РОЗДІЛ 38

ПОРЯТУНОК

Перрин совався та вовтузився зі зв’язаними за спиною руками, намагаючись відшукати хоч трохи зручнішу позу, але нарешті зітхнув і затихнув. Якщо йому вдавалося відсунутися від якогось каменя, він натрапляв на два інших. Плащ сповз із пліч, і Перрин незграбними рухами спробував знову натягти його на себе. Ніч була холодна, і земля, здавалося, витягувала з його тіла все тепло. Так було щоночі, відколи білоплащники спіймали їх із Еґвейн. Діти Сонця не вважали, що бранці потребують ковдр чи якогось даху над головою. А надто — небезпечні Друзі Морока.

Еґвейн лежала, згорнувшись клубочком, приткнувшись Перринові до спини, щоб було тепліше. Цілковито виснажена, вона провалилася у глибокий сон і навіть не стогнала, коли Перрин крутився з боку на бік. Минуло вже багато годин, відколи сонце сховалося за обрій, у Перрина нило все тіло, адже вони з Еґвейн з мотузками на шиї цілий день пішки трюхикали за конем, проте сон до нього не йшов.

Колона рухалася не дуже швидко. Втративши у стеддінгу через вовків майже усіх запасних коней, білоплащники не могли приспі шитися так, як їм хотілося б; і в цій затримці вони теж винуватили своїх бранців. Утім, звиваючись змією, подвійна колона неухильно посувалася вперед — лорд-капітан Борнголд мав на меті будь-що дістатися до Кеймліна вчасно—задля чого б йому це не було потрібно, — тож Перрин підсвідомо боявся, що варто йому впасти, і білоплащник, який тримав його на мотузці, не зупиниться, попри наказ лорд-капітана Борнголда доставити полонених до Амадора живими та передати Випитувачам. Він знав, що не зможе врятуватися, якщо впаде — руки йому розв’язували тільки, коли давали їжу чи вели до відхожого місця. Через мотузку кожний крок загрожував небезпекою, кожний камінь під ногою міг стати фатальним. Він ішов, напружуючи всі м’язи, тривожно вдивляючись собі під ноги. Коли інколи Перрин кидав погляд на Еґвейн, бачив, що вона робить так само. Іноді він зустрічався з нею очима — і бачив, яке насторожене та налякане у неї обличчя. Та зустрічалися очима вони лише на мить, бо не насмілювалися відривати погляд від землі.

Зазвичай Перрин падав без сил, наче витрушений мішок, щойно біло-плащники зупиняли коня, але сьогодні вночі у його голові вирували думки. Страх визрівав у хлопцеві всі ці дні, і тепер на його тілі виступили сироти. Варто йому було заплющити очі, і він бачив жахи, які обіцяв їм Баяр одразу по прибутті в Амадор.

Він був упевнений, що Еґвейн не вірить у те, що казав їм Баяр своїм рівним, позбавленим емоцій голосом. Якби вона вірила, то не могла би заснути попри всю втому. Спершу він теж не повірив Баярові. Він і тепер не хотів у це вірити: люди просто не можуть так вчиняти з іншими людьми. Але Баяр насправді не намагався їх залякати: він розповідав про розпечене залізо та кліщі, про ножі, якими здирають шкіру, та голки, які встромляють у тіло, так наче йшлося про ковток води. В його очах жодного разу не проглянула зловтіха. Йому просто було байдуже — налякані вони чи ні, катуватимуть їх чи ні, житимуть вони чи вмруть. Коли Перрин це усвідомив, його пройняв холодний піт. І саме це урешті-решт переконало його, що Баяр не бреше.

Плащі двох вартових тьмяно відсвічували в слабких місячних променях. Перрин не бачив їхніх облич, але знав, що вони наглядають за бранцями. Наче вони, міцно зв’язані по руках і ногах, могли спробувати втекти. Поки ще не стемніло, він помічав огиду в очах вартових, образу на їхніх обличчях, наче їх приставили вартувати розпусних до самих кісток, смердючих та бридких чудовиськ. Усі білоплащники дивилася на них тільки так. Ніщо не могло змінити їхнього ставлення. Світло, що мені зробити, аби вони повірили, що ми не Друзі Морока? Клубок підступив йому до горла. Мабуть, він зрештою визнає себе винним у чому завгодно, аби тільки зупинити Випитувачів.

Хтось наближався до них у темряві — білоплащник із ліхтарем в руці-Він зупинився переговорити з вартовими, і вони йому шанобливо відповідали. Перрин не чув їхньої розмови, але впізнав цю довгу й кощаву постать.

Він примружився, коли ліхтар наблизився до його обличчя. В іншій руці Баяр тримав Перринову сокиру; схоже, він привласнив цю зброю собі. Принаймні Перрин завжди бачив його з нею.

— Прокидайся, — сказав він безбарвним голосом, ніби гадав, що Перрин спить навіть із піднятою головою. Доважком до слів став копняк по ребрах.

Перрин охнув, скрипнувши зубами. Чоботи Баяра і без того вже перетворили його боки на суцільний синець.

— Я сказав, прокидайся.

Нога знову пішла назад, і Перрин поквапився озватися:

— Я прокинувся.

Краще було підтверджувати те, що каже Баяр, інакше він знайшов би спосіб привернути до себе увагу.

Баяр поставив ліхтар на землю і нахилився перевірити мотузки. Грубо смикнув за зап’ясток, ледь не вивернувши хлопцю руки. Пересвідчившись, що вузли не послабилися, відколи він їх затягнув власноруч, Баяр шарпнув за мотузку нижче колін, протягнувши хлопця по кам’янистій землі. Незрозуміло було, де береться сила у цього кістяка, обтягнутого шкірою, але Перрина він штовхав та смикав, наче пір’їнку. Таке він проробляв щоночі.

Коли Баяр випростався, Перрин помітив, що Еґвейн і досі снить.

— Прокинься! — заволав він. — Прокинься!

— Що... що таке?

Було чути, що дівчина перелякана і водночас вона ще не прокинулася як слід. Еґвейн підвела голову, кліпаючи на світло ліхтаря.

Баяр нічим не виказав свого розчарування, що йому не вдалося розбудити дівчину копняком: він ніколи не виявляв жодних емоцій. Чоловік лише смикнув її пута, так само як смикав Перринові, не звертаючи уваги на стогін. Його не обходило, завдавав він болю чи ні; і лише помордувати Перрина він вочевидь вважав за обов’язок. Навіть якщо Перрин цього і не пригадував, Баяр пам’ятав, що той убив двох Дітей Світла.

— Чому Друзі Морока повинні спати, — безбарвно запитав Баяр,—коли порядні люди мусять чатувати, аби вони не втекли?

— Всоте кажу, — втомлено промовила Еґвейн, — ми не Друзі Морока.

Перрина пройняло холодом. Інколи таке заперечення викликало промову, виголошувану монотонним голосом і присвячену необхідності зізнатися і розкаятися, яка переходила в живописання методів, якими домагаються того ж таки зізнання та каяття Випитувані. Інколи лекція супроводжувалася ще й добрячим стусаном. На його подив, цього разу Баяр проігнорував слова Еґвейн.

Натомість він присів навпочіпки — кутастий та ямуватий, із сокирою на колінах. Ліхтар кидав відблиски світла на золоте сонце на його плащі та дві золоті зірки під ним. Знявши шолом, він поклав його поруч із ліхтарем. Дивно, але наразі на його обличчі, крім відрази й ненависті, був присутній якийсь новий вираз, хоч прочитати і зрозуміти його Перринові не вдавалося. Поклавши руки на держак сокири, він мовчки й уважно дивився на хлопця. Перрин намагався не соватися під поглядом цих запалих очей.

— Через тебе ми рухаємося повільніше, Друже Морока, через тебе і твоїх І

вовків. Раді Помазаників і раніше доповідали про такі речі, тому вас треба доправити до Амадора та передати Випитувачам, але ви заважаєте нам рухатися швидко. Я сподівався, що ми зможемо пересуватися швидко на- j віть без запасних коней, але я помилявся. ;

Він замовк, дивлячись на них з-під насуплених брів.

Перрин чекав. Баяр скаже, що вважає за потрібне, коли буде готовий.

— Лорд-капітан потрапив у скрутне становище, — нарешті заговорив Баяр. — Через тих вовків ми мусимо доправити вас перед очі Ради, але нам потрібно ще й встигнути до Кеймліна. У нас нема зайвих коней, аби перевозити вас верхи, а якщо ми будемо й надалі гнати вас пішки, то не дістанемося до Кеймліна в призначений час. Лорд-капітан завжди виконує свій обов’язок, отже, він має поставити вас перед очі Ради. 1

Еґвейн здушено ойкнула. Баяр втупився на Перрина, і той теж незмигно І

дивився на білоплащника.

— Не розумію, — промовив він нарешті.

— Тут нема чого розуміти, — відповів Баяр. — Це просто теоретичні роздуми. Якби ви втекли, у нас не було би часу вас переслідувати. Ми не | можемо згаяти й години часу, якщо хочемо бути в Кеймліні вчасно. Якби ви, скажімо, перетерли свої мотузки об гострий камінь і зникли в темряві, । дилема лорд-капітана була би вирішена.

Не зводячи очей з Перрина, він сунув руку під плащ і кинув щось на землю. 1

Перрин машинально простежив за його рухом. Коли він зрозумів, що бачить, йому перехопило подих. Камінь. Камінь з гострим краєм.

— Просто роздуми, і нічого більше, — промовив Баяр. — Ваші вартові > сьогодні вночі теж перебуватимуть у роздумах.

У Перрина пересохло в роті. Обдумати все! Світло помагай, я повинен все обдумати й не помилитися!

Чи може це бути правдою? Чи справді білоплащникам аж настільки важливо швидко дістатися до Кеймліна? І вони навіть готові дати втекти Друзям Морока? Ні, нема сенсу намагатися це зрозуміти — адже тут він нічого не знає. З усіх білоплащників з ними розмовляв лише Баяр та ще лорд-капітан Борнголд, і вони не ділилися жодною інформацією. Спробувати з іншого боїу: якщо Баяр хоче, щоби вони втекли, чому просто не переріже їхні мотузки? Баяр хоче, щоб вони втекли?! Баяр, упевнений до мозку кісток, що вони — Друзі Морока. Баяр, котрий ненавидить Друзів Морока сильніше, ніж самого Морока. Баяр, котрий не пропустив жодного ' приводу, аби вдарити його, Перрина, бо він убив двох білоплащників. Баяр хоче, щоб вони втекли?!

Якщо раніше думки його вирували, наче та водоверть, то тепер вони об-рушилися лавиною. Попри холоднечу його обличчям струменів піт. Хлопець кинув погляд у бік вартових, проте побачив лише сіруваті розпливчасті тіні, але йому здалося, що вони вичікувально завмерли. Якщо їх із Еґвейн уб’ють при спробі втечі і виявиться, що мотузки у них перетерті каменем, який випадково опинився поблизу... дилему лорд-капітана буде вирішено. А вони будуть мертві — як того і бажав Баяр.

Баяр узяв свій шолом, який поклав поруч із ліхтарем, і вже хотів було підвестися.

— Зачекайте, — хрипко видихнув Перрин. Думки його металися, він гарячково шукав хоч якогось виходу. — Зачекайте, мені треба щось сказати. Я...

Допомога йде!

Ця думка раптом розквітнула в його свідомості, спалахом світла серед тьмяного хаосу, ошелешила його настільки, що він на мить забув про все інше, навіть про те, де він і що з ним. Ряба жива! Ілайс, подумки звернувся він до вовчиці, безмовно питаючи, чи живий їхній друг. І він побачив, побачив Ілайса—той лежав у печері на підстілці з ялинкових лап, перев’язуючи рану на боці. Поруч жевріло невеличке вогнище. Усе це тривало хіба однісіньку мить. Перрин дивився на Баяра, дивився і не бачив його, а обличчя його розплилося в щасливій посмішці. Ілайс живий. Ряба жива. Допомога йде.

Баяр завмер, ще не випроставшись до кінця, прикипівши очима до Перрина.

— Щось спало тобі на думку, Перрине з Межиріччя, і мене дуже цікавить, що саме.

На мить хлопець подумав, що той каже про думку, яку Перрин отримав від Рябої. Його охопила паніка, відбившись на його обличчі, але він відразу ж зрозумів із полегшенням, що Баяр не може прочитати цю думку. Від Баяра не сховалося те, як мінявся вираз обличчя юнака. Погляд білоплащника ковзнув до каменя, який він кинув на землю.

Він передумав, зрозумів Перрин. Якщо він передумав щодо каменя, то чи ризикне залишити бранців живими й здатними говорити? Мотузки можна перетерти й на мертвих, хай би це і загрожувало викриттям. Він зазирнув Баяру просто в очі, що дивилися з темних проваль очниць, наче з печер, і побачив, що їхня з Еґвейн смерть уже вирішена наперед.

Баяр розтулив рот, і Перрин зрозумів, що зараз почує вирок, але нараз події почали відбуватися незбагненно швидко.

Зненацька один із вартових зник. Ось щойно у темряві вимальовувалися дві неясні постаті, а наступної миті ніч поглинула одну з них. Другий вартовий обернувся з готовим зірватися з іуб криком, проте встиг вимовити хіба перший звук, коли пролунало гучне хлюпання і він упав, наче зрубане дерево.

Баяр розвернувся на місці, стрімко, наче гадюка в мить нападу, з дзижчанням розкручуючи сокиру. Перрину аж очі на лоба полізли, коли ніч заступила собою світло ліхтаря. Він роззявив рота закричати, але горло йому скувало жахом. На якусь мить хлопець навіть забув, що Баяр збирався їх убити. Білоплащник був людською істотою, а ніч забирала його, як була готова забрати їх усіх.

А тоді темрява, та, що заступила світло, стала Ланом, і плащ його від кожного поруху мінився усіма відтінками сірого й чорного. Сокира в руках Баяра блискавкою протяла ніч... а Лан, здавалося, ліниво відхилився убік, дозволивши лезу пройти так близько, що він мав відчути вітерець у себе на щоці. Сила інерції власного удару потягла Баяра вперед, очі його широко розплющилися, і тут Охоронець ударив його руками й ногами — серія ударів, таких швидких, що Перрин не знав напевно, чи помітив він їх, чи вони йому примарилися. Але він був упевнений, що йому не примарилося ось що: Баяр повалився на землю, наче ганчір’яна лялька. Білоплащник ще не встиг розпростертися на землі, а Лан уже стояв на колінах поруч і гасив ліхтар.

Раптове повернення темряви змусило Перрина лише сліпо закліпати. Лан знову зник.

— Це насправді?.. — придушено схлипнула Еґвейн. — Ми гадали, що ви мертві. Ми гадали, що ви всі мертві.

— Поки що ні, — пошепки відповів Лан, і зрозуміло було, що він посміхається.

Невидимі руки торкнулися Перрина, знайшли пута. Ніж черкнув по мотузках, і ось, не відчувши навіть посмику, той уже був вільний. Хлопець сів, і кожен м’яз, протестуючи, відізвався болем.

Розтираючи зап’ястки, він кинув погляд на сірий горбик, що був Баяром. — Ви його?.. Він?..

— Ні, — тихо відказав голос невидимого в темряві Лана. — Я не вбиваю. Якщо цього можна уникнути. Але деякий час він не заважатиме. Облиш запитання і розшукай пару їхніх плащів. Нам слід поспішити.

Перрин підповз до Баяра. Йому довелося зробити над собою зусилля, аби торкнутися цього чоловіка, а коли він відчув, як підіймаються й опускаються груди Баяра, то ледь не відсмикнув руку. Хлопця пройняло морозом, але він змусив себе розстібнути білий плащ та стягти його з Баяра. Попри запевнення Лана, йому здавалося, що цей білоплащник з обличчям, схожим на череп, ось-ось зірветься на ноги. Перрин квапливо взявся намацувати в темряві свою сокиру, а тоді попластував до вартових. Він здивувався було, чому дотик до цієї людини, що так само розпласталася на землі без свідомості, не викликає у нього відрази, але тоді зрозумів. Всі білоплащники його ненавиділи, і це було нормальне людське почуття. Баяр не відчував до нього ненависті, не відчував жодної емоції взагалі. Він просто знав, що Перрин повинен померти.

З двома плащами в руках Перрин розвернувся, і його охопила паніка. В темряві він раптом утратив відчуття напрямку і не знав, як тепер йому відшукати Лана та інших. Ноги йому наче приросли до землі, він боявся ступити бодай крок. Зараз він не міг примітити у пітьмі навіть Баяра, бо на тому не було його білого плаща. Він не знаходив жодного орієнтира. Будь-який хибний крок міг завести його в табір.

— Сюди.

Перрин побрів на шепіт, і ось його зупинила чиясь рука. Він побачив неясну постать Еґвейн і розпливчасту пляму Ланового обличчя. Здавалося, Лан узагалі не має тіла. Перрин відчував на собі погляди друзів і не знав, як їм пояснити, що з ним сталося.

— Надягайте ці плащі, — тихо наказав Лан. — Хутко. Свої згорніть.

І тихо. Ви ще в небезпеці.

Перрин квапливо передав один із плащів Еґвейн, радіючи, що йому не треба пояснювати, що його налякало. Власний плащ він згорнув у вузол, а білий плащ накинув на плечі. Коли тканина торкнулася його пліч, він знову відчув, як мороз пробіг поза шкіру, а у спину тривожно щось кольнуло. Може, йому дістався саме плащ Баяра? Хлопцеві здалося, що він чує запах кощавого білоплащника.

Лан наказав їм триматися за руки, і Перрин, стискаючи однією рукою сокиру, взяв за руку Еґвейн. Хлопець бажав лише одного: аби Охоронець скоріше вивів їх звідси. Він відчував, що вже не в змозі стримувати свою розбурхану уяву. Але вони лише стояли тут, серед наметів Дітей — дві постаті в білих плащах і одна невидима, але відчутна.

— Скоро, — прошепотів Лан. — Ось-ось.

Нічне небо над табором розкраяла блискавка, і так близько, що під дією розряду волосся на голові та руках Перрина стало дибки. Земля одразу за шатрами розверзлася, грім у небі та вибух на землі злилися воєдино. Спалах ще не згас, а Лан уже потяг хлопця та дівчину за собою.

Вони заледве встигли ступити крок, як нараз чорнота знову розлетілася на друзки. Спалахи сипалися з неба зливою, нічна темрява перетворилася на сліпуче мерехтіння. Грім гуркотів шалено, безупинні удари зливалися в суцільний розкотистий гул. Дико іржали схарапуджені коні, але їхнє іржання проривалося лише на коротку мить крізь безнастанні розкоти. З шатер вибігали білоплащники — дехто в білих плащах, дехто напівроздягнений, дехто кидався вперед, сам не знаючи куди, дехто стояв як задерев’янілий.

І крізь усю цю веремію швидким кроком простував Лан. Еґвейн трималася за ним, а Перрин замикав процесію. Вони проминали білоплащників, і ті дивилися на них ошелешено. Деякі щось гукали до них, але їхні голоси губилися за важкими ударами, що падали з неба, а завдяки білим плащам, що спадали їм із пліч, зупинити їх ніхто не намагався. Вони ішли крізь скопище наметів за межі табору, і далі в ніч — і ніхто не підняв на них руки.

Земля під ногами Перрина стала нерівною, гілки невидимих кущів хльостали по обличчю, а він поспішав за Ланом, не стишуючи кроків. Чергова блискавка освітила ніч і згасла. Луна від ударів грому прокотилася небосхилом, щоби за якийсь час також стихнути. Перрин озирнувся. Серед табору сям і там розгорався вогонь; можливо, деякі блискавки вцілили в шатра, а можливо, це білоплащники під час паніки поперевертали лампи. В таборі все ще стояв галас — командирські голоси, марно закликаючи до порядку, лунали жалюгідно серед ночі та стихії. Місцевість почала забирати вгору, в табір, вогні та виїуки залишилися позаду. Раптом Перрин ледь не наскочив з розгону на Еґвейн, бо вона зупинилася вслід за Ланом. Попереду місячне сяйво сріблило спини трьох коней.

Тінь ворухнулася, і почувся голос Морейн, досить роздратований:

— Найнів немає. Боюся, що ця особа викинула якийсь дурний фортель. — Лан розвернувся на підборах, наче збираючись повернутися туди, звідки вони прийшли, але Морейн зупинила його одним словом, різким, як удар батога: — Ні! — Він стояв, скоса позираючи на неї. В темряві виднілися лише його обличчя та кисті рук, та й то неясно. — Деякі речі важливіші за інші. Тобі це відомо, — повела далі Морейн, трохи м’якше, але не менш рішуче. Охоронець не рухався, і в голосі її знову залунала сталь: — Не забувай свої клятви, аль’Лане Мандраґоране, лорде Сімох Веж. У чому присягнув Коронований у Борні лорд Малкір?

Перрин закліпав очима. Це все про Лана? Еґвейн щось пробелькотіла нечутно. Та хлопець не міг відвести очей від картини, яку бачив перед собою: Лан стояв, наче вовк зі зграї Рябої, стояв перед мініатюрною постаттю Айз Седай, наче вовк, загнаний у безвихідь, марно намагаючись посперечатися з фатумом.

Цю німу сцену порушив тріск гілок у лісі. Два довгі стрибки — і Лан опинився між Морейн і джерелом звуку, а лезо його меча зблиснуло в блідому світлі місяця. Ще затріщали, ламаючись, гілки, і на галявину з-поміж дерев вибралося двоє коней. На одному сидів вершник.

— Бела! — вигукнула Еґвейн, а Найнів — це вона сиділа верхи на спині кошлатої кобили — тієї ж миті промовила:

— Ху, ледь вас розшукала... Еґвейн! Ти жива, дякувати Світлу!

Вона сковзнула з сідла і посунула до земляків, але Лан схопив її за руку, і вона зупинилася як укопана, дивлячись йому в очі.

— Мусимо рухатися, Лане, — промовила Морейн, незворушно, як завжди, і Охоронець розтиснув руку.

Найнів кинулася обіймати Еґвейн, потираючи зап’ясток, і Перрин наче розчув, як вона тихенько розсміялася воркітливим сміхом. Хлопець здивувався, бо несхоже було, що цей сміх спричинила радість від зустрічі з ними.

— А де Ранд і Мет? — запитав він.

— їх тут нема, — відповіла Морейн, а Найнів буркнула собі під ніс щось таке, від чого Еґвейн аж охнула. Перрин тільки очима кліпнув: він наче розчув кілька слів із брутальної лайки, яку зазвичай можна почути хіба від візників фургонів. — 3 ласки Світла з ними все буде добре, — доказала Морейн, наче нічого не помітивши.

— Але нам, якщо білоплащники нас знайдуть, — докинув Лан, — буде непереливки. Перевдягайтеся. І по конях.

Перрин скочив на коня, якого Найнів привела з собою. Відсутність сідла не була для нього перешкодою; вдома він не часто їздив верхи, але коли доводилося це робити, то перевагу віддавав неосідланим коням. Він не кинув білий плащ, а згорнув його й приторочив до пояса. Охоронець сказав, що вони не повинні залишати зайвих слідів для Дітей Світла. Перринові здавалося, що він усе ще чує, як плащ смердить Баяром.

Коли вони зрушили з місця — Охоронець попереду на своєму довгоногому чорному жеребцеві — Перрин ще раз відчув, як у його свідомості знову зблиснуло послання від Рябої. Одного дня побачимося знову. Це радше було відчуття, ніж слова: воно дихало обіцянкою наперед обумовленої зустрічі, передбаченням того, що чекає попереду, і примиренням з тим, що має статися, і всі ці почуття накладалися одне на одне шарами. Він спробував запитати, коли і як, плутаючись через поспіх і страх, що зненацька охопив його, проте слід вовків танув, зникав. На його відчайдушні запитання прийшла лише одна відповідь, та, що й раніше — тужлива й гнітюча. Одного дня побачимося знову. Вона лунала й лунала йому в голові ще довго після того, як зв’язок із вовками розірвався.

Лан вів свій загін на південь — неспішно, але неухильно. Бездоріжжя, перетята місцевість, непроглядна ніч, чагарники, невидимі доти, аж доки вони не опинялися під копитами коней — усе це хоч як, а не дозволяло рухатися швидко. Двічі Охоронець залишав їх самих, повертаючись назад, у той бік, звідки лилося срібне місячне світло, і зливаючись з нічною темрявою разом з Мандарбом. І обидва рази, повернувшись, він повідомляв, що ознак переслідування немає.

Еґвейн трималася поруч з Найнів. До Перрина долинали уривки тихої, але схвильованої розмови. Зустріч так підняла дух обом молодим жінкам, наче вони опинилися в рідному домі. Хлопець тримався позаду невеличкої колони. Час від часу Мудриня оберталася в сідлі подивитися на нього, а він щоразу махав їй рукою, наче запевняючи, що все гаразд, і залишався там, де був. Йому було про що подумати, хоч думки і залишалися сплутаними й уривчастими. Те, що має статися... А що має статися?

На його думку, наближався світанок, коли Морейн нарешті скомандувала привал. Лан знайшов улоговину, де можна було розпалити вогнище, зробивши заглиблення у схилі.

Нарешті вони змогли позбутися білих плащів, закопавши їх неподалік вогнища. Коли Перрин збирався кинути в яму той білий плащ, що дістався йому, в очі йому впали дві золоті зірки під вишитим золотом сонцем. Він відкинув плащ, наче той обпік його, і, витираючи руки об штани, відійшов і сів один віддалік.

— А тепер, — сказала Еґвейн, дивлячись, як Лан нагрібає землю на місце, де вони закопали плащі, — розкажіть хтось, будь ласка, де тепер Ранд і Мет?

— Гадаю, вони в Кеймліні, — сказала Морейн, уважно добираючи слова, — чи на шляху туди. Найнів голосно й зневажливо хмикнула, але Айз Седай продовжувала, наче цього не помітивши: — Якщо навіть вони не там, я їх знайду. Це я можу пообіцяти.

Вони нашвидкуруч поснідали хлібом та сиром, попили чаю. Ентузіазм Еґвейн згаснув, поступившись місцем утомі. Мудриня видобула з торбинки мазь для ран на зап’ястках дівчини, натертих мотузкою, а тоді ще одну — для синців. Коли вона наблизилася до Перрина, котрий сидів одалік, хлопець навіть голови не підвів.

Вона трохи постояла поруч, мовчки дивлячись на нього, тоді присіла навпочіпки, опустивши торбинку на землю:

— Скидай куртку і плащ, Перрине. Кажуть, один з білоплащників тебе не дуже любив.

Він повільно підкорився, усе ще перебуваючи під враженням від послання Рябої, і не зрозумів, чому Найнів охнула. Перрин подивився здивовано на неї, тоді перевів погляд на свої голі груди, наче розмальовані божевільним фарбарем. Свіжі фіолетові синці поверх старіших, що розплилися усіма відтінками жовтого та коричневого. Лише товстий корсет з м’язів, напрацьований за довгі години біля горна майстра Луггана, врятував його ребра. Заглиблений у роздуми про вовків, хлопець примудрився забути про біль, але тепер йому нагадали про нього, і той радо повернувся. Перрин мимоволі глибоко втягнув повітря й стиснув губи, аби не застогнати.

— Чого він так на тебе окошився? — здивовано поцікавилася Найнів.

Бо я вбив двох людей. Вголос же він відповів:

— Не знаю.

Мудриня понишпорила в торбинці, і він здригнувся, коли вона почала змащувати його синці жирним бальзамом.

— Сланкий плющ, перстач п’ятилистковий і корінь сонцеквіта.

Перрина пройняло холодом і кинуло в піт водночас, але він не протестував. Найнів і раніше лікувала його притираннями та припарками. Під її пальцями, що обережно втирали мазь у шкіру, холод і жар поступово зникали, забираючи біль з собою. Багряні плями ставали бурими, а коричневі та жовті світлішали. Деякі синці геть зникли. Він спробував глибоко вдихнути й видихнути: замість гострого болю — ледь помітна ломота.

— У тебе такий здивований вигляд, — зауважила Найнів. Вона й сама виглядала здивованою і навіть наляканою. — Наступного разу можеш звернутися до неї.

— Нічого я не здивований, — примирливо заперечив він, — просто радий. — Ліки Найнів іноді діяли швидко, іноді повільно, але вони завжди допомагали. — Що... що сталося з Рандом і Метом?

Найнів почала складати свої слоїки та горщечки назад до торби, підштовхуючи їх із зусиллям, наче щось їй заважало повернути їх на місце.

— Вона каже, що з ними все добре. Вона каже, що ми їх знайдемо. В Кейм-ліні, так вона каже. Каже, що це надто важливо для нас, тому не можемо не знайти. Не знаю, що це має означати. Вона взагалі багато чого каже.

Перрин не міг стримати посмішки. Хай усе навкруги змінилося, Му-дриня залишилися такою ж, як була, і вони з Айз Седай, схоже, не надто приятелюють.

Раптом Найнів завмерла, втупившись йому в обличчя. Торба випала в неї з рук, і вона приклала долоні тильним боком йому до щік і чола. Він спробував відсахнутися, але вона схопила його за голову, відтягла повіки, зазираючи в очі та щось бурмочучи. Попри свою мініатюрність, вона легко утримувала його на місці; від Найнів завжди було непросто вирватися, якщо вона не збиралася тебе відпускати.

— Не розумію, — промовила вона нарешті, відпускаючи його голову і відкидаючись назад. — Якби це було жовтоока лихоманка, ти б і на ногах не тримався. І в тебе немає гарячки, і білки очей в тебе не пожовкли, линів райдужні оболонки.

— Пожовкли? — проказала Морейн, і Перрин з Найнів аж сіпнулися з несподіванки.

Айз Седай наблизилась до них абсолютно нечутно. Юнак побачив, що Еґвейн заснула біля вогнища, загорнувшись у плащ. У нього теж очі злипалися.

— Та нічого у мене немає, — сказав він, але Морейн узяла його за ггід-боріддя і підняла йому голову, аби зазирнути в очі, так як це робила Найнів. Він різко відсмикнув голову. Ці дві жінки поводилися з ним, як з малою дитиною. — Кажу ж, зі мною все гаразд.

— Про це в пророцтвах не йшлося, — промовила Морейн наче до себе. Очі її, здавалося, дивились у далеч за його спиною. — Чи це мало бути вплетено за призвіщенням, чи це зміна у Візерунку? Якщо зміна, то чия рука її зробила? Колесо плете так, як воно хоче. Так мало статися.

— Чи ви знаєте, що це таке?—спитала Найнів неохоче, тоді, провагавшись, додала: — Ви можете щось зробити для нього? Застосувати ваше Зцілення?

Це прохання про допомогу, це визнання, що сама вона не може нічого вдіяти, далися їй нелегко: вона наче сама вирвала їх із себе обценьками.

Перрин лише переводив погляд з однієї жінки на іншу:

— Якщо ви говорите про мене, то до мене і звертайтеся. Ось я, сиджу перед вами.

Жодна з них на нього й не глянула.

— Зцілення? — посміхнулася Морейн. — Зцілення тут не допоможе. Це не хвороба, і це йому не... — Вона затнулася на мить, і поглянула нарешті на Перрина. У цьому короткому погляді він побачив жаль, глибокий, безкінечний. Але жаль цей не стосувався його безпосередньо, і, повернувшись до Найнів, вона продовжила невесело: — Я хотіла сказати, що йому це не зашкодить, але хто може сказати, що до чого може призвести? Принаймні я можу сказати, що від цього йому не буде прямої шкоди.

Найнів підвелася, обтрушуючи коліна, і поглянула Айз Седай просто в очі:

— Цього замало. Якщо щось не так із...

— Є те, що є. Того, що вже сплетено, не змінити. — Морейн різко відвернулася. — Маємо поспати хоч трохи, а на світанку вирушаємо. Якщо рука Морока сильнішає... Ми повинні швидко добутися до Кеймліна.

Найнів спересердя схопила торбинку та пішла геть. Перрин не встиг і слова сказати. Він ледь не вилаявся собі під ніс, але, вражений несподіваною думкою, завмер із розкритим ротом. Морейн знає. Айз Седай знає про вовків. І вона гадає, що це може бути справа рук Морока. Ця думка змусила його затремтіти. Він поспіхом вліз у сорочку, недбало заправив її в штани, натягнув куртку та плащ. Одяг не дуже допоміг; він відчував, як дрижаки проймають його до кісток, перетворюючи кістковий мозок на холодець.

Лан опустився на землю поруч, відкинувши полу плаща й схрестивши ноги. Перрин навіть зрадів цьому. Було би жахливо, якби Охоронець дивився на нього скоса й відводив погляд.

Цілу хвилину вони просто дивилися один на одного мовчки. Суворі риси Охоронця, як і завжди, не виказували жодної емоції, але Перринові здалося, що він помітив в очах того... що? Співчуття? Цікавість? Чи і те, й інше?

— Ви знаєте? — спитав Перрин.

Лан кивнув.

— Дещо знаю, але не все. Це просто прийшло до тебе чи ти зустрів провідника, посередника?

— Була одна людина, — повільно сказав Перрин. Він знає. Та чи такої ж він про це думки, як Морейн? — Він сказав, що його звати Ілайс.

Ілайс Мачера. — Лан присвиснув, і Перрин гостро подивився на нього. — Ви його знаєте?

— Я знав його. Він багато чого мене навчив: і як ходити Гнилоліссям, і як давати раду цьому, — Лан торкнувся ефеса свого меча. — Він був Охоронцем перш... перш ніж це сталося. Червона Аджа... — Він кинув погляд туди, де біля вогнища уляглася Морейн.

Перрин не міг пригадати, щоби він колись помічав у Лані якусь невпевненість. У Шадар Лоґоті Охоронець був упевнений у собі й непохитний, і таким само він був у сутичках із траллоками та щезниками. Він і тепер не боявся, в цьому у Перрина не було жодного сумніву, але він був скутий, немовби боявся сказати зайве. Так наче те, що він казав, таїло в собі небезпеку.

— Я чув про Червону Аджу, — сказав хлопець Ланові.

— І здебільшого чув різну маячню, не сумніваюсь. Ти повинен зрозуміти, в Тар Валоні є... різні партії. Дехто вважає, що з Мороком треба боротися одним шляхом, дехто — іншим. Ціль у всіх одна, але ці відмінності можуть призвести до зміни, а то й втрати життя. Життя окремих людей чи країн. А як там Ілайс? З ним усе добре?

— Наче так. Білоплащники стверджували, що вони його вбили, але Ряба... — Перрин знітився й поглянув на Охоронця. — Не знаю. — Лан, здавалося, не повірив його відмовці. І це надихнуло Перрина продовжити розмову: — Оце спілкування з вовками... Мені здається, Морейн гадає, що це... це щось, за чим стоїть Морок. Але ж це не так, правда? — Він ніколи не повірив би, що Ілайс може бути Другом Морока.

Лан не поспішав з відповіддю, і в Перрина на обличчі виступили бісеринки поту, а ніч зробила їх крижаними. Коли Охоронець заговорив, піт уже стікав струмочками хлопцеві по щоках.

— Саме по собі — ні. Дехто так і вважає, але вони помиляються; вміння це стародавнє, і воно було втрачене задовго до появи Морока. Але головне тут, ковалю, полягає у тому — випадковість це чи ні? Інколи Візерунок плететься випадковим чином, принаймні так здається на наше око; але яка була ймовірність того, що ти зустрінешся з людиною, котра може привести тебе до цього вміння, а ти виявишся тим, хто здатний піти за цим провідником? Візерунок створює Велике Павутиння, яке дехто ще називає Мереживом Епох, а ви, хлопці, опинилися тут у самісінькому центрі. Я гадаю, ви небагато можете тепер змінити у власному житті. Значить, ви обрані, так? А якщо так, то ким — Світлом чи Тінню?

— Морок не може нічого нам зробити, якщо ми не називаємо його на ім’я, — Перрин сказав це й одразу подумав про Ба’алзамона, про сновидіння, що були чимось більшим за сновидіння. Він змахнув піт із обличчя. — Не може.

— Ти впертий, наче скеля, — задумливо проказав Охоронець. — Може, настільки впертий, що це може тебе врешті-решт врятувати. Не забувай, в які часи ми живемо, ковалю. Не забувай, що сказала тобі Морейн Седай. Це часи, коли багато речей розчиняються та розпадаються. Старі бар’єри слабшають, старі стіни руйнуються. Бар’єри між тим, що було, і тим, що є, бар’єри між тим, що є, і тим, що буде. — Голос у нього став похмурим. — Стіни в’язниці Морока. Це може стати кінцем Епохи. Ми можемо ще за нашого життя побачити народження нової Епохи. А, можливо, це кінець усіх Епох, кінець часу як такого. — Раптом він усміхнувся, але усмішка вийшла більш схожою на вишкір; в очах же палахкотіла радість, радість повішеника. — Але не нам цим перейматися, чи не так, ковалю? Ми битимемося з Тінню до останнього подиху, а якщо вона нас накриє, ми пустимо в хід зуби та кігті. Ви, межиріченці, надто вперті, аби здаватися. Не варто тобі гадати, чи не втрутився, бува, Морок у твоє життя. Тепер ти знову серед друзів. Не забувай, Колесо плете так, як воно хоче, і навіть Морок не може цього змінити, а надто коли Морейн тебе захищає. Але нам краще розшукати твоїх друзів якомога скоріше.

— Що ви маєте на увазі?

— Поряд з ними нема Айз Седай, яка може торкатися Істинного Джерела для того, щоби їх захистити. Ковалю, можливо, стіни піддалися настільки, що Морок може сам впливати на події. Ні, звісно, не власноруч, інакше би з нами вже було покінчено, але, можливо, він може трохи пересувати нитки. Випадково завернути за цей ріг, а не за той, випадково зустріти ту чи іншу людину, сказати випадкове слово, чи ще якийсь випадок, що тільки здається випадком, і вони можуть опинитися так глибоко в Тіні, що навіть Морейн не зможе витягти їх звідти.

— Ми мусимо їх знайти, — сказав Перрин, а Охоронець реготнув у відповідь.

— А я про що? Поспи трохи, ковалю, — Лан підвівся, і плащ затріпотів навколо нього. У слабкому світлі вогнища та ще місяця постать його зливалася з тінями позаду нього. — У нас попереду кілька днів важкої подорожі до Кеймліна. Молися, щоби ми знайшли там твоїх друзів.

— Але Морейн... вона ж може знайти їх будь-де, хіба ні? Вона каже, що може.

— Але чи може вона знайти їх вчасно? Якщо Морок так зміцнів, що сам може докласти руку до подій, часу у нас обмаль. Отож, молися, ковалю, щоби ми знайшли їх у Кеймліні, бо інакше ми всі можемо розпрощатися зі своїми життями.

Загрузка...