Око Світу

РОЗДІЛ 26

БІЛОМОСТЯ

Остання невпевнена нота чогось, що дуже й дуже віддалено скидалось на «Вітер, що хилить вербу», милосердно завмерла, і Мет відняв від губ Томову флейту, вишукано оздоблену золотом і сріблом. Ранд прибрав долоні від вух. Матрос, що укладав линву на палубі, голосно зітхнув з полегшенням. У запалій тиші було чутно лише, як б’є в борт вода, як ритмічно поскрипують весла та іноді бринять під повівом вітру туго натягнені канати. Вітер уперто задував просто в ніс «Спрею», і вітрила ставити не було сенсу.

— Певно, я маю тобі подякувати, — пробурчав Том Меррилін, — що ти показав мені, наскільки правдивим є старе прислів’я: «Як свиню не муштрувати, їй на флейті не заграти». — Матрос зареготав, а Мет замахнувся флейтою, наче збирався жбурнути нею в кривдника. Том спритно перехопив його руку і, відібравши інструмент, заховав його в надійний футляр. — А я гадав, ви, пастухи, аби скоротати час зі своїми отарами, постійно виграєте собі на сопілці чи флейті. Це доводить, що треба вірити лише тому, що бачив на власні очі.

— Пастух у нас Ранд, а не я, — буркнув Мет. — Це він грає на дудках.

— Що ж, він має хоч невеличкі здібності. Можливо, нам з тобою краще попрацювати над жонглюванням. Принаймні до цього ти виказуєш певний хист.

— Томе, — мовив Ранд, — я не розумію, нащо нам аж зі шкіри лізти з цим навчанням. — Він глипнув на матроса та заговорив тихіше. — Адже ми насправді не збираємося ставати менестрелями. Ми лише ховаємося за цією вигадкою, доки не знайшли Морейн та решту друзів.

Том смикнув себе за кінчик вуса і, здавалося, заглибився у вивчення гладенької поверхні шкіряного футляра на колінах.

— А якщо ти ніколи не знайдеш їх, хлопче? Звідки нам знати, що вони й досі живі?

— Вони живі, — переконано сказав Ранд. Він повернувся до Мета, шукаючи підтримки, але той сидів, насупивши брови, стиснувши губи в нитку, і вперто дивився собі під ноги, на палубу. — Та скажи щось, — гримнув на приятеля Ранд. — Чи варто казитися через те, що у тебе не виходить грати на флейті? У мене теж не виходить, хіба що трохи. Та ти раніше ніколи й не хотів грати!

Мет усе ще похмуро зиркнув на нього:

— А якщо вони мертві? — тихо припустив він. — Ми повинні приймати факти такими, як вони є, адже так?

Цієї миті передзорець співуче прокричав з носа:

— Біломостя! Біломостя попереду!

Ранд був ошелешений тим, що Мет може говорити про такі речі настільки спокійно, тому ще довгу мить дивився приятелю просто в очі, не помічаючи метушні, що здійнялася на палубі, коли екіпаж узявся готуватися до причалювання. Мет відповідав на погляд Ранда, втягнувши голову в плечі. Дуже багато хотілося сказати Ранду, але важко було вмістити свої почуття у слова. Вони повинні вірити, що решта живі. Повинні. А чому? В’їдливий голосок залунав йому просто в голові. Аби все відбулося так, як у Томових оповідках? Герої знаходять скарб, перемагають ворогів, і довіку живуть довго й щасливо. Деякі історії закінчуються по-іншому. Іноді навіть герої вмирають. А чи ти є героєм, Ранде аль’Торе? Ти точно герой, пастуше? Раптом Мет почервонів й відвів очі, і Ранд повернувся до дійсності. Він підхопився і, розштовхуючи матросів, пробився до планшира. Мет повільно почвалав за ним, навіть не намагаючись обминати матросів, що бігали туди-сюди.

Команда літала палубою, гучно ляпаючи босими ногами, тягла канати, в’язала вузли на линвах та розплутувала інші. Частина матросів виносила з трюму великі непромокальні мішки, набиті вовною майже по зав’язку, іттттті готували канати як Рандова рука завтовшки. Попри поспіх, усі рухалися з впевненістю людей, які роблять якусь справу втисячне. Утім, капітан До-мон, важко ступаючи, проходжувався палубою, вигукуючи команди та сиплючи прокляттями на тих, хто, на його думку, рухався недостатньо швидко.

Ранд не бачив нічого, крім картини, що відкрилася попереду, коли корабель вписався у некрутий поворот, який робила тут Арінелле. Він чув про це в піснях, історіях, у байках крамарів, а ось тепер йому судилося побачити легенду наяву.

Білий міст високою дугою вигинався над широкими водами, вдвічі, а то й утричі вищий за щоглу «Спрея». Молочно-білий від краю до краю, він всотував у себе сонячне проміння і, здавалося, й сам випромінював світло. Широко розкинуте павутиння опор, занурене в могутні хвилі, здавалося надто крихким, аби підтримувати міст такої довжини й, відповідно, ваги. Він здавався суцільним, наче його вирізьбила зі скелі-моноліту або ж вилила у велетенській формі велетенська ж рука. Широкий та високий, міст перекривав ріку з ефірною грацією, яка приховувала від очей та майже змушувала забути про його розміри. Він був такий грандіозний, що місто на східному березі ріки, що припало до його підніжжя, губилося у його величі, попри те що Біломостя було значно більше за Емондів Луг, його будинки, зведені з каменю та цегли, були такі ж високі, як будинки в Таренському Перевозі, а дерев’яні пірси простяглися у воду, наче розчепірені пальці. Невеличкі човни густо вкривали Арінелле, і рибалки витягали з води сіті. А над усім цим височів та сяяв Білий міст.

— Він виглядає, наче його зроблено зі скла, — зауважив Ранд, звертаючись ні до кого.

Капітан Домон, що проходив неподалік, зупинився, заклавши великі пальці за широкий пасок.

— Та ні, парубче. Хай там що воно таке, але точно не скло. Хай лютує найлютіша злива, а проте на ньому ніколи не буває слизько, а зарубину на ньому не зробити навіть найкращою карбівкою та найдужчою рукою.

— Релікт Епохи Легенд, — висловив свою думку Том. — Я завжди вважав його реліктом тих часів.

Капітан гмикнув із сумнівом.

— Може, й так. В будь-якому разі він і досі працює. Можливо, його збудував хтось інший. Та щоб мене забуцала Фортуна, не Айз Седай. Не може бути, щоби він був аж настільки древній. Чого став як укопаний, клятий дурню? Ще й руки склав! — Капітан квапливо пішов палубою.

Ранд дивився на міст ще більш зачудовано. Релікт Епохи Легенд. В такому разі його й насправді мали збудувати Айз Седай. Ось які почуття мав на увазі капітан Домон, коли казав про дива і таємничість світу. Робота Айз Седай. Одна річ чути про це, а інша — побачити, торкнутися. То ти це знаєш, чи не так¹? На мить Рандові здалося, наче опаловою спорудою пробігла тінь. Він перевів погляд на причали, що наближалися, але краєм ока однаково продовжував бачити міст.

— Ми зробили це, Томе, — вимовив Ранд і змусив себе розсміятися. — І обійшлося без бунту.

У відповідь менестрель лише хмикнув, роздуваючи вуса, але два матроси, що готували швартові неподалік, гостро зиркнули на Ранда, тоді знову швидко повернулися до своєї роботи. Ранд урвав сміх і намагався не дивитися на цих матросів, поки корабель підходив до берега.

Підійшовши до першого причалу, «Спрей» плавно розвернувся і, ставити боком біля товстих стовпів, закріплених на важких просмолених палях, зупинився, табанячи веслами, збиваючи шумовиння навколо лопатей. Коли весла прибрали, матроси перекинули швартови чоловікам, що стояли на причалі, й ті миттєво, хизуючись власною спритністю, закріпили їх на берегових кнехтах. Інші члени команди вже перекидали через борт мішки з вовною, аби захистити корпус від ударів об палі.

Не встигло судно й пришвартуватися, а до причалу вже під’їхали високі карети, чорні, блискучі, лаковані. І на дверцятах кожної пишалося ім’я, написане великими золотими або червоними літерами. І щойно трап був перекинутий, як причалом на корабель вервечкою потяглися чисто поголені чоловіки в довгих оксамитових камзолах, у плащах, підбитих шовком, в м’яких черевиках. За кожним купцем дріботів служнику простішому одязі, несучи за господарем сейфову скриньку, оправлену в залізо.

Купці наблизилися до капітана Домона, роблено посміхаючись, але їхні усмішки як водою змило, коли він зненацька рикнув їм в обличчя:

— Ану, стояти! — Товстим пальцем він націлився їм за спини, при-цвяхувавши до місця Флорина Ґелба, котрий скрадався палубою. Синець, залишений чоботом Ранда, уже зійшов з Ґелбового лоба, але він усе ще час від часу торкався забитого місця пальцями, наче для того, щоб не забувати. — Ти проспав вахту на моєму кораблі востаннє! І на всіх інших кораблях також, я вже про це подбаю! Обирай, куди тобі — на пристань чи за борт — але з мого корабля забирайся негайної

Ґелб похнюпив голову, а тоді глипнув на Ранда та його приятелів з лютою ненавистю, і в першу чергу на Ранда, якого нагородив просто-таки вбивчим поглядом. Корячкуватий чоловік озирнувся палубою у пошуках підтримки, втім, без надто великої надії. Усі члени команди один за одним розгиналися від тієї роботи, що виконували, і відповідали йому холодним поглядом. Помітно було, що Ґелб геть знітився, але раптом очі його знову загорілися люттю, вдвічі сильнішою, ніж раніше. Здушено вилаявшись, він метнувся униз, до матроського кубрика. Домон послав за ним двох матросів подивитися, щоби він, бува, не зробив шкоди, і похмуро пробурмотів щось тому вслід. Коли капітан знову згадав про купців, ті миттєво повернулися до усмішок та поклонів, наче їх ніхто й не переривав.

За нагадуванням Тома Ранд і Мет узялися збирати свої речі. Окрім того, що вони мали на собі, пожитків у них було небагато. Ранд узяв згорнуту ковдру, сакви та батьків меч. Він подивився на меч у себе в руці і раптом відчув тугу за домом, таку сильну, що аж в очах запекло. Ранд не знав, чи побачить він Тема ще колись. А дім? Дім. Так і буде до скону втікати,

втікати і втікати... А ще боятися власних снів. Важко, з тремтінням зітхнувши, він підперезався мечем поверх куртки.

На палубі з’явився Ґелб, а за ним, наче подвійна тінь, приставлені до нього матроси. Ґелб дивився просто перед собою, та Ранд усе одно відчував хвилі ненависті, що йшли від нього. З закляклою спиною та чорним, як хмара, обличчям, Ґелб прокрокував на дерев’яних ногах сходнями і пішов пристанню, розштовхуючи людей ліктями та плечима. За хвилину він зайшов за карети купців і щез із очей.

На причалі зібралося не так багато народу, і ріденька юрба складалася головно з ремісників в невибагливому одязі, рибалок, що ремонтували сіті, та нечисленних містян, котрі прийшли подивитися на перше судно, що цього року прийшло вниз рікою зі Салдеї. Серед дівчат Еґвейн не було, не було в натовпі і нікого схожого на Морейн, Лана чи ще когось з тих, кого прагнув побачити Ранд.

— Може, вони не прийшли на пристань, — промовив юнак.

— Може, — небагатослівно відказав Том. Він обережно прилаштував футляри з інструментами на спині. — Хлопці, дивіться, щоби нам не натрапити на цього Ґелба. Він нам нападлючить за першої нагоди. Ми маємо пройти Відомостям так тихо, щоби всі забули про нас уже за п’ять хвилин.

Трійця попростувала до сходнів, а вітер метляв їхніми плащами. Мет ніс лук попереду себе; навіть зараз, після кількох днів сумісної подорожі, його зброя привертала до себе погляди багатьох матросів — їхні луки були значно коротшими.

Капітан Домон знову кинув купців, аби перехопити Тома, перш ніж той зійде на берег.

— Ви йдете просто зараз, менестрелю? А може, мені вдасться вмовити вас залишитися? Я піду далі, аж до Ілліана, а там народ ставиться до менестреля як годиться. Вам не знайти кращого місця у світі, аби демонструвати своє мистецтво. Зі мною ви опинитесь там вчасно і зможете взяти участь у Святі Сефана. У змаганнях, розумієте? Сто золотих марок найкращому розповідачу «Великого полювання на Ріг».

— Гідний приз, капітане, — відказав Том, віддаючи вишуканий уклін та елегантно змахуючи полою плаща, так що кольорові клаптики злетіли вгору, наче рій метеликів, — і гідні змагання, що приваблюють менестрелів зі всього світу. Але, — додав він сухо, — боюся, що ми не можемо дозволити собі плату за проїзд за вашими розцінками.

— Ну, щодо цього... — Домон видобув шкіряний гаманець із кишені куртки й кинув його Тому. Коли менестрель спіймав гаманець, той дзвякнув. — Ось, маєте: ваша плата за проїзд, і ще трохи на додаток. Ушкодження були не такі великі, як я гадав спочатку, а ви відпрацювали з лишком за проїзд своїми оповідками та пісеньками. Мабуть, я міг би запропонувати ще стільки, якщо ви підете з нами до Моря Штормів. А в Ілліані я вас висаджу. Вправний менестрель може збити там собі добрі грошики, навіть і без участі в змаганнях.

Том завагався, зважуючи гаманець на долоні, але тут заговорив Ранд:

— Ми маємо зустрітися тут з нашими друзями, капітане, а тоді разом вирушити до Кеймліна. Мабуть, до Ілліана ми завітаємо наступного разу.

Том незадоволено скривив рота, та все ж, роздуваючи довгі вуса, він сунув гаманець до кишені.

— У разі, якщо тут немає тих, з ким ми мали зустрітися, капітане...

— Так, — відгукнувся Домон з кислою міною. — Поміркуйте над моєю пропозицією. Кепсько, що я не міг більше тримати на кораблі Ґелба і тепер команді не буде на кого гострити зуби, але я повинен був дотримати свого слова. Мабуть, тепер мені доведеться попустити віжки, хоч це й зробить перехід до Ілліана втричі довшим. Що ж, буду сподіватися, що ці траллоки й насправді гналися за вашою трійцею.

Ранд закліпав очима, але промовчав, проте Мет не був такий стриманий.

— А чому ви гадаєте, що це не так? — з притиском запитав він. — Вони полюють на ті ж скарби, за якими вирушили й ми.

— Можливо, можливо, — мугикнув каштан, схоже, не надто переконаний. Він запустив товсті пальці в бороду, тоді тицьнув на кишеню, куди Том заховав гаман. — 3 мене вдвічі більше, якщо ви повернетесь відраджувати мою команду від небезпечних думок, буцімто я занадто на них тисну. Поміркуйте про це. Я відпливу завтра з першим промінням сонця.

Він розвернувся на підборах і покрокував до купців, широко розводячи руками та перепрошуючи за те, що змусив їх чекати.

Том усе ще стояв у нерішучості, та Ранд потягнув його до сходнів, не даючи змоги сперечатися. Менестрель не опирався. Гомін пробігу юрбі на пристані, коли люди роздивилися плащ Тома з кольоровими клаптиками. Дехто гукав до нього, бажаючи дізнатися, де він виступатиме. Оце так пройшли непоміченими, стривожено подумав Ранд. До вечора все Біломостя гудітиме, що до міста прибув менестрель. Хай там як, а хлопець швидко йшов пристанню, тягнучи за собою Тома, і тому довелося похмуро підкорятися, навіть не маючи хвилинки зупинитися та порозкошувати у променях загальної уваги.

Візники з цікавістю поглядали на Тома зі своїх високих козел, але вочевидь високе суспільне становище не дозволяло їм щось вигукувати. Не маючи жодного уявлення, куди йти, Ранд завернув на вулицю, що пролягала вздовж берега і проходила під мостом.

— Нам треба відшукати Морейн і всіх наших, — сказав він. — І швидко. Нам варто було подумати і перевдягти Тома в інший плащ.

Том раптом стріпонувся й став як укопаний.

— Корчмар може сказати нам, чи вони у нього не зупинилися і чи проходили вони повз. Тільки треба знайти справжнього корчмаря. Справжні корчмарі знають усі новини і всі плітки. Якщо ж їх тут немає... — Він подивився на хлопців, переводячи погляд з одного на іншого. — Нам треба порадитися, усім трьом. — Швидким кроком він попрямував від ріки далі в місто. Плащ закручувався йому навколо колін. Ранду та Мету довелося ледь не підбігати, аби не відстати.

Широка опалова арка, якій місто завдячувало своєю назвою, домінувала над ним зблизька так само, як це ввижалося здалеку, але, проходячи його вулицями, Ранд зрозумів, що Біломостя нічим не поступається Бейрлону, хіба що на вулицях було не так велелюдно. На очі хлопцеві попадалися вози, запряжені волами або віслюками, а також невеличкі візки, що їх штовхали люди, але карет ніде не було видно. Ймовірно, всі вони належали купцям і наразі скупчилися біля причалу.

Вздовж вулиць вишикувалася тьма-тменна усяких крамниць, і ремісники працювали перед своїми закладами, а вітер розгойдував вивіски у них над головами. Мандрівники пройшли повз чоловіка, що лудив казани, і повз кравця — той саме витягав на світло сувої тканин, аби покупець міг краще роздивитися. Швець, сидячи на порозі, легенько постукував молоточком по підбору черевика. Яточники голосно пропонували свої послуги — погострити ножі та ножиці, чи намагалися зацікавити перехожих жалюгідними викладками овочів та фруктів. Утім, великого інтересу ніхто не виявляв. Крамнички, що торгували харчами, мали той самий мізерний асортимент продуктів, який Ранд запам’ятав ще з Бейрлона. Навіть перед торговцями рибою пишалися лише невисокі купки мільки, попри те, що ріка була всіяна човнами. Тяжкі часи ще не настали, але кожний розумів, що чекає попереду, якщо погода незабаром не поліпшиться, і на всіх обличчях можна було помітити або стривожено насуплені брови, або погляд, спрямований невідомо в яку, але факт, що невеселу далечінь.

Там, де Білий міст спускався до середмістя, розкинулася велика площа, викладена бруківкою, вичовганою поколіннями й поколіннями перехожих та виїжджена безкінечними вервечками фургонних коліс. Зусібіч цю площу оточили корчми, крамниці та високі будинки з червоної цегли, з вивісками на фронтонах, прикрашеними тими ж іменами, котрі Ранд бачив на дверцятах карет біля причалу. В одну з цих корчем, здавалося, обрану навздогад, і зайшов Том. Над дверима корчми вітер хитав вивіску, де було намальовано подорожнього з торбинкою на плечі, а поруч того ж самого чоловічка, але він уже тиснув щокою подушку. На вивісці писало: «Спочинок для мандрівників».

У загальній залі нікого не було, крім огрядного корчмаря — він саме точив ель з барила — та двох просто вдягнених ремісників у дальньому кутку, котрі хмуро втупились у келихи, що стояли перед ними на столі. Стінка до плеча заввишки ділила кімнату на дві — починаючи від входу і до задньої стіни, і в обох частинах, однаково вмебльованих столами, горів камін. Ранду в голові майнула лінива думка: чи то в усіх корчмарів неодмінним атрибутом повинні бути солідне черево та чималенька лисина?

Енергійно потираючи долоні, Том поскаржився корчмарю на негоду, замовив гаряче вино зі спеціями, а потім неголосно запитав:

— Чи є у вас місце, де ми з друзями могли би поговорити і де ніхто б нас не потурбував?

Господар кивнув на низеньку перегородку.

— Ось, сідайте там, з того боку, якщо не хочете взяти кімнату. Це поки матроси з ріки не приспіли. Схоже, половина команди ворогує з іншою половиною. Я не хочу, аби мій заклад рознесли вщент, тому розсаджую їх окремо. — Промовляючи, він не зводив очей з Томового плаща, а тоді ще схилив голову до плеча, й обличчя його набуло лукавого вигляду: — Ви залишитесь у місті? Тут уже давно не гастролювали менестрелі. Люди добре заплатять, аби тільки хтось відволік їхні думки від цього всього. А я навіть попустив би вам трохи за кімнату та харчування.

Ніхто не помітив, похмуро подумав Ранд.

— Це дуже щедро з вашого боку, — відказав Том з легким поклоном. — Можливо, я пристану на вашу пропозицію. Але наразі ми хотіли би поговорити на самоті.

— Принесу вам вина. Тут менестрель може непогано заробити.

Столи біля задньої стіни були вільні, але Том обрав той, що стояв просто посередині приміщення.

— Так ми побачимо, якщо хтось захоче нас підслухати, — пояснив він. — Чули цього типа? Попустить він... трохи! Та в нього вже побільшало клієнтів вдвічі тільки завдяки тому, що я тут сиджу. Будь-який чесний корчмар дає менестрелю кімнату та їжу безкоштовно, ще й приплачує як годиться. — Стіл, за який вони сіли, був незастелений і доволі брудний, а підлогу не мели кілька днів, якщо не тижнів. Ранд подивився навкруги й скривився. Майстер аль’Вір ніколи б не дозволив, щоб у нього в корчмі стало так брудно, навіть якби йому довелося хворому піднятися з ліжка, аби прибрати. — Ми прийшли сюди лише, аби розпитати про те, що нас цікавить. Не забули?

— Чого саме сюди? — не міг заспокоїтися Мет. — Ми проминули кілька постоялих дворів, що виглядали чистішими.

— Просто від мосту, — пояснив Том, — починається шлях на Кеймлін. Будь-хто, хто проходить Біломостям, мусить перетнути цей майдан, якщо тільки не мандрує рікою, а ми знаємо, що ваших друзів на ріці немає. Якщо ми тут не дізнаємося якихось новин про них, значить, цих новин узагалі не існує. Дозвольте мені вести розмову. Це треба робити з обачністю.

Саме цієї хвилини з’явився корчмар. Він ніс три бувалі в бувальцях олов’яні кухлі, нанизавши їх вушками на пальці. Корчмар змахнув рушником над столом, поставив кухлі і взяв у Тома гроші.

— Якщо залишитесь, вам не доведеться платити за вино. А вино в мене добре.

Том посміхнувся кутиком рота.

— Я подумаю, корчмарю. Що чути нового? Ми були далеко, там, де новин не почуєш.

— А новин багато, ось як. Багато новин.

Корчмар закинув рушник на плече й присунув стілець ближче до столу. Поклавши одна на одну руки на стіл, він із довгим полегшеним зітханням вгніздився на стільці і пояснив, що для нього втіха вже просто присісти. Звали його Вартім, і він в усіх подробицях узявся розповідати про свої ноги, про мозолі й викривлені пальці, та скільки йому доводиться стояти, та які він робить ванночки, аж Тому довелося знову нагадати про новини, і тоді він з ходу перескочив на новини. Новин було справді багато. Лоґейна, Лжедракона, ув’язнили після великої битви при Луґарді, коли він намагався перекинути своє військо від Ґелдана до Тіра. Пророцтва, зрозуміло? Том кивнув, і Вартім продовжив. Усі дороги на півдні забиті людьми, і ті, кому’ пощастило, тягнуть на спині клунки — все, що у них залишилося. Тисячі втікають. У всіх напрямках.

— І ніхто з них, — глузливо усміхнувся Вартім, — не підтримував Лоґейна, як ви могли таке подумати! Ніхто цього не визнає, тепер уже ні. Вони просто біженці, котрі намагаються відшукати безпечне місце в лихі часи. Звісно, Айз Седай приклали руку до захоплення Лоґейна. — Вартім сплюнув на підлогу, сказавши це, і ще раз, коли розповідав, що вони збираються доправити Лжедракона до Тар Балона.

Він, Вартім,—добропорядна людина, сказав він, шанована людина, і всі Айз Седаи можуть забиратися до Гнилолісся, звідки вони вилізли, і забирати з собою свій Тар Валон, якщо хочете знати його думку. Якби на те його воля, він би тримався від будь-якої Айз Седай за тисячу миль, не менше. Звісно, рухаючись на північ, вони зупиняються в кожному місті, у кожному селищі показати Лоґейна, так він чув. Показати народу, що Лжедракона схопили і світ знову в безпеці. Ось на це він хотів би подивитися, навіть якби для цього довелося наблизитися до Айз Седай. Він навіть подумує, а чи не вирушити йому до Кеймліна.

— Вони відвезуть його туди, аби показати королеві Морґейз, — корчмар шанобливо доторкнувся до чола. — Я ніколи не бачив королеву. А чоловік має побачити власну королеву, ви не вважаєте?

Лоґейн міг робити «речі», і з того, як забігали у Бартіма очі, як він облизав губи, стало ясно, що він має на увазі. Він бачив останнього Лже-дракона два роки тому, коли того возили напоказ усією країною, але то був просто якийсь хлоп, що втовк собі в голову, ніби може зробитися королем. Тоді жодних Айз Седай не знадобилося. Солдати закували його в ланцюги та возили на возі. Це був понурий хлопець. Він лише стогнав, скулившись посеред візка, та прикривав голову руками, коли в нього жбурляли каміння та штрикали його ціпками. Охочих підступитися до нього з камінням та дубцями знайшлося багато, а солдати не робили нічого, аби їх зупинити, отож так його й забили до смерті. Та це й найкраще, що можна зробити, аби показати людям, що не було в ньому нічого особливого. Він не міг робити «такі речі». А ось на цього Лоґейна цікаво було би подивитися. Вертім мав би про що розповідати онукам. Якщо б лишень не корчма., куди він від неї...

Ранд слухав з непідробною цікавістю. Коли Падан Фейн з’явився в Емон-довому Лузі зі звісткою про Лжедракона, про чоловіка, який справді має доступ до Сили, це стало найгучнішою новиною, про яку дізналися мешканці Емондового Лугу за багато років. Те, що сталося потім, відсунуло цю новину кудись на задній план, але хоч там як, а про цю подію люди говоритимуть ще дуже довго, й онукам розповідатимуть, факт. Вартім, можливо, казатиме онукам, що бачив Лоґейна, незалежно від того, побачить він його чи ні. А про те, що сталося з якимись селюками з Межиріччя, ніхто й не подумає розповідати, крім хіба що самих межиріченців.

— Так, — зауважив Том, — з цього вийшла б непогана оповідка. Таку можна розповідати тисячу років. Шкода, що мене там не було. — Слова його пролунали цілковито правдиво, і Рандові здалося, що це і є правда. — Утім, його я можу спробувати побачити. Ви нічого не сказали про те, яким шляхом вони рухаються. Можливо, у вас зупинилися ще й інші мандрівники? Вони могли б знати, де провозитимуть цього Лоґейна.

Вартім заперечливо змахнув брудною рукою.

— На північ, це все, що тут відомо будь-кому. Хочете його побачити, прямуйте до Кеймліна. Ось і все, що я знаю. А якщо в Відомості є щось варте уваги, я про це знаю.

— Не сумніваюся, — заспокійливо сказав Том. — Гадаю, у вас зупиняється купа мандрівників з чужих країв. Вашу вивіску я побачив відразу ще із самісінького підніжжя Білого мосту.

— І не тільки з заходу, щоб ви знали. Два дні тому був тут один тип, з Іллівна, мав при собі відозву, всю в печатках та стрічках. Зачитував її просто посеред площі. Казав, що несе її аж до Імлистих гір, а може, навіть до Арійського океану, якщо шляхи відкриті. Казав, що глашатаїв читати цю відозву розіслали в усі краї світу. — Корчмар похитав головою. — Імлисті гори. Я чув, що вони вкриті туманом в будь-яку пору року, а в тумані ховаються потвори, які здеруть з тебе м’ясо аж до кісток, перш ніж ти спробуєш утекти.

Мет хихикнув, і Вартім зиркнув на нього гострим оком.

Том зацікавлено нахилився вперед:

— І про що ж ішлося в тій відозві?

— Звичайно ж, про полювання на Ріг, про що ж іще! — вигукнув Вартім. — Хіба я не сказав? Ілліанці скликають кожного, хто бажає присвятити своє життя полюванню, збиратися в Ілліані. Можете собі таке уявити? Присвятити своє життя легенді? Гадаю, вони знайдуть дурників. Дурнів навколо завжди скільки завгодно. Ще той хлоп оголосив, що наближається кінець світу. Остання битва з Мороком. — Він пирснув сміхом, але сміх пролунав непереконливо, це був сміх людини, яка намагається переконати себе, що над цим варто сміятися. — Гадаю, вони вважають, що Ріг Валіра треба знайти раніше. Ні, і що ви про це думаєте? — Він десь із хвилину задумливо гриз пальці. — Звісно, після такої зими, як ця, я навіть не знаю, що їм заперечити. Зима, тоді цей тип Лоґейн, а ще ті два, що були до нього. Чому останніми роками стільки хлопів вирішували проголосити себе Драконами? І зима. Все це має бути не просто так. А ви як гадаєте?

Том, здавалося, його не почув. Менестрель почав декламувати — неголосно, наче звертаючись до себе:

Коли настане вирішальна січ, Щоб відвернути нескінченну ніч, Щитом заступлять гори небосхил, Герої мертві встануть із могил, Почувши, як сурмлю останній збір.

— О, те, що треба! — Вартім вишкірився, наче вже бачив, як народ хмарою суне, щоби послухати Тома, і водночас віддає Бартіму свої грошенята. — Це саме воно. «Велике полювання на Ріг». Ви розповідатимете, а вони з кроков звішуватимуться, аби послухати. Всі ж чули про цю відозву.

Том, здавалося, перебував десь за тисячу миль звідси, тому заговорив Ранд: — Ми шукаємо своїх друзів, які мали тут проходити. З заходу. Тут багато чужинців проходило за останній тиждень чи два?

— Були деякі, — відповів Вартім обачливо. — Завжди хтось проходить, і з заходу, і зі сходу. — Він оглянув усіх трьох по черзі, раптом напружившись. — Як вони виглядають, ці ваші друзі?

Ранд відкрив було рота, але Том, повернувшись раптом з далекої далечини, зупинив його промовистим поглядом. Роздратовано зітхнувши, менестрель повернувся до господаря корчми:

— Два чоловіка і три жінки, — проказав він неохоче. — Можуть бути разом, але могли діставатися сюди й окремо. — Він коротко описав кожного лише кількома словами, але так, що їх напевне впізнав би кожний, хто бачив. Про те, хто вони такі, він не прохопився жодним словом.

Вартім пошкрябав пальцями у волоссі, розкуйовдивши те, що від нього лишалося, і повільно підвівся зі стільця.

— Забудьте про те, щоб виступати тут, менестрелю. Насправді, я був би вдячний, аби ви допили своє вино й пішли. Залиште Біломостя, якщо маєте дрібку розуму.

— Ще хтось питав про них? — Том відсьорбнув вина, так наче відповідь цікавила його менш за все у світі, і подивився на корчмаря, запитливо вигнувши брову. — І хто б це міг бути?

Вартім знову запустив п’ятірню у волосся, переступаючи з ноги на ногу, наче збираючись іти, але кивнув головою, погоджуючись сам з собою.

— Десь із тиждень тому, точніше не скажу, з того боку мостом перейшов слизький тип. Всі подумали, що він божевільний. Промовляв щось до себе весь час і не переставав смикатися, навіть коли стояв на місці. Питав про тих людей, що й ви... про деяких з них. Питав так, наче це важливо, а тоді поводився так, ніби відповідь його не цікавить. То казав, що мусить на них тут чекати, а за мить уже говорив, що має йти далі й дуже поспішає. Він то скиглив і благав, а за хвилину вимагав так, наче він король. Наривався на прочухани і пару разів ледь їх не отримав, божевільний він там чи ні. Варта хотіла його затримати, для його ж власної безпеки. Вирушив до Кеймліна того ж дня, розмовляючи сам із собою та плачучи. Ненормальний, як я вже сказав.

Ранд запитливо глянув на Тома та Мета, але вони лише похитали головою. Якщо цей підозрілий тип і шукав саме їх, вони однаково не могли з’ясувати, хто б це міг бути.

— А ви впевнені, що він питав про тих самих людей, що і ми? — спитав Ранд.

— Про деяких з них. Чоловік-воїн і жінка в шовках. Але не вони його цікавили. Його цікавили три сільські парубки. — Він блискавично ковзнув очима по Ранду та Мету, а тоді так швидко відвів їх убік, що Ранд не був упевнений, чи не примарився йому цей погляд. — Він відчайдушно прагнув їх знайти. Але він був божевільний, як я вже сказав.

Ранд здригнувся, не розуміючи, хто б це міг бути і чому ця химерна особа їх розшукувала. Друг Морока? Чи стане Ба’алзамон використовувати божевільного?

— Так, той був ненормальний, але з’явився ще й інший... — Очі у Бартіма забігали, а язик ковзнув по губах, наче у нього раптом пересохло в роті. — Наступного дня... Наступного дня вперше з’явився той, інший. — Він замовк.

— Інший? — перепитав Том, підштовхуючи його продовжувати.

Вартім озирнувся, хоча на цій половині зали нікого не було, крім них. Він навіть звівся навшпиньки й зазирнув за перегородку. Коли нарешті наважився, то заговорив квапливо й пошепки:

— Весь у чорному. Каптур спущений низько, і ти не бачиш його обличчя, але відчуваєш, що він дивиться на тебе... відчуваєш, наче тобі хребет прохромили бурулькою. Він... він говорив зі мною. — Вартім здригнувся й прикусив губу, перш ніж продовжити: — Він говорив, а мені здавалося, що це змія проповзає сухим листям. У мене аж у животі заледеніло, чесно кажу. І він повертався ще, і щоразу питав про те ж саме. Про те ж саме, що й той божевільний. І ніхто не бачив, як він приходить, — він просто раптом виникав поряд, незалежно від того день це був чи ніч, і тоді ти наче кам’янів. Люди почали вже власної тіні лякатися. Найгірше, що брамники кажуть, що він жодного разу не проходив крізь браму. Ні до міста, ні з міста.

Ранд докладав усіх зусиль, аби зберігати байдужий вираз обличчя, стиснувши щелепи так, що аж зуби боліли. Мет насупився, а Том розглядав вино у кухлі. Слово, яке жоден з них не хотів вимовити, висіло в повітрі між ними: мерддраал.

— Гадаю, я би запам’ятав, якби мені колись трапився хтось схожий, — промовив Том, помовчавши хвильку.

Вартім несамовито замотав головою:

— Згоріти мені, але ви повинні пам’ятати. Світло не дасть збрехати, повинні. Він... він питав про тих самих, що й навіжений, тільки він ще казав, що з ними є дівчина. І... — Він скоса позирнув на Тома. — І сивоголовий менестрель.

Брови Тома, як здалося Ранду, злетіли вгору у непідробному здивуванні.

— Сивоголовий менестрель? Але ж я навряд чи єдиний менестрель у світі, на якому трохи позначився його вік. Запевняю вас, я не знайомий із цим чоловіком, і в нього нема жодних підстав мене шукати.

— Може, й так, — похмуро сказав Вартім. — Чоловік у чорному говорив небагато, але у мене склалося враження, що він дуже розлютиться на кожного, хто спробує допомогти цим людям чи спробує сховати їх від нього. Тепер скажу вам, що я йому відповів: нікого я з них не бачив, ні про кого з них нічого не чув, і це щира правда. Нікого! — повторив він з почуттям. Раптом він кинув Томові гроші на стіл. — Допийте своє вино і йдіть, куди йшли. Добре? Добре? — І Вартім перехильцем поспішив геть, перелякано зиркаючи на всі боки.

— Щезник, — видихнув Мет, коли корчмар пішов. — Мені треба було здогадатися, іцо вони чекатимуть на нас тут.

— І він повернеться, — промовив Том стиха, перехилившись через стіл. — Пропоную прокрастися на корабель і пристати на пропозицію капітана Домона. Нас шукатимуть на шляху до Кеймліна, а ми вирушимо до Ілліана, за тисячу миль від того місця, де мерддраали чекають на нас.

— Ні, — твердо відказав Ранд. — Ми чекатимемо на Морейн та решту в Відомості або підемо до Кеймліна. Одне з двох, Томе. Так ми вирішили.

— Хлопче, це божевілля. Обставини змінилися. Не має значення, що каже цей корчмар, варто мерддраалу втупитися в нього, і він викладе про нас усе. Включно з тим, яке вино ми пили і скільки порошинок було на наших чоботях. — Ранд здригнувся, пригадавши безокий погляд щезника. — А щодо Кеймліна... Гадаєш, напівлюдок не знає, що ти хочеш дістатися Тар Балона? Ні, зараз саме час заховатися на судні, що прямує на південь.

— Ні, Томе. — Рандові довелося силою виштовхувати з себе ці слова, уявляючи, як добре було би опинитися за тисячу миль від того місця, де на них чекають щезники, але він набрав повні груди повітря і змусив голос не тремтіти: — Ні.

— Подумай, хлопче! Ілліан! Величнішого міста нема на землі. І Велике полювання на Ріг! Останнє полювання на Ріг відбулося майже чотири сотні років тому. Новий цикл оповідань чекає на те, щоби його склали. Лише подумай. Ти ніколи про таке і мріяти не міг. Поки мерддраали вирахують, куди ти подівся, ти будеш старий, сивий і так утомишся доглядати за онуками, що тобі буде байдуже, знайдуть вони тебе чи ні.

Обличчя Ранда набуло впертого виразу.

— Скільки ще я повинен повторювати «ні»? Вони знайдуть нас, хай куди ми підемо. В Ілліані на нас теж чекатимуть щезники. А як ми втечемо від сновидінь? Я хочу знати, що зі мною відбувається, Томе, і чому. Я йду до Тар Валона. Якщо зможу, то з Морейн, і без неї, якщо доведеться. Якщо буде треба, піду один. Я повинен дізнатися.

— Але Ілліан, хлопче! І звідси можна безпечно вибратися, поки вони шукатимуть тебе в іншому напрямку. Кров та попіл, сновидіння не може тобі зробити нічого лихого.

Ранд. не відповідав. Сновидіння не може нічого зробити? Хіба шипи у сні можуть навсправжки поранити до крові? Він майже пошкодував, що не розповів Томові і про цей сон. А чи ти насмілишся комусь розповісти? Ба’алзомон у твоїх снах, але як пов'язані сни та ява, га? Чи ти насмілишся розповісти, що Морок торкається тебе?

Том, схоже, розумів його. Обличчя менестреля пом’якшало.

— Навіть ці сни, хлопче! Хоч там що, а вони залишаються тільки снами, хіба ні? Заради Світла, Мете, поговори з ним. Я знаю, що принаймні ти не хочеш йти до Тар Балона.

Обличчя Мета побуряковіло — і від замішання, і від гніву. Він не хотів зустрітися поглядом з Рандом і натомість люто витріщився на Тома:

— Навіщо ви зчинили всю цю бучу? Хочете повернутися на корабель? То повертайтеся на корабель. Ми самі про себе подбаємо.

Худорляві плечі менестреля затремтіли від прихованого сміху, але голос його лунав гнівно:

— То ви гадаєте, що знаєте про мерддраала достатньо і можете втекти самі? Ви готові вдвох іти до Тар Балона і віддатися в руки Престолу Амер-лін? Та ви хоч можете відрізнити одну Аджу від іншої? Спали мене Світло, хлопче, якщо ти гадаєш, що ви можете дістатися до Тар Балона без мене, так і скажи, і я піду геть!

— Забирайтеся геть, — гаркнув Мет, і його рука ковзнула під плащ. Приголомшений Ранд зрозумів, що приятель ухопився за кинджал з Шадар Лоґота і, може, навіть ладний пустити його в хід.

З того боку перегородки почувся хрипкий сміх, і гучний голос проказав презирливо:

— Траллоки? Накинь на себе плащ менестреля, чоловіче! Ти нажлуктався! Траллоки! Байки з Порубіжжя!

Запал сперечальників зник, наче їх мокрим рядном накрили. Навіть Мет розвернувся до стіни, широко розплющивши очі.

Ранд трохи підвівся та зазирнув до іншої частини зали, а тоді швидко впав на стілець, відчуваючи, яку нього все обірвалося всередині. По той бік перегородки біля дальної стіни, за столом із двома чоловіками, яких вони бачили, ще коли ввійшли, сидів Флоран Ґелб. Вони глузували з нього, але слухали. Вартім витирав стіл, який справді дуже цього потребував; він не дивився на Ґелба та його співрозмовників, але теж прислухався, витираючи рушником пляму за плямою і нахиляючись у їхній бік так, що це загрожувало йому падінням.

— Ґелб, — прошепотів Ранд, упавши на стілець, і Мет з Томом напружилися. Том швидко роззирнувся по їхній частині зали.

За перегородкою пролунав ще один голос:

— Ні, ні, колись там були траллоки. Але їх усіх перебили під час Трал-лоцьких війн.

— Байки з Порубіжжя, — повторив перший голос.

— Це все правда, кажу вам, — голосно запротестував Ґелб. — Я бував у Порубіжних землях. Я і раніше бачив траллоків, і ці, про яких я кажу, були траллоками, настільки достовірно, як і те, що я тут сиджу. Ці троє стверджували, що траллоки переслідували їх, але я ж знаю, як воно насправді. Тому й не захотів залишатися на «Спреї». У мене вже давно були підозри щодо Бенла Домоиа, але ці трос — Друзі Морока, і це без сумніву. Кажу вам... — Закінчення розповіді Ґелба потонуло в реготі та брутальних жартах.

Як скоро, подумав Ранд, корчмар почує і опис «цих трьох*? А, може, вже почув. А, може, вже порівняв почуте з трьома чужинцями, яких щойно бачив. З їхньої половини зали вийти можна було тільки через двері, що вивели б їх просто до стола, за яким сидів Ґелб.

— Може, корабель не така вже й погана ідея, — пробурмотів Мет, але Том похитав головою.

— Уже ні. — Менестрель говорив тихо і діяв швидко. Він витяг шкіряний гаманець, отриманий від капітана Домона, й поспішно поділив гроші на три купки. — Цю історію за годину почує все місто, і неважливо — повірять їй чи ні, напівлюдок теж може її почути будь-якої миті. Домон не відпливе до наступного ранку. У кращому разі траллоки переслідуватимуть його всю дорогу до Ілліана. Ну, він частково очікує на це з якихось причин, але це нам не допоможе. Нам нічого не залишається, крім як бігти, і бігти щодуху.

Мет швиденько запхав до кишені монети, що присунув до нього Том. Ранд прибрав свою купку повільніше. Серед грошей не було монети, яку дала йому Морейн. Домон відважив таку ж кількість срібла, але Ранд волів би мати натомість саме монету Айз Седяй. А чому — він і сам не міг збагнути. Поклавши срібло до кишені, він запитально поглянув на менестреля.

— На той випадок, якщо ми розійдемося, — пояснив Том. — Можливо, цього не станеться, але, якщо... ви двоє впораєтеся й самі. Ви молодці. Просто тримайтеся подалі від Айз Седай, заради свого життя.

— Я гадав, що ви залишитеся з нами, — мовив Ранд.

— Та я й залишаюся, хлопче. Але тепер вони підібралися геть близько, і одне Світло знає, як воно буде. Добре, не варто про це. Усе буде добре. — Том замовк, дивлячись на Мета. — Сподіваюсь, ти більше не заперечуєш, аби я йшов з вами, — сухо проказав він.

Мет смикнув плечем, тоді подивився на Тома й Ранда і знову смикнув.

— Я страшенно нервуюся. Цьому немає ні кінця, ані краю. Варто нам зупинитися перевести дух, а вони вже тут і полюють на нас. У мене постійно таке відчуття, ніби хтось втупився мені в потилицю. Що ми тепер збираємося робити?

З того боку перегородки почувся вибух сміху. І голос Ґелба, який голосно намагався запевнити двох своїх співрозмовників, що він каже правду. Ранд знову подумав, що часу небагато. Рано чи пізно Вартім доглупає, що трійця, про яку торочить Ґелб, сидить у нього в корчмі.

Том відсунув стілець і підвівся, але не випрямився. Якщо хтось в тій половині зали кине випадково погляд у їхній бік, він не повинен його помітити. Том зробив хлопцям знак іти за ним, застеріппи пошепки: «Тихо будьте».

їхня половина зали мала вікна обабіч каміна. Вони виходили у провулок. Том уважно оглянув одне з вікон, а тоді підняв його вгору рівно настільки, щоби вони могли протиснутися на вулицю. Він зробив це беззвучно, в усякому разі ті, які сиділи за три фути звідси, голосно сміючись та сперечаючись, точно не могли нічого почути.

Опинившись у провулку, Мет швидко попрямував геть, але Том спіймав його за рукав.

— Не так швидко, — зупинив його менестрель. — Не раніше, ніж ми знатимемо, що робимо.

Том опустив вікно, наскільки це можна було зробити знадвору, і повернувся роздивитися вулицю, на якій вони стояли.

Ранд простежив за поглядом Тома. Провулок був цілковито порожній — пів дюжини дощових ринв уздовж стіни корчми та сусіднього будинку, де розміщалася майстерня кравця, суха утрамбована земля та пісок.

— Чому ви це робите? — поцікавився Мет знову. — Без нас ви були б у більшій безпеці. Чому ви залишаєтесь із нами?

Том мовчки подивився на нього, а тоді заговорив:

— У мене був небіж, Оувін, — сказав він стомленим голосом, порухом пліч скидаючи свій плащ. Не припиняючи говорити, менестрель склав купкою згорнуті ковдри, а інструменти в футлярах обережно поклав на них. — бдиний син мого брата, єдиний мій живий родич. Він потрапив у халепу з Айз Седай, а я тоді був занадто заклопотаний... іншими справами. Не знаю, що я міг би вдіяти, але коли я нарешті спробував утрутитися, було вже пізно. Оувін помер за кілька років. Можна сказати, що це Айз Седай його вбили. — Він випростався, не дивлячись на юнаків. Голос у нього не тремтів, але коли Том відвертав голову, Ранд помітив, що в очах менестреля зблиснули сльози. — Якщо я зможу врятувати вас від Тар Балона, можливо, я зможу не думати весь час про Оувіна. Зачекайте тут.

Все ще уникаючи зустрітися з ними очима, він швидко попрямував до виходу з провулка, але на виході зупинився. Роздивившись навколо, він звичайним кроком вийшов на вулицю і зник з очей. Мет смикнувся було йти за ним, але зупинився, присівши біля стіни корчми.

— Цього добра він не кине, — зауважив він, торкаючись шкіряних футлярів з інструментами. — Ти віриш у цю історію?

Ранд спокійно присів навпочіпки поруч з ринвами.

— Що з тобою коїться, Мете? Раніше ти не був такий. Я вже багато днів не чув, щоби ти сміявся.

— Не люблю, коли на мене полюють, наче на кролика, — випалив Мет. Він зітхнув і відкинув голову назад, зіпершись потилицею на цегляну стіну корчми. Навіть у цій позі хлопець залишався напруженим. Очі у нього неспокійно бігали. — Перепрошую, якщо щось зробив не так. Ця необхідність тікати, і ці чужинці, і... та все, все. Мене від цього аж смикає. Дивлюся на людину, на будь-яку, і думаю: «А чи розповість вона про нас щезнику? А може, нас ошукає, а може, пограбує чи... Світло, Ранде, а хіба ти не нервуєшся через це все?

Ранд розсміявся, коротко й різко, горловим сміхом:

— Я надто переляканий, щоби ще й нервувати.

— Як ти гадаєш, що Айз Седай заподіяли його небожу?

— Не знаю, — невпевнено відповів Ранд. Йому була відома лише одна халепа, в яку може вскочити чоловік, коли за нього візьмуться Айз Седай. — Гадаю, обійшлися не так, як з нами.

— Ні, не так.

Вони трохи посиділи під стіною мовчки. Ранд не міг би сказати напевне, як довго вони чекають. Скоріше за все, кілька хвилин, але вони здалися годинами. Чекати, коли повернеться Том, чекати, що Вартім і Ґелб відчинять вікно та викриють їх як Друзів Морока. І нараз у провулок завернула людина — високий чоловік у плащі, з каптуром, насунутим так низько, щоби не видно було обличчя, і плащ його на тлі світлої вулиці чорнів, наче ніч.

Ранд схопився на ноги, стиснувши однією рукою руків’я Темового меча з такою силою, аж заболіли пальці. В роті у нього пересохло: зглитнеш чи не зглитнеш — не допоможе. Мет застиг, нашвприсівши і сунувши руку за плащ.

Чоловік наближався, і з кожним його кроком Ранду ставало все важче дихати. Раптом чоловік зупинився і відкинув каптур. У Ринда ледь ноги не відпали. Це був Том.

— Ну, якщо ви мене не впізнали, — вишкірився менестрель, — гадаю, це маскування згодиться, щоби проминути браму.

Том пропхався поміж хлопцями та взявся перекладати різні дрібнички зі свого латкового плятца у новий так спритно, що Ранд не зміг роздивитися жодної з них. Новий плащ був темно-брунатний, тепер Ранд це побачив. Він глибоко, переривчасто зітхнув: горло й досі боліло, наче його хтось стискав. Брунатний, а не чорний. Мет усе ще тримав руку під плащем і дивився на Томову спину так, наче був не від того, аби пустити в хід захований кинджал.

Том підвів очі на хлопців, придивився до їхніх облич і сказав:

— Зараз дратуватися не на часі. — Так само моторно він зав’язав у вузлик свої інструменти, обгорнувши їх своїм старим плащем, причому — кольоровими клаптиками всередину. — Звідси підемо поодинці, але так, аби бачити один одного. Не треба, щоби нас запам’ятали утрьох. Ти не міг би трохи зіщулитися? — додав пін, звертаючись до Ранда. — Ти манячиш над іншими людьми, наче прапор. — Він прилаштував вузол собі на спину і випростався, знову натягнувши каптур на голову. Тепер ніхто не впізнав би в ньому сивого менестреля: звичайнісінький собі подорожанин, не настільки заможний, аби дозволити собі мати коня, не кажучи вже про візок. — Ходімо. Ми вже й так згаяли тут купу часу.

Ранд погоджувався з цим усією душею, але однаково трохи зам’явся, не наважуючись одразу зробити крок на площу. Народу на площі було не так багато, і ніхто не поглянув на них двічі. Вірніше, на них майже ніхто не звернув уваги, але Ранду наче якийсь тягар давив на плечі. Щомиті він очікував на вигук: «Ось ідуть Друзі Морока!» — вигук, котрий міг перетворити пересічних містян на натовп, схиблений на жадобі вбивства. Він перебігав очима по відкритому простору, по людях, що поспішали кудись у своїх повсякденних справах, а коли знову подивився вперед, то посеред площі вже стовбичив мерддраал.

Звідки взявся на площі щезник, Ранд навіть і не намагався зрозуміти, але той простував до них з убивчою неспішністю, бо куди спішити хижаку, коли здобич просто перед ним. Люди, ховаючи погляди, мовчки розступалися перед постатю в чорному плащі. Площа швидко безлюдніла — усі-бо раптом вирішили, що у них є справи деінде.

Побачивши чорний каптур, Ранд завмер на місті. Він намагався викликати порожнечу, але це було наче намагатися зловити дим. Прихований погляд щезника пронизував його до кісток, перетворюючи хребет на бурульку.

— Не дивись йому в обличчя, — пробурмотів Том хрипким надтріснутим голосом, затинаючись, наче вичавлюючи з себе слова. — Спопели тебе Світло, не дивись йому в обличчя!

Ранд відвів очі вбік і ледь стримав стогін — це було так, наче відірвати від обличчя п’явку. Але навіть змушуючи себе дивитися на бруківку, він однаково бачив, як наближається мерддраал — наче кіт, що грається з мишами, забавляючись їхніми кволими спробами втекти, доки врешті-решт клацнуть та зімкнуться хижі щелепи. Щезник пройшов половину відстані, що їх розділяла.

— Ми так і будемо тут стояти? — пробелькотів Ранд. — Нам треба бігти... втікати.

Але він не міг ступити навіть кроку.

Мет нарешті витяг кинджал, стиснувши тремтячою рукою руків’я з рубіном. Він перелякано вишкірився, так наче хотів загарчати.

— Гадаєш... — Том зглитнув клубок, що заважав йому говорити, і хрипко продовжив: — Гадаєш, ти можеш від нього втекти, га, хлопче? — Він забурмотів щось, наче сам до себе; Ранд зміг розчути лише слово «Оувін».

Раптом Том стиха проказав: — Не варто було мені зв’язуватися з вами, хлопці. Не варто. — Він скинув з плеча загорнутий у менестрелевий плащ вузол і тицьнув його Ранду. — Подбай про це. Коли я скажу бігти, біжи й не зупиняйся, доки не добіжиш до Кеймліна. «Благословення королеви». Це корчма. Запам’ятай це на випадок, якщо... Просто запам’ятай.

— Я не розумію, — промовив Ранд.

Мерддраал був уже за двадцять кроків від них. Хлопець відчував, наче його ноги прикипіли до землі.

— Просто запам’ятай, та й годі! — рикнув Том. — «Благословення королеви». Зараз. БІЖІТЬ!

Він штовхнув їх щосили, обома руками, поклавши руку кожному на плече, аби зрушити їх з місця, і Ранд, спотикаючись, хитаючись, кинувся бігти, і Мет поруч із ним.

— БІЖІТЬ!

Том з довгим нелюдським ревом теж кинувся навтьоки. Але не за ними, а назустріч мерддраалу. Він змахнув руками, наче під час виступу, демонструючи коронний трюк, і в руках у нього з’явилися кинджали. Ранд зупинився, проте Мет потягнув його за собою.

Щезника також ніби громом прибило. Він затнувся посеред своєї неспішної, лінивої ходи. Рука смикнулась до руків’я чорного меча при боці, але довгоногий менестрель на змиг ока подолав дистанцію, що розділяла їх. Том врізався в мерддраала, перш ніж той устиг наполовину витягти чорне лезо, і вони обидва покотилися клубком. Люд, який ще не встиг звіятися з площі, кинувся навтьоки.

— БІЖІТЬ! — Повітря над площею вибухнуло сліпучим синім сяйвом, і Том страшно закричав, але навіть посеред крику він спромігся повторити: — БІЖІТЬ!

Ранд підкорився. Крик менестреля переслідував його.

Притиснувши до грудей вузлик з речами Тома, він біг що мав сили. Від площі всім містом котилася хвиля паніки та жаху, і Ранд із Мегом опинилися на її гребені. Пробігаючи, хлопці бачили, як власники крамниць залишають свій товар. З шумом падали віконниці, закриваючи вітрини, а у вікнах осель на мить вигулькували перелякані обличчя, щоби за мить зникнути. Люди, котрі знаходилися далеко від площі й нічого не бачили, у нестямі неслися вулицями, забувши про все у світі. Вони наштовхувалися одне на одного, а по головах тих, що впали й не встигли підвестися, бігла й бігла безтямна юрба. Біломостя оскаженіло, наче розворушений мурашник.

Коли вони з Метом підбігали до брами, Ранд раптом пригадав, що казав Том про його зріст. Не сповільнюючи бігу, він щосили згорбився, намагаючись лише, щоби це не було помітно сторонньому оку. Брама — стіна масивних дерев’яних колод, окутих залізними штабами — стояла розчинена. Два брамники у сталевих кашкетах та кольчугах, натягнутих поверх дешевих з вигляду червоних мундирів з білими комірами, вертіли в руках алебарди й витягували шиї, аби роздивитися, що коїться в місті. Один із них зиркнув на Ранда і Мета, проте таких, як вони, що втікали з міста, було багато. Не-скінчений людський потік, вируючи, рвався геть: захекані чоловіки міцно притискали до себе своїх дружин, заплакані жінки несли немовлят і тягли за собою малечу, яка вже дибала ніжками, сполотнілі ремісники, забувши скинути фартухи, у нестямі стискали в руках своє знаряддя.

Ніхто в місті не зможе сказати, куди вони біжать, приголомшено думав на бігу Ранд. Том. Світло, поможи нам, Том.

Поряд з ним оступився Мет і ледь не впав, але віднайшов рівновагу, і приятелі бігли й бігли, доки навколо не стало жодної людини, бігли, доки місто й Білий міст не зникли вдалині.

Нарешті Ранд упав на коліна в порохняву, хапаючи ротом повітря, уривчасто дихаючи. За спинами хлопців тяглася дорога — безлюдна, скільки сягало око, і губилася між голих дерев.

— Мерщій! Мерщій! — задихаючись, промовив Мет. Обличчя його взялося плямами поту та пилу, а сам він ледь тримався на ногах. — Нам не можна зупинятися.

— Том, — простогнав Ранд. Він міцніше притиснув до себе вузол, обмотаний Томовим плащем. Інструменти в футлярах вп’ялися в груди твердими горбками. — Том.

— Він мертвий. Ти бачив. Ти чув. Світло, Ранде, він мертвий!

— Ти вважаєш, що Еґвейн, і Морейн, і всі решта теж мертві. Якщо вони мертві, чому мерддраал і надалі на них полює. Можеш відповісти?

Мет теж упав на коліна поряд із Рандом.

— Добре. Можливо, вони живі. Але Том... Ти ж бачив! Кров та попіл, Ранде, це ж може статись і з нами.

Ранд повільно нахилив голову. Дорога за ними здавалася безлюдною. Десь на споді душі він очікував... принаймні сподівався... побачити, що ось зараз на ній з’явиться Том і, дуючи у вуса, піде розмашистими кроками назустріч, щоби сказати, скільки він має з ними клопоту. «Благословення королеви* в Кеймлпгі. Ранд важко підвівся і разом зі згортком з своєї ковдри закинув Томів вузол на спину. Мет, примруживши очі, сторожко дивився на нього.

— Ходімо, — промовив Ранд і рушив шляхом, що вів до Кеймліна. Він почув, як Мет щось пробурмотів собі під ніс, але за мить той приєднався до нього.

Вони потяглися курним шляхом, понуривши голови і не розмовляючи. Вітер здіймав вихорці пилюки, і вони, швидко-швидко крутячись, перебігали дорогу. Час від часу Ранд озирався, але на шляху позаду них не було ні душі.