Око Світу

РОЗДІЛ 18

КЕЙМЛІНСЬКИЙ ТРАКТ

Кеймлінський тракт не дуже відрізнявся від тієї частини Північного шляху, що пролягала Межиріччям. Звісно, він був значно ширший, і видно було, що користуються ним частіше, але і тут під копита коней стелився добре утоптаний ґрунт, а обабіч тяглися рівним шнурком дерева, так само як це було і в Межиріччі, і як і там, тут зеленіли тільки вічнозелені дерева.

Однак сам вигляд місцевості тут був іншим, бо ще до полудня шлях проліг поміж невисокими пагорбами. Наступні два дні він то звивався між схилами, то йшов крізь них, якщо схили були надто розложисті й закрути надто би заводили вбік і якщо зрізати трохи дороги було не надто складно. Полудневе сонце щодня трохи зсувалося, з чого можна було виснувати, що дорога, яка на око здавалася цілком прямою, поступово звертає на південний схід- Колись Ранд, як і добра половина хлопчаків в Емондовому Лузі, цілими днями мрійливо просиджував над старою картою майстра аль’Віра, тож пам’ятав, що цей шлях огинає Абшерське узвишшя, а потім веде до Біломостя.

Час від часу Лан наказував усім спішитися на вершечку одного з пагорбів, звідки можна було добре роздивитися шлях попереду і позаду, а також місцевість навколо. Доки Охоронець вивчав панораму, інші вершники розминали ноги, а дехто всідався під дерево і брався до їжі.

— Я завжди любила сир, — зауважила Еґвейн на третій день після від’їзду з Бейрлона. Вона сиділа, обіпершись спиною об пеньок, і кривилася, дивлячись на обід, що нічим не відрізнявся від сніданку і майбутньої вечері. — Звісно, про чай годі й мріяти. Зараз би горнятко чудового гарячого _чаюі — Вона щільніше загорнулася у плащ, марно намагаючись сховатися за деревом від поривів вітру.

— Чай із плоскозілля та корінь анділею, — казала Найнів, звертаючись до Морейн, — ось найкращі засоби проти втоми. Він прояснює голову і втишує біль у втомлених м’язах.

— Не сумніваюся, що так і є, — відповідала Морейн, скоса поглядаючи на Найнів.

Найнів на мить стиснула губи, але невгавала:

— Отже, якщо ви мусите обходитись без сну...

— Жодного чаю! — гримнув Лан на Еґвейн. — Жодного вогню! Ми їх ще не побачили, але вони десь тут, неподалік: щезник, а може, і два, і траллоки з ними, і вони знають, що ми рухаємося цим шляхом. Не варто ще й вказувати їм, де саме ми знаходимося.

— Я нічого не просила, — промимрила Еґвейн, ховаючи обличчя в плащ. — Просто скаржилася...

— Якщо вони знають, що ми рухаємося трактом, — сказав Перрин, — чому би нам не поскакати до Біломостя напрямки?

— Навіть Лан не в змозі рухатися бездоріжжям з тією ж швидкістю, що битим шляхом, — відповіла Морейн, пускаючи слова Найнів повз вуха, — а тим паче Абшерським узвишшям.

Мудриня роздратовано зітхнула. Ранд не розумів, що у неї на гадці: у перший день їхньої подорожі вона цілковито ігнорувала Айз Седай, а два останні дні намагалася розповісти їй про цілюще зілля. Морейн тим часом відсунулася далі від Мудрині та продовжила:

— Як ти гадаєш, чому тракт петляє, а не йде просто через пагорби? До того ж, нам усе одно довелося би з часом повернутися на тракт. І тоді ми могли б побачити, що вони вже не женуться за нами, а чекають на нас попереду.

Ранд вислухав це недовірливо, а Мет буркнув щось про «довгий кружний шлях».

— Ви за цілий ранок бачили хоч одну ферму? — запитав Лан. — Чи хоча би дим з комина? Ні, а все тому, що від Бейрлона й аж до Біломостя тягнеться дика, безлюдна місцевість, а переправлятися через Арінелле ми будемо саме там. Там, південніше Марадона, що в Салдеї, знаходиться єдиний міст.

— А що їм завадить схопити будь-кого чи будь-що просто в Відомості? — пирхнув крізь вуса Том.

Десь на заході пронизливо засурмив ріг. Лан миттєво розвернувся глянути на дорогу позаду. Ранда аж морозом пройняло. Проте частина його свідомості зберігала спокій, бо він подумки прикинув відстань: десять миль, не більше.

— їм ніщо не може завадити, менестрелю, — промовив Охоронець. — Ми сподіваємося на Світло та своє везіння. Але тепер ми точно знаємо, що позаду у нас траллоки.

Морейн струсила крихти з рук.

— Час рушати.

Айз Седай сіла на свою білу кобилу.

За нею і решта розсілися по сідлах, а виття рогу, що пролунало вдруге, змусило всіх поквапитися. Цього разу на звук першого рогу озвалися інші, їхнє пронизливе виття скидалося на похоронний гімн. Ранд приготувався негайно пустити Хмару галопом, та й усі інші вершники схопилися за повіддя з тим самим наміром. Всі, крім Лана та Морейн. Охоронець і Айз Седай обмінялися довгими поглядами.

— Веди їх далі, Морейн Седай, — нарешті промовив Лан. — Я повернуся якомога скоріше. Ти дізнаєшся, якщо я схиблю. — Поклавши долоню на сідло Морейн, він стрибнув у сідло свого чорного жеребця і погнав учвал схилом униз. На захід. Роги засурмили знову.

— Хай буде з тобою Світло, останній Володарю Сімох Веж, — мовила Морейн так тихо, що Ранд не був упевнений, чи насправді почув її. Глибоко зітхнувши, вона розвернула Альдіб на схід. — Ми мусимо їхати далі, — промовила Морейн і рушила вперед неспішною рівною риссю. Решта вершників тримались за нею тісною шеренгою.

Ранд розвернувся в сідлі, аби ще раз побачити Лана, проте Охоронець уже зник з очей, розчинившись серед невисоких пагорбів та голих дерев. Останній Володар Сімох Веж, так вона назвала його. Ранд не знав, що це могло означати. Навряд чи ще хтось, крім нього, чув ці слова, але Том покусував кінчики вусів, наморщивши лоба і про щось роздумуючи. Схоже, менестрель знав багато чого.

Поза їхніми спинами знову засурмили роги, а інші їм відповіли. Ранд засовався в сідлі. Він не сумнівався, що цього разу вони поближчали. Вісім миль. Може, й сім. Мет і Еґвейн озиралися назад, а Перрин зіщулився, наче очікував удару в спину. Найнів під’їхала ближче і заговорила з Морейн.

— Чому б нам не поїхати швидше? — запитала вона. — Ці роги наближаються.

Айз Седай похитала головою.

— А навіщо вони виказують, що там? Можливо, вони хочуть, щоби ми помчали вперед, не переймаючись тим, що на нас там може чекати.

Мандрівники просувалися вперед тією ж неспішною розміреною риссю. Час від часу роги озивалися позаду них, і щоразу ближче й ближче. Ранд намагався не прикидати, наскільки близько, але думка самохіть поверталася до цього тривожного сурмлення. П’ять миль, подумав він стурбовано, і тут Лан зненацька виринув з-за пагорба, який вони щойно проминули, наздоганяючи загін шаленим галопом.

Він порівнявся з Морейн і стримав свого жеребця:

— Три кулаки траллоків, кожен на чолі з напівлюдком. Може, п’ять.

— Якщо ви були так близько, що їх роздивилися, — сполошилася Еґвейн, — вони теж могли вас помітити. Може, вони зараз на п яти вам наступають.

— Вони його не бачили. — Найнів випросталася в сідлі, відчуваючи спрямовані на себе погляди. — Не забувай, я йшла по його слідах, коли вас шукала.

— Тихо, — скомандувала Морейн. — Лан каже, що за нами женуться, можливо, п’ять сотень траллоків.

Запала приголомшлива тиша, а тоді Лан заговорив знову.

— І вони замикають кільце. Вони нападуть на нас за годину, а може, і раніше.

Айз Седай сказала, наче роздумуючи вголос:

— Якщо їх тут і раніше було стільки, то чому їх не спрямували в Емондів Луг? А якщо їх не було, то звідки вони тут взялися?

— Вони розсипалися лавою, аби гнати нас перед собою, — сказав Лан, — а розвідники нишпорять попереду головних загонів.

— Гнати, але куди? — задумливо проказала Морейн.

Наче відповідаючи на це питання, із заходу долинув звук рога — розкотистий стогін, і йому відповіли інші попереду загону. Морейн зупинила Альдіб, інші зробили так само. Том та мандрівники з Емондового Лугу налякано озиралися. Тепер роги сурмили і позаду, і попереду. Ранду здалося, що він розчув тріумфальні ноти.

— Що ми робитимемо? — сердито запитала Найнів. — Куди нам їхати?

— Нам залишається північ та південь, — промовила Морейн, радше роздумуючи вголос, ніж відповідаючи Мудрині. — На півдні лежить Абшерське узвишшя — безплідне та мертве, і шлях нам перетне Тарен, переправитися через який неможливо, бо жодних човнів там нема. Якщо повернемо на північ, можемо ще до ночі дістатися до Арінелле, і там є можливість знайти якесь торгове судно. Це якщо поблизу Марадона вже скресла крига.

— Є одне місце, куди траллоки не поткнуться, — сказав Лан, але Морейн різко мотнула головою.

— Ні!

Вона зробила знак Охоронцю, і він схилив до неї голову — так близько, що ніхто не чув їхньої розмови.

Озвалися роги, і кінь під Рандом схарапуджено затанцював.

— Вони намагаються нас налякати, — рикнув Том, стараючись утихомирити свого коня. Голосу нього був розлючений, але помітно було також, що траллокам вдається досягти своєї мети. — Вони хочуть, аби ми втратили голову та помчали уперед. Тут вони нас і перестрінуть.

Еґвейн смикалася на кожний погук рогів, вдивляючись то вперед, то назад, наче вишукуючи траллоків, що мали ось-ось вигулькнути з-за дерев. Ранду кортіло робити так само, але він намагався приховати свій страх. Юнак направив Хмару ближче до дівчини.

— Ми повертаємо на північ, — оголосила Морейн.

Загін зійшов зі шляху і риссю поскакав до пагорбів. Услід пронизливо засурмили роги.

Хоч пагорби були й невисокі, проте рухатися доводилося увесь час то вгору, то вниз, і жодної прямої ділянки, а ще потрібно ухилятися від гілля, що стирчало з голих низькорослих дерев, та пробиратися крізь засохлий підлісок. Коні натужно долали підйом на черговий пагорб тільки для того, щоби відразу ж легким алюром спуститися з нього. Лан вів загін у доволі швидкому темпі, тож вони просувалися швидше, ніж трактом.

Гілки раз у раз хльостали Ранда по обличчю та грудях. Повзучі пагони та ліани хапали за рукави, інколи ледь не висмикуючи вершника зі стремен. Роги пронизливо ревли все ближче і ближче, частіше і частіше.

Хоч як підганяв Лан загін, просувалися вперед вони не настільки швидко, як було потрібно. Щоби просунутися на фут уперед, і то з великими зусиллями, треба було пололати два фути вгору чи вниз схилом. А роги лунали все ближче. Дві милі, подумав Ранд. Може, ще менше.

Трохи згодом Лан почав роззиратися, і крізь суворі риси його обличчя проступило щось схоже на стривоженість. Таким Охоронця Ранд ще ніколи не бачив. Один раз Лан навіть припіднявся у стременах, аби поглянути назад. Ранд нічого там не побачив, крім дерев. Лан знову опустився в сідло і мимовільним рухом відкинув полу свого плаща, аби звільнити руків’я меча. Очі його й надалі обшукували ліс навсібіч.

Ряттд запитливо поглянув на Мета, але той лише скорчив міну за спиною Охоронця та безпомічно здвигнув плечима.

Нараз Лан, не повертаючи голови, промовив:

— Траллоки поблизу. — Загін саме вибрався на верхівку пагорба і почав спуск в улоговину. — Це розвідники, вислані наперед головних сил. Найімовірніше. Якщо нам не вдасться їх оминути, хай там що, а ви тримайтеся біля мене і робіть так, як роблю я. Ми не можемо звертати зі свого шляху.

— Кров і попіл! — вилаявся Том собі під ніс. Найнів жестом показала Еґвейн, щоби та не віддалялася від неї.

Сховатися тут можна було тільки за порозкидуваними то там, то сям клаптями вічнозелених дерев, але уява Ранда, який намагався обдивитися все навкруги, перетворювала зауважені краєчком ока сірі стовбури дерев на траллоків. Роги гули десь зовсім поряд. Просто за їхніми спинами. У цьому він був упевнений. І вони все ближчали.

Загін виїхав на маківку наступного пагорба.

Підніжжям пагорба, тільки починаючи підійматися схилом, назустріч їм сунули траллоки, тримаючи довжезні жердини з великими мотузяними петлями чи довгими гаками на кінцях. Багато траллоків. Лава охоплювала всю підошву пригірка, й обидва її кінці іубилися в темряві, а по центру, просто навпроти Лана, підіймався на коні вгору щезник.

Мерддраал, здавалося, завагався, побачивши людей, що з’явилися на вершині, проте вже наступної миті він вихопив із піхов меч з чорним лезом, добре пам’ятний Рандові, пам’ятний аж до нудоти, і змахнув ним над головою. Траллоки почали дертися на пагорб.

Меч Лана опинився в його руці ще до того, як мерддраал зрушив з місця.

— За Сім Веж! — прокричав він.

Ранд зглитнув клубок у горлі і, вдаривши підборами в боки сірому, послав його вперед; весь загін помчав за Охоронцем. Ранд не помітив, як Темів меч опинився у нього в руках. Надихнувшися покликом Лана, хлопець вигукнув і собі:

— Манетерен! Манетерен!

Перрин підхопив за ним:

— Манетерен! Манетерен!

А ось Мет кричав щось геть інше:

— Карай ан Калдазар! Карай ан Еллісанде! Ал Еллісанде!

Голова щезника повернулася від траллоків до вершників, що неслися на нього. Чорний меч завмер у нього над головою, а отвір каптура повернувся, наче на шарнірах, ніби вишукуючи когось серед людей, що наближалися.

А тоді Лан кинувся на мерддраала, а люди врізалися в лаву траллоків. Меч Охоронця схрестився з чорною крицею з кузень Такандара з таким дзвоном, наче хтось щосили вдарив у великий дзвін — вибалком прокотилось відлуння, зигзаг блакитного сяйва освітив усе навкруги, наче спалах блискавки.

Потвори з майже людськими тілами та звірячими мордами збилися навколо вершників, вимахуючи ловчими жердинами та гаками. До Лана ж із мерддраалом ніхто не наближався. Ці двоє билися у порожньому колі__

і тільки їхні чорні коні гарцювали один навколо одного та раз по раз схрещувалися мечі. Повітря навкруги них іскрилося та дзвеніло.

Хмара водив більмами й іржав, стаючи дибки, б’ючи копитами по лю-тих гострозубих мордах. Кремезні тіла юрмилися навколо плече до плеча, стискаючи кільце. Нещадно б’ючи підборами, Ранд стримував коня і, і намагаючись використати все, чому встиг навчити його Лан, так завзято розмахував мечем, наче рубав дрова. Еґвейн! Він відчайдушно розшукував її очима, посилаючи сірого вперед, прорубуючи собі стежку крізь волохаті тіла, наче крізь густий підлісок.

Біла кобила Морейн неслася вперед, зупинялася та повертала, відгуку, ючись на найменший дотик руки Айз Седай. З таким же суворим обличчям, як у Лана, вона вражала траллоків своїм жезлом. Спершу їх охоплювало полум’я, а відтак вибухало з ревом, залишаючи на землі недвижні потворні тіла. Найнів та Еґвейн ані на крок не відставали від Айз Седай, вишкіряючи зуби майже так само люто, як траллоки, виставивши перед собою поясні мисливські ножі. Якби вони зійшлися з траллоком у ближньому бою, то звісно, що від цих куцих лез не було би ніякого пуття. Ранд намагався розвернути Хмару до них, але сірий закусив вудила. Схрапуючи, хвицаючись, і він рвався вперед, хоча Ранд щосили натягував повіддя. і

Навкруги трьох жінок утворився порожній острівець, бо траллоки на- ¹ магалися оминати Морейн з її жезлом, але вона не давала їм можливості врятуватися. Ревло полум’я, шалено завивали траллоки, але і виття, і рев і перекривав дзвін схрещуваних мечів Охоронця і мерддраала. Повітря про- ! низували блакитні спалахи. Ще спалах. Ще й ще. :

Над головою Ранда просвистів прив’язаний до кінця жердини аркан. Не надто зграбним ударом він перерубав жердину навпіл, а тоді прохромив козломордого нападника. Ззаду у плече вдарив гак і, заплутавшись у плащі, І смикнув його назад. Щоби не впасти, Ранд відчайдушно вчепився в облук сідла, ледь не впустивши при цьому меча. Кінь з іржанням кинувся убік. , Хлопець несамовито чіплявся за сідло та повіддя, але відчував, що дюйм .• за дюймом сповзає, що гак пересилює. Кінь крутнувся на місці, і на мить І Ранд побачив Перрина, що вже наполовину вивалився з сідла, але й далі несамовито відбивався сокирою від трьох траллоків. Вони тримали його за обидві ноги й руту. Нараз Хмара стрімко кинувся вбік, і Ранд уже не бачив нічого, крім траллоків.

Ось один із них підбіг уперед і вхопив Ранда за ногу, намагаючись витягнути її зі стремена. Задихаючись, юнак випустив облук сідла, аби відбитися від нападника мечем. Тієї ж миті гак потягнув його із сідла ледь не на самий зад Хмари; Ранд не гепнувся на землю лише тому, що вчепився в повіддя мертвим хватом. Кінь став дибки і заіржав. І тієї ж миті Ранд відчув, що він звільнився. Траллок, котрий учепився йому в ногу, випустив її,

здійняв лапи вгору і заверещав. Заверещали і всі інші траллоки, зчинивши таку веремію, наче всі собаки у світі сказилися водночас.

Траллоки довкола людей, звиваючись, попадали на землю. Вони рвали на собі волосся, роздряпували морди. Всі без винятку траллоки. Вони гризли землю, хапали лапами повітря, і вили, і вили, і вили.

І тут Ранд побачив мерддраала. Той усе ще сидів у сідлі, і кінь під ним шалено гарцював, і чорний меч усе ще розсікав повітря, але він уже був вершником без голови.

— Воно не сконає аж до ночі! — Захеканому Томові довелося горлати, а це було нелегко. — Не до кінця. Принаймні таке я чув.

— Вперед! — гнівно гукнув Лан. Охоронець уже зібрав довкола себе Морейн і двох інших жінок і подолав разом з ними половину наступного пагорба. — Є ще й інші! — Дійсно, роги знову завели своє панахидне голосіння, перекриваючи виття траллоків, тирячись на схід, на захід, на південь.

Як не дивно, з коня траллокам вдалося стягнути лише Мета. Ранд риссю під’їхав до нього, але Мет, здригаючись від відрази, вже скинув із себе петлю, підібрав лук і, розтираючи долонею горло, самотужки заскочив у сідло.

Роги заливалися надривно, як гончаки, що вчули запах оленя. Гончаки-облавники. Якщо Лан раніше вів загін швидким алюром, то тепер вони мчали вдвічі швидше, і коні зараз підіймалися косогорами значно жвавіше, ніж раніше спускалися, а відтак просто летіли вниз з іншого боку схилу. Та хоч як, а роги поближчали, поближчали настільки, що коли вони на мить замовкали, до вершників долинали гортанні вигуки переслідувачів. І ось нарешті, злетівши на верхівку наступного пагорба, мандрівники побачили, що траллоки з’явилися вже на гребені щойно пройденого пагорба. Він зачорнів від траллоків з перекошеними звірячими мордами, ось наперед виступили три мерддраали — і нараз саме повітря затремтіло від скаженого реву. Між двома загонами залишалося спанів сто, не більше.

Серце у Ранда стислося, наче виноградне гроно під пресом. Троє!

Чорні мечі мерддраалів злетіли вгору як один. З тріумфальними криками траллоки лавиною ринулися схилом униз, над їхніми головами гойдалися жердини з петлями. Морейн спішилася. Вона спокійно дістала щось зі своєї торбинки, розгорнула тканину. Ранд устиг помітити потемнілу від часу слонову кість. Анґріал. З анґріалом в одній руці та патерицею в іншій, розставивши ноги, Айз Седай повернулася обличчям до траллоків і мерддраалів з чорними мечами, високо здійняла патерицю і вдарила її кінцем у землю.

Земля загуділа, так наче в чавунний казан хряснули дерев’яною киянкою. Глухий звук швидко замовк, і на мить запала тиша. Цілковита тиша. Вітер ущух. Замовкло виття траллоків, і навіть самі вони стишили рух і зупинилися. На змиг ока все завмерло в очікуванні. Помалу глухий дзвін повернувся, переходячи в гул, що наростав, і наростав, і наростав, аж доки земля застогнала.

Земля під копитами Хмари взялася хвилями. На очах Ранда ставали явою легенди про чин Айз Седай, і зараз він усім серцем бажав опинитися за сотні миль звідси.

Земля вже не тремтіла, а тряслася, розгойдуючи дерева. Сірий спотикнувся і ледь втримався на ногах. Навіть Мандарб та Альдіб, що залишилася без вершниці, похитувалися, наче п’яні, а вершники на конях мусіли щосили вчепитися у повіддя, у гриви, та в усе що завгодно, аби втриматися в сідлах.

Айз Седай стояла непорушно, як і раніше, з ангріалом в руці і патерицею, прямовисно встромленою в землю. Попри те, що земля навколо здригалася і ходила ходором, ні Айз Седай, ні її патериця навіть не поворухнулися. Раптом від жезла земля почала розходитися брижами: так наче підземні хвилі накочувались на траллоків, щомиті сильнішаючи, наростаючи, вони вивертали старі кущі, жбурляючи вгору кушпелу, і ось уже велетенські вали котяться на траллоків. Дерева в западині між пагорбами згиналися й розгиналися, наче прутики, що ними грається дітвора. Траллоки на схилі пагорба навпроти попадали снопами, а розшаліла земля розкидала і розкидала їх.

Але мерддраали, попри те, що земля під ними ставала дибки, рухалися вперед, а їхні мертвотно-чорні коні жодного разу не оступилися, йшли копито в копито. Траллоки качалися долі під копитами чорних коней, виючи і чіпляючись за землю, що випиналася під ними, проте мерддраалів це не зупиняло.

Морейн підняла жезл угору, і земля завмерла, проте це був лише початок. Айз Седай спрямувала патерицю на улоговину, і з-під землі вдарив фонтан полум’я на двадцять футів заввишки. Вона широко розкинула руки, і вогонь кинувся праворуч і ліворуч, скільки сягало око, утворивши стіну між людьми і траллоками. Ранд змушений був затулити обличчя руками, настільки сильний був жар навіть тут, на вершині пагорба. Чорні коні мерддраалів, попри всі свої незвичайні властивості, дико заіржали, коли їх охопив вогонь, здійнялися дибки, намагаючись скинути вершників, що нещадно хльостали їх, аби змусити пробігти через вогненну стіну.

— Кров та попіл, — пробелькотів Мет.

Ранд лише кивнув головою, не в змозі промовити навіть слова.

Раптом Морейн затремтіла і впала би додолу, якби Лан, миттю зіскочивши з коня, не підхопив її.

— Рушаймо, — кинув він загонові. Різкість його тону дисонувала з тим, як м’яко і бережно він посадив на коня Айз Седай. — Цей вогонь не палатиме вічно. Ворушіться! Не можна гаяти навіть хвилини!

Вогняна стіна ревла так, наче й справді ніколи не могла згаснути, але Ранд не сперечався. Загін помчав на північ так швидко, як могли бігти коні. Вдалині позаду завили роги, пронизливо й розчаровано, наче там уже знали, що сталося, відтак замовкли.

Лан і Морейн невдовзі наздогнали решту, попри те, що Лан тримав повіддя Альдіб у руді, а Айз Седай хиталася в сідлі, тримаючись за облук обома руками. '

— Зі мною все буде гаразд, — відповіла вона на стривожені погляди супутників. Голос її звучав утомлено, але впевнено, а очі дивилися так само рішуче, як і завжди. — Працювати з Землею і Вогнем — не найкращий з моїх талантів. Це скоро мине.

Лан і Морейн знову очолили загін і повели його швидкою риссю. Якщо пустити коней учвал, Морейн може просто не втриматися в сідлі, зрозумів Ранд. Найнів наблизилася до Морейн, поїхала поруч, притримуючи її. Якийсь час жінки перешіптувалися про щось між собою, не припиняючи руху, а тоді Мудриня порилася у своєму плащі та дала Морейн невеличкий пакуночок. Морейн розгорнула його й проковтнула вміст. Найнів ще щось сказала Морейн, а тоді притримала коня і знову поїхала поруч з іншими, не відповідаючи на їхні цікаві погляди. Ранду здалося, що попри їхні скрутні обставини, на обличчі Мудрині з’явився ледь помітний вираз задоволення.

Хлопця не так уже й цікавило, що там вдалося зробити Мудрині. Він час від часу мимовільно торкався руків’я свого меча, а коли зауважував це, то лише здивовано дивився на руку. То ось яка вона — битва. Він не міг пригадати, як усе відбувалося, не пам’ятав до ладу майже нічого. Перед очима поставала якась мішанина з волохатих морд і власного переляку. Переляк і жах. Під час бою йому здавалося, що навколо стоїть спекотний літній день. Він не міг зрозуміти, як таке можливо. Крижаний вітер студив краплини поту на його обличчі та тілі.

Він поглянув на своїх приятелів. Мет обтирав піт з обличчя полою плаща. Перрин утупився кудись у далечінь, і було очевидно, що побачене там йому не подобалося. Він не помічав бісеринок поту, що вилискували на його чолі.

Пагорби понижчали, місцевість трохи вирівнялася, проте Лан, замість погнати коней швидше, зупинився. Найнів виїхала вперед, мабуть, бажаючи знову поспілкуватися з Морейн, але Лан відіслав її. Вони з Айз Седай від’їхали трохи вперед і нахилились одне до одного. З жестів Морейн було зрозуміло, що вони про щось сперечаються. Найнів і Том уважно дивилися на них; Мудриня стурбовано супила брови, менестрель бурмотів щось собі під ніс, час від часу озираючись туди, звідки вони приїхали, а всі інші взагалі уникали на них дивитися. Хтозна, чим може скінчитися суперечка між Айз Седай та її Охоронцем.

За кільки хвилин Еґвейн, з тривогою поглядаючи на сперечальників, звернулася до Ранда.

— Те, що ти вигукував, коли мчав на траллоків...

Вона замовкла, не знаючи, що казати далі.

— А що було не так? — запитав Ранд. Він почувався трохи незручно: бойові вигуки — це нормально для Охоронців. А от у мешканців Межиріччя вони не були у вжитку, хай там що казала Морейн... Але якщо Еґвейн збирається покепкувати з нього через них... — Мет переповідав цю історію разів десять, не менше.

— І кожного разу погано, — докинув Том. Мет щось обурливо пророх-котів.

— Хай як він її розповідав, — продовжив Ранд, — а ми всі чули її безліч разів. До того ж треба ж нам було щось кричати. Тобто я хочу сказати, так усі роблять у таку мить. Ти ж чула Лана.

— І ми маємо на це право, — задумливо додав Перрин. — Морейн каже, ми всі — нащадки народу Манетерену. Вони боролися проти Морока, і ми боремося проти Морока. Це дає нам право.

Еґвейн пирхнула, наче показуючи, якої вона про все це думки.

— Я не те мала на увазі. А що... що саме ти кричав, Мете?

Мет ніяково стенув плечима.

— Не пригадую. — Він нашорошено поглянув на супутників. — Чесно, не пригадую. Усе, як у тумані. Я не знаю, що то були за слова, і звідки вони взялися, і що вони означають. — Він і сам розсміявся над таким своїм твердженням. — Гадаю, ці слова не мають жодного сенсу.

— Карай ан Калдазар. — промовила Морейн. Всі вони розвернулись у сідлах і витріщилися на неї. — Карай ан Еллісанде. Ал Еллісанде. За Червоного Орла. За Троянду Сонця. Троянда Сонця. Це давній бойовий клич Манетерену, і бойовий клич його останнього короля. Елдрен називали Трояндою Сонця. — Морейн усміхнулась Еґвейн і Мету, обом, хоча погляд її, можливо, трохи довше затримався на Меті. — Кров роду Арада усе ще живе в Межиріччі. Стародавня кров усе ще співає.

Мет з Еґвейн перезирнулися, а всі інші дивилися на них. Очі Еґвейн були широко розплющені, а губи її весь час наче хотіли посміхатися, але вона щоразу стримувалася, ніби не була впевнена, як ставитися до цієї балаканини щодо стародавньої крові. Висновуючи з похмурого вигляду Мета, він мав про це власну думку.

У Ранда мигнула думка, що він начебто здогадується, про що наразі думає Мет. Про те ж саме, що й він. Якщо Мет є нащадком давніх королів

Манетерену, то, можливо, траллоки полюють саме на нього, на нього одного, а не на всю їхню трійцю. Йому стало соромно за цю думку. Він почервонів, а помітивши винувате Перринове обличчя, зрозумів, що й тому спало на гадку те ж саме.

— Не можу сказати, що я колись чув щось подібне, — мовив Том за хвилину. Стріпнувши задуму, він промовив діловим тоном: — Іншим часом я міг би створити з цього легенду, але зараз... Ви плануєте залишитися тут до кінця дня, Айз Седай?

— Ні, — відповіла Морейн, беручись за повіддя.

Ріг траллоків заскімлив на півдні, наче підтверджуючи її слова. Йому відповіли численні роги на сході й на заході. Коні захрипіли, занервували, затанцювали на місці.

— Вони пройшли крізь полум’я, — спокійно промовив Лан. Він повернувся до Морейн: — Ти не маєш наразі достатньо сил для того, що маєш намір вчинити, поки що не маєш. Тобі потрібно відпочити. А туди не зайде жоден траллок чи мерддраал.

Морейн піднесла руку, наче збираючись наказати йому мовчати, але дозволила руці впасти.

— Хай буде так, — промовила вона з прикрістю. — Гадаю, ти маєш рацію. Але я би воліла, щоби у нас був інший вибір. — Вона видобула з-під сідельної попруги свою патерицю. — Ставайте круг мене. Усі. Якомога ближче. Ще ближче.

Ранд підігнав Хмару ближче до кобили Айз Седай. Морейн наполягла, аби вони скупчилися надзвичайно щільно, і тепер голови всіх коней нависали над холкою чи крупом інших. Тільки таке розташування задовольнило Айз Седай. Тоді, не кажучи ні слова, вона підвелася у стременах й розкрутила патерицю над головами вершників, витягнувши руку, аби всі напевне потрапили в обведене коло.

Ранд сіпався щоразу, коли патериця проходила над його головою. А ще хлопець відчував пощипування і поколювання. Він міг слідкувати за рухом патериці, не дивлячись на неї, лише висновуючи з того, як здригаються його супутники, коли вона проходить над ними. І його не здивувало, що лише Лан на це ніяк не реагував.

Раптово Морейн різко змахнула патерицею у західному напрямку. Вгору шугонула кушпела, а віття зі свистом збатожило повітря, так наче невеликий смерч пронісся туди, куди вона показувала. Коли незримий вихор зник із очей, вона, зітхнувши, опустилася в сідло.

— Траллокам, — пояснила вона, — здасться, що наші сліди, наш запах ведуть у той бік. З часом мерддраали розкусять, у чому тут справа, але тоді...

— Тоді, — закінчив Лан, — ми вже загубимося.

— Ваша патериця має велику силу, — промовила Еґвейн, на що Найнів лише зневажливо фиркнула.

Морейн із прикрістю прицокнула.

— Я вже казала тобі, дівчинко, що речі не мають сили. Єдина Сила по-ходить з Істинного Джерела, і керувати нею може тільки свідомість живої людини. А це навіть не анлріал, це просто річ, що допомагає зосередитися. — Вона втомлено повернула патерицю під попругу. — Лане?

— їдьте усі за мною, — наказав Охоронець, — і будьте тихіше води і нижче трави! Якщо траллоки нас почують, усе піде нанівець.

Він знову повів загін на північ, тепер уже не тим убивчим темпом, яким вони прискакали сюди, а радше швидкою ступою, так як вони пересувалися Кеймлінським трактом. Місцевість навколо все рівнішала, а ліс залишався таким само густим.

Тепер вони не їхали напрямки, як раніше, бо Лан обирав шлях, що пролягав твердим ґрунтом та скелястими ділянками, і більше не дозволяв вершникам продиратися крізь чагарник, а натомість витрачав час на те, щоб обігнути зарості. Раз у раз він пропускав усіх наперед, а сам повертався назад, уважно вивчаючи сліди, що лишалися за ними. Якщо хтось дозволяв собі кашлянути, Лан люто шипів на порушника.

Найнів їхала поряд із Айз Седай, і на її обличчі помітна була боротьба між тривогою та антипатією. Ранд помітив там і натяк ще на щось: здавалося, наче Мудриня бачила перед собою якусь ціль. Морейн з опущеними плечима сиділа, тримаючись обома руками за повіддя та облук сідла і хитаючись при кожному кроці Альдіб. Було зрозуміло, що прокладання обманного сліду, якою би дрібницею це не виглядало у порівнянні з викликаними нею землетрусом чи стіною вогню, забрало у неї багато сили, сили, яку вона більше не могла витрачати.

Ранду майже хотілося знову почути звук рогів. Принаймні вони би підказали, де знаходяться траллоки. І мерддраали.

Він озирався й озирався, тому запізно побачив, що у них попереду. Коли ж побачив, то в цілковитому сум’ятті втупився на явлену картину. Величезне, неправильної форми громаддя тяглося вшир, скільки сягало око, у багатьох місцях вище за дерева, що росли впритул до нього, а ще то тут, то там бовваніли якісь гострі вістря, вищі за дерева. Повзучі рослини та в’юнкі лози, наразі безлисті, шарами вкривали цей огром. Що це? Урвище? Цим гнучким лозинням можна легко вибратися нагору, але коней нам туди нізащо не затягнути.

Коли ж вони під’їхали ближче, Ранд раптом побачив вежу. Це достеменно була вежа, а не якийсь химерний стрімчак, увінчаний незвичним гостроверхим склепінням.

— Місто! — видихнув він. А навколо міський мур... а шпилі виявилися вартовими вежами. Він аж рота роззявив. Та ж це місто вдесятеро більше за Бейрлон. Та яке там — вп’ятдесятеро!

— Місто, — кивнув Мет, погоджуючись. — Але що робить місто серед такого лісу?

— І без людей, — сказав Перрин. Коли хлопці подивилися на нього, він показав на мур. — Хіба люди дозволили би дикому винограду так розростися? Ви ж знаєте, що повзучі рослини можуть знищити стіну. Подивіться, як вона зруйнувалася.

До Ранда нарешті дійшло. Усе було так, як казав Перрин. Чи не під кожним виломом у стіні височів зарослий чагарником горбик — рештки обваленого кам’яного муровання. На мурі не залишилося навіть двох веж однакової висоти.

— Цікаво, що це було за місто? — мрійно промовила Еґвейн. — І що з ним сталося? Я нічого не можу пригадати з татової карти.

— Його називали Арідгол, — озвалася Морейн. — Під час Траллоцьких війн це місто було союзником Манетерену. — Дивлячись на масивні стіни, вона, здавалося, забула про всіх інших, навіть про Найнів, хоч та і підтримувала Айз Седай у сідлі, поклавши тій руку на плече. — Згодом Арідгол було знищено, і це місце назвали інакше.

— Як? — запитав Мет.

— Тут, — промовив Лан. Він зупинив Мандарба перед тим місцем у мурі, де колись була брама, така широка, що крізь неї могли промаршувати лавою п’ятдесят воїнів. На стіні залишилися зруйновані, напівприховані під повзучими рослинами вежі. Про ворота й згадки не було. — Ми увійдемо ^ТУ^Т- — Удалині заволали роги траллоків. Лан подивився в той бік, звідки долинув звук, а потім на сонце, що пройшло вже половину відстані до верхівок дерев на західному обрії. — Вони втішили, що пішли хибним шляхом. Ходімо, нам треба знайти собі прихисток, доки не споночіло.

— Як його назвали? — знову запитав Мет.

Морейн відповіла, коли вони саме в’їжджали у місто:

— Шадар Лоґот, — промовила вона. — Тепер його називають Шадар Лоґот.