Око Світу

РОЗДІЛ 36

ПЛЕТИВО ВІЗЕРУНКА

Майстер Ґілл посадовив хлопців за стіл у кутку загальної зали і сказав одній з подавальниць принести їм поїсти. Ранд лише головою похитав, коли побачив тарілки: кілька тоненьких шматочків яловичини з підливкою, ложка солоних овочів та по дві картоплини на ніс. Утім, похитав головою він сумно, без злостивості. Не вистачає геть нічого, сказав корчмар. Беручись за ніж та виделку, Ранд замислився, як же воно буде, коли нічого не залишиться. Коли він уявив собі це, напівпорожня тарілка видалася йому розкішним бенкетом. Від цієї думки хлопець аж здригнувся.

Майстер Ґілл обрав для них найзатишніший стіл. І сам сів спиною до кутка — так він міг спостерігати за публікою в залі. Ніхто не міг наблизитися до нього з хлопцями й почути, про що вони розмовляють. Коли дівчина пішла, він тихо сказав:

— Чому б вам не розповісти мені про свої проблеми? Якщо я зможу допомогти, то краще мені знати, куди я лізу.

Ранд зиркнув на Мета, але Мет, суплячись, люто шматував на своїй тарілці картоплину. Ранд глибоко зітхнув.

— Я сам не дуже розумію, що відбувається, — розпочав він.

Хлопець переказав події у загальних рисах, прибравши звідти траллоків та щезників. Якщо сподіваєшся отримати від когось допомоіу, краще, аби він не подумав, що ти розповідаєш йому байки. Але й применшувати небезпеку, на думку Ранда, було б нечесно. Нечесно втягувати сторонню людину в цю історію, не давши їй зрозуміти, з чим доведеться мати справу. Отже, на нього, Мета та ще кількох їхніх друзів узялися полювати невідомі. Вони, ці незнайомці, з’являються там, де на них не чекаєш, вони смертельно небезпечні та налаштовані вбити його та його друзів, якщо не гірше. Морейн сказала, що серед них є Друзі Морока. Том не до кінця вірив Морейн, але вирішив залишитися з хлопцями — як він сказав, через свого племінника. На шляху до Біломостя вони розділилися через напад невідомих, а пізніше у Біломості, Том загинув, рятуючи їх від чергового нападу. Після цього були ще спроби їх захопити. Ранд розумів, що в його оповідці багато нестику-вань, але отак, без підготовки, остерігаючись ляпнути щось зайве, він не міг скласти кращу історію.

— Ми просто продовжували йти до Кеймліна, — пояснив він. — Адже такий план мали з самого початку. Кеймлін, а потім Тар Балон. — Він збентежено засовався на краєчку стільця. Було дуже незвично розповідати комусь навіть частину того, що так довго тримав у таємниці. — Якщо ми не сходитимемо з цього маршруту, інші нас знайдуть, рано чи пізно.

— Якщо вони живі, — буркнув Мет собі в тарілку.

Ранд навіть не поглянув на приятеля. Сам не бажаючи того, додав:

— Якщо ви нам візьметеся допомогати, то можете мати неабиякий клопіт. Майстер Ґілл тільки махнув дебелою рукою:

— Не скажу, що мені потрібний зайвий клопіт, але я знаю, як давати з цим раду. Жодний клятий Друг Морока не змусить мене повернутися спиною до Томових друзів. Тепер щодо цієї вашої подруги з півночі: якщо вона з’явиться в Кеймліні, то я про це знатиму. Є тут люди, котрі стежсать, хто сюди приходить і хто звідси йде, а надто такі, як вона, і я матиму від них звістку.

Ранд завагався, але все ж таки спитав:

— А що ви скажете про Елайду?

Корчмар теж відповів не одразу. Урешті-решт він похитав головою:

— Не думаю, що варто йти до неї. Може, якби ви не були пов’язані із Томом... Вона про це дізнається, і де ви тоді опинитесь? Ніхто не скаже. Може, у в’язниці, а можсливо, що і десь іще гірше. Кажуть, вона відчуває, що було і що має бути. Кажуть, вона бачить людину наскрізь і знає, що та хоче від неї приховати. Не знаю, але я б не ризикував. Якби не Том, ви могли би піти до гвардійців. Вони швидко розберуться з будь-яким Другом Морока. Та якщо ви навіть не обмовитеся гвардійцям про Тома, то щойно згадаєте Друзів Морока, як про це дізнається Елайда — і ось ми повернулися туди, звідки почали.

— До гвардійців звертатися не можна, — погодився Ранд.

Мет енергійно закивав, підпихаючи виделкою їжу до рота і заляпуючи підборіддя підливою.

— Біда, хлопче, що ви опинилися поруч з політикою, хоч ви до неї і жодним боком. А політика — це каламутна трясовина, що аж кишить зміями.

— А як щодо,,. — почав було Ранд, але корчмар раптом скривився і квапливо відкинувся на спинку стільця, що аж заскрипів під його вагою.

У проймі дверей, що вели до кухні, з’явилася куховарка, витираючи фартухом руки. Коли вона побачила, що корчмар її помітив, то покликала його жестом і знову зникла в кухні.

— Можна подумати, що я з нею одружений, — зітхнув майстер Ґілл. — Знаходить, де що не так, коли я ще й подумати про це не встиг. Якщо це не водостік засмітився чи ринва забилася, значить, це щури. У мене завжди було чисто, ви це повинні знати, але коли в місті така купа народу, то й щури з’являються скрізь. Збери докупи прірву люду, і матимеш щурів скрізь. От і в Кеймліні їх наразі просто навала. Ви навіть не повірите, скільки зараз просять за доброго кота-щуролова. Ваша кімната на горищі. Я сказав дівчатам, тож будь-хто вас відведе. І не переймайтеся через тих Друзів Морока. Я про білоплащників не дуже високої думки, але коли вони в місті, а ще й гвардійці, то ці потвори не насміляться показати в Кеймліні свої брудні пики. — Стілець під ним знову жалісно зарипів, він відштовхнув його та звівся на ноги. — Сподіваюся, що цього разу це не каналізація.

Ранд знову взявся за їжу, але помітив, що Мет припинив їсти.

— Ти ж наче зголоднів, — зауважив Ранд. Мет не відривав очей від тарілки, ганяючи по ній виделкою шматочок картоплі. — Мете, треба поїсти. Нам знадобляться сили, аби дійти до Тар Валона.

Мет хрипко й гірко розсміявся:

— Тар Валон! Досі це був Кеймлін. Морейн чекатиме на нас у Кеймліні. В Кеймліні ми знайдемо Перрина й Еґвейн. Усе буде добре, варто нам лише дістатися до Кеймліна. Ну, ось ми тут, але нічого доброго не сталося. Нема Морейн. Нема ні Перрина, ні Еґвейн. Тепер усе буде гаразд, щойно ми опинимося в Тар Валоні.

— Ми живі, — відказав Ранд різкіше, ніж хотів. Втягнувши повітря, він спробував пом’якшити свій голос. — Ми живі. Це ж добре. І я збираюся залишатися живим. Я збираюся дізнатися, чому ми аж так їм потрібні. Я не здамся.

— Усі ці люди... Кожен з них може виявитися Другом Морока. Чомусь майстер Ґілл дуже швидко погодився допомагати нам. Хіба є люди, які просто не зважають на Айз Седай та Друзів Морока? Це неприродно. Будь-яка нормальна людина просто сказала би нам забиратися геть... чи... чи щось таке.

— їж, — м’яко промовив Ранд, і дивився на приятеля доти, доки той узявся пережовувати шматок м’яса.

Ранд з хвилину потримав долоні поряд з тарілкою, притискаючи їх до столу, аби руки припинили тремтіти. Він почувався наляканим. Його, звісно, лякав не майстер Ґілл, але ж і без нього було чого боятися. Ці високі міські мури не зупинять щезника. Можливо, він мав розповісти про це корчмарю. Але навіть якщо корчмар йому повірив би, то чи так легко він погодився би допомогти, якби знав, що в «Благословенні королеви» будь-якої миті може з’явитися щезник? І щури. Може, щури й насправді плодяться там, де збираються купи народу, але ж він пам’ятав сновидіння в Бейрлоні, те, що виявилося не сновидінням; пам’ятав, як хруснув хребет щура. Інколи Морок використовує падложерів як свої очі. Це сказав Лан. Круків, ворон, щурів...

Він теж узявся їсти, але, доївши, не пам’ятав, якою була на смак їжа.

Одна з подавальниць, та, що чистила канделябри, коли вони заходили до корчми, показала хлопцям їхню кімнату в мансарді. У похилій стіні було невеличке віконце, що виходило на вулицю, обіч нього тулилися два вузенькі ліжка, а біля дверей зі стіни стирчали кілочки, на які можна було повісити свої речі. Позираючи на Ранда, темноока дівчина торгала спідницю й хихотіла. Вона була гарненька, але він знав, що коли скаже їй хоч слово, то лише видасться дурнем. Через неї йому знову захотілося вміти так поводитися з дівчатами, як це вміє Перрин. Він відчув полегшення, коли вона пішла. Хлопець чекав на Метові смішки, але щойно за дівчиною зачинилися двері, як той, не знявши ні плаща, ні чобіт, упав на одне з ліжок, повернувшись обличчям до стіни.

Ранд почепив на кілочок свої речі, не зводячи очей з Метової спини. Йому здалося, що Мет знову тримає руку під курткою, стискаючи руків’я кинджала.

— Ти збираєшся ховатися, лежачи тут? — запитав він нарешті.

— Я втомився, — буркнув Мет.

— Ми повинні ще розпитати про дещо майстра Ґілла. Можливо, він підкаже, як нам розшукати Еґвейн та Перрина. Може, вони вже в Кеймліні, якщо їм вдалося не загубити своїх коней.

— Вони мертві, — проказав Мет, не повертаючись.

Ранд ще трохи почекав, тоді здався. Він тихенько зачинив за собою двері, сподіваючись, що Мет і насправді поспить.

Але коли Ранд спустився на перший поверх, майстра Ґілла не вдалося знайти. З сердитого погляду куховарки хлопець зрозумів, що вона теж хотіла би знати, куди подівся хазяїн. Ранд трохи посидів у залі, але спіймав себе на тому, що розглядає кожного завсідника, який з’являється на порозі, кожного незнайомця, очікуючи, що за кожною постаттю в темному плащі може ховатися хто завгодно і що завгодно. Щойно щезник з’явився би в цій залі, він був би тут наче лис у курнику.

З вулиці до зали зайшов гвардієць у своєму червоному мундирі. Зупинившись одразу біля дверей, він обвів суворим поглядом тих гостей, що явно були немісцевими. Ранд дивився на стільницю, відчуваючи на собі погляд гвардійця, проте коли знову підвів очі, того вже не було.

Повз нього з оберемком рушників пройшла темноока служниця.

— Вони так роблять час від часу, — заспокійливо сказала вона Ранду. — Просто перевіряють, чи все спокійно. Стережуть спокій добрих підданців королеви. Тобі нема про що хвилюватися, — і вона посміхнулася хлопцеві.

Ранд похитав головою. Йому нема про що хвилюватися. Звісно, гвардієць не підійде до нього і не поцікавиться, чи не знайомий він, бува, із Томом Мерриліном. Він стає нічим не кращим за Мета. Ранд підвівся, зі скрипом відсунувши стілець.

Ще одна дівчина перевіряла оливу у лампах на стіні.

— Чи є тут ще якась кімната, де я міг би посидіти? — звернувся до неї хлопець. Йому не хотілося підійматися вгору, залишатися в кімнаті сам на сам з Метом, котрий уперто не хоче нормально спілкуватися. — Може, вільний кабінет?

— У нас є бібліотека.—Дівчина показала на двері.—Туди, тоді направо, до кінця коридору. Мабуть, о цій порі там нікого нема.

— Дякую. Якщо побачите майстра Ґілла, перекажіть йому, будь ласка, що Ранд аль’Тор хотів би з ним поговорити.

— Скажу, — усміхнулася дівчина. — Кухарка теж хоче з ним поговорити.

Рандові спало на думку, що корчмар, можливо, переховується від кухарки. Він розвернувся і пішов шукати бібліотеку.

Зайшовши до кімнати, яку показала йому служниця, Ранд зупинився, вражений. На полицях стояло, мабуть, три, а то й чотири сотні книжок. Він ще ніколи не бачив стільки книжок в одному місці. В тканинних і шкіряних палітурках, з золоченими корінцями. Тільки у небагатьох обкладинки були дерев’яні. Ранд жадібно ковтав очима назви, відшукуючи давніх знайомих, «Мандри Джеїна Обходисвіта», «Нариси Вілліма з Манечеса». У Ранда аж дух перехопило, коли він побачив переплетений у шкіру том «Мандрів серед Морського народу». Тем завжди хотів прочитати цю книгу.

Він уявив собі Тема, уявив, як той з радісною посмішкою погладжує корінець книжки, гортає її сторінки, перш ніж умоститися з люлькою І 3 книж-кою в руках перед каміном, і його власна рука ще міцніше стиснула руків’я меча. Почуття втрати й порожнечі накрило його, і в цій хвилі потонуло все задоволення від споглядання книжок.

Хтось кашлянув у нього за спиною, прочищаючи горло, і він раптом усвідомив, що не сам у кімнаті. Готовий перепросити за власну нечемність, Ранд повернувся. Він звик, що вищий за всіх, з ким йому доводилось зустрічатися, але цього разу він усе зводив і зводив очі, а щелепа у нього відвисала все нижче й нижче. І ось він уже дивився на голову, яка майже сягала стелі на висоті десять футів. Широкий, на все обличчя ніс радше скидався на хобот. Світлі очі, кожне завбільшки як чашка, ховалися під бровами, що звисали, наче косиці. Кінчики вух стирчали догори крізь чорну кошлату гриву, а на кінчиках їх — китиці. Траллок! Ранд скрикнув і, позадкувавши, спробував витягти меч.

— От чому ви, люди, постійно так робите? — прогуркотав голос, низький і лункий, наче барабан. Вуха з китичками швидко засмикалися, і в голосі його почувся сум. — Мало хто з вас пам’ятає таких, як ми. Мабуть, ми самі в цьому винні. Відколи на Шляхи впала Тінь, мало хто з нас з’являвся серед людей. Тому вже минуло... еге ж, шість поколінь. Це було відразу після закінчення Столітньої війни. — Кошлата голова хитнулася з боку на бік, почулося зітхання, яке личило би радше бику. — Дуже, дуже давно, і лише одиниці з-поміж нас подорожували і дивились... можна сказати, майже ніхто.

Ранд так і закам’янів на хвилину з роззявленим ротом. Широко розплющеними очима він дивився на примару у високих, до колін, чоботях з широкими носаками, вдягнуту у темно-синій каптан, від коміра й до талії застебнутий на гудзики. Нижче пояса каптан розходився широкими фалдами, звішуючись аж до халяв чобіт і прикриваючи широкі штани, в них заправлені. Примара тримала книжку, і та книжка здавалася крихітною у порівнянні з пальцем завбільшки як три людських, що слугував своєрідною закладкою.

— Я подумав, що ви... — почав було Ранд, але вчасно схаменувся. — Хто ви?..— Ні, так теж не годилося. Підвівшись, юнак боязко простягнув примарі руку. — Мене звати Ранд аль’Тор.

Його долоня потонула в долоні, завбільшки як лопата. Істота церемонно вклонилася.

— Лоял, син Арента — сина Гал єна. Ваше ім’я піснею лунає мені у вухах, Ранде аль’Торе.

Ранд зрозумів, що це ритуальне привітання. Він уклонився у відповідь.

— Ваше ім’я піснею лунає мені у вухах, Лояле, сине Арента... е-е-е... сина Галена.

Усе, що відбувалося, здавалося Ранду не зовсім реальним. Він і досі не знав, хто такий цей Лоял. Потиск гігантських пальців Лояла був на диво м’яким, але хлопець усе ж таки відчув полегшення, коли отримав свою руку назад цілою й неушкодженною.

— Ви, люди, надто схильні нервуватися, — промовив Лоял гуркітливим басом. — Звісно, я чув оповідки та читав книжки, але не міг собі цього уявити.

Коли я вперше прибув до Кеймліна, я не міг повірити, що такий гамір може існувати насправді. Діти плачуть, жінки кричать, натовп переслідує мене усім містом, люди розмахують кийками, ножами та смолоскипами, і всі горлають: «Траллок!» Боюся, я навіть почав трохи засмучуватися. Навіть не знаю, що могло би статися, якби тут не трапився загін гвардійців королеви.

— Щаслива оказія, — пробелькотів Ранд.

— Так, але навіть гвардійців я, схоже, лякав майже так само, як і всіх інших. І ось я в Кеймліні вже чотири дні, але ще не мав змоги висунути носа з корчми. Шановний майстер Ґілл навіть попросив мене не виходити до зали. — Лоял смикнув вухами. — Не те, щоби він був негостинний, ви розумієте. Але того першого вечора тут спричинився невеличкий переполох. Справжнісінький алярм. Усі люди, схоже, захотіли піти, і то одночасно. Такий галас, лемент, штовханина у дверях... Деякі, мабуть, могли й травмуватися.

Ранд, наче зачарований, дивився на вуха, що так і ходили ходором.

— Зізнаюся вам, не для цього я залишив стеддін/.

— То ви оґір! — вигукнув Ранд. — Заждіть! Шість поколінь? Ви казали — Столітня війна? Скільки ж тоді років вам?

Він зрозумів, що бовкнув грубість, але, схоже, Лоял радше виправдовувався, а не ображався.

-■— Дев’яносто, — зізнався він. — Ще десять років, і я зможу звертатися до Пенька. Гадаю, старійшинам варто було вислухати мою думку, а не самим вирішувати, можна мені піти чи ні. Але вони завжди переймаються, коли хтось іде у Світи, хай скільки би він мав років. Ви, люди, такі квапливі, такі непередбачувані. — Він закліпав очима й нахилив голову.—Я перепрошую. Я не повинен був так казати. Але ви й насправді увесь час воюєте, навіть якщо в цьому нема жодної потреби.

— Все нормально, — відповів Ранд. Він усе ще намагався усвідомити те, що сказав Лоял про свій вік. Дев’яносто років. Він старший за старого Кенна^Буйє, але все ще не досить дорослий, аби... Ранд знову опустився на один зі стільців з високою спинкою. Лоял сів на другий, досить міцний, аби витримати двох людей, але й на цьому стільці він ледь умістився. Коли він сів, то був заввишки як більшість чоловіків. — Але вони все ж таки дозволили вам піти.

Лоял втупився у підлогу, морщачи ніс та чухаючи його товстим пальцем.

— Ну, щодо цього, то... Бачте, Пеньок радився не дуже довго, навіть менше року, але з тих чуток, що до мене доходили, я зрозумів, що я стану досить дорослим, аби піти без будь-чийого дозволу, раніше, ніж вони щось вирішать. Боюся, вони можуть сказати, що я забагато взяв на себе, тому я просто... пішов. Старійшини завжди казали, начебто я надто запальний, і, боюся, я довів, що вони мали рацію. Не знаю, чи вони вже зрозуміли, що я пішов. Але я мусив так вчинити.

Ранд прикусив губу, аби не розсміятися. Якщо цей Лоял був запальним оґіром, то можна лише собі уявити, які ж мають бути решта... Радилися не надто довго, навіть менше року? Майстер аль’Вір просто похитав би головою, дивуючись; якби збори Ради Селища затяглися на пів дня, ніхто б на них не всидів, навіть Гарал Лугган. І Ранда раптом накрило хвилею туги за рідною домівкою. Йому аж дух перехопило, так захотів він побачити Тема, Еґвейн, корчму «Винне джерело», свято Бел-Тайну на Галявині, таке, яким воно було у колишні щасливі часи. Зусиллям волі він відігнав ці думки.

— Ви дозволите мені запитати, — промовив він, відкашлюючись, —чому ви так хотіли піти... е-е-е... у Світи? Я особисто ніколи не хотів залишати свій дім.

— Чому? Аби побачити, — сказав Лоял так, наче це було ясно, як день. — Я читав книжки, читав описи різних мандрівників, і ось мені захотілося самому побачити, а не лише читати. — Його світлі очі заблищали, а вуха стали сторчма. —Я проштудіював кожний фоліант, усе, що зміг розшукати, про подорожі, про Шляхи, про звичаї в землях людей, про ті міста, що ми для вас, людей, збудували після Світотрощі. І що більше я читав, то більше переконувався, що повинен піти у Світи, піти до тих місць, де колись ми | були, і на власні очі побачити гаї.

— Гаї? — закліпав очима Ранд.

— Так, гаї. Дерева. Звісно, залишилося хіба декілька Великих Дерев, що підносять своє віття до неба, в яких зберігається нетлінною пам’ять про стеддін/. — Стілець під ним аж застогнав, коли він нахилився вперед, жестикулюючи руками, одна з котрих все ще тримала книжку. Очі у нього заблищали ще ясніше, а вуха затріпотіли. — Зазвичай вони використовували місцеві дерева, ті, котрі росли в цьому місці. Не можна змусити землю йти проти себе. Довго це не протриває. Земля збунтується. Треба | пристосувати своє бачення до землі, а не землю до свого бачення. У кожному гаю плекали дерева, які могли зрости й розбуятися лише в цьому місці, так аби кожне доповнювало ті, що зростають поруч, головно для кращого їхнього росту, але й для того також, щоб отримана гармонія співала в очах та в серці. О, в книгах розповідається про гаї, які змушували старійшин плакати та сміятися водночас, про гаї, які назавжди залишаться зеленими в нашій пам’яті.

— А як же міста? — запитав Ранд.

Лоял поглянув на нього здивовано.

— Міста, міста, що їх збудували оґіри. Як це, наприклад. Кеймлін. Це ж оґіри збудували Кеймлін, адже так? Так мовиться в оповідках.

— Робота з каменем... — Він знизав дебелими плечима. — Цього талану ми набули вже в роки після Трощі, у Вигнанні, коли все ще намагалися віднайти стеддінґ. Це добра справа, але не справжня. Хоч яких зусиль докладай — а я читав, що оґіри, зводячи ці міста, докладали усіх зусиль, — камінь не оживе. Дехто з нас ще й досі працює з каменем, але це тільки тому, що ви, люди, часто пошкоджуєте будівлі під час ваших війн. Жменька оґірів працює в... е-е-е... Кайрені, так ви тепер називаєте це місто. Я бачив їх, коли там проходив. На щастя, вони були з іншого стеддін/у, тому вони про мене нічого не знали, але однаково їм здалося підозрілим, що я один мандрую Світами, та ще в такому віці. Гадаю, мені не варто було там затримуватися. У будь-якому разі ви маєте зрозуміти, що працювати з каменем ми були змушені, бо так сплівся Візерунок; вирощувати гаї — то покликання нашого серця.

Ранд тільки головою похитав. Половина історій, на яких він виростав, перевернулася з ніг на голову.

— Я не знав, Лояле, що оґіри вірять у Візерунок.

— Звісно, ми віримо. Колесо Часу плете Візерунок Епох, а життя окремих істот — це нитки, з яких складається Візерунок. Ніхто не може сказати, як нитка його особистого життя вплететься у Візерунок чи як вплетуться туди долі народів. Колесо принесло нам Світотрощу, Вигнання, Камінь і Тугу, і зрештою, воно ж повернуло нам усім стеддін/, перш ніж ми всі повмирали. Інколи я думаю, що ви, люди, такі, якими є, лише тому, що ваші нитки дуже короткі. Вони, мабуть, вискакують з плетіння. Ой, знову я забувся! Старійшини кажуть, що ви, люди, не любите, коли вам нагадують про те, наскільки швидкоплинне ваше життя. Сподіваюся, я вас не образив?

Ранд розсміявся й похитав головою.

— Жодним чином. Напевно, було би непогано жити стільки, скільки живете ви, але я ніколи про це не замислювався. Гадаю, прожити стільки, скільки живе старий Кенн Буйє, було б достатньо для будь-кого.

— Він дуже стара людина?

Ранд лише кивнув. Йому не хотілося пояснювати, що Кенну Буйє ще далеко до Лояла.

— Можливо, — зауважив Лоял, — ви, люди, маєте і коротке життя, але ви стільки встигаєте, завжди гасаєте туди-сюди, завжди поспішаєте. І у вас є для цього цілий світ. Ми, оґіри, обмежені нашим стеддін/ом.

— Але ж ви у Світах.

— На час, Ранде. Але потім я змушений буду повернутися. Цей світ ваш, він належить вам і вашому роду. А мені місце в стеддін/у. У Світах надто багато гармидеру та катавасії. І дуже багато змінилося; все не таке, як у книжках.

— Це так, речі змінються з часом. Принаймні деякі.

— Деякі? Половина міст, про які я читав, зникла, а решта, майже всі, називаються тепер по-іншому. Взяти той самий Кайрен. Справжня його назва — Аль’кайр’райєналлен, Пагорб Золотого Світанку. Мешканці цього навіть не пам’ятають, попри всі ці світанкові сонця на їхніх прапорах. А гай у Кайрені? Сумніваюся, що за ним хтось доглядав з часу Траллоцьких війн. Зараз це просто звичайний ліс, звідки люди беруть дрова. Великі дерева перевелися, і ніхто про них не пам’ятає. А тут? Кеймлін все ще Кеймлін, але вони дозволили місту поширитися на те місце, де був гай. Звідси, з оцього місця, де ми зараз сидимо, до самого серця гаю не більше чверті милі... тобто до того місця, де має бути серце гаю. Не залишилося жодного дерева. Я побував і в Тірі, і в Ілліані. Інші назви, жодних спогадів. Там, де біля Тіра зеленів гай, тепер пасовисько, де вони випасають коней, а в Ілліані гай перетворили на парк короля, і він полює там на оленів. Туди нікого не пускають без королівського дозволу. Все змінилося, Ранде. Дуже боюся, що таку ж картину я знайду скрізь, куди б не вирушив. Гаї зникли, зникла пам’ять, всі мрії мертві.

— Не можна здаватися, Лояле. Ніколи не можна здаватися. Здатися — це все одно, що померти.

Ранд, побуряковівши, зіщулився на стільці та відсунувся якомога далі. Він чекав, що оґір візьме його на сміх, та Лоял натомість серйозно кивнув.

— Саме таким є девіз вашого роду, адже так? — Голос оґіра залунав по-іншому, наче він щось цитував: — «Допоки не відступить ніч, допоки не відхлине вода, в Тінь, вишкіривши зуби, викликаючи на бій до останнього подиху, аби з настанням Останнього Дня плюнути в очі Тому, що напускає ману». Лоял очікувально схилив набік кошлату голову, але Ранд і гадки не мав, на що той чекає.

Минула хвилина, ще одна, а Лоял усе чекав, і нарешті його довгі брови здивовано полізли вгору. Але він усе ще чекав, і Ранд почувався незручно через таке тривале мовчання.

— Великі Дерева, — нарешті промовив Ранд, просто аби порушити тишу. — Вони схожі на Авендесору?

Лоял різко випрямився на стільці, і той зарипів-застогнав під ним так пронизливо, що Ранд подумав, ніби той зараз розсипиться під оґірем. — Вам краще знати. Краще, ніж будь-кому з людей.

— Мені? Звідки я можу це знати?

— Ви насміхаєтеся з мене? Іноді у вас, аїльців, буває дещо дивне почуття гумору!

— Що? Я не аїлець! Я з Межиріччя. Я навіть ніколи не бачив жодного аїльця!

Лоял покрутив головою, і китички на його вухах звісилися.

— От бачите? Все змінилося, і половина того, чого мене навчали, нікому не потрібна. Сподіваюся, я вас не образив. Впевнений, що ваше Межиріччя, де б воно не знаходилося, чудове місце.

— Від когось я чув, — промовив Ранд, — що колись воно звалося Мане-терен. Я про це нічого не знаю, але, можливо, ви...

Вуха Оґіра радісно настовбурчилися.

— А! Так, Манетерен. — Китиці знову впали. — Там був прекрасний гай. Ваш біль співає в моєму серці, Ранде аль’Торе. Ми не встигли прийти вчасно.

Лоял, сидячи, вклонився, і Ранд вклонився у відповідь. Він подумав, що Лоял образиться, якщо він цього не зробить, принаймні вважатиме його нечемним. Мабуть, Лоял гадав, що він пам’ятає стільки ж усього, як огіри. У Лояла й насправді опустилися донизу кутики губ і очей, наче він поділяв біль Рандової втрати. Так наче Манетерен не було знищено дві тисячі років тому, а Ранд не дізнався про це лише випадково, з розповіді Морейн.

Трохи помовчавши, Лоял зітхнув.

— Колесо обертається, — промовив він, — і ніхто не знає, як повернеться. Але ви пройшли майже такий само довгий шлях від вашого дому, як я від свого. Зважаючи на те, що діється навкруги, це дійсно довгий шлях. Коли Шляхи були відкриті й вільні, тоді, звісно... але все це в минулому. Розкажіть мені, що привело вас у таку далечінь? Тут є щось таке, що ви теж хочете побачити?

Ранд було відкрив рота, аби відповісти, що вони з приятелем прийшли сюди подивитися на Лжедракона... але він не зміг цього сказати. Можливо, через те, що Лоял поводився так, наче він не старший за Ранда, дев’яносто йому років чи не дев’яносто. Можливо, для оґіра дев’яносто років — це ТЯКИИ само молодий вік, як оце Рандів. Давно вже йому не випадала можливість поговорити з кимось про те, що відбувається, поговорити по-справжньому. Завжди був присутній страх, що співрозмовник може виявитися Другом Морока, або може запідозрити, що Друг Морока — він, Ранд. Мет так заглибився у власні переживання, став таким наляканим і підозрілим, що говорити з ним не було жодного сенсу. Отже, Ранд сам не знав, як це сталося, але він узявся розповідати Лоялу про Ніч Зими. Не розпливчасту історію про Друзів Морока, а всю правду про траллоків, котрі виламали двері, і про щезника на Кар’єрному путівці.

Частина його свідомості жахалася того, що він робить, але в ньому наразі наче боролися дві різні людини: одна намагалася притримати язика, а інша водночас відчувала страшенне полегшення від можливості нарешті хоч комусь усе розповісти. Як наслідок, він затинався, говорив плутано й уривчасто. Шадар Лоґот і друзі, що загубилися в ночі, і невідомо — живі вони чи ні. Щезник у Відомості і Том, який загинув, аби вони могли врятуватися. Щезник у Бейрлоні. А потім Друзі Морока — Говал Ґоуд, юнак, який їх боявся. І жінка, котра намагалася вбити Мета. Напівлюдок за рогом «Гусака та корони».

Коли він почав белькотати про сни, то навіть та його половина, що хотіла виговоритися, відчула, як волосся на шиї стає дибки. Намагаючись не цокотіти зубами, він прикусив собі язик. Важко сопучи носом, Ранд тривожно витріщився на оґіра, сподіваючись, що той прийме його розповідь за переказування нічних сновидь. Бачить Світло, усе це й було схоже на нічний кошмар, і не дивно, що від того, що коїлося, людині можуть снитися кошмари... А, може, Лоял просто вирішить, що Ранд божеволіє. Може...

— Та’верен, — промовив Лоял.

— Перепрошую? — закліпав очима Ранд.

— Та’верен, — Лоял почухав товстим пальцем за гострим вухом і легенько смикнув плечем. — Старійшина Гамен завжди казав, що я не слухаю, але інколи я все ж таки слухав. Інколи. Ви, звісно, знаєте, як плететься Візерунок?

— Ніколи про це не замислювався, — повільно відповів Ранд. — Просто плететься, та й усе.

— Гм, так... але... Це не зовсім так. Бачте, Колесо Часу плете Візерунки Епох, а нитки, які воно використовує, — це людські життя. Візерунок... він не завжди незмінний. Якщо людина намагається змінити свій життєвий шлях, і у Візерунку достатньо місця для цього, Колесо просто продовжує плести і вплітає цю зміну у візерунок. Для невеличких змін завжди знаходиться місце, але велику зміну Візерунок може просто не прийняти, хай як відчайдушно людина не намагалася би щось змінити. Ви розумієте?

— Я міг би жити на фермі чи в Емондовому Лузі, і це була б невеличка зміна, — кивнув головою Ранд, погоджуючись. — Але якби я захотів стати королем... — Він розсміявся, і Лоял теж розплився в посмішці, що розкраяла його обличчя майже навпіл. Зуби у нього були білі, і кожен завбільшки як долото.

— Саме так. Але інколи зміна обирає тебе, чи Колесо обирає її для тебе. А іноді Колесо вигинає життєву нитку або кілька ниток так, що всі нитки навколо мають закручуватися навколо цієї нитки, а ті вже змушують закручуватися інші нитки. А ті — ще інші, і так воно йде далі, і далі. Перший вигин, що створює Павутиння, — це та’верен, і цього не можна змінити, поки не зміниться сам Візерунок. Павутиння — та’марал’айлен, так воно зветься — може бути завдовжки у тижні, а може — в роки. Воно може захопити собою місто, а може й весь Візерунок. Артур Яструбине Крило був

та’верен. Якщо про це зайшла мова, то, гадаю, та’верен був і Льюс Терін Родичевбивця. — Він хихотнув гучним басом. — Старійшина Гамен пишався би мною. Він завжди розповідав так нудно, а книжки про подорожі були набагато цікавіші, але інколи я все ж таки його слухав.

— Усе це дуже цікаво, — промовив Ранд, — але я не бачу, яким боком я до цього. Я пастух, а не ще один Артур Яструбине Крило. Це ж саме стосується і Мета, і Перрина. Це... це просто сміховинно.

— Я не казав, що хтось із вас — це він, але, слухаючи вашу розповідь, я майже відчув, як закручується Візерунок, а я в цьому не маю особливого талану. Ви — та’верен, це факт. Ви, а можливо, і ваші друзі. — Оґір замовкнув, задумливо чухаючи широчезне перенісся. Нарешті він кивнув сам собі, наче дійшов якогось рішення. — Я хотів би далі подорожувати з вами, Ранде.

Ранд з хвилину дивився на нього ошелешено, запитуючи себе, чи це йому не почулося.

— Зі мною? — вигукнув він, коли до нього повернулася здатність говорити. — Хіба ж ви не чули, що я казав про... — Він кинув гострий погляд на двері. Вони були щільно зачинені і досить товсті; якби хтось спробував підслуховувати з того боку, то, навіть притиснувши вухо до дерев’яних панелей, почув би хіба що буботіння. Але однаково Ранд стишив голос: — Про тих, хто за нами женеться? У будь-якому разі я гадав, що ви хотіли побачити ваші дерева.

— У Тар Валоні є дуже гарний гай, і мені казали, що Айз Седай добре за ним доглядають. До того ж я хотів побачити не тільки дерева. Можливо, ви і не ще один Артур Яструбине Крило, але принаймні протягом певного часу частина світу буде формуватися навколо вас. Навіть старійшина Гамен захотів би це побачити.

Ранд завагався. Так добре було би мати когось поряд! Через поведінку Мета бути в його товаристві було не набагато краще, ніж бути самому. Мандрувати разом з оґіром — це справжня спокуса. Можливо, за міркою оґірів, Лоял ще й недоросток, але здається він несхитним, наче скеля, і цим нагадує Тема. І Лоял побував в усіх цих місцях. І стільки всього знає... Він поглянув на оґіра — той сидів навпроти нього, і його широке обличчя випромінювало наполегливість. Навіть сидячи, він був вищий за більшість чоловіків, що стали би на повний зріст. Як ти сховаєш когось зростом майже десять футів ? Він зітхнув і похитав головою.

— Мені це не здається гарною ідеєю, Лояле. Навіть якщо Морейн знайде нас тут, шлях до Тар Валона буде дуже небезпечним. Якщо ж вона нас не знайде... — Якщо вона нас не знайде, значить, вона мертва, і всі решта також. О, Е/вейн! Він змусив себе відкинути цю думку: Еґвейн не мертва, і Морейн їх знайде.

Лоял подивився на нього співчутливо і торкнувся його плеча.

— Я впевнений, що з вашими друзями все гаразд, Ранде.

Ранд вдячно кивнув. Клубок у горлі заважав йому вимовити хоча б слово.

— Але принаймні ви пообіцяєте хоч інколи розмовляти зі мною? — басовито й розкотисто зітхнув Лоял. — А може, зіграти партію в камінці? Я цілими днями ні з ким не розмовляю, крім майстра Ґілла, а він переважно не має ні хвилинки часу. Та куховарка не дає йому попуску. Може, це вона насправді володіє цією корчмою?

— Звісно, я обіцяю. — Він промовив це хрипко. Відкашлявся й спробував посміхнутися. —А якщо ми зустрінемося в Тар Балоні, ви зможете показати мені тамтешній гай. — 3 ними має все бути гаразд. Світло, зроби так, аби вони були живі та здорові.

РОЗДІЛ

37

ТРИВАЛА ПОГОНЯ

Стиснувши поводи трьох коней, Найнів вдивлялась у ніч, ніби хотіла простромити поглядом темряву і побачити Айз Седай і Охоронця. її оточували чорні, голі, наче скелети, силуети дерев, що заклякли під тьмяним місячним світлом. Дерева і ніч створювали надійну завісу, затуляючи те, чим займались Лан і Морейн, щоб це не було, а жоден з них навіть не спробував хоча б натякнути їй про свої наміри. Лише глуха фраза Лана — «Притримайте коней, тільки тихо», — і вони зникли, залишивши її стовбичити, немовби хлопчика при конюшні. Вона кинула погляд на коней і роздратовано зітхнула.

Мандарб зливався з темрявою не гірше за плащ свого хазяїна. Єдина причина, з якої цей добре навчений жеребець дозволяв їй стояти так близько, полягала в тому, що Лан власноруч передав їй повід. Наразі кінь виглядав доволі спокійно, але Мудриня добре пам’ятала, як він вишкірився, щойно вона потяглася до його вуздечки, не дочекавшись Ланового схвалення. Той вишкір здавався особливо загрозливим завдяки абсолютній беззвучності. Кинувши останній обережний погляд на жеребця, вона стала вдивлятись у тому напрямку, куди пішли ті двоє, несвідомо погладжуючи свого коня. Найнів перелякано сіпнулась, коли раптом Альдіб підсунула білу морду їй під руку, але за хвилину вона вже лагідно поплескувала і її також.

— Мабуть, не варто переносити свої почуття на тебе, — прошепотіла вона, — тільки тому, що твоя господиня така холоднокровна... — І вона знов втупилась у темряву. Що ж вони там роблять ?

Залишивши Біломостя, вони проскакали крізь кілька сіл, що виглядали незвично у своїй буденності, — звичайні ринкові села, які здавались Найнів жодним чином не пов’язаними зі світом щезників, траллоків або Айз Седай. Вони рухались Кеймлінським трактом, поки нарешті Морейн не подалась у сідлі вперед, дивлячись на схід так, ніби вона могла бачити крізь усі нескінченні милі до Кеймліна, бачити, що там на них чекає.

Трохи згодом Айз Седай зробила довгий видих і відкинулася назад.

— Колесо плете так, як бажає Колесо, — пробурмотіла вона, — але я не можу повірити в те, що воно виплітає кінець надіям. Спочатку я маю подбати про те, у чому можу бути впевнена. І буде так, як сплете Колесо.

І вона завернула свою кобилу на північ, зі шляху у ліс. Один із хлопців, котрий мав монету, що дала йому Морейн, перебував десь там. Лан рушив за нею.

Найнів кинула останній погляд на Кеймлінський тракт. Небагато людей рухалось трактом разом з ними: дві колісниці на високих колесах, трохи далі ще один порожній фургон, купка пішого люду з пожитками на спинах або наваленими на візки. Деякі з них охоче зізнавалися, що прямують до Кеймліна, аби побачити Лжедракона, хоча більшість це палко заперечувала, особливо ті, хто пройшов Біломостя. Там, у Відомості, Найнів почала вірити Морейн. До певної міри. Принаймні більше, ніж раніше. Але її це не втішало.

Охоронець та Айз Седай уже майже зникли за деревами, коли вона рушила навздогін. Аби їх наздогнати, вона прискорила кроки. Лан часто обертався і махав, щоб вона поквапилась, але сам тримався біля Морейн, а та невідступно дивилась уперед.

Одного вечора, вже після того, як вони полишили дорогу, невидимий слід загубився. Морейн, ця незворушна Морейн, раптово застигла з розширеними очима біля невеличкого багаття, на якому кипів чайник.

— Він зник, — прошепотіла вона кудись у темряву.

— Він?.. — Найнів не змогла закінчити питання. Світло, я навіть не знаю, котрий з них!

— Він не помер, — повільно промовила Айз Седай, — але мітки на ньому більше нема. — Вона сіла, її голос і рухи були впевненими, коли зняла чайник з вогню і вкинула туди жменьку чаю.

— Вранці ми продовжимо наш шлях, як і раніше. Коли я наближусь до нього, я зможу його відшукати й без монети.

Коли вогнище догоріло і залишились лише вуглинки, Лан загорнувся у свій плащ і пішов спати. Найнів спати не могла. Вона спостерігала за Айз Седай. Морейн тримала очі заплющеними, але сиділа прямо, і Мудриня знала, що та не спить.

Минуло багато часу після того, як згасли останні вуглинки, коли Морейн розплющила очі та подивилась на неї. Найнів була спроможна навіть у темряві відчути, що Айз Седай посміхається.

— Мудрине, він повернув собі монету. Все буде добре.

Зітхнувши, вона вляглася на свої ковдри, і майже одразу почулося її глибоке сонне дихання.

Найнів було важко приєднатися до неї, хай якою вона була втомленою. Попри намагання вгамувати думки, її уява малювала найжахливіші картини. Все буде добре. Після Біломостя вона більше не могла так легко змусити себе вірити у це.

Раптом Найнів вирвалась зі спогадів минулого у теперішню ніч. Вона відчула, що хтось схопив її за плече. Придушуючи крик, що народжувався у горлі, Мудриня намагалася намацати кинджал у себе на поясі, проте долоня обхопила руків’я раніше, ніж вона збагнула, що це рука Лана. Охоронець відкинув каптур, але його плащ-хамелеон настільки зливався з ніччю, що, здавалося, його розмите обличчя висить у темряві. А рука, що тримала її за плече, висувалась ніби з повітря.

Найнів судомно вдихнула. Вона очікувала, що він пояснить, як так легко підійшов до неї непоміченим, але натомість Охоронець відвернувся і заглибився у свої сідельні сумки.

— Ви потрібні, — сказав він і став на коліна, аби обв’язати коням ноги.

Спритно й надійно стриноживши коней, Лан розпрямився, вхопив її за руку і попрямував у ніч. Його темне волосся зливалося з ніччю майже так само, як і його плащ, а шумів він навіть менше за неї. Знехотя їй довелося визнати, що вона нізащо не спромоглася би рухатись крізь темряву, якби тільки він не тримав і не вів її. Руки Охоронець мав надзвичайно міцні. Принаймні Мудриня була впевнена, що не змогла би вирватись, якби він сам не захотів її відпустити. Коли вони прийшли до невисокого горбка, що його ледве можна було назвати пагорбом, Лан опустився на одне коліно, потягнувши її на землю поруч із собою. Однієї миті їй вистачило, аби розгледіти, що Морейн теж там. Нерухома Айз Седай у темному плащі перетворилася на тінь. Лан вказав вниз по схилу пагорба на велику галявину між дерев.

Найнів примружила очі, вглядаючись уперед крізь тьмяне місячне сяйво, та раптом посміхнулась, зрозумівши, що ті правильні ряди б лі,лих плям — це намети, накритий темрявою табір.

— Білоплащники, — прошепотів Лан, — дві сотні, а то й більше. Там унизу є добра вода. І хлопець, якого ми шукаємо.

— У таборі? — Вона радше відчула, ніж побачила, як Лан кивнув.

— У самій серцевині. Морейн може дотягтись до нього. Я підібрався досить близько, аби роздивитися, що його тримають під охороною.

— Він що, ув’язнений? — не повірила Найнів. — Але чому?

— Не знаю. Діти Світла не мали би зацікавитись сільським хлопцем, якщо тільки вони не стикнулись із чимось, що викликало у них підозру.

Світло знає, як легко викликати підозру білоплащників, але попри все це мене тривожить.

— А яким чином ви збираєтесь його звільнити?

Лише тоді, коли Охоронець кинув на неї погляд, вона усвідомила, скільки в її тоні було впевненості, що він може безборонно пройти у табір із двох сотень вояків і повернутися назад із хлопцем. Але ж він Охоронець! Деякі з легенд повинні справджуватись.

Найнів побоювалась, чи не насміхається він над нею, але голос у нього був спокійний і діловий.

— Я можу його викрасти, але навряд чи він буде в такому стані, щоб зробити все тихо. Якщо ж нас помітять, нам навздогін шугонуть дві сотні білоплащників, і до того ж ми будемо скакати вдвох на одному коні. Хіба що вони будуть занадто заклопотані, аби гнатися за нами. Ви не проти ризикнути?

— Допомогти односельцям? Звичайно! Що треба робити?

Він знов показав у темряву, кудись поза намети. Цього разу вона не розгледіла нічого, лише якісь тіні.

— Там їхні конов’язі. Якщо надрізати мотузки — не зовсім, але достатньо, щоби вони розірвались, коли Морейн завдасть удару, то білоплащники будуть надто заклопотані тим, щоби ловити своїх коней, і їм буде не до гонитви. З того боку табору є двоє вартових, але якщо ви хоча би наполовину така спритна, як я гадаю, то вони вас не помітять.

У Найнів клубок підступив до горла. Підкрадатись до кролів — одна справа, а от вартові зі списами та мечами... То він справді вважає мене спритною ? Насправжки ?

— Я зроблю це.

Лан знову кивнув, так ніби він іншого і не чекав.

— І ще одне. Цієї ночі десь тут траплялись вовки. Я бачив двох, а там де два, там може бути й більше. — Він зробив паузу, і попри те, що його голос не змінився, у неї з’явилось відчуття, що він спантеличений. — І було дуже схоже, що вони хотіли, аби я їх побачив. В усякому разі вам нема про що турбуватися. Вовки зазвичай тримаються від людей на відстані.

— Та хіба я цього не знаю, — люб’язно мовила вона. — Я зростала серед пастухів.

Він хмикнув, а вона посміхнулась у темряву.

— Тоді починаймо негайно, — мовив Охоронець.

її посмішка одразу згасла, щойно вона придивилась до табору, в якому було повно озброєного люду. Дві сотні чоловіків зі списами, мечами і... Не даючи собі можливості передумати, вона вивільнила свого ножа з піхов і поповзла геть. Морейн упіймала її за руку, і її потиск був майже такий же міцний, як у Лана.

— Будьте обережні, — м’яко мовила Айз Седай. — Щойно переріжете мотузки, повертайтеся якнайшвидше. Ви теж є частиною Візерунка, і я би воліла не піддавати вас більшій загрозі, ніж усіх інших, якби тільки увесь світ наразі не знаходився під загрозою.

Найнів непомітно потерла руку, коли Морейн відпустила її. їй не хотілося виказувати Айз Седай, що її потиск озвався болем. Але Морейн одразу відвернулась, продовжуючи спостерігати за табором. А Охоронець уже зник, раптом зрозуміла Найнів. Вона навіть не почула, як він пішов.

Світло, засліпи цього клятого хлопа! Вона швидко підв’язала спідниці, аби ногам було вільніше, і рішуче рушила у ніч.

Після початкового ривка, коли під ногами затріщали сухі гілки, вона сповільнила рух, радіючи, що ніхто не бачив, як вона схибила. Головне — не здіймати шуму, і вона в жодному разі не намагається мірятися силою з Охоронцем. Чи все ж таки намагається?

Найнів відкинула ці думки і зосередилась на просуванні крізь темний ліс. За інших обставин це було не важко. Навченій батьком, їй достатньо було слабкого світла від щербатого місяця, та й місцевість тут була пологою. Але оголені дерева, що завмерли на тлі нічного неба, постійно нагадували їй, що це не дитяча гра, а виття пронизливого вітру було дуже схоже на звук траллоцьких рогів. Тепер, коли опинилась сама серед темряви, вона пригадала ще й те, як вовки, що зазвичай тікають від людей, цієї зими у Межиріччі поводилися геть по-іншому.

Коли Мудриня нарешті вловила запах коней, то відчула, як п наповнює полегшення, так ніби тепло розлилося тілом. Майже затамувавши подих, вона вляглася на живіт і поповзла проти вітру на запах. Найнів ледь не стикнулась з вартовими, побачивши, як вони маршують із темряви просто на неї. У білих плащах, що тріпотіли на вітрі і майже сяяли у місячному світлі, вони могли б із таким самим успіхом носити із собою смолоскипи, бо навіть вогонь не зміг би зробити їх більш помітними. Найнів завмерла, намагаючись злитись із землею. Вони промаршували майже впритул до неї на відстані не більше десяти кроків, потім зупинились обличчям о,дня до одного, притупнувши ногами, тримаючи списи на плечах. Відразу за ними вона розгледіла темні обриси, що мали бути кіньми. Запах конюшні, коней і гною відчувався дуже виразно.

— Вночі все спокійно, — виголосив один із білоплащників. — Нехай Світло осяє нас і захистить від Тіні.

— Вночі усе спокійно, — відгукнувся інший. — Нехай Світло осяє нас і захистить від Тіні.

Після цього вони розвернулись і покрокували у темряву. Найнів зачекала, рахуючи подумки, поки вони пройшли своє коло двічі. Кожного разу у них ішов на це однаковий час, і кожного разу вони неухильно повторювали ту ж саму формулу, ані на слово більше чи менше. І нічого зайвого, навіть погляду вбік. Вони дивились прямо поперед себе, поки зближались, а потім таким же чином розходились. Найнів навіть подумала, а чи помітили б її вартові, якби вона звелася на повний зріст.

Ще до того як темрява втретє поглинула бліді плями їхніх плащів, вона вже була на ногах і, пригнувшись, бігла до коней. Наблизившись до них, Найнів сповільнилась, аби не налякати тварин. Білоплащні вартові можуть не бачити, що відбувається у них під носом, але вони напевно захочуть перевірити, чого це коні почали зненацька іржати.

Коні зі схиленими головами виступали у темряві неясними силуетами уздовж декількох рядів конов’язей. Зрідка якийсь кінь фиркав або переступав уві сні. У тьмяному місячному світлі Найнів майже стикнулась із крайнім стовпом. Наблизившись до конов’язі, вона завмерла, коли найближчий кінь раптом підняв голову і подивився на неї. Кінець його поводу був прив’язаний великою петлею до товстезної мотузки, що закінчувалась на стовпі. Одне тихе іржання. Її серце ледь не вистрибнуло із грудей і билося так голосно, що його гупання, здавалося, почують вартові. Не відриваючи погляду від коня, вона надрізала повід, намацуючи попереду леза, наскільки глибоким вийшов розріз. Кінь підвів голову, і Найнів похолола. Тільки одне тихе іржання.

Лише декілька пасом прядива залишились цілими у неї під пальцями. Вона повільно рушила до наступної мотузки, спостерігаючи за конем, поки не опинилась на відстані, де вже неможливо розгледіти, дивиться він на неї чи ні, а тоді нервово вдихнула. Якщо так буде зі всіма, то вона не впевнена, що впорається з цим.

Хоча з наступною мотузкою, і ще з наступною, і зі ще наступною, жоден кінь не прокинувся, навіть коли вона порізала великого пальця і ледве втримала зойк. Посмоктуючи поріз, вона сторожко оглянулась на вже пройдений шлях. Рухаючись проти вітру, Найнів не могла чути, як змінюються вартові, а от вони могли б її почути, опинившись у відповідному місці. Варто їм лише вирішити піти подивитись, що це за шум, то через вітер вона не почує їхніх кроків, а от білоплащники натраплять просто на неї. Час забиратися. Якщо більшість коней звільняться, білоплащникам буде не то того, аби когось наздоганяти.

Але Найнів не рушила з місця. Вона уявила Ланові очі, коли той почує, як вона повелася. У них не буде звинувачення, її дії розумні, і він не може очікувати від неї більшого. Вона ж Мудриня, а не клятий великий непереможний Охоронець, який міг зробити все сам, і зробити так, що його ніхто би не помітив. Зціпивши зуби, вона попрямувала до останньої конов’язі. Першою стояла кобила Бела. Неможливо було помилитись, побачивши цю присадкувату кошлату постать, бо неможливо уявити такий збіг, щоби тут і зараз була інша така кобила. Раптово Найнів відчула таку радість, що від тремтіння ледь не упустила цю останню мотузку. Руки і ноги в неї так тряслись, що вона боялась торкнутись мотузки, але її свідомість була ясною, наче води Винного джерела. Хто би з хлопців не перебував тут, у таборі, Еґвейн теж тут. І якщо вони будуть тікати удвох на одній кобилі, Діти Світла зуміють їх спіймати, хоч як далеко розбіжаться коні, і тоді хтось із них може загинути. Вона відчула це так ясно, ніби це приніс їй подих вітру.

Страх простромив їй живіт наче багнетом; страх через те, як вона це відчула. Це жодним чином не було схоже на віщування погоди, врожаю чи хвороби. Навіщо Морейн казала мені, що я можу використовувати Силу? Чому вона не може дати мені спокій ? Дивно, але страх угамував тремтіння. Рухами такими ж упевненими, якими вона розмелювала цілющі трави у себе вдома, Найнів надрізала мотузку, як і всі попередні. Встромивши кинджал у піхви, вона відв’язала повід Бели.

Кошлата кобила з переляку прокинулась і підкинула голову, але Найнів погладила її по носі та лагідно проказала їй у вухо декілька заспокійливих слів. Бела тихо фиркнула і, здається, тим і вдовольнилась.

Інші коні з цього ряду теж попрокидались і дивились на неї. Пам’ятаючи Мандарба, вона нерішуче наблизилась до наступного повода, але кінь не виказав жодного заперечення проти незнайомої руки. Навпаки, він, здавалось, був не проти, щоб і його трохи погладили, як щойно Белу. Вона міцно стиснула повід Бели, а другий повід намотала на інший зап’ясток, не припиняючи нервово вдивлятися у бік табору. Бліді обриси наметів були лише за тридцять ярдів, і вона бачила людей, що рухались між ними. Якщо вони помітять, що коні хвилюються, і прийдуть з’ясувати, що сталося...

У відчаї вона воліла, аби Морейн не чекала на її повернення. Що би не замислила робити ця Айз Седай, хай вона зробить це зараз. О Світло, нехай вона зробить це негайно, перш ніж....

Раптом блискавка розколола ніч у неї над головою, на мить випаливши темряву. Грім вгатив по вухах із такою силою, що в неї підігнулись коліна, . а за мить вогненний тризуб встромився в землю одразу позаду коней, розкидавши фонтани бруду і каміння. Тріск розколотої землі перекрив удар грому. Коні збожеволіли, вони ставали дибки та пронизливо іржали. У міс- » цях надрізів мотузки порвалися, наче нитки. Не встигла картина першого удару згаснути, як наступна блискавка протяла простір.

Найнів була надто заклопотана, аби тріумфувати. При першому ударі Бела смикнулась в один бік, в той час як інша конячка рвонулась у протилежному напрямку. Вона думала, що її руки вискочать із суглобів. Впродовж нескінченної миті вона була підвішена між двома конячками, не торкаючись ногами землі, а її вереск перекривав черговий гуркіт. Знову вдарила блискавка, і ще, і ще — єдиним шаленим безперервним ревом з небес. Не в змозі мчати туди, куди вони рвались, коні відскочили назад, при цьому Найнів опустилась долу. їй кортіло припасти до землі, аби втишити біль у плечах, але часу на це вона не мала. Бела і другий кінь зіштовхнулись із нею, дико поводячи очима, так що виблискували лише білки. Вони могли просто збити її з ніг і затоптати. Якимось дивом вона примудрилась витягнути руки, вхопитись за Белину гриву, підтягнутись і всістися на спину кобили, що буквально ходором ходила. Друга вуздечка була досі обмотана навколо зап’ястка, глибоко врізавшись у тіло.

І нараз у неї аж щелепа відвисла. Вона побачила довіу сіру тінь, що ковзнула повз, не звертаючи уваги ні на неї, ні на її коней, але клацаючи зубами на інших ошалілих тварин, що кинулися врозтіч в усіх напрямках. Ще одна смертоносна тінь рухалась услід. Найнів хотіла заволати, але в неї нічого не вийшло. Вовки! Світло, допоможи нам! Що ж там робить Морейн ?

Белу не треба було підганяти ударами п’ят. Кобила неслася щодуху, а для іншого коня було просто за щастя мчати за нею. Куди завгодно, бо що дальше ти можеш пробігти, то довше ти рятуєшся від небесного вогню, що вражав цю ніч.