Око Світу

РОЗДІЛ 10

ПРОЩАННЯ

У стійлі на цвяху одиноко висів ліхтар, цідячи крізь напівзакриті шторки тьмаве світло. Решта стайні лежала зануреною у глибокі тіні. Коли Ранд, наступаючи на п’яти Мету й Охоронцю, увійшов всередину, Перрин, котрий сидів, прихилившись до дверей стійла, підскочив, і тільки солома зашаруділа. Він був закутаний у важкий плащ.

Трохи призупинившись, Лан наполегливо запитав:

— Ковалю, ти перевірив усе, як я казав?

— Я перевірив, — відказав Перрин. — Тут нікого нема, крім нас. З якого дива комусь тут ховатися...

— Себе побережеш — довше проживеш, ковалю. — Охоронець швидко окинув оком затінену стайню і ще темніший сінник угорі. — Нема часу, — пробурмотів він, ніби сам до себе. — Вона наказала поспішати.

На підтвердження цих слів Охоронець швидко попрямував туди, де за межами світляного кола стояли на прив’язі п’ять коней — уже загнуздані й осідлані. Серед них були чорний жеребець і біла кобила, що Ранд їх уже бачив раніше. Інші, хай і не такі поставні та плекані, але, напевне, були найкращими з тих, що могло запропонувати Межиріччя. З поспішною ретельністю Лан почав обстежувати попруги та збрую, а також шкіряні ремінці, що ними були прив’язані сакви, бурдюки та згорнуті ковдри позаду сідел.

Ранд обмінявся з приятелями непевними посмішками, щосили намагаючись вдавати, ніби й насправді прагне негайно вирушати в дорогу.

Мет лише зараз побачив меча на поясі Ранда і, тицьнувши на нього пальцем, вигукнув:

— Ти збираєшся стати Охоронцем? — Він розсміявся, але, кинувши швидкий погляд на Лана, одразу затнувся. Проте Охоронець, певно, не звернув уваги на ці слова. —Або принаймні купецьким дружинником, — вів далі Мет, намагаючись і далі посміхатися, проте ця посмішка видавалася дещо силуваною. Він підняв угору свій лук. — А хіба зброя справжнього чоловіка недостатньо личить для такої справи?

Ранду спало на гадку хвалькувато блиснути мечем, але присутність Лана втримала його від цього. Охоронець навіть не дивився в його бік, але хлопець був упевнений, що той помічає все, що робиться навколо. Замість цього юнак промовив із перебільшеною байдужістю:

— Він може стати у пригоді, — і промовив це з таким виразом, ніби носити меч було для нього звичною справою.

Наблизився Перрин, намагаючись щось приховати під плащем. Ранд устиг помітити широкий шкіряний пасок, що оперізував стан приятеля, на якому в петлю був продітий держак сокири.

— Що це в тебе? — спитав він.

— Достоту купецький дружинник, — гигикнув Мет.

Кошлатий юнак кинув на Мета похмурий погляд, який начебто говорив, що той уже наслухався під саму зав’язку дотепних жартів на цю тему. Відтак Перрин важко зітхнув і відкинув полу плаща, аби стало видно сокиру. Це не було звичайне знаряддя лісоруба. Широке лезо півмісяцем з одного боку і вигнутий шип з іншого робили її не менш дивною річчю для Межиріччя, ніж Рандів меч. Проте Перринова долоня лежала на сокирі доволі впевнено.

— Майстер Лугган зробив її два роки тому для дружинника одного купця, котрий приїхав сюди по вовну. Але коли вона вже була готова, той відмовився платити домовлену ціну, а майстер Лугган не погодився на меншу. Зрештою він віддав її мені, коли... — Він відкашлявся і стрельнув у Ранда таким самим похмурим поглядом, яким раніше пропалив Мета. — Коли побачив, як я даю собі з нею раду. Він сказав, що я можу взяти її собі, позаяк сам він не матиме з неї жодної користі.

— Даєш раду, — пирснув Мет, але щойно Перрин підвів голову, одразу заспокійливо виставив руки. — Це ти сказав! Я мав на увазі, що ніхто з нас не знає, як вправлятися зі справжньою зброєю.

— Лук — справжня зброя, — раптом озвався Лан. Він спирався рукою на сідло свого високого ворон-коня і серйозно дивився на хлопців. — Так само, як і ті пращі, що я бачив у ваших сільських парубків. Те, що ви не застосовували їх ані для чого, окрім як полювання на кроликів та відганяння вовків від овець, ще не означає, що вони не можуть бути зброєю. Все що завгодно може бути зброєю, якщо чоловік або жінка, котрі стискають це у руці, достатньо холоднокровні і готові пустити його в діло. Викиньте траллоків з голови, якщо хочете живими дістатися до Тар Балона; вам краще тримати голови цілковито ясними, поки ми не залишимо Межиріччя та Емондів Луг.

Його обличчя і голос, холодні, наче смерть, і тверді, як грубо обтесаний надгробок, стерли посмішки юнаків і припнули їм язики. Перрин скривився і натягнув плащ, ховаючи сокиру. Мет втупився у свої ноги й носаком ворушив солому на підлозі стайні. Охоронець хмикнув і повернувся до своєї справи. Запало мовчання.

— Це не дуже схоже на легенди, — зрештою мовив Мет.

— Навіть не знаю, — понуро відгукнувся Перрин. — Траллоки, Охоронець, Айз Седай. Чого ще тобі треба?

— Айз Седай, — прошепотів Мет так, ніби він раптово змерз.

— Ранде, ти їй віриш? — спитав Перрин. — Тобто я хочу сказати... чого траллоки можуть хотіти від нас?

Всі, як один, глянули на Охоронця. Лан, здавалось, був заглиблений у підтягування сідельної попруги білої кобили, але попри те трійця трохи відступила до дверей стайні, подалі від Лана. І навіть тут хлопці скупчились щонайтісніше і почали розмовляти якомога тихіше.

Ранд похитав головою.

— Я не знаю, як це розуміти, але вона стверджує, що метою нападників були тільки наші ферми. У нашому селищі вони спершу напали на будинок майстра Луггана і на кузню. Я спитав мера. У те, що вони прийшли по нас, повірити так само легко, яків будь-що інше, що може створити моя уява.

Раптом Ранд усвідомив, що вони обидва витріщилися на нього.

— Ти питав мера? — мовив Мет недовірливо. — Вона ж застерігала, щоби ніхто не дізнався про це.

— Я не казав йому, чому питаю, — почав виправдовуватися Ранд. — Невже ви хочете запевнити мене, що ви справді не розмовляли ш з ким узагалі? Ви нікого не попередили, що збираєтесь зникнути?

Перрин, ніби виправдовуючись, знизав плечима:

— Морейн Седай наказала: нікому не прохопитися.

— Ми залишили повідомлення, — сказав Мет. — Для рідних. Вони побачать їх уранці. Ранде, моя мати вважає, що Тар Валон іде наступним за Шайол Гулом. — Він реготнув, аби показати, що не поділяє її думку. Але його сміх був не надто переконливим. — Вона б мене у льосі заперла, якби тільки запідозрила, що мені спало на думку туди податися.

— Майстер Лугган упертий, наче камінь, — додав Перрин, — а майстриня Лугган ще затятіша. Бачили б ви, як вона порпається у тому, що залишилось від будинку, примовляючи, мовляв, нехай тільки ті кляті траллоки повернуться, то вже матимуть справу із нею...

— Горіти мені, Ранде, — вигукнув Мет,—так, я знаю, що вона Айз Седай і тому подібне, але траллоки справді тут були. Вона наказала нікому про це не говорити. Якщо навіть Айз Седай не знає, який вихід із цієї ситуації, то хто ж тоді знає?

— Не я, — Ранд почухав лоба. Голова боліла. Він ніяк не міг позбутися спогаду про той сон. — Мій батько вірить їй. Принаймні він погодився, що ми маємо піти.

Раптом у проймі дверей виникла Морейн.

— Ти розмовляв зі своїм батьком про цю подорож? — Вона була з голови до п’ят вдягнута у темно-сіре, спідниця із розпіркою для їзди верхи, а єдиною прикрасою на ній була золота каблучка зі змією.

Ранд поглянув на її патерицю. Полум’я, що він бачив, не залишило на ній жодних слідів згару чи навіть кіптяви.

— Я не міг зникнути, не повідомивши батька.

Вона на мить затримала на ньому погляд, стиснувши губи, і повернулася до інших:

— Ви теж вирішили, що повідомлення буде недостатньо?

Мет і Перрин, перериваючи один одного, запевнили її, що вони лише залишили цидулки, як вона їм і казала. Кивнувши, Морейн порухом руки змусила їх замовкнути, і кинула гострий погляд на Ранда.

— Що зроблено, те вже вплетено у Візерунок. Лане?

— Коні готові, — мовив Охоронець, — і ми маємо досить харчів, щоби добратись аж до Бейрлона, щось навіть ще й залишиться. Можемо вирушати будь-якої миті. Пропоную — просто зараз.

— Але не без мене. — До стайні прослизнула Еґвейн, тримаючи у руках клунок. З несподіванки Ранд заледве не гепнувся на долівку.

Ланів меч устиг наполовину полишити піхви, коли Охоронець побачив, хто це. Його очі миттєво потьмянішали. Перрин і Мет почали щось лопотіти, аби переконати Морейн, що вони не казали Еґвейн про від’їзд. Проте Айз Седай не звертала на них уваги. Вона просто дивилася на Еґвейн, задумливо постукуючи пальцем по губах.

Каптур темно-коричневого плаща Еґвейн був насунутий, але недостатньо, щоби приховати зухвалий погляд, яким вона дивилась на Морейн.

— У мене з собою є все, що треба. І харчі також. І я тут не залишусь. Найімовірніше, у мене ніколи не буде іншої нагоди побачити світ поза Межиріччям.

— Це тобі не прогулянка до Заплавного лісу, Еґвейн, — пробурчав Мет. Але коли дівчина зиркнула на нього з-під насуплених брів, він позадкував.

— Дякую, Мете. А я й не здогадувалась. Ти вважаєш, що тільки вашій трійці кортить подивитись, як там у зовнішньому світі? Я мріяла про це не менше за тебе і не збираюся проґавити таку нагоду.

— Як ти дізналася, що ми їдемо? — суворо спитав Ранд. — Хай там як, але ти не можеш їхати з нами. Ми вирушаємо не задля розваги. На нас полюють траллоки.

Еґвейн презирливо глянула на нього, і він зашарівся і закляк від обурення.

— По-перше, — терпляче взялася вона пояснювати йому, — я помітила, як Мет скрізь ходить крадькома, намагаючись бути якомога непомітнішим. Потім я побачила, як Перрин намагається приховати ту дурнувату величезну сокиру у себе під плащем. Крім того, я довідалася, що Лан придбав коня, і тоді мене осяяло — а навіщо йому ще один кінь? І якщо він купує одного, він може купити ще. Склавши це докупи з тим, як Мет і Перрин щось винюхують, немовби ті телята-сисунці, що уявили себе битими лисами... Коротше кажучи, я дійшла єдиного можливого висновку. Я навіть не знаю, Ранде, чи здивована я, побачивши тут тебе, після того як ти розповів мені про свої сни. Якщо в цьому задіяні Мет і Перрин, я вважаю, мені треба було здогадатися, що без тебе тут не обійдеться.

— Я повинен іти, Еґвейн, — сказав Ранд. — Ми усі мусимо йти, інакше траллоки повернуться.

— Траллоки! — Еґвейн скептично розсміялась. — Ранде, якщо ти вирішив подивитись світ, це дуже добре, але не розказуй мені цих безглуздих казок.

— Це правда, — мовив Перрин, а Мет почав було:

— Траллоки...

— Годі, — тихо мовила Морейн, і всі розмови завмерли миттєво, наче відрізані ножем. — Є ще хтось, хто звернув на все це увагу? — Її голос лунав м’яко, але Еґвейн, перш ніж відповісти, зглитнула клубок у горлі й випросталася.

— Після минулої ночі усі ні про що інше не можуть думати, крім того, як відбудуватися і таке інше та що робити, якщо це трапиться знов. Вони бачать лише те, що у них просто під носом, а я ні з ким не ділилася своїми здогадками. З жодною людиною.

— Дуже добре, — проказала Морейн, трохи помовчавши. — Можеш вирушати з нами.

Ланове обличчя на мить стало стурбованим, проте за якусь мить стурбованість зникла, поступившись місцем спокою, проте сказане ним пролунало ледь не гнівно:

— Морейн, ні!

— Лане, тепер це вже стало частиною Візерунка.

— Це безглуздо! — протестував він. — Нема жодної причини, аби вона йшла з нами, але є безліч причин, чому вона не повинна йти.

— На це є причина, — спокійно мовила Морейн. — Це частина Візерунка, Лане.

Кам’яне обличчя Охоронця залишалося незворушним, але він повільно кивнув.

— Але ж послухай, Еґвейн, — сказав Ранд, — за нами гнатимуться траллоки. Ми будемо у небезпеці, аж поки не досягнемо Тар Балона.

— Не намагайся залякати й відмовити мене, — відказала вона. — Я йду з вами.

Ранд уже знав цей тон її голосу. Він не чув його відтоді, відколи вона вирішила, що лазити по височезних деревах личить хіба що дітлахам, але Ранд добре пам’ятав цю інтонацію.

— Якщо ти вважаєш, що це дуже смішно, коли за тобою женуться траллоки... — почав було він, але Морейн перервала його:

— У нас нема часу на розмови. До світанку нам треба бути якнайдалі звідси. Ранде, якщо вона тут залишиться, то зчинить бучу на все селище раніше, ніж ми встигнемо проскакати хоч милю, і це напевне попередить мерддраала.

— Я би такого не вчинила, — запротестувала Еґвейн.

— Вона може їхати на коні менестреля, — запропонував Охоронець. — Я залишу йому достатньо золота, аби він придбав іншого.

— Навряд чи це можливо, — пролунав із сінника звучний голос Тома Мерриліна. Меч Лана цього разу таки вислизнув з піхов, і Охоронець, втупившись у менестреля, не поспішав повертати його на місце.

Том скинув долу згорнену ковдру, закинув за спину футляри з флейтою та арфою, а на плече повісив сакви.

— Я більше не маю що робити в цьому селищі, а крім того, я ще ніколи не виступав у Тар Балоні. І хоча зазвичай я подорожую одинцем, але після минулої ночі не проти того, щоби помандрувати у товаристві.

Охоронець кинув на Перрина суворий погляд, від чого той ніяково зіщулився.

— Я не подумав, що треба ще й сінник перевірити, — пробурмотів він.

Поки довготелесий менестрель спускався драбиною з сінника, Лан заговорив безбарвним голосом: _у

— І це теж якимось боком стосується Візерунка, Морейн Седай?

— Усе є частиною Візерунка, мій старий друже, — заспокійливо відповіла Морейн. — Ми не можемо обирати тільки те, що нам подобається. Але, як кажуть, поживемо — побачимо!

Том ступив на підлогу стайні та розвернувся від драбини, обтрушуючи солому зі свого полатаного плаща.

— Насправді, — сказав він уже спокійнішим голосом, — можна сказати, що я наполягаю, аби мене взяли у цю мандрівку. Я багато годин просидів над безліччю кухлів елю, розмірковуючи над тим, як завершу свої дні. Але одне мені ніколи не приходило на думку — казан траллоків. — Він скоса зиркнув на меч Охоронця і звернувся до нього: — У цьому нема потреби. Я ж не сир для нарізки.

— Майстре Меррилін, — попередила Морейн, — нам доведеться рухатись швидко, і, напевно, на нас чигатиме велика небезпека. Траллоки все ще десь неподалік, тож ми будемо рухатись уночі. Чи ви впевнені, що згодні мандрувати разом із нами?

Том обвів усіх пильним поглядом і посміхнувся:

— Якщо це не надто небезпечно для дівчини, то чому це повинно бути ще небезпечнішим для мене? Та й, окрім того: який менестрель злякається незначної небезпеки заради можливості виступити у Тар Балоні!

Морейн кивнула, і Лан вклав меч у піхви. Ранду раптом спало на думку, що могло би статися, якби Том передумав чи Морейн не кивнула. Менестрель узявся сідлати свого коня, ніби нічого такого йому навіть на гадку не спадало, але Ранд помітив, що він час від часу позирає на меч Лана.

— Отже, — мовила Морейн, — як бути з конем для Еґвейн?

— Коні крамаря не підійдуть, так само як і дгуррани, — відповів Охоронець похмуро. — Вони сильні, але не швидкі і не витривалі.

— Бела, — сказав Ранд, і дістав такий погляд від Лана, що одразу пожалкував, що взагалі відкрив рота. Але він знав, що не в змозі відрадити Еґвейн від подорожі, тож єдине, що залишалось, — це допомогти їй. — Можливо, Бела не така прудка, як інші, але вона сильна. Я іноді їздив на ній верхи. Вона не відстане.

Лан зазирнув у стійло Бели, бурмочучи щось собі під ніс.

— Вона нібито трохи краща за інших, — сказав він нарешті. — Гадаю, кращих варіантів у нас нема.

— В такому разі доведеться брати її, — сказала Морейн. — Ранде, знайди для Бели сідло. І поквапся! Ми й без того надто забарились.

Ранд поспіхом вибрав сідло, а в сусідній кімнаті — ковдру, і тоді вивів Белу зі стійла. Щойно він почав прилаштовувати сідло їй на спину, як кобила з подивом подивилася на нього. Досі він їздив на ній, не осідлуючи. Вона взагалі не звикла до сідла. Промовляючи заспокійливі слова, Ранд затягнув попругу, і Бела сприйняла це дивацтво спокійно, лише труснула гривою.

Узявши в Еґвейн клунок, Ранд приторочив його до сідла, поки вона влазила на кобилу та розгладжувала спідниці. Вони не мали розпірок, як годиться для їзди верхи, тож її ноги у вовняних панчохах були відкриті до колін. На дівчині було взуття з м’якої шкіри, як і у всіх сільських дівчат. Воно аж ніяк не годилося для подорожі навіть до Сторожової Вежі, не кажучи вже про Тар Валон.

— Я все одно вважаю, що тобі не можна їхати, — сказав він, — і я не вигадував про траллоків. Проте я обіцяю піклуватися про тебе.

— Може, це я піклуватимусь про тебе, — безтурботно озвалась Еґвейн. У відповідь на його гнівний погляд вона посміхнулась і, нахилившись, погладила його по голові. — Я знаю, Ранде, що ти дбатимеш про мене. Ми будемо дбати одне про одного. Але наразі тобі краще подбати про те, аби залізти на свого коня.

Ранд зрозумів, що всі решта вже чекають на нього верхи. Хмара — єдиний кінь, який поки що не мав верхівця, був високим, сірим, із чорною гривою і хвостом, і належав він раніше Йону Тену. Хлопець злетів у сідло, хоча і не без труднощів, бо коли устромив ногу в стремено, сірий мотнув головою і смикнувся вбік, внаслідок чого піхви зачепились за ногу. Не випадково його друзі не вибрали Хмару. Майстер Тен часто влаштовував перегони, виставляючи свого гарячого сірого проти купецьких коней, і Ранд не пам’ятав жодного випадку, щоби той програв. Але він також не пам’ятав, щоби хоч комусь поталанило без проблем проїхатись верхи на Хмарі. Лан, мабуть, заплатив несусвітні гроші, щоби мельник згодився продати коня. Щойно Ранд вмостивсь у сідлі, як Хмара загарцював завзятіше, ніби йому вже кортіло мчати. Ранд натягнув повіддя і спробував не надіятися на краще. Можливо, якщо він зможе переконати себе, то й коня йому пощастить переконати.

Десь у темряві пугукнула сова, і четверо місцевих здригнулися ще до того, як впізнали цей звук. Всі нервово розреготалися і присоромлено пере-зирнулись.

— Наступного разу польова миша зажене нас на дерево, — нервово сміючись, мовила Еґвейн.

Лан похитав головою:

— Краще б це були вовки.

— Вовки! — вигукнув Перрин, і це привернуло до нього пильний погляд Охоронця.

— Вовки не люблять траллоків, ковалю, а траллоки не люблять вовків, так само як і собак. Якщо я чую вовків, то можу бути впевнений, що там на нас не чекають траллоки. — Він рушив у місячну ніч, пустивши свого ставного вороного ступою.

Морейн, не зволікаючи, рушила за ним, а Еґвейн трималась збоку від Айз Седай. Ранд і менестрель услід за Метом і Перрином замикали загін.

Позаду корчми було темно і тихо, плямисті місячні тіні вкривали двір стайні. М’які, глухі удари копит швидко згасали у ночі. У темряві плащ Охоронця теж здавався тінню. Лише необхідність не заважати йому вести загін утримувала інших від бажання скупчитись навколо нього. Наближаючись до воріт, Ранд подумав, що вибратися за межі селища непоміченими буде непросто. Принаймні не поміченими односельцями. Багато вікон у селищі тьмяно жовтіли, і хоча серед ночі ті цятки блідого світла виглядали крихітними, у вікнах миготіли силуети мешканців селища, які спостерігали за тим, чи не принесе ця ніч іще якоїсь біди. Ніхто не бажав знову бути за-скоченим зненацька.

У глибокій тіні біля корчми, на виході з двора стайні, Лан раптом зупинився і різким порухом руки закликав усіх до тиші.

На Фургонному мості гриміли чоботи, і подекуди у місячному сяйві відблискував метал. Чоботи простукотіли через міст, проскрипіли по гравію і наблизились до корчми. Усі причаїлись у темряві, не видаючи себе жодним звуком, і Ранд здогадався, що його друзі були надто перелякані, щоби здіймати шум. Втім, як і він.

Кроки завмерли перед корчмою у мороці за тьмяною плямою світла, що сочилося із вікон спільної зали. Ранд не міг там нічого розгледіти, поки вперед не виступив Йон Тен у старій шкіряній куртці з нашитими на грудях сталевими бляхами, тримаючи списа на міцному плечі. Разом із ним прибула ще з дюжина чоловіків зі селища і прилеглих ферм — деякі були у шоломах чи в частинах обладунків, що впродовж багатьох поколінь припадали пилом на їхніх горищах. Всі озброєні: одні — зі списами, інші — із сокирами чи поіржавілими алебардами.

Мельник зазирнув у вікно зали, тоді обернувся і коротко повідомив:

— Схоже, тут усе гаразд.

Ополченці вишикувались перед ним нестрункою подвійною колоною і відтак рушили у ніч, ніби крокуючи під три різні барабани.

— Пара траллоків з банди Да’волів з’їли би їх на сніданок, — пробурмотів Лан, коли кроки віддалились, — але вони мають очі та вуха. — Він розвернув свого жеребця. — За мною!

Повільно й нечутно Охоронець повів їх назад крізь двір стайні, униз до берега, крізь верби, до Винної ріки. Навіть так близько від свого витоку Винна ріка була доволі глибока, тож холодна, швидка вода, вируючи та виблискуючи навколо кінських ніг, облизувала підошви вершників.

Видершись на протилежний берег, вервечка вершників рухалась слід-у-слід під вправним керівництвом Охоронця повз сільські будинки. Час від часу Лан зупинявся, даючи знак усім завмерти, хоча ніхто, крім нього, нічого не чув і не бачив. Утім, щоразу невдовзі поруч проходили вартою селяни та фермери. Потроху мандрівники просувались до північного краю селища.

Ранд вдивлявся крізь темряву у високі гостроверхі доми, намагаючись закарбувати їх у своїй пам’яті. Який з мене шукач пригод? Навіть не полишивши ще свого селища, він уже відчував тугу за ним. Проте роззиратися хлопець не припиняв.

За якийсь час мандрівники проминули останні фермерські будинки, а далі попростували вздовж Північного шляху, до Таренського Перевозу. Ранду спало на гадку, що, напевно, ніде у світі нічне небо не може бути таким чудовим, яку Межиріччі. Цілковита чорнота, здавалося, сягала вічності, а безліч зірок мінились у ній, неначе блискітки світла, посилені гранями кристала. І місяць майже уповні—бракувало хіба тоненької скибки — висів так близько, що здавалося: варто простягнути лише руку — іти торкнешся його...

Раптом сріблясту кулю місяця повільно прокреслив чорний обрис. Ранд мимохіть рвонув за повіддя, зупиняючи сірого. «Кажан!» — промайнуло спершу у голові, хоча він усвідомлював, що це не так. Кажани зазвичай полюбляють надвечір’я, коли ширяють собі у сутінках, полюючи на мух і мошву. Крила цього створіння мали подібну форму, але рухалось воно повільними, потужними помахами, як ото хижі птахи. І воно, схоже, справді вилетіло на полювання. Висновуючи з того, як воно ширяло туди-сюди, викреслюючи широкі дуги, це не підпадало під сумнів. Найбільше жахали його гігантські розміри. Якщо все ж таки повважати, що це кажан, який лише видається таким величезним на тлі місяця, то цей кажан мав би знаходитися на відстані простягнутої руки. Ранд спробував подумки визначити, наскільки далеко має бути ця істота та яка вона завбільшки. її тулуб мав би бути завбільшки як людський, але крила... Створіння знову перетнуло місячний диск, а тоді зненацька пірнуло униз і розтануло у темряві ночі.

Він навіть не бачив, як Лан щодуху скаче назад до нього, аж поки Охоронець не вхопив його за руку.

— Чого ти тут застиг? У що це ти втупився, хлопче? Нам треба ворушитися!

Всі інші вичікувально стояли позаду Лана.

Плекаючи слабку надію на те, що його страх перед траллоками взяв гору над здоровим глуздом, Ранд розповів про побачене. Він сподівався, що Лан розвіє його страх, запевнивши, що це був кажан, а все інше — омана зору.

Лан прогарчав слово, і в Ранда склалося враження, ніби воно залишило у нього в роті огидний присмак:

— Драгкар.

Еґвейн і двоє інших межиріченців почали нервово вдивлятись у небо, а менестрель стримано охнув.

— Так, — мовила Морейн. — Надто велика потвора, аби сподіватись, що це щось інше. І якщо у мерддрааловій команді присутній драгкар, то він незабаром знатиме, де ми знаходимося. Може, вже знає. Нам треба рухатися швидше, а для цього слід виїхати на дорогу, бо бездоріжжям ми будемо плентатися ще довго. Ми зможемо досягти Таренського Перевозу раніше за мерддраала, а він і його траллоки не переправляться на той берег так легко, як ми.

— Драгкар? — запитала Еґвейн. — А хто це?

їй хрипко відповів Том Меррилін:

— У війні, що поклала край Епосі Легенд, були створені потвори, гірші за траллоків і напівлюдків.

Почувши ці слова, Морейн рвучко обернулась до нього. Навіть темрява не здатна була приховати гостроту її погляду.

А тим часом перш ніж хтось устиг запитати менестреля про подробиці, Лан узявся віддавати накази:

— Зараз виходимо на Північний шлях. Якщо вам не набридло життя, їдьте за мною, не відставайте і тримайтеся разом.

Він розвернув свого коня, і всі галопом поскакали за ним.