкнувся шарфа на голові, трохи зсунув його з лоба, потім примружився і повернув того на місце. Ранд сумнівався, чи бачить Мет достатньо добре, щоб продемонструвати щось іще, крім підкидання трьох кульок. А щодо нього самого...

Нудота та різь у шлунку посилилися. Він майже упав на табурет, обхопивши голову руками. В кухні страшенно похолодало. Ранд затремтів. У повітрі вихрилась пара, печі та плити аж потріскували від жару. Дрижаки хапали його все сильніше, аж зуби виклацували. Ранд обхопив себе руками, але це не допомогло. Здавалося, що його кістки замерзають.

Наче крізь туман він бачив, що Мет про щось його питає, термосить за плече, а хтось інший з прокляттями вибіг з кімнати. Тоді з’явився корчмар, поруч із ним, стурбовано суплячи брови, бовванів кухар, а Мет голосно сперечався з ними обома. Ранд не міг розібрати жодного слова з їхньої розмови; слова зливалися в нерозбірливе дзижчання, та й узагалі було незрозуміло, що діється.

Раптом Мет потягнув його за руку і допоміг підвестися. Всі їхні речі — сакви, ковдри, клунок із Томового плаща з музичними інструментами всередині — звисали у нього з плечей, поряд із луком. Корчмар дивився на них, стурбовано витираючи обличчя. Похитуючись, Ранд дозволив приятелю дотягти його до задніх дверей.

— В-в-виб-б-ач, М-м-мете, — спромігся він вимовити. Зуби у нього цокотіли, і з цим годі було щось удіяти. — Це м-має... б-бути через... дощ. Г-гадаю, ще од-дна ніч... п-п-росто неб-б-ба... нічого не змінить. — Небо вже крилося сутінком, на ньому проступили перші зірки.

— Нічого подібного, — промовив Мет. Він намагався говорити бадьоро проте Ранд відчув, що той приховує тривогу. — Господар перелякався, щоб інші гості не довідалися, що у нього в корчмі зупинився хворий. Я сказав йому, що якщо він спробує нас виставити, я виведу тебе до зали, і за п’ять хвилин половина його кімнат спорожніє. Хай би що там він не казав про телепнів, проте цього він не хоче.

— Т-тоді... д-де ж?

— Ось тут, — сказав Мет, зі скрипом відчиняючи двері конюшні.

Всередині було темніше, ніж надворі, і в повітрі пахло сіном, зерном і кіньми. Але все перебивав міцний запах гною. Коли Мет поклав Ранда на вкриту соломою підлогу, той підтягнув коліна до грудей, усе ще обхоплюючи себе руками, бо тремтів усім тілом. Всі його сили йшли на те, щоби вгамувати цей дрож. Він чув, як Мет спіткнувся, вилаявся і спіткнувся ще раз, потім почув брязкіт металу. Раптом у темряві з’явилася світла пляма. Мет тримав у руках стару обметану лампу.

Корчма була повнісінька, і це позначилось і на конюшні. В кожному стійлі стояв кінь. Деякі тварини підводили голову і дивилися на світло. Мет зміряв очима драбину, що вела на сінник, а тоді перевів погляд на Ранда, що скулився на підлозі, і похитав головою.

— Мені тебе туди не втягнути, — пробурмотів він.

Повісивши лампу на цвях у стіні, Мет видерся драбиною нагору й узявся скидяти звідти оберемки сіна. Після цього прожогом спустився, зробив у глибині стайні якусь подобу ліжка зі скинутого сіна та вклав Ранда. Він накрив його обома їхніми плащами, але Ранд одразу ж скинув їх.

— Жарко, — простогнав він. Краєчком свідомості він пам’ятав, що лише хвилину назад він замерзав, але тепер почувався наче в пічці. Хлопець рвонув на себе комір, підвів голову: — Жарко.

Він відчув долоню Мета в себе на лобі.

— Зараз повернуся, — кинув Мет і зник.

Ранд безтямно метався на сіні, втративши лік часу. З’явився Мет, тримаючи повну їжі тарілку в одній руці і глечик в другій. На мізинцях у нього, зачеплені за ручки, хилитались дві білі чашки.

— Тут у них нема Мудрині, — промовив він, опускаючись біля Ранда на коліна. Наповнивши з глечика одну з чашок, він підніс її Рандові до рота. Той проковтнув воду одним духом, наче у нього в роті краплини не було багато днів; саме так він почувався. — Вони навіть не знають, хто такі Мудрині. Натомість мають якусь матінку Брун, але й вона помандрувала кудись на сусідню ферму до породіллі, і ніхто не знає, коли повернеться. Я роздобув трохи хліба, сиру та ковбаси. Добрий майстер Інлоу ладний дати нам що завгодно, аби ми лишень не потрапили на очі його постояльцям. Ось, поїж хоч трохи.

Ранд відвернув носа від тарілки. Сам вигляд їжі, і навіть думка про неї викликали у нього нудоту. Мет спробував його вмовити, але за хвилину зітхнув і змушений був сам узятися за їжу. Ранд дивився в інший бік, намагаючись не чути, як той їсть.

Його знову то морозило, то палило, то морозило, то палило. Мет укривав Ранда, коли його трясло, і давав йому води, коли той скаржився на спрагу. Стояла глупа ніч, у конюшні тремтіли тіні від мерехтливого світла лампи. Вони набували форми, жили своїм життям. Потім Ранд побачив у конюшні Ба’алзамона, з вогняними очима, а обіч нього стояло по мерддраалу зі схованими під чорними каптурами обличчями.

Дряпаючи нігтями по руків’ї меча, він спробував підвестися, кричучи:

— Мете! Мете, вони тут! Світло, вони тут!

Мет, котрий сидів і дрімав зі схрещеними ногами, привалившись до стіни, сіпнувся і прокинувся:

— Хто? Друзі Морока?! Де вони?!

Ранду вдалося зіп’ястися на коліна. Він тремтів, тицяючи пальцем кудись у темряву... і раптом роззявив рота від подиву. У конюшні лише хилитливі тіні, та ще один із коней переступав ногами уві сні. Нікого. Він безсило впав на сіно.

— Тут нікого нема, крім нас, — мовив Мет. — Зачекай, дай мені це.

Він простягнув руку до пояса з мечем, але Ранд міцніше вчепився в руків’я.

— Ні. Ні. Меч має бути зі мною. Він — мій батько. Ти зрозумів? М-мій б-батько! — Його знову почала бити трясучка, але меч він тримав так міцно, наче від нього залежало його життя. — М-мій б-батько!

Мет більше не намагався взяти від Ранда меч, лише накрив приятеля плащами.

Упродовж ночі, коли Мету траплялося придрімати, до Ранда навідувалися й інші «гості». Він не міг сказати достеменно — ява це чи видіння. Іноді він позирав на Мета, котрий сидів, звісивши голову на груди, і гадав — а чи побачить його товариш тих «гостей», якщо прокинеться?

З тіней вийшла Еґвейн, з волоссям, заплетеним у довгу темну косу, як тоді в Емондовому Лузі, з обличчям зболеним і сумним.

— Чому ти нас покинув? — запитала вона. — Ми всі мертві, бо ти нас покинув.

Ранд кволо похитав головою.

— Ні, Еґвейн. Я не хотів вас покидати. Будь ласка.

— Ми всі мертві, — гірко мовила вона, — а смерть — це володіння Морока. Морок захопив нас, тому що ти від нас відмовився.

— Ні. Я не мав вибору, Еґвейн. Будь ласка. Еґвейн, не йди! Еґвейн, повернися!

Але вона розвернулася, ступила в тінь — і сама стала тінню.

Обличчя Морейн було спокійне, але бліде, без кровинки. Плащ був схожий на саван, а слова хльостали, наче батіг.

— Маєш рацію, Ранде аль’Торе. В тебе нема вибору. Мусиш іти до Тар Валона, інакше Морок заволодіє тобою. Вічність скута в Тіні. Тепер лише Айз Седай можуть урятувати тебе. Лише Айз Седай.

Том вишкірився до нього в сардонічній посмішці. Одяг на менестрелеві звисав обгорілим лахміттям, і в уяві Ранда знову постала та моторошна картина, коли Том зчепився із щезником, аби дати їм із Метом утекти. Тіло під лахміттям почорніло й обвуглилось.

— Довіришся Айз Седай, хлопче, і ти пошкодуєш, що не вмер раніше. Не забувай, що ціна допомоги від Айз Седай завжди менша, ніж ти сподіваєшся, але завжди більша, ніж ти можеш собі уявити. І яка з Адж знайде тебе першою, га? Червона? А, може, Чорна... Краще біжи, хлопче. Біжи.

Погляд Лана був твердим, наче граніт, а обличчям цебеніла кров.

— Дивно бачити клинок з емблемою чаплі в руках овечого пастуха. Чи ти його вартий? Краще, якби це було так. Ти наразі одним один, як перст. Нема на кого обіпертися ні в минулому, ні в майбутньому, і кожен може виявитися Другом Морока. — Він посміхнувся вовчою посмішкою, і кров цівкою потекла йому з рота. — Кожен.

З’явився Перрин — докоряючи і водночас благаючи допомогти. Майстриня аль’Вір плакала за своєю дочкою, а Бейл Домон проклинав його за те, що привів щезників на його корабель. Майстер Фітч заламував руки над згарищем своєї корчми, а Мін кричала в пазурах траллоків... люди, яких він знав, люди, з котрими він лише зустрічався. Але найгіршим було те, що прийшов Тем. Він стояв над ним, хмурячись, похитуючи головою, і мовчав.

— Ти мусиш мені сказати, — благав його Ранд. — Хто я? Скажи мені, прошу! Хто я такий? Хто я такий? — заволав він.

— Заспокойся, Ранде.

На мить йому здалося, що це озвався Тем, але, приглянувшись, Ранд зрозумів, що Тем зник. Над ним із чашкою з водою нахилився Мет.

— Заспокойся, відпочинь. Ти — Ранд аль’Тор, ось ти хто такий, страхопуде зі страхопудів і дуболоме з дуболомів на все Межиріччя. О, ти геть спітнів! Гарячка минула.

— Ранд аль’Тор? — прошепотів Ранд.

Мет кивнув, і в цьому було щось настільки заспокійливе, що Ранд ковзнув у сон, навіть не пригубивши води.

Це був спокійний сон, без сновидінь, принаймні сновидінь він не запам’ятав, але сон доволі неглибокий, і він розплющував повіки щоразу, коли Мет торкався його, щоби перевірити, як він там. Якось він навіть спитав себе, чи Мет узагалі спить хоч трохи, але заснув раніше, ніж встигнув додумати цю думку.

Пронизливо рипнули дверні петлі, і Ранд негайно прокинувся. Але якусь мить він лежав, шкодуючи, що уже не спить. Уві сні хлопець не відчував свого тіла. Боліли всі м’язи, і він почувався ганчіркою, яку щойно викрутили. Ранд зробив слабку спробу підвести голову: це вдалося йому лише з другого разу.

Мет сидів, привалившись до стіни так, аби за потреби дотягтися до Ранда рукою. Підборіддя його покоїлось на грудях, що ритмічно здіймалися й опускалися; він міцно спав. Шарф сповз із лоба і затуляв йому очі.

Ранд глянув на двері.

На порозі стояла жінка, однією рукою притримуючи двері відчиненими. Якусь мить видно було лише темний силует жіночої сукні на сивому тлі раннього досвітку, а тоді жінка переступила поріг, і двері зачинилися за нею. У світлі лампи Ранд роздивився її краще. Років мала приблизно стільки ж, скільки Найнів, так йому здалося, і вона не була селянкою. Блідо-зелений шовк її сукні мінився при кожному її русі. На ній був розкішний плащ світло-сірого кольору, а волосся прикривала ажурна сітка. Жінка задумливо дивилася на Мета та Ранда, перебираючи пальцями важке золоте намисто.

— Мете, — покликав Ранд, а тоді знову, голосніше: — Мете!

Мет схропнув і ледь не впав, прокидаючись. Відтак протер очі і втупився на жінку.

— Я прийшла подивитися на свого коня, — промовила вона, непевно махнувши рукою на стійла, хоча при цьому ні на мить не зводила очей із хлопців. — Ти нездужаєш?

— З ним усе гаразд, — різко відповів Мет. — Просто підхопив застуду під дощем, от і все.

— Може, мені варто на нього подивитися, — сказала вона. — Я трохи знаюся на лікуванні...

Рандові спало на думку, чи вона, бува, не Айз Седай, бо не лише її одяг, а й упевнені манери, те, як вона тримала голову, наче звикла наказувати, свідчили, що жінка ця не з місцевих. А якщо вона Айз Седай, то з якої Аджі?

— Зі мною вже все гаразд, — сказав він. — Я справді не потребую до. помоги.

Жінка пройшла конюшнею, притримуючи поділ сукні й обережно ступаючи м’якими сірими черевичками. Опускаючись колінами на солому, вона скривилася, тоді простягнула руку та помацала Рандові лоба.

— Гарячки немає, — насуплено промовила вона, вивчаючи юнака. Була вона вродлива, з правильними, але різкими рисами, проте її обличчю бракувало тепла. Втім, не було воно і холодним — просто геть позбавленим будь-яких емоцій. — Але ти був хворий. Так. Так. І ще й досі слабкий, наче новонароджене кошеня. Гадаю... — Вона сунула руку під плащ, і раптом події почали розвиватися так швидко, що Ранд спромігся тільки на притлумлений вигук.

Жінка блискавично висмикнула руку з-під плаща, а тоді щось зблиснуло, коли вона зробила кидок поверх голови Ранда в бік Мета. Мет стрімко повалився вбік, почулося важке дзинчання — там, де щойно були груди Мета, в дерев’яну дошку ввіп’ялася сталь. Мить — і все завмерло.

Мет напівлежав на спині, однією рукою стискаючи зап’ясток жінки, якраз над стилетом, який, не вціливши Метові у груди, встромився у стіну, а іншою рукою тримав свій кинджал з Шадар Лоґота біля її горла.

Опустивши очі, вона намагалася роздивитися кинджал у Мета в руці. Очі у неї розширилися, дух перехопило, і вона спробувала відсахнутися, але Мет притиснув лезо їй до шкіри. Після цього вона немов скам’яніла.

Облизуючи губи, Ранд дивився на німу сцену у себе над головою. Навіть якби він не відчував такої слабкості, навряд чи зміг би поворухнутися. Нараз його погляд впав на стилет жінки, і в роті у нього пересохло. Руків’я леза чорніло на очах; над обвугленою плямою здіймалися тонкі цівки диму.

— Мете! Мете, її стилет!

Мет скоса зиркнув на стилет, тоді знову на жінку, але вона, нервово облизуючи губи, залишалася нерухомою. Мет грубо відірвав її руку від руків’я і штовхнув жінку: вона впала назад, спираючись на руки за спиною, намагаючись відповзти хоч трохи. Очі її так і залишалися прикутими до кинджала в Метовій руці.

— Ані руш! — скомандував він. — Лише спробуй поворухнутися, і я всаджу його в тебе. — Вона повільно кивнула, не відводячи погляду від клинка. — Стеж за нею, Ранде.

Ранд не знав, що би він міг удіяти, якби незнайомка щось утнула, — хіба що закричати; погнатися за нею, якби вона спробувала втекти, йому би забракло сил. Але вона й не смикнулася, поки Мет витягав зі стіни її стилет. Чорна пляма припинила більшати, хоча все ще диміла.

Мет подивився, куди б покласти стилет, тоді штовхнув його до Ранда. Ранд узяв його обережно, наче це була жива змія. Вигляд він мав звичайний — світле руків’я зі слонової кістки та вузьке блискуче лезо як його долоня завдовжки. Просто стилет. От лише Ранд бачив, на що він здатний. На дотик руків’я не здавалося теплим, але рука у Ранда спітніла. Він сподівався, що не упустить стилет у сіно.

Жінка не змінила своєї незручної пози, тільки стежила, як Мет повільно повертається до неї, наче гадаючи, що він збирається робити, але Ранд побачив, як звузилися очі у Мета, як рука його міцніше стиснула кинджал з ПІадар Лоґота.

— Мете, ні!

— Вона намагалася вбити мене, Ранде. Вона б і тебе вбила. Вона належить до Друзів Морока, — Мет наче виплюнув ненависне слово.

— Але ж ми — ні, — відказав Ранд. Жінка хапонула повітря, наче лише зараз зрозуміла, що у Мета на думці. — Ми не Друзі Морока, Мете.

Ще мить чи дві Мет стояв непорушно, з кинджалом у руці, лезо якого виблискувало, відбиваючи світло лампи. Потім він кивнув.

— Туди, — наказав він жінці, вказавши кинджалом на двері, що вели до комірчини, де зберігалася збруя.

Вона повільно підвелася з підлоги, трохи затрималася, обтрушуючи солому з сукні. Навіть коли вона попростувала туди, куди вказав Мет, то рухалася так, наче поспішати їй не було куди. Але Ранд помітив, що вона тривожно поглядає на кинджал з рубіном у Метовій руці.

— Вам треба перестати опиратися, — мовила вона. — Зрештою, так буде найкраще для вас. Ось побачите.

— Найкраще? — глузливо перепитав Мет, потираючи груди в тому місці, куди вцілив би її стилет, якби він не відкотився вбік. — Йди, куди я сказав.

Вона недбало повела плечем.

— Це помилка. Після того, що сталося з цим самозакоханим дурнем Ґоудом, виникло певне... сум’яття. Не кажучи вже про того ідіота, котрий спричинив паніку у Шеранському Ринку. Ніхто не міг сказати, як усе пройде тут. Але це для вас ще небезпечніше, розумієте? Якщо ви прийдете до Великого Повелителя самі, з доброї волі, ви посядете почесні місця. Але доки ви втікаєте, за вами буде гонитва, і хто може сказати, що трапиться потім?

Ранда аж морозом сипонуло. Мої пси заздрісні, і вони можуть й не бути лагідними.

— Отже, ви маєте клопіт з двома сільськими хлопцями, — розсміявся Мет жорстким сміхом. — Може, ви, Друзяки Морока, і не такі вже й небезпечні, як подейкують. — Він широко розчинив двері комірки й відступив убік.

Вона зупинилася в отворі дверей, дивлячись на нього через плече. Погляд у неї був крижаний, а голос ще холодніший:

— Ви ще дізнаєтеся, якими небезпечними ми можемо бути. Коли мерд-драал сюди прибуде...

Невідомо, що ще хотіла вона сказати, бо Мет, захряснувши двері та замкнувши їх на засув, не дав їй цього зробити. Він повернувся до Ранда і з тривогою поглянув на приятеля.

— Щезник, — промовив він напруженим голосом, повертаючи кинджал під куртку. — Вона каже, він іде сюди. Як твої ноги?

— Танцювати я не зможу, — пробурмотів Ранд, — але якщо ти допоможеш мені підвестися, я піду. — Він подивився на клинок, який стискав у руці, і здригнувся: — Кров та попіл, та я навіть побігти зможу.

Квапливо нав’ючивши на себе всі їхні пожитки, Мет допоміг другові піднятися. Ноги у Ранда підгиналися, тож він змушений був обіпертися на Мета, щоби випростатися, але водночас намагаючись не стати для нього тягарем. Стилет він з усіх сил тримав подалі від себе. Проходячи повз відро з водою, що стояло біля дверей, Ранд вкинув стилет туди. Клинок із шипінням занурився у воду, над поверхнею здійнялася пара. Ранд скривився й спробував прискорити кроки.

Вже розвиднилося, і на вулицях навіть у такий ранній час було доволі людно. Всі поспішали у власних справах, і ніхто не звертав уваги на двох юнаків, що проходили селом, тим паче, що чужинців на цьому шляху вистачало. А Ранд тим часом напружував кожен м’яз, щоби триматися прямо. Його ніяк не полишала думка: чи не виявиться перший-ліпший перехожий Другом Морока. Може, хтось із них чекає ту жінку зі стилетом? Або щезника?

Коли друзі відійшли від селища десь на милю, сили залишили Ранда. Щойно він, важко дихаючи, крокував шляхом, виснучи на Меті, і раптом упав на землю, потягнувши за собою і приятеля.

— Ми мусимо йти далі, — мовив Мет. — Він провів пальцями по волоссю і насунув шарф майже на очі. — Рано чи пізно хтось її випустить, і вони знову поженуться за нами.

— Знаю, — важко видихнув Ранд. — Знаю. Подай мені руку.

Мет знову ривком поставив Ранда на ноги, але той стояв, хитаючись, знаючи, що нічого доброго з того не буде. Варто йому спробувати зробити бодай крок, і він знову гепнеться навзнак.

Міцно тримаючи Ранда, аби той стояв прямо, Мет нетерпляче чекав, коли їх промине кінний віз, що вигулькнув з боку села. Він навіть здивовано хмикнув, коли віз зупинився неподалік. До них з передка обернувся немолодий уже чоловік з обвітреним обличчям.

— З ним щось негаразд? — запитав він, не випускаючи з рота люльки.

— Він просто втомився, — сказав Мет.

Ранд зрозумів, що в це ніхто не повірить і нема сенсу висіти на Меті мішком. Він відпустив товариша і зробив крок убік. Ноги тремтіли, але він зусиллям волі змусив себе стояти прямо.

— Я не спав два дні, — сказав він. — З’їв щось не те, і захворів. Тепер мені вже краще, але дуже спати хочеться.

Чоловік випустив хмарку диму з кутика рота.

— Простуєте до Кеймліна, еге ж? Якби мені було стільки років, як вам, то, може, я б теж не відмовився піти подивитися на того Лжедракона.

— Так, — кивнув Мет. — Ми йдемо подивитися на Лжедракона.

— Що ж, лізь сюди, якщо так. А твій приятель хай сідає позаду. Якщо його знову знудить, хай краще це буде на соломі, а не тут. Мене звати Хаям Кінч.