Око Світу

РОЗДІЛ 50

ЗУСТРІЧІ БІЛЯ ОКА

Ведучи гнідого за повід, Ранд ішов за Зеленим Чоловіком разом з іншими мандрівцями, що знай сторожко роздивлялися, ніби були не в змозі вирішити, дивитись їм на Зеленого Чоловіка чи спостерігати за лісом. Безперечно, Зелений Чоловік був частиною легенд, і про нього та про Дерево Життя у Межиріччі розповідали біля кожного каміна, і не лише дітям. Але після Гнилолісся дерева і квіти здавалися всім нереальними, і не тільки тому, що решта світу ще не звільнилася від зими.

Перрин плівся десь трохи позаду. Коли Ранд озирнувся, кучерявий здоровань мав такий вираз обличчя, ніби він більше не хоче слухати нічого з оповідок Зеленого Чоловіка. Ранд розумів його стан. Дитя Дракона. Він обережно глянув на Зеленого Чоловіка; той виступав попереду разом із Морейн і Ланом. Його огортала жовто-червона хмара метеликів. Що він мав на увазі ? Ні. Навіть знати не хочу.

Але попри це кроки Ранда стали легшими та пружні тими. Певний неспокій усе ще відчувався десь углибині, скрутившись десь під серцем, але страх розсіявся, майже зник. Ранд гадав, що на більше годі й розраховувати лише за пів милі від Гнилолісся, навіть попри те, що Морейн запевняла, ніби жоден вплив Гнилолісся не може сюди проникнути. Тисячі палких жаринок, що пропалювали йому кістки, миттєво зникли, щойно він потрапив у володіння Зеленого Чоловіка, і він це ясно усвідомлював. Це завдяки йому вони зникли, міркував він, завдяки Зеленому Чоловіку, а ще цьому місцю.

Еґвейн відчула це, і Найнів також, цю заспокійливу миролюбність і незворушну красу. Він це бачив. На обличчях дівчат світилися ледь помітні безтурботні посмішки, вони легко торкалися пальцями квітів, зупинялися, аби насолодитись ароматом, і дихали на повні груди.

Ледь Зелений Чоловік це помітив, велетень промовив:

— Квіти створені задля того, аби прикрашати. Рослини або людей, однаково. Ніхто не буде проти, якщо тільки ви не зірвете їх занадто багато.

І господар цього місця почав збирати квітки, одну з цієї рослини, другу — з іншої, але не більше двох з кожної. Невдовзі Найнів і Еґвейн пишалися у квіткових вінках із рожевої шипшини, жовтих дзвіночків та білих ранкових зірочок. Коса Мудрині виглядала немов сад рожевого і білого, що йшов аж до талії. Навіть Морейн отримала на лоба ніжну гірлянду ранкових зірочок, настільки майстерно сплетену, що здавалось, ніби вони там ростуть.

Ранд не був упевнений, що вони не росли. Зелений велетень під час ходи не припиняв доглядати свої лісові сади. Продовжуючи неквапну бесіду із Морейн, він піклувався про все, що потребувало уваги, навіть не зауважуючи цього. Його очі-горішки помітили покручений пагін виткої дикої троянди, що її під незручним кутом затиснула яблунева гілка, і він зупинився на мить, не припиняючи бесіди, аби провести рукою вздовж вигнутого пагона. Ранд не був упевнений, чи це не обман зору, чи дійсно шипи відхилялися на шляху його руки, аби не вколоти зелені пальці. Коли височенна постать Зеленого Чоловіка рушила далі, гілка росла прямо, мальовничо розташувавши червоні пелюстки поміж білих квітів яблуні. Він склав велетенську долоню дашком, накривши крихітне насіннячко, що лежало на купці гальки, і коли він випрямився, малесенька брунька вже мала корінчики, що проходили крізь каміння до доброго ґрунту.

— Всі рослини мають рости там, де вони є, згідно з Візерунком, — пояснив він через плече, ніби виправдовуючись, — і спостерігати за обертом Колеса, але Творець не буде проти, якщо я трішечки допоможу.

Ранд обвів Гнідяня навколо пагона, дуже обережно, аби не пошкодити його копитами. Не варто псувати те, що створене Зеленим Чоловіком, краще зробити зайвий крок. Еґвейн посміхнулася Ранду однією зі своїх таємничих посмішок і торкнулась його руки. Вона була така чарівна, з уквітчаним розпущеним волоссям, що він посміхнувся у відповідь, аж поки вона заша-рілась і опустила очі. Я буду захищати тебе, подумав Ранд. Хай там що трапиться, я зроблю есе, аби ти була у безпеці, клянуся.

Зелений Чоловік привів їх у самісіньке серце весняного лісу, до дугоподібного отвору на схилі пагорба. Над отвором стояла проста кам’яна арка, висока та біла, а на її склепінні виднілося коло, навпіл розділене хвилястою лінією. Одна половина була шорсткою, а інша гладенькою. Стародавній символ Айз Седай. Сам отвір ховався у тіні.

На якусь мить усі просто завмерли у німому зачудуванні. Тоді Морейн прибрала з волосся гірлянду й обережно повісила и на гілку ягідного куща поруч із аркою. Здавалось, ніби після цього її руху до всіх повернулося мовлення.

— То воно там? — запитала Найнів. — Те, по що ми прийшли?

— Я б охоче подивився на Дерево Життя, — мовив Мет, не відводячи очей від розділеного навпіл кола над головою. — Ми ж можемо почекати скільки треба, чи не так?

Зелений Чоловік кинув на Ранда дивний погляд, а потому похитав головою.

— Авендесори тут нема. Я не відпочивав під її величезними гілками впродовж двох тисяч років.

— Ми прийшли сюди не заради Дерева Життя, — наполегливо мовила Морейн. Вона махнула рукою на арку. — А заради того, що там, усередині.

— Я не піду з вами всередину, — сказав Зелений Чоловік. Метелики навколо велетня закружляли у вирі, ніби щось їх схвилювало. — Давно, дуже давно мене було поставлено охороняти його, але мене охоплює занепокоєння кожного разу, як я надто наближаюсь до нього. Я відчуваю, як на мене починає діяти якась руйнівна сила; мій кінець якимось чином пов’язаний з ним. Я пам’ятаю його створення. Дещо з тих подій. Дещо. — Горіхові очі застигли, вдивляючись у минуле, а його палець торкнувся шраму. — Це були перші дні Світотрощі, коли радість перемоги над Мороком відступила перед гіркотою розуміння, що все це може бути розчавлене важкою Тінню, їх була сотня, тих чоловіків і жінок, що об’єднали зусилля. Найвеличніші діяння Айз Седай завжди робилися таким чином, коли об’єднувалися саїдін та саїдар, як злите воєдино Істинне Джерело. Вони загинули. Усі. Задля того, аби зберегти його чистоту, у той час як навколишній світ розпадався на шматки. Знаючи, що їхня загибель неминуча, вони призначили мене охороняти його до того часу, коли воно знадобиться. Я був створений зовсім не заради цього, але все навколо трощилося, а вони були самотні, і я виявився єдиним, що в них лишалося. Не задля цього я був створений, але я виправдав довіру. — Він подивився на Морейн і кивнув сам до себе. — Я тримав слово, поки це було необхідно. Але наразі все закінчується.

— Ти тримав оборону краще за багатьох із нас, тих, хто поставив тебе на варту, — проголосила Айз Седай. — Можливо, все закінчиться не так трагічно, як ти гадаєш.

Вкрита листям голова зі шрамом повільно хитнулася з боку в бік.

— Я відчуваю, коли наближається кінець, Айз Седай. Я знайду інше місце, де зможу доглядати за рослинами. — Горіхові карі очі сумно оглядали зелений ліс. — Інше місце, мабуть. Коли ви вийдете, я знову вас побачу, якщо на те буде час.

З цими словами він покрокував геть, зі шлейфом із метеликів, розчинившись у лісі ще непомітніше, ніж Лан у своєму плащі.

— Що він мав на увазі? — зажадав відповіді Мет. — Якщо на те буде час?

— Ходімо, — покликала Морейн, проходячи крізь арку. Лан подався за нею.

Йдучи за ними, Ранд не знав, що він очікував побачити. Волосинки у нього на руках неспокійно заворушилися, а на потилиці піднялися дибки. Але це був лише коридор, його відшліфовані стіни закруглювалися над головою, утворюючи арку. Її висоти вистачило б і для Лояла. І для Зеленого Чоловіка також. Гладка підлога виблискувала, немовби була намащена олією, але попри це дозволяла ступати впевненою ходою. Безшовні білі стіни мерехтіли незліченними цятками небачених кольорів, створюючи м’яке освітлення навіть після того, як арка, освітлена сонцем, зникла за поворотом. Ранд був упевнений, що це світло не природного походження, але також відчував, що воно лагідне. Чого ж тоді в тебе досі по спині бігають мурашки ? Вони спускалися все нижче і нижче.

— Там, — нарешті сказала Морейн, вказуючи рукою. — Попереду!

Раптом коридор вивів їх у широкий куполоподібний простір. Грубу скелясту стелю цяткували скупчення блискучих кристалів. Всю площу печери під нею займав басейн, навколо якого лишилась лише доріжка завширшки десь п’ять кроків. Басейн мав овальну форму, наче око, і його обрамляли пласкі кристали, що світилися хоч і тьмяно, але потужніше, ніж ті, що на стелі. Плесо було гладке, наче скло, і прозоре, як вода Винного джерела. Ранду здалося, ніби він може сягнути зором крізь цю воду будь-куди, але дна побачити не зміг.

— Око Світу, — тихо промовила біля нього Морейн.

Коли Ранд здивовано роззирнувся навколо, він усвідомив, що довгі три тисячі років, що минули з часу його створення, зробили свою справу. Не всі кристали у куполі сяяли з однаковою яскравістю. Деякі випромінювали світло сильніше, деякі потьмянішали. Частина мерехтіла, а інші були гранованими грудками, що лише виблискували, відбиваючи захоплене світло. Якби кристали сяяли усі, то під куполом було би світло, як у полудень, а наразі здавалося, що тут розлиті м’які сутінки. Доріжка, уламки каменю, і навіть кристали були вкриті пилом. Впродовж довгих років очікування Колесо обернулося і все перемололо.

— Але що це? — стурбовано запитав Мет. — Це не схоже на жодну воду, яку я коли-небудь бачив. — Він піддав ногою уламок темного каменю з кулак завбільшки та перекинув його через край. — Це...

Камінь ударився об скляну поверхню басейна та ковзнув вглиб без сплеску, навіть не утворивши кіл. Заглиблюючись, камінь почав збільшуватись, розбухаючи та втрачаючи чіткість обрисів. Ось це вже куля завбільшки як голова, яка здавалась майже прозорою, а ось—слабка пляма завбільшки як рука. Потім і вона зникла. Ранду здавалося, що з нього ось-ось злізе вся шкіра.

— Що це? — наполегливо запитав він, і сам був шокований, як хрипко та суворо пролунав його голос.

— Це можна назвати сутністю саїдін. — Слова Айз Седай відлунювались під куполом. — Сутністю чоловічої половини Істинного Джерела, чистою сутністю Сили, якою володіли чоловіки до того, як настали Часи Безуму. Сили, здатної відновити печать на темниці Морока, або навпаки — зірвати її зовсім.

— О Світло, сяй нам і захисти нас, — шепотіла Найнів. Еґвейн ухопилась за неї, ніби бажала сховатись за Мудринею.

Навіть Лан стурбовано повів плечима, хоча жодних ознак здивування не з’явилося в його очах. Ранд відчув, наче його вдарили каменем між плечі, і зрозумів, що відсахнувся аж до стіни, якомога далі від Ока Світу. Якби він міг, то продавив би себе просто крізь стіну. Мет також розпростерся по каменю, намагаючись стати пласким, наче аркуш. Перрин пильно вдивлявся у басейн, наполовину витягнувши сокиру.

— Мене завжди цікавило одне питання, — ніяково промовив Лоял. — Коли я читав про це, я завжди хотів знати, що це було. Чому? Чому вони це створили? І як?

— Це не відомо жодній людині у світі. — Морейн вже не дивилась на басейн. Вона спостерігала за Рандом і двома його друзями, вивчаючи та оцінюючи уважним поглядом їхній настрій. — Жодних ЯК, і жодних ЧОМУ, поки одного дня в цьому не виникне потреба, і до того ж ця потреба має бути найвеличнішою і найвідчайдушнішою зі всіх, з якими світ стикався досі. Чи навіть ще колись стикнеться.

Багато хто у Тар Балоні намагався знайти шлях до використання цієї Сили, але до неї зась будь-якій жінці. Лише чоловік може встановити зв’язок із нею. Але останній Айз Седай чоловічої статі пішов з життя майже три тисячі років тому. Так, потреба, яку вони відчували, була відчайдуш-ною. Тому вони працювали та пройшли крізь псування Морока на саїдін, аби створити Око і зробити його чистим, хоч і знали, що ця праця усіх їх уб’є. І чоловіків Айз Седай, і жінок — усіх разом. Зелений Чоловік казав правду. Найвеличніші дива Епохи Легенд таким чином і творилися. Коли об’єднувалися саїдін та саїдар. Усі жінки у Тар Балоні, всі Айз Седай при всіх дворах і у всіх містах, навіть у землях за межами Пустелі, навіть якщо додати тих, хто, мабуть, ще досі мешкає за Аритським океаном, не можуть зачерпнути навіть ложку цієї Сили, якщо чоловіки не прийдуть на допомогу.

Ранду пекло в горлі так, ніби він не проказав, а пронизливо прокричав: — Чому ви привели нас сюди?

— Тому що ви та’верен. — Обличчя Айз Седай залишалося непроникним. її очі блищали і, здавалось, притягували його. — Тому що сили Морока вдарять сюди, і тому що тут їх необхідно зустріти й зупинити. Інакше Тінь накриє увесь світ. Не існує мети величнішої за цю. Давайте знову вийдемо назовні під сонце, поки ще є час.

Не чекаючи, не обертаючись, аби упевнитись, чи йдуть вони вслід, Айз Седай рушила коридором назад разом з Ланом, що крокував, можливо, трохи швидше, ніж зазвичай. Еґвейн і Найнів поспішали за нею.

Ранд пробирався уздовж стіни, бо був не в змозі примусити себе зробити хоча би крок ближче до того, чим був цей басейн, і вистрибнув у коридор, перетнувшись на виході з Метом і Перрином. Він би побіг, якби для цього не довелось відштовхнути Еґвейн, Найнів, Морейн і Лана. Він не міг не тремтіти, навіть опинившись зовні.

— Мені це не подобається, Морейн, — гнівно мовила Найнів, коли над ними знову засяяло сонце. — Я вірю в те, що небезпека така велика, як ви кажете, інакше я б не була тут, але ж це...

— Нарешті я знайшов тебе!

Ранд смикнувся так, ніби навколо його шиї затяглась мотузка. Слова, голос... на мить йому здалось, що це Ба’алзамон. Але два чоловіки, що вийшли з-за дерев, ховаючи обличчя під каптурами, не були вдягнені у плащі кольору засохлої крові. Один плащ був темно-сірий, інший — майже такий же темний, але зелений, і вони здавались затхлими навіть на свіжому повітрі. І ці двоє не були щезниками, легенький вітерець ворушив поли їхніх плащів.

— Хто ви? — Лан став у бойову стійку, тримаючи руку на ефесі меча. — Як ви сюди потрапили? Якщо ви шукаєте Зеленого Чоловіка...

— Він провів нас, — рука, що вказувала на Мета, була стареча і така зморщена, що навряд чи була людською. Нігтя на пальці не було, а грубі суглоби здавалися вузлами на шматках мотузки. Мет відступив на крок, широко розплющивши очі. — Стара річ, старий друг, старий ворог. Але він не той, кого ми шукаємо, — закінчив свою промову чоловік у зеленому плащі. Інший стовбичив мовчки, ніби взагалі втратив здатність розмовляти.

Морейн випрямилась на повний зріст, не сягаючи навіть плеча будь-кому з присутніх чоловіків, але раптом стала здаватися високою, як пагорби. її голос гудів як дзвін, вимагаючи відповіді:

— Хто ви?

Страшні руки відкинули каптури, і Ранд витріщив очі. Дідуган виявився більш ніж старезним. Порівняно з ним Кенн Буйє виглядав би дитиною у розквіті здоров’я. Шкіра на обличчі у прибульця була, як потрісканий пергамент, щільно напнутий на череп, а потім натягнутий ще міцніше. На шкарубкому скальпі стирчали у найнесподіваніших місцях жмути ламкого волосся. Вуха нагадували висушене дрантя стародавньої шкіри. Запалі очі визирали з голови наче з глибини довжезних тунелів. Утім, другий виглядав ще жахливіше. Жорстка, як панцир, чорна шкіра вкривала його голову та обличчя, але спереду до неї наче пристала маска ідеального юначого обличчя, що дико й божевільно регоче, застигши у такому вигляді назавжди. Що ж він ховає, якщо інший демонструє все, що можна? А тоді навіть думки замерзли у Рандовій голові, перетворились на пил і понеслися геть.

— Мене називають Аґінор, — прокаркав старий. — А це — Балтамел. Його язик більше не може вимовити жодного слова. За три тисячі років ув’язнення Колесо перемелює надзвичайно дрібно. — Провалені очі ковзнули до арки, а Балтамел подався вперед, очі на його масці втупились у білокам’яний отвір так, наче він жадав негайно попрямувати всередину. — Так довго без... — тихо проказав Аґінор. — Так довго.

— Світло захищає... — почав було Лоял тремтячим голосом і загнувся, щойно Аґінор кинув на нього погляд.

— Відступники, — хрипко вимовив Мет, — сидять ув’язнені у Шайол Гулі...

— Були ув’язнені, — вишкірився Аґінор. Його пожовклі зуби набули вигляду іклів.

— Дехто з нас більше не ув’язнений. Пута слабшають, Айз Седай. Так само як і Ішамаель, ми знову крокуємо світом, і незабаром з’являться й інші. Я потрапив у полон надто близько до цього світу, я і Балтамел. Надто близько до того місця, де меле Колесо. Але невдовзі Великий Володар Темряви звільниться, і він дасть нам нову плоть, і світ знов буде нашим. Цього разу вас не буде кому рятувати, у вас не буде ані Льюса Теріна Ро-дичевбивці, ні Володаря Ранку. Тепер ми знаємо, кого розшукуємо, а усі решта нам не потрібні.

Ланів меч настільки стрімко вистрибнув із піхов, що Рандові очі не встигли простежити за його рухом. Втім, Охоронець завагався, його погляд коливався між Морейн і Найнів. Жінки стояли надто далеко одна від одної. Ставши між однією з них і Відступником, він би опинився далеко від іншої. Його вагання тривало не довше одного поштовху серця, але як тільки ноги Охоронця почали рухатись, Аґінор підвів руку. Це був презирливий жест, помах вузлуватих пальців, такий, яким відганяють муху. Охоронець відлетів так, ніби отримав удар велетенським кулаком. З глухим стуком Лан врізався у кам’яну арку, зависнувши там на мить, перед тим як зм’яклою купою завалитись долу; меч упав біля його простягнутої руки.

— Ні! — скрикнула Найнів.

— Спокійно! — наказала Морейн, але перш ніж хтось устиг поворухнутись, Мудриня, вихопивши ніж з-за пояса, вже мчала на Відступника, замахуючись цим крихітним клинком.

— Засліпи тебе Світло! — вигукнула вона, намагаючись ударити Аґінора у груди.

Другий Відступник рухався зі швидкістю гадюки. Найнів ще не завершила свій удар, як обтягнута чорною шкірою рука Балтамела майнула вперед, ухопивши її за підборіддя. Його пальці ввіп’ялись в одну щоку, а великий палець — в іншу, витискаючи кров й утворюючи на шкірі бліді борозни. Тілом Найнів пробігла конвульсія з голови до п’ят, ніби її переломили, як билинку. Кинджал випав з її помертвілих пальців, коли Балтамел підняв її, наблизив до своєї шкірястої маски й втупився в її обличчя. Її ноги судомно смикалися за фут над землею, квіти дощем стікали з волосся.

— Я майже забув задоволення плоті, — Аґінор провів язиком по пересохлих губах з таким звуком, наче камінь терся об грубу шкіру. — Але Балтамел пам’ятає багато.

Регіт маски, здавалось, став ще дикішим, а крик, що вирвався з горла Найнів, обпік вуха Ранда відчаєм, що рвався з її живого серця.

Раптом Еґвейн зрушила з місця, і Ранд зрозумів, що вона збирається кинутись на допомогу Найнів.

— Еґвейн, ні! — заволав він, але вона не зупинялась.

Його рука була вже на руків’ї меча, щойно він почув крик Найнів, але зараз він облишив це і кинувся до Еґвейн. Не встигла вона ступити й трьох кроків, як він налетів на неї, падаючи разом з нею на землю. Впавши, Еґвейн зойкнула, опинилась під ним і одразу почала дубасити його, намагаючись вивільнитись.

Він помітив, що інші теж не стоять недвижно. Перринова сокира описувала кола в його руках, золотаві очі палали люттю.

— Мудрине! — заволав Мет, стискаючи кинджал із Шадар Лоґота.

— Ні! — заволав Ранд. — Ви не можете битися з Відступниками!

Але вони пробігли повз нього, ніби не чули, не зводячи очей з Найнів і двох Відступників.

Аґінор невдоволено глянув на них... і посміхнувся.

Ранд відчув над собою порух повітря, ніби ляснув гігантський батіг. Мет і Перрин, не подолавши навіть половини відстані до Відступників, зупинились, ніби вгатившись у стіну, відскочили назад і розпласталися на землі.

— Добре, — сказав Аґінор. — Ця позиція вам пасує. Якщо ви навчитесь поводитися належним чином стосовно нас, я, можливо, залишу вас живими.

Ранд поспішно зірвався на ноги. Певно, він не міг битись із Відступни-ками — жодна звичайна людина не могла, — але він не міг ані на хвилину дозволити їм вважати, ніби він перед ними плазує. Хлопець спробував допомогти піднятись Еґвейн, але вона відштовхнула його руки та піднялась сама, гнівно обтрушуючи свою сукню. Мет із Перрином також уперто піднялись, похитуючись.

— Запам’ятайте це, — виголосив Аґінор, — якщо хочете жити. Тепер, коли я знайшов те, що мені потрібно, — його очі ковзнули на кам’яну арку, — я можу присвятити трохи часу, аби вас повчити.

— Цього не буде!—з-за дерев широким кроком вийшов Зелений Чоловік, його голос лунав немов блискавка, що вгатила у старезного дуба. — Вам тут не місце!

Аґінор зміряв його презирливим поглядом.

— Забирайся геть! Твій час вичерпано. Крім тебе, усі твої брати давно перетворилися на тлін. Живи собі те життя, що тобі залишилось, і радій тому, що знаходишся поза нашою увагою.

— Моє місце тут, — проголосив Зелений Чоловік, — і ти не скривдиш тут жодної живої істоти.

Балтамел відкинув Найнів геть, наче ганчірку. Вона і впала зім’ятою ганчіркою, із застиглим поглядом, і була така обм’якла, ніби у неї розплавилися усі кістки. Шкіряста рука піднялась, і Зелений Чоловік заревів, коли лозини, що були вплетені в його тіло, почали диміти. Відлунням його болю став вітер, що раптом здійнявся між деревами.

Аґінор повернувся до Ранда та його друзів, так ніби із Зеленим Чоловіком уже було покінчено. Але лише один широкий крок, і масивні листвяні руки обхопили Балтамела, піднявши його високо і притиснувши з нищівною силою до грудей з товстих в’юнких стебел. Проте чорна шкіряста маска лише сміялась у темні від гніву горіхові очі. Вигинаючись по-зміїному, Балтамел зміг вивільнити руки і, вхопивши голову Зеленого Чоловіка, спробував скрутити їй в’язи. Від доторку цих рук спалахувало полум’я, лози чахли, а листя опадало. Зелений Чоловік волав, коли густий темний дим виривався поміж лозиння його тіла. Він ревів знову і знову, ніби все його життя виходило з його рота разом із димом, що клубочився між його губ.

Раптом Балтамел засмикався у міцних обіймах Зеленого Чоловіка. Руки Відступника замість того, аби продовжувати стискати його, щосили намагались відштовхнутись. Одна його рука в рукавичці відкинулась убік... і крихітний паросток пробився крізь чорну шкіру. Гриб-трутовик, такий, як ті, що оперізують дерева у глибоких тінях іустого лісу, обхопив його руку, вистрибнувши нізвідки, збільшуючись, і продовжував розбухати, поки не покрив усю руку. Балтамел заметався, а пагін смердючої рослини проштрикнув його щільний панцир, лишайники заглибили своє коріння і розкололи тоненькі тріщини, що вкривали його шкірясте обличчя, кропива знищила очі його маски, а гриби-смертельники розірвали рота.

Зелений Чоловік скинув Відступника долу. Балтамел безперервно вертівся і смикався, поки всі рослини, що виростають у темних місцях, усі спорові рослини, всі рослини, що полюбляють сирість і вологу, наразі розбухали та розросталися, розриваючи його одяг, шкіру і плоть — та чи плоттю було те, що майнуло на мить під дією зеленої люті? — на окремі клапті, і вкривали його, поки від нього залишився лише горбок, який годі було відрізнити від багатьох інших у тьмяній глибині зеленого лісу, і цей горбок був такий же нерухомий, як і всі інші.

З глухим тріском, з яким зазвичай ламаються кінцівки під надмірною вагою, Зелений Чоловік повалився на землю. Половина його голови була обвуглена. Від тіла, мов тонкі сірі змійки, здіймалися цівки диму. Згоріле листя опадало йому з руки, коли він простягнув складену чашечкою почорнілу долоню, аби ніжно накрити жолудь.

Земля загуркотіла, коли між його пальцями з неї вирвався дубовий сіянець. Голова Зеленого Чоловіка схилилась, але сіянець уже щосили тягнувся до сонця. З’явились і потовщали корінці, заглиблюючись у землю, за ними з’являлись наступні, товстішаючи, просуваючись углиб. Стовбур розширився і витягнувся вгору, кора посіріла, розтріскалась, постарішала. Гілки набували розмаху і ваги, стаючи завбільшки як рука, як тулуб, і здіймались угору, аби пестити небо, густо вкриті листям і щільно всіяні жолудями. Павутина потужних коренів, розростаючись, проорювала і перевертала землю ніби плугом. Стовбур, що вже був велетенським, тремтів, ще більше товстішав і вже був як будинок завтовшки. Запала тиша. І дуб, що міг стояти тут упродовж п’яти сотень років, накрив місце, де був Зелений Чоловік, створивши надмогильний пам’ятник легенді. Найнів лежала на вузлуватих коріннях, що вигнулися під її фігуру й утворили ліжницю, де вона могла відпочити. У кроні дуба зітхнув вітерець — ніби прошепотів прощальні слова.

Навіть Агінор здавався приголомшеним. Але ось він підняв голову, його очі-печери палали ненавистю.

— Досить! Вже час покласти цьому край!

— Так, Відступнику, — промовила Морейн голосом холодним, наче крига серед глибокої зими. — Вже час!

Рука Айз Седай здійнялась, і під ногами Аґінора розійшлася земля. З прірви із жахливим ревінням вирвалось полум’я, підхльоснуте і розбурхане до шаленого стану вітром, що завивав звідусюди, засмоктуючи листя у полум’я, яке, здавалось, щомиті густішає, перетворюючись у червоно-жовту гущину чистого жару. У середині його стояв Аґінор, тримаючись ногами лише за повітря. У Відступника був здивований вигляд, але він посміхнувся і зробив крок уперед. Це був повільний крок, ніби полум’я намагалось утримати його на місці, але він зробив його, а потім другий.

— Біжіть! — наказала Морейн. Її обличчя побіліло від напруження. — Біжіть усі!

Аґінор ступав через повітря до краю полум’я.

Краєм ока Ранд побачив, як усі кинулись навтьоки: Мет і Перрин стрімко рухались геть, довгі ноги Лояла несли його під захист дерев, але дивився насправді він на одну лише Еґвейн. Вона стояла нерухомо із блідим обличчям і заплющеними очима. Він одразу зрозумів, що вона не паралізована страхом. Вона намагалась спрямувати проти Відступника свою слабеньку, ще нетреновану владу над Силою.

Ранд грубо вхопив її за руку і смикнув, розвернувши обличчям до себе.

— Біжи! — загорлав він на неї. Дівчина розлючено втупилась у нього, її розширені очі були прозорі від ненависті до Аґінора і від страху перед Відступником. — Біжи, — повторив він, підштовхуючи дівчину у бік дерев, досить сильно, аби зрушити її з місця. — Ну, біжи!

Після його поштовху вона побігла.

Але поки Відступник крокував крізь полум’я, його засохле обличчя дивилось на нього, на Еґвейн, що бігла позаду нього, так ніби все, що у цю мить робила Айз Седай, анітрохи його не обходило. Він тепер прямував до Еґвейн.

— Не її! — заволав Ранд. — Спали тебе Світло, не її!

Він схопив камінь і метнув його, намагаючись відвернути увагу Аґінора. На півдорозі до обличчя Відступника камінь перетворився на жменьку пороху.

Ранд вагався лише мить, достатню для того, аби озирнутися і пересвідчитись у тому, що Еґвейн уже зникла за деревами. Омахи полум’я все ще оточували Аґінора, клапті його плаща дотлівали, але він крокував так, ніби йому належав увесь час світу, і вогонь був уже близько. Ранд крутнувся і побіг. Він почув, як позаду нього пронизливо закричала Морейн.