Око Світу

РОЗДІЛ 49

МОРОК ПРОКИДАЄТЬСЯ

Світанок розбудив Ранда, і він, здригнувшись, підскочив. Захмарене сонце вжалило йому очі крізь повіки, мимохідь зазирнувши сюди з-понад верховіття. Навіть о цій ранній порі спека вже накинула важку ковдру на понівечені землі. Ранд лежав на спині, поклавши голову на ковдру і дивлячись у небо. Воно все ще було блакитним, це небо. Навіть тут, хоч воно залишалось недоторканим. Він здивувався, усвідомивши, що таки поспав. Упродовж короткої хвилини розпливчастий спогад про почуту бесіду здавався частиною якогось сну. Потім він побачив почервонілі очі Найнів; очевидно, вона так і не заснула. Ланове обличчя було суворішим, ніж зазвичай, таким, ніби він знов натягнув маску і більше не збирається дозволити їй зісковзнути.

Еґвейн зі стурбованим виглядом підійшла до Мудрині та присіла біля неї. Ранд не міг розібрати, про що вони розмовляють. Еґвейн щось казала, а Найнів хитала головою. Еґвейн не замовкала, а Мудриня байдужим помахом руки відіслала її геть. Замість піти Еґвейн ще ближче нахилила до неї голову, і кілька хвилин жінки розмовляли ще тихіше, а Найнів продовжувала хитати головою. Нарешті Мудриня поклала цьому край, розсміявшись та обійнявши Еґвейн і, судячи з виразу обличчя, промовивши щось заспокійливе. Проте коли Еґвейн випрямилась, вона пильно зиркнула на Охоронця. Схоже, Лан цього не помітив, бо узагалі дивився в інший бік.

Струснувши головою, Ранд склав свої речі, нашвидкуруч вимив руки, обличчя і почистив зуби тією невеличкою кількістю води, що Лан дозволив для таких випадків. Цікаво, а чи можуть жінки читати думки чоловіків?

Це питання його бентежило. Усі жінки — Айз Седай. Дорікаючи собі, що дозволив Гнилоліссю взяти гору, він сполоскав рота і заквапився сідлати гнідого.

Але щойно він підійшов до коней, табір раптом зник—відчуття, яке його неабияк збентежило. Та не встиг він затягнути підпругу, як усе на пагорбі знову стало видимим. Усі поспішали. У ранковому світлі ясно виднілися Сім Веж — далекі зламані обрубки, наче велетенські зубчасті пагорби, що лише натякали на минулу велич. Сотні озер виблискували спокійною гладкою блакиттю. Цього ранку ніщо не порушувало їхніх поверхонь. Коли він дивився на озера і зруйновані вежі, йому вдавалось майже не помічати хворобливої рослинності навколо пагорба. Лан, здавалось, не намагався уникати дивитися на вежі; принаймні у Ранда склалося враження, ніби поглядів на Найнів той уникав значно старанніше, але хай там як, Охоронець жодного разу не глянув у їхній бік, зосередившись на підготовці до походу.

І от плетені кошики були закріплені на в’ючному коні, все сміття, бруд й інші сліди були знищені, всі повсідалися на коней, а Айз Седай стояла на вершині пагорба із заплющеними очима і, здавалось, навіть не дихала. Наскільки Ранд міг виснувати, нічого особливого не відбувалося, окрім того, що попри спеку Найнів і Еґвейн тремтіли й гарячково розтирали собі руки. Раптом Еґвейн зупинилася, обхопивши руками передпліччя, і з розкритим ротом витріщилася на Мудриню. Перш ніж вона встигла щось промовити, Найнів теж припинила розтирати плечі та кинула гострий погляд у відповідь. Обидві жінки дивились одна на одну, потім Еґвейн кивнула і посміхнулась, а за мить і Найнів також, але її нерішуча посмішка виглядала не дуже щирою.

Ранд розкуйовдив собі волосся, яке від поту змокріло ще сильніше, ніж від води, що він плеснув на обличчя. Він був упевнений, що під час мовчазного обміну поглядами щось відбулось. І він повинен зрозуміти, що це було, але те легке, мов пір’їнка, враження так швидко промайнуло крізь його свідомість, що він не встиг його вхопити.

— Чого ми чекаємо? — з притиском запитав Мет. Голову він обмотав шарфом, низько насунувши його на лоба. Через луку сідла був перекинутий лук, заряджений стрілою, а сагайдак підтягнутий так, аби було зручно до нього дотягтись. Морейн розплющила очі та рушила пагорбом униз.

— Я мала видалити останні сліди того, що робила минулої ночі. Впродовж одного дня вони б розсіялись самі, але я не хочу ризикувати, якщо цього можна уникнути. Ми знаходимося надто близько до Тіні, вона тут дуже потужна. Лане?

Охоронець лише почекав, поки вона влаштується у сідлі, і повів їх на північ в напрямку Судних гір, що вимальовувались недалеко. Навіть освітлені променями вранішнього сонця гірські піки чорніли мертво, ніби обламані зуби.

Вони стояли стіною, що тягнулась на схід і захід, наскільки вистачало зору.

— Чи дістанемося ми до Ока сьогодні, Морейн Седай? — спитала Еґвейн.

Айз Седай скоса поглянула на Лояла:

— Сподіваюсь, так. Коли я вперше натрапила на нього, воно знаходилось просто по той бік, біля підніжжя перевалу.

— Він каже, що воно рухається — зауважив Мет, киваючи у бік Лояла. — А якщо воно не там, де ви сподіваєтесь?

— Тоді ми продовжимо наше полювання, поки його не знайдемо. Зелений Чоловік відчуває потребу, а потреби, більшої за нашу, існувати не може. Наша потреба — це надія світу.

Коли наблизились гори, наблизилось і Велике Гнилолісся. Там, де раніше на листі рябіли чорні плями та жовті цятки, зараз мокре листя опадало прямо на очах, відпадаючи під вагою власного загнивання. Та й самі дерева тут були ніби покалічені тортурами створіння; їхні покручені гілки дряпали небо, наче благаючи про милосердя якусь силу, що не бажала їх чути. Розтрісканою, розколотою корою мляво стікала схожа на гній рідина. Здавалось, дерева тремтіли від поступу коней, що проходили повз них, так ніби в них не залишилось нічого твердого.

— Виглядає так, ніби вони хочуть нас схопити, — нервово промовив Мет.

Найнів кинула на нього роздратовано-презирливий погляд, а він запально додав:

— Але ж вони дійсно справляють таке враження!

— І деякі з них таки прагнуть цього, — кинула Айз Седай через плече. На мить очі її блиснули ще безжальніше за Ланові. — Але вони намагаються уникнути навіть частинки того, ким є я, тому моя присутність вас захищає.

Мет зніяковіло розсміявся, ніби сприйняв слова про частинку як жарт.

Ранд не був у цьому аж так упевнений. Зрештою, це ж Гнилолісся. Але дерева не можуть пересуватися. З якого дива дереву хапати людину, хай би навіть воно це вміло. Ми тут вигадуємо казна-що, а вона просто хоче, аби ми були пильними.

Раптом Ранд вдивився у ліс з лівого боку. Одне дерево, не більш ніж за двадцять кроків від нього, затремтіло, і це було аж ніяк не схоже на гру уяви. Він не міг би з впевненістю сказати, що то за дерево чи яким воно колись було, таким вузлуватим і понівеченим воно виглядало. Поки він дивився на нього, дерево раптово знову хльоснуло назад і вперед, потім нахилилось і взялося лупцювати землю. Щось заверещало пронизливо і відчайдушно.

Дерево різко випросталося, його гілки обплелись навколо якоїсь темної маси, що корчилася, шипіла і лементувала.

Ранд важко зглитнув і спробував спрямувати Гнідана вбік, аби тихенько забратися звідси, але дерева підступали з усіх боків і тремтіли. Гнідий вибалушив очі, виблискуючи білками. Поки всі намагалися зробити те саме, що й Ранд, його не полишало видиво: як його скрутили у тугий вузол разом із конем.

— Не зупиняйтеся,—наказав Лан, виймаючи меча. Зараз на Охоронцеві були рукавиці зі сталевими накладками та сіро-зелена луската туніка. — Залишайтесь біля Морейн Седай. — Він розвернув Мандарба, але не у бік дерева з його здобиччю, а в іншому напрямку. У своєму мінливому плащі Охоронець розчинився у Гнилоліссі ще до того, як зник з очей його чорний жеребець.

— Тримайтеся поруч, — наказала Морейн. Вона не притримала кобилу, але помахом закликала усіх тулитись ближче до неї. — Тримайтесь якомога ближче.

З того боку, куди рушив Лан, долинуло ревіння. Воно розкололо повітря, і дерева аж затремтіли. А коли воно стихло, здавалось, ніби луна ще триває. Ревіння знову відновилось, насичене люттю і смертю.

— Лан, — мовила Найнів. — Він...

Жахливе ревіння змусило її замовкнути, але тепер у ньому лунали нові нотки. Страх. Раптово звук обірвався.

— Лан здатний подбати про себе, — сказала Морейн. — Скачіть, Мудрине.

З-за дерев з’явився Охоронець, тримаючи меча якнайдалі від себе і від свого коня. Лезо було вкрите плямами чорної крові, і від нього здіймалася пара. Лан обережно витер меча тканиною, яку витяг зі своєї сумки, уважно вдивляючись у сталь, аби переконатися, що не залишив жодної плямки. Коли він відкинув ганчірку, вона розпалась на шматки, не досяппи землі, навіть найменші частинки розчинились.

З-за дерев на них стрибнула масивна тварюка. Охоронець крутнув Мандарба, але коли бойовий кінь здійнявся на диби, готовий завдати удару сталевими підковами, блиснула Метова стріла і простромила око в голові, Що здавалася суцільною ощиреною пащею. Смикаючи лапами, тварюка із пронизливим верещанням гепнулася на землю, ледь не долетівши до людей. Ранд здивовано роздивлявся її, поки ватага швидко скакала повз. Потвору вкривало волосся,, довге та жорстке, як щетина, і в неї було забагато лап, Що під дивними кутами стирчали з тулуба, завбільшки як ведмежий. Деякі з них, принаймні ті, що виходили зі спини, були непридатними для ходіння, але кігті, довгі, наче пальці, дерли землю у передсмертній агонії.

— Влучний постріл, овечий пастуше, — Ланові очі, не переймаючись тим, що там здихає позаду, швидко обшукували ліс.

Морейн похитала головою:

— Вона не повинна була настільки наблизитись до тієї, хто торкається Істинного Джерела.

— Аґельмар казав, що Гнилолісся розбурхане, — відказав Лан. — Можливо, Гнилоліссю відомо, що саме Павутиння вплітає у Візерунок.

— Поспішаймо! — Морейн устромила п’яти у боки Альдіб. — Нам треба якнайшвидше подолати перевали.

Але не встигла вона це промовити, як Гнилолісся піднялось проти них. Дерева шмагали гілками, намагаючись дотягтись до них, байдужі до того, є зв’язок між Морейн і Істинним Джерелом чи ні. Ранд тримав меча у руці. Він не пам’ятав, коли його вихопив. Він вражав мечем знов і знов, лезо із зображенням чаплі протинало покручені кінцівки наскрізь. Ненажерливі гілки відсмикувались, схожі після цього на цурпалки, що корчились від болю. Йому навіть здавалось, що він чує, як вони верещать. Але щоразу його атакувало ще більше гілок, що звивалися зміюками, намагаючись обплести руки, груди та шию. Несамовито вишкіривши зуби, він шукав порожнечу, і знайшов її у кам’янистому непіддатливому ґрунті рідного Межиріччя.

— Манетерен! — горлав Ранд, відбиваючи напади дерев, аж поки заболіло горло. Позначена чаплею сталь виблискувала в безсилих променях сонця. — Манетерен! Манетерен!

Стоячи в стременах, Мет блискавично посилав у ліс стрілу за стрілою, вражаючи безформних створінь, що гарчали та скреготіли незліченними зубами, хапаючи стріли, що їх вбивали, рвали інших зубастих потвор, билися між собою, аби першими дістатися вершників. Мет теж утратив зв’язок із реальністю.

— Карай ан Калдазар! — волав він, притягуючи оперення стріли до щоки та спускаючи тятиву. — Карай ан Еллісанде! Ал Еллісанде! Мордеро дагхайн пас дуентпе кьюбіяр! Ал Еллісанде!

Перрин також стояв у стременах, мовчазний і лютий. Зараз він опинився на чолі ватаги, і його сокира прорубувала стежку крізь ліс і смердючу плоть, крізь усе, що траплялося йому на шляху. Хльоскаючі дерева та кляті потвори відступали під натиском кремезного воїна з сокирою, нажахані як його лютими золотими очима, так і свистом його сокири. Його кінь упевнено, крок за кроком просувався вперед.

З рук Морейн струменіли вогняні кульки, і там, де вони вдарялися, покручене дерево перетворювалось на факел, зубаста потвора пронизливо скрикувала і гамселила себе лапами, схожими на людські руки, несамовито шматуючи кігтями охоплене вогнем власне тіло, аж поки не конала.

Охоронець знову і знову спрямовував Мандарба на дерева. Кров, що капала з його меча і рукавиць, пухирилась і парувала. Після сутичок тепер все частіше на його обладунках з’являлися тріщини, рани все більше кривавились, а його бойовий кінь ще більше накульгував і теж стікав кров’ю. Щоразу Айз Седай знаходила хвилинку, аби накласти руки на рани, і коли вона їх прибирала, на тілі залишались лише краплі крові без жодних шрамів.

— Я запалила сигнальні вогні для напівлюдків, — гірко промовила вона. — Вперед! Швидше!

Вони повільно, крок за кроком, просувалися вперед.

Якби дерева не хльостали по масі атакуючих тіл так само, як і по людях, якби потвори, серед яких не було двох схожих, не билися люто з деревами та одна з одною, аби першими дотягтися до вершників, їхній загін був би знищений. Ранд у цьому був переконаний. Але він не був упевнений, що це ще не трапиться. Раптом позаду нього почувся поклик, схожий на звук флейти. Далекий і слабкий, він пробивався крізь шалене гарчання мешканців Гнилолісся, що біснувалися навколо.

За мить гарчання замовкло, ніби його хтось ножем відтяв. Нападники застигли, дерева завмерли. Настільки ж раптово, як з’явились, багатопалі потвори вмить розчинились у звироднілому лісі.

Знову пролунав пронизливий вереск, схожий на звучання тріснутих пастуших сопілок, на нього відгукнувся хор таких самих звуків. їх було десь із пів дюжини, і вони перегукувалися між собою десь далеко позаду.

— Черв’яки, — похмуро промовив Лан, викликавши стогін у Лояла. — Дають нам перепочинок, аби у нас лише вистачило часу з нього скористатися. — Він прикидав на око відстань, що залишилась до гір. — Мало хто у Гнилоліссі наважиться зустрітись із черв’яком, якщо можна цього уникнути. — Він ударив підборами у боки Мандарба. — Помчали!

Весь загін помчав за ним крізь Гнилолісся, яке раптом виявилось цілком вимерлим, за винятком сопілок, що лунали позаду.

— То це черв’яки їх відлякали? — недовірливо поцікавився Мет. Він підстрибував у сідлі, намагаючись закинути за спину свого лука.

— Черв’як, — голос Охоронця разюче відрізнявся від голосу Мета, — може вбити щезника, якщо тому не пощастить бути під особистим захистом Морока. А за нами мчить їх ціла зграя. Скачіть! Скачіть!

Темні гірські піки наближалися. Ще година, оцінив Ранд, якщо рухатись тим темпом, що задав Охоронець.

— А черв’яки можуть погнатися за нами в гори? — захекано спитала Еґвейн, і Лан зайшовся реготом.

— Ні, не можуть. Вони жахаються того, що мешкає на високих переходах.

Лоял знову застогнав. Ранду хотілося, аби оґір припинив це. Він добре розумів, що Лоял знає про Гнилолісся більше за будь-кого з них, окрім хіба що Лана, навіть якщо він отримав ці знання із книжок, які читав у безпеці стеддінґу. Але чому він постійно нагадує мені, що попереду на нас чекає щось іще жахливіше, ніж те, що ми вже пережили ?

Повз них пропливало Гнилолісся, з-під копит коней, що мчали галопом, гнилим шматтям розліталися бур’яни та дерен. Дерева, такі ж само, як і ті, що раніше їх атакували, зараз лише здригалися, навіть коли вершники проїжджали просто під покрученими гілками. Судні гори, чорні й похмурі, затуляли небо попереду. Вони здавались дуже близькими. Сопілки вже лунали гучно та виразно, а хлюпотіння позаду заглушало чавкання копит. Надто гучно. Так ніби напівзогнилі дерева розчавлюють велетенські тіла, що проповзають по них. Надто близько. Ранд глянув через плече. Верхівки дерев там тріпотіли і згинались, наче травинки. Земля під ногами почала здійматися вгору, і незабаром Ранд зрозумів, що вони вже підіймаються вгору.

— Ми не встигнемо дістатись гір, — кинув Лан. Він не сповільнив галопу Мандарба, але меч раптом знов опинився у нього в руці. — Будьте уважні на перевалах, Морейн, і ви прорветесь.

— Ні, Лане! — зойкнула Найнів.

— Тихо, дівчино! Лане, навіть ти не в змозі зупинити зграю черв’яків. Я проти цього. Ти будеш мені потрібен біля Ока.

— Стріли! — вигукнув Мет захекано.

— Черв’яки їх навіть не відчують, — крикнув Охоронець. — їх треба різати на шматки. Вони не відчувають нічого, крім голоду. Іноді — страх.

Вчепившись у сідло мертвим хватом, Ранд поводив плечима, аби послабити напругу. Йому так стисло груди, що він ледве дихав, а шкіру ніби жалили сотні розпечених голок. Гнилолісся перейшло у передгір’я. Він уже бачив маршрут, яким їм належало піднятись, щойно досягнуть гір: звивиста стежка, і далі перехід, ніби прорубаний сокирою у чорному камені. Світло, що ж там таке попереду, що може відлякати тих, хто позаду. О, Світло, допоможи мені, я ніколи не був такий наляканим.. Я не хочу йти ні кроку далі. Ні кроку! Намагаючись відчути, де полум’яна правда, а де порожня кривда, він картав себе. Дурень! Наляканий боягузливий дурень! Ти не здатний ні залишитися тут, ані повернути назад. Чи ти збираєшся залишити Е/вейн самотужки дивитися небезпеці у вічі ? Порожнеча не давалася, уникала його, набуваючи форми, а потім розбиваючись на тисячі частинок світла, знову формуючись і знову розлітаючись на дрізки. Кожна з цих блискіток пропікала його кістки, аж поки він затремтів від болю і відчув, що зараз спалахне. Світло, допоможи мені, я більше не можу. Світло, допоможи мені! Ранд уже було натягнув повіддя гнідого, аби повернути назад, готовий радше зустрітися із черв’яками чи з ким там іще, ніж із тим, що чекає попереду, коли раптом характер місцевості змінився. Один схил пагорба і наступний, між гребенем і піком, і Гнилолісся зникло.

Зелене листя вкривало миролюбно простягнуті гілки. Польові квіти створювали килим з яскравих клаптиків, розкиданих по траві, що колихалась під ласкавим весняним вітерцем. З квітки на квітку перепурхували метелики, гуділи бджоли, співали пташки. Роззявивши від подиву рота, Ранд продовжував скакати галопом, поки раптом не второпав, що Морейн, Лан і Лоял зупинились, і всі інші теж. Він повільно натягнув повіддя і застиг від здивування. Очі Еґвейн, здавалось, зараз вилізуть на лоба, а Найнів завмерла із широко розкритим ротом.

— Нам таки вдалося дістатися безпечного місця, — промовила Морейн. — Це куток Зеленого Чоловіка, і тут знаходиться Око Світу. Сюди не може дотягтися жодна потвора з Гнилолісся.

— Я вважав, що це має бути по той бік гір, — пробурмотів Ранд. Йому досі було видно піки, що заповнювали північний горизонт, а також високі перевали між ними. — Ви казали, що воно завжди було за перевалами.

— Це місце, — пролунав низький голос із глибини дерев, — завжди там, де воно є. Змінюється тільки місце перебування тих, котрі його потребують.

З листя та гілок виступила людиноподібна постать, настільки більша за Лояла, наскільки оґір був більший за Ранда. Людська постать, оплетена виткими лозами та живим зеленим листям. Замість волосся у чоловіка була трава, що спадала по плечах, на місці очей — горіхи фундука, а замість нігтів — жолуді. На сорочку і штани йому пішло зелене листя, а чоботи були зроблені з кори, але без жодного шва. Навколо нього кружляли метелики, мережачи плямами світла пальці, плечі, обличчя. Лише одна дрібничка псувала цю зелену досконалість: глибока тріщина підіймалась щокою та скронею, йшла через тім’я, і там, де вона проходила, лози побуріли та посохли.

— Зелений Чоловік, — прошепотіла Еґвейн, і на обличчі зі шрамом з’явилась посмішка. На мить здалося, ніби пташки заспівали голосніше.

— Звісно, це я. Хто ж іще може тут бути? — Фундукові очі розглядали Лояла. — Радий тебе бачити, маленький брате. Колись багато хто з вас приходив відвідати мене, але останнім часом це трапляється рідко.

Лоял зіскочив зі свого величезного коня і ввічливо вклонився:

— Це честь для мене, Деревний Брате. Тсінгу ма чоших, Т’інгшен.

Посміхаючись, Зелений Чоловік обійняв оґіра за плечі. Поряд із Лоялом він виглядав як дорослий поряд із хлопчиком.

— Не про честь ідеться, мій маленький брате. Ми разом заспіваємо Пісні Дерев і пригадаємо Великі Дерева, і стпеддін/, а тугу не пустимо до своїх сердець. — Він подивився на решту вершників, що саме злазили з коней, його погляд зупинився на Перрині, і очі в нього спалахнули. — Вовчий Брате! Невже старі часи знову повертаються?

Ранд здивовано подивився на Перрина. В той час як Перрин розвернув свого коня таким чином, аби той опинився між ним і Зеленим Чоловіком, а сам він нахилився, перевіряючи попругу. Ранд був упевнений, що той просто бажав уникнути допитливого погляду Зеленого Чоловіка. Раптом Зелений Чоловік звернувся до Ранда.

— Дивний одяг ти носиш, Дитя Дракона. Невже Колесо провернулось аж так далеко? Невже Люди Дракона повертаються до Першого Пакту? Але ж ти носиш меча. Такого не траплялось ані зараз, ані тоді.

Ранду довелось подолати сухість у роті, перш ніж він спромігся заговорити:

— Я не розумію, що кажете. Що ви маєте на увазі?

Зелений Чоловік торкнувся коричневого рубця, що йшов через голову. Якусь мить чоловік здавався розгубленим.

— Я... не знаю. Мої спогади розірвані та швидкоплинні, і багато з того, що в них залишилося, нагадує листя, потрощене іусінню. Втім, я впевнений... Ні, думка загубилась. Але ви тут бажані гості. О, Морейн Седай, ви — це найдивовижніша несподіванка. Коли це місце створювалося, передбачалося, що жодна особа не зможе знайти його двічі. Яким чином ви потрапили сюди?

— Ми в тяжкому становищі, — відреагувала Морейн. — Ми і світ... Перш за все — світ. Ми прибули, аби побачити Око Світу.

Зелений Чоловік зітхнув, і вітер від зітхання пройшов крізь густолисті гілки.

— Отже, це прийшло знову. Цей спогад залишився неушкодженим. Морок заворушився. Цього я і побоювався. З кожним обертом років Гнилолісся все сильніше прагне сюди прорватись, і це спонукає посилювати боротьбу, навіть більше, ніж будь-коли з самого початку. Гайда, я проведу вас.