Око Світу

РОЗДІЛ 3

КРАМАР

Під дзенькіт і бряжчання кетягів горщиків фургон крамаря прогримів важкими балками Фургонного мосту й зупинився перед корчмою, посеред юрми мешканців селища та сусідніх ферм. Крамар кинув віжки. Натовп ріс як на дріжджах, адже народ стікався до фургона з величезними, понад людський зріст колесами зусібіч, і погляди так і прикипали до дрібноноші, що сидів ще вище, на передку.

Крамаря, блідого хирявого чоловічка з кощавими руками та довгим гачкуватим носом, звали Падан Фейн. З незмінною усмішкою, так наче він сміється над відомим лише йому жартом, Фейн з’являвся в Емондовому Лузі зі своїм фургоном та конячками кожної весни, відколи Ранд себе пам’ятав.

Щойно запряг, подзвякуючи збруєю, зупинився, двері корчми розчинилися навстіж і на порозі з’явилася Рада Селища на чолі з майстром аль’Віром і Темом. Усі чоловіки — навіть Кенн Буйє — виступали підкреслено повільно, під акомпанемент збуджених вигуків натовпу, адже народ потребував шпильок, мережив, книжок та безлічі інших речей негайно. Натовп неохоче розступався, пропускаючи офіційних осіб до фургона, і негайно знову змикався за ними. Вигуки, адресовані крамарю, не вщухали. Та найбільше мешканці селища вимагали новин.

Місцеві мешканці вважали, що голки, чай та інші подібні речі складають меншу частину поклажі фургона. Будь-яке слово, будь-яка новина з великого світу, світу за межами Межиріччя, важили аж ніяк не менше. Деякі дрібноноші просто розповідали те, що знали, вивалюючи все гамузом, аби більше із таким мотлохом не морочитися. З інших зайвого слова було не витягти навіть обценьками, і ділилися новинами вони скупо й неохоче. А от Фейн був людиною балакучою, хоча й схильною до посміху, тому й оповідки у нього виходили тривалими, перетворюючись у виставу, здатну скласти конкуренцію менестрелю. Він отримував насолоду, перебуваючи в центрі уваги, походжаючи сюди й туди, наче півень-недоросток, бачачи, що всі погляди спрямовані на нього. Ранд подумав, що, можливо, Фейн не дуже зрадіє, коли дізнається, що до Емондового Лугу завітав справжній менестрель.

Крамар, здавалося, з головою поринув у прив’язування повіддя, тож приділяв членам Ради рівно стільки ж уваги, скільки решті селян. Тобто не приділяв узагалі. Він недбало кивав головою всім і нікому зокрема. Він усміхався, але зберігав мовчання, неуважно махаючи рукою тим місцевим краянинам, з котрими був як панібрат, хоча оця його панібратськість у найкращому разі могла проявитись в поблажливому поплескуванню по плечі, і не більше.

Наполегливі прохання поділитися новинами все голоснішали й голоснішали, проте Фейн не поспішав, порпаючись у клунках біля свого сидіння до тих пір, допоки очікування юрби сягло, на його погляд, потрібного градуса. Лише Рада зберігала мовчання та самоповагу, як вимагало того її високе суспільне становище, і тільки хмари тютюнового диму, що все густішали над головами членів Ради, свідчили, яких зусиль вартує їм така поведінка.

Ранд та Мет повільно пробиралися крізь натовп, намагаючись якомога ближче просунутися до фургона. Ранд би вже й зупинився, але Мет попри тисняву вгвинчувався у натовп і тягнув Ранда за собою. Так вони нарешті опинилися просто за спинами членів Ради.

— А я вже гадав, що ти так і просидиш на фермі всеньке Свято! — гукнув Рандові, перекрикуючи галас, Перрин Айбара. Цей кучерявий учень коваля був на пів голови нижчий за Ранда, але неймовірно кремезний, завширшки як півтора дорослого чоловіка. Руки й плечі мав моїутні, можливо, навіть і самому майстру Луггану не поступався. За бажання прокласти собі шлях крізь натовп для нього було би наче раз плюнути, але не таку він мав вдачу. Хлопець обережно пробирався між людьми, перепрошуючи всіх і кожного, хоч наразі люди навряд чи помічали когось, крім крамаря. Але він однаково перепрошував, намагаючись нікого не штовхнути, просуваючись потроху до Ранда та Мета.

— Тільки уявіть, — промовив він, коли зрештою опинився біля них, — маємо і Бел-Тайн, і крамаря, і все разом. Можу побитися об заклад, що і феєрверк насправді буде.

— Ти ще й половини не знаєш, — розсміявся Мет.

Поглянувши на нього з недовірою, Перрин запитально подивився на Ранда.

— Він не бреше, — прокричав Ранд і, показуючи на галасливий натовп, що продовжував прибувати, додав: — Пізніше... Поясню пізніше. Пізніше, зрозуміло?

Саме цієї миті Падан Фейн підвівся із передка, і весь гамір як ножем відрізало. Останні слова Ранда пролунали, наче вибух посеред цілковитої тиші, змусивши дрібноношу заклякнути на місці з драматично здійнятою до неба рукою і розкритим ротом. Всі, як один, повернулися до Ранда. Чоловічок на фургоні, готовий кинути перші слова у натовп і заволодіти загальною увагою, невдоволено втупився в Ранда.

Рандове обличчя спалахнуло. Наразі він залюбки помінявся би зростом з Евіном, лише б не стовбичити отак, над усіма головами. Приятелі його теж зніяковіло засовались. Лише з минулого року Фейн почав їх помічати, визнавши таким чином за чоловіків. Зазвичай Фейн не марнував свого часу на підлітків, бо вони не цікавили його як серйозні покупці. Ранд сподівався, що своїм вигуком він не впав знову в очах крамаря.

Фейн, голосно хмикнувши, обсмикнув на собі важкий плащ

— Ні, не пізніше! — продекламував він, знову велично здійнявши руку догори. —Я розповім вам усе просто зараз. — Говорячи, він вимахував руками, наче жбурляв слова у натовп. — Гадаєте, на вас тут, у Межиріччі, напосіли всі нещастя світу? Так? То знайте, що від нещасть зараз потерпає весь світ—від Великого Гнилолісся на півдні й до Моря Штормів на півночі, від Аритського океану на заході й до Аїльської пустелі на сході. І навіть ті краї, що лежать ще далі. Кажете, ця зима була суворіша за всі минулі, така холодна, що кров перетворювалася на холодець, а кістки тріскалися? Ой-ой-ой! Зима всюди була сувора й холодна. Мешканці Порубіжних земель назвали би вашу зиму весною. Весна не приходить, кажете ви? Вовки розірвали ваших овець? Може, вовки нападали й на людей? У цьому справа? Так ось, щоби ви знали: весна ще ніде не настала. Скрізь шастають вовчі зграї, голодні, ладні вп’ястися іклами у будь-чиє тіло — байдуже, овече воно чи людське. Є такі місця, де люди радо помінялися б з вами, бо ваші проблеми поряд із їхніми виглядають дрібничками. — Він зробив паузу, очікуючи на реакцію.

— А що може бути гірше за вовків, які вбивають людей? — виїукнув Кенн Буйє.

Натовп загув, схвалюючи його слова.

— Люди, що вбивають людей. — Слова дрібноноші та лиховісний голос, яким їх було мовлено, викликали ошелешений гул, і той ще посилився, коли він продовжив говорити: —Я маю на увазі війну. У Ґелдані шириться війна, війна і безум. Сніги в Далліновому лісі почервоніли від людської крові. Повітря чорне від гайвороння та гайворонячого ґвалту. До Ґелдана рухаються війська. Держави, Великі Доми та великі люди посилають воїнів битися.

— Війна? — Це незвичне слово ніяк не хотіло зриватися з губ майстра аль’Віра, бо в Межиріччі ніхто і ніколи не знав війни. — А через що вони воюють?

Фейн криво посміхнувся, і Рандові здалося, що він кепкує із затурканості тутешніх селян і з їхньої необізнаності. Крамар нахилився вперед, наче збирався повісти мерові якусь таємницю, але прошепотів він так, аби всі його розчули:

— Стяг Дракона знову піднято, а люди збиваються докупи, аби йому протистояти. А деякі — аби підтримати.

Довге зітхання з усіх вуст, і Ранд мимоволі здригнувся.

— Дракон! — простогнав хтось. — Морок звільнився і з’явився в Ґелдані!

— Не Морок, — рикнув Гарал Лугган. — Дракон — це не Морок. І в будь-якому разі це Лжедракон.

— Послухаймо, що скаже майстер Фейн, — закликав мер, але людей було вже не так легко заспокоїти. Зусібіч лунали вигуки, чоловіки й жінки перекрикували одне одного.

— Він такий же лихий, як і Морок!

— Дракон розтрощив світ, хіба не так?

— Це через нього все почалося! І Часи Безуму теж!

— Ви знаєте пророцтва! Коли Дракон відродиться, найжахливіші нічні сновиддя здаватимуться найсолодшими мріями!

— Це лише ще один Лжедракон. Тільки так, і не інакше!

— А яка різниця? Пригадайте останнього Лжедракона! Він теж розпочав війну. Тисячі загинули, адже так, Фейне? Він узяв Ілліан в облогу.

— Лихі часи прийшли! Ось уже двадцять років ніхто не проголошував себе Відродженим Драконом, а за останні п’ять років це вже третій! Лихі часи! Подивіться лишень, що робиться з погодою!

Ранд перезирнувся з Метом і Перрином. У Мета очі палали захватом, а Перрин стурбовано насупив брови. Рандові пригадалося все, що він чув про тих, хто називав себе Відродженим Драконом. Незважаючи на те, що вони помирали або зникали, не виконавши провіщеного пророцтвом, тим самим доводячи, що насправді були лжедраконами, вони попри те встигали накоїти багато лиха. Битви розривали на шмаття цілі держави, міста і селища йшли за димом. Мертві встеляли землю, наче осіннє листя, а біженці загачували шляхи, наче вівці вузькі ворітця до кошари. Про це розповідали крамарі та купці, котрі приїздили до Межиріччя, і не було підстав їм не вірити. А коли відродиться справжній Дракон, казав дехто, світові настане кінець.

— Припиніть! — гукнув мер. — Тихо! Тут не стільки млива, скільки дива! Нехай майстер Фейн розповість нам про цього Лжедракона.

Люди помалу замовкли, але Кенн Буйє мовчати не збирався.

— Це дійсно Лжедракон? — похмуро запитав покрівельник.

Майстер аль’Вір закліпав очима, як очманілий, а тоді рявкнув:

— Не роби з себе старого дурня, Кенне!

Проте слова Кенна вже встигли знову розбурхати натовп.

— Він не може бути Відродженим Драконом! Поможи нам Світло, не може!

— Ти старий дурень, Буйє. Ти насправді хочеш накликати лихо?!

— Ти ще Морока назви на ім’я! Тобою заволодів Дракон, Кенне Буйє! Ти нам усім біди наробиш!

Кенн задерикувато обвів поглядом юрбу, намагаючись змусити тих, хто дивився на нього з обуренням, опустити очі, і вигукнув ще голосніше:

— Я не чув, аби Фейн сказав, що це Лжедракон! А ви чули? Протріть очі! Де вруна, які вже мають бути по коліно, а то й вище? Чому досі триває зима, хоча весна повинна була розпочатися ще місяць тому? — Почулися сердиті вигуки з вимогами, аби Кенн припнув язика. — Не збираюся я мовчати! Мені теж не подобається все це казати, але я не ховатиму голову в пісок, чекаючи, доки душогуби з Таренського Перевозу прийдуть перерізати мені горло. І я не скакатиму, як Фейн скаже, не цього разу. Кажи напрямки, крамарю! Що ти чув? Га? Цей чолов’яга — Лжедракон чи ні?

Якщо Фейн і був стурбований тими новинами, які привіз, або суперечками, які спричинив, знаку не дав. Він лише стенув плечима і почухав ніс худющим пальцем.

— Щодо цього... послухайте, хто ж може сказати зараз, поки воно ще не трапилося і не закінчилося? — Він замовк, оббігаючи очима юрбу, а на губах у нього зміїлася одна з його затаєних усмішок, наче він чекав на реакцію слухачів і заздалегідь вважав її кумедною. — Я знаю, — сказав він підкреслено спокійно, — що він може керувати Єдиною Силою. Усі інші не могли. А він може направляти Прірва розкривається під ногами ворогів, і міцні стіни руйнуються від його голосу. Блискавки з’являються, коли він їх викликає, і б’ють, куди він вкаже. Це те, що я чув, і чув від людей, яким довіряю.

Люди приголомшено мовчали. Ранд подивився на друзів. Перрин, здавалося, бачив щось таке, що йому не подобалося, але Мет усе ще перебував у екзальтації.

Тем, з обличчям майже таким само незворушним, як завжди, підтягнув мера поближче до себе, але не встиг щось тому сказати, як прорвало Евіна Фіннґара.

— Він збожеволіє й помре! В переказах чоловіки, котрі можуть направляти Силу, завжди божеволіють, а тоді виснажуються і помирають. Тільки жінки можуть торкатися Сили. Хіба він цього не знає? — Евін відсахнувся, аби не отримати потиличник від Кенна Буйє.

— Ану цить, хлопчиську! — Кенн помахав Гулястим кулаком перед обличчям Евіна. — Що ти собі дозволяєш?! Не пхай носа до справ дорослих. Забирайся звідси!

— Заспокойся, Кенне, — гаркнув Тем. — Хлопцю просто цікаво. А ось тобі не треба казати дурниць.

— Не ганьби свої літа, — докинув Бран. — І згадай нарешті, що ти член Ради.

Зморшкувате обличчя Кена темнішало з кожним словом Тема та мера, доки геть не побуряковіло.

— Ви ж знаєте, про яких жінок він каже. І припини дивитися так на мене, Луггане, і ти, Кроу, теж. Це порядне селище, де мешкають порядні люди, і досить уже того, що Фейн розпатякує тут про Лжедраконів, які володіють Силою. Не вистачало ще цьому малому дурнику, яким заволодів Дракон, щоби він приплів сюди Айз Седай. Про деякі речі не варто згадувати, і я проти того, щоб ви дозволяли цьому недоумкуватому крамарю розповідати вам пришелепкуваті казки. Це неправильно і непристойно.

— Я не почув від нього і натяку на щось таке, про що не можна говорити, — зауважив Тем, але Фейн ще не закінчив.

— Айз Седай і без того долучилися до подій, — проказав крамар. — їхній загін виїхав із Тар Балона на південь. Оскільки він може володіти Силою, ніхто, крім Айз Седай, не зуміє його перемогти в жодній битві або впоратися з ним, коли його буде переможено. Звісно, якщо його буде переможено.

Хтось у натовпі уголос застогнав. Тем з Браном обмінялися похмурими поглядами. Селяни тиснулися ближче один до одного, а деякі щільніше загорталися в плащі, хоча вітер трохи вщух.

— Звісно, його подолають, — вигукнув хтось.

— Зрештою, їх завжди долають, цих Лжедраконів.

— Його мають перемогти, хіба не так?

— А якщо не зможуть?

Тем нарешті спромігся тихо сказати щось мерові на вухо, і Бран, киваючи на його слова і не звертаючи уваги на довколишню веремію, дослухав уважно і тільки тоді й сам підвищив голос:

— Слухайте всі сюди. Замовкніть і слухайте! — галас знову стишився до нерозбірливого гулу. — Ця новина виходить за межі звичайних. Її треба обговорити на Раді Селища. Майстре Фейн, ми просимо вас пройти із нами до корчми та відповісти на наші питання.

— Добрий кухоль гарячого вина з прянощами — це саме те, що мені зараз потрібно, — зі смішком погодився крамар. Він зіскочив з фургона, обтер долоні об куртку і дбайливо обсмикнув на собі плащ. — Вудь ласка, подбайте про моїх коників.

— Я теж хочу послухати, що він казатиме, — запротестували там і сям у натовпі.

— Ви не можете просто так його забрати! Моя жінка послала мене ку. пити шпильок! — Це був Віт Конґар; він трохи зіщулився під осудливими поглядами, але тримався свого.

— Ми теж маємо право про все розпитати, — вигукнув хтось. — Я...

— Припиніть! — цитьнув на них громовим голосом мер. — Після того як Рада дізнається те, що її цікавить, майстер Фейн повернеться сюди й розповість вам усі новини. А також продасть вам горщики та булавки. Гу! Теде! Поставте коней майстра Фейна до стайні.

Тем і Бран пішли по обидва боки крамаря, а решта Ради трималася позаду, і таким ладом уся компанія зникла в корчмі «Винне джерело», насамкінець хряснувши дверима перед самісіньким носом тих, хто хотів прослизнути всередину за ними. На грюкання у двері мер озвався лише коротким наказом:

— Розходьтеся по домах!

Народ продовжував юрмитися біля дверей, обсмоктуючи кожне слово крамаря, сперечаючись щодо того, які питання можуть поставити члени Ради, та нарікаючи на те, що їм не дали послухати відповіді і самим порозпитувати. Одні намагалися зазирнути крізь вікна, а інші навіть узялися розпитувати Гу та Теда, хоч і розуміли, що їм нічого не може бути відомо. Два флегматичні конюхи тільки крякали у відповідь, не припиняючи неквапом розпрягати коней. Одного за одним вони відводили Фейнових коней, а коли пішли з останнім, назад не повернулись.

Ранд відколовся від натовпу. Він сів на край старого кам’яного фундаменту, загорнувся у плащ і втупився на двері. Ґелдан. Тар Вал он. Навіть назви ці звучали дивно, збуджуючи уяву. Це були місця, про які розповідали хіба що мандрівні крамарі та охоронці торговців. Айз Седай, і війни, і Лже-дракони — все це належало до тих історій, які оповідають ввечері, сидячи перед каміном, коли одна-однісінька свіча кидає на стіни химерні тіні, а за віконницями іудуть вітри. Мабуть, краще вже заметілі та вовки, ніж отак. Але ж там, за межами Межиріччя, все має бути не таким, як тут... там ти живеш наче в одній із казок менестреля. У пригоді. В одній тривалій пригоді. Завдовжки як ціле життя.

Помалу селяни розійшлися, усе ще невдоволено перемовляючись та похитуючи головами. Віт Конґар затримався, аби зазирнути в самотній фургон, так ніби сподівався знайти там ще одного крамаря, котрий навіщось

— Ти гадаєш, вони насправді Друзі Морока? — задумливо насупив брови Мет.

— Хто? — не зрозумів Ранд.

— Айз Седай.

Ранд поглянув на Перрина, а той тільки плечима стенув.

— У легендах... — почав він повільно, але Мет перервав його.

— Не всі легенди, Ранде, кажуть, що вони служать Мороку.

— Світло з тобою, Мете, — здивувався Ранд, — але ж вони спричинили Світотрощу. Тобі цього замало?

— Та наче так, — зітхнув Мет, але наступної миті він уже знову широко посміхався. — Старий Білі Конґар каже, що їх не існує. Айз Седай. Каже, що це просто вигадка. Каже, що він і в Морока не вірить.

Перрин пирхнув.

— Конґар співає тієї ж, що й Коплін. Чого від нього можна ще сподіватися?

— Старий Білі називав Морока на ім’я. Можу побитися, що ти цього не знав.

— Світло! — видихнув Ранд.

Мет вишкірився ще сильніше:

— Це було минулої весни, саме перед тим, як на його лани напала гусінь озимої совки. Більше ні у кого її не було. А відразу після цього всі його домашні злягли з жовтоокою лихоманкою. Я сам чув, як він називав його ім’я. Він і зараз каже, що не вірить у Морока, але тепер варто мені попросити назвати Морока на ім’я, як він одразу жбурляє в мене чимось важким.

— А в тебе вистачає дурості на такі речі, еге ж, Метриме Коутон? — Най-нів аль’Міра стала між хлопцями, а її темна коса, перекинута через плече, заледве не їжачилася від люті. Ранд швидко підвівся з місця. Мудриня, тоненька і на зріст Метові по плече, не вище, наразі наче нависала над ними, і не мало жодного значення, що вона юна і вродлива дівчина. — Я завжди підозрювала, що Білі Конґар на таке здатний, але гадала, що у тебе вистачить клепки в голові принаймні не під’юджувати його на такі речі. Може, ти вже й достатньо дорослий, аби одружитися, Метриме Коутон, але насправді тебе щей на крок не можна відпускати від матусиного фартуха. Тобі лишилося тільки самому назвати Морока на ім’я.

_Ні, Мудрине, — запротестував Мет, кажучи всім своїм виглядом, що він волів би запастися крізь землю. — Це казав Старий Віл... тобто майстер Конґар, а не я! Кров та попіл, я...

— Слідкуй за язиком, Метриме!

Ранд стояв рівненько, наче цвяшок, хоч Мудриня й не дивилася на нього. Перрин теж виглядав присоромленим. Пізніше хтось із них напевне нарікатиме на те, що їх вилаяла жінка не набагато старша за них; завжди

заховався всередині. Ще трохи, і перед корчмою залишилася тільки невеличка зграйка молоді. Мет і Перрин підійшли до того місця, де сидів Ранд.

— Навіть не знаю, як менестрель це переплюне, — схвильовано проказав Мет. — Ось би нам примудритися побачити цього Лжедракона!

Перрин похитав кошлатою головою:

— А я не маю жодного бажання його бачити. Може, десь в іншому місці, але не в Межиріччі, якщо це означає війну.

— І якщо це означає, що тут з’являться Айз Седай, — додав Ранд. — Чи ви забули, хто спричинив Світотрощу? Може, Дракон її і розпочав, але це Айз Седай фактично зруйнували світ.

— Чув я колись одну оповідку, — задумливо промовив Мет, — від дружинника при одному купці, котрий приїздив сюди по вовну. Він сказав, що Дракон відродиться тоді, коли людство потребуватиме цього найбільше, і всіх нас урятує.

— Дурень він був, якщо у це вірив, — відрізав Перрин. — А ти дурень, якщо цю маячню слухав. — Він сказав це не сердито; його взагалі було важко розлютити. Та інколи надто жвава уява виводила Перрина з рівноваги, і щось у його голосі вказувало, що зараз саме такий випадок. — Гадаю, він потім ще додав, що ми живемо в нову Епоху Легенд.

— Я не казав, що повірив йому, — запротестував Мет. — Просто я чув, як він це сказав. Найнів теж чула, і мені здалося, що вона збирається шкуру здерти і з мене, і з того стражника. Він, той дружинник, сказав, що в це вірить дуже багато людей, от тільки вони бояться в цьому зізнатися, бояться Айз Седай чи Дітей Світла. А коли на нас налетіла Найнів, він більше нічого не сказав. Вона поскаржилася купцеві, і той запевнив, що більше цей дружинник з ним не їздитиме.

— І правильно, — сказав Перрин. — Дракон нас усіх урятує? Мені це здається схожим на копліновські балачки.

— Яка ж це має бути потреба, щоб ми захотіли допомоги від Дракона? — замислено промовив Ранд. — Це все одно, що просити допомоги у Морока.

— Він не сказав, — невпевнено промимрив Мет. — І про нову Епоху Легенд він не згадував. Він сказав, що Світ розвалиться на частини, коли прийде Дракон.

— І це нас урятує, — саркастично проказав Перрин. — Ще одна світо-троща.

— Та горіти мені полум’ям! — огризнувся Мет. — Я тільки переповідаю вам, що сказав той стражник.

Перрин похитав головою:

— Я лишень сподіваюсь, що Айз Седай і цей Дракон, справжній він чи ні, залишаться там, де вони зараз. Можливо, Межиріччя переживе і без них. після прочуханок Найнів знаходився хтось такий розумний, але тільки тоді, коли вона вже не могла почути. В її ж присутності різниця у віці чомусь здавалася досить значною, а надто, коли Найнів була розлючена. В руках вона завжди тримала палицю, один кінець якої був значно товщий за інший, і вона завжди була готова віддухопелити цією палицею по руках чи ногах, а то й по голові, будь-кого, без огляду на вік та становище, хто, на її думку, поводився, як дурень.

Мудриня настільки заволоділа увагою Ранда, що хлопець не відразу помітив, що вона не одна. А коли помітив, то став метикувати, як би йому втекти, хай там що скаже чи вчинить Найнів потім.

Еґвейн трималася за кілька кроків позаду Мудрині і з цікавістю спостерігала за тим, що відбувається. На зріст як Найнів, з таким самим темним волоссям, вона, здавалося, віддзеркалювала і настрій Мудрині, стоячи зі схрещеними на грудях руками і зі стиснутими несхвально губами. Каптур м’якого сірого плаща кидав тінь їй на обличчя, у великих карих очах — ні веселинки.

Якщо у світі є справедливість, думалося йому, то він мав би мати якусь перевагу від того, що на два роки старший за неї. Але переваги не було. Ранд і раніше не був надто гострий на язик із дівчатами, на відміну від Перрина, але коли Еґвейн отак серйозно дивилася широко розплющеними очима, наче зосереджуючи на ньому всю свою увагу, до останньої краплини, він узагалі починав плутатися в словах. Може, йому вдасться вислизнути, щойно Найнів закінчить шпетити Мета. І все ж він знав, що так не вчинить, хоч і сам не розумів чому.

— Якщо тобі набридло витріщатися на подобу ягняти-сновиди, Ранде аль Торе, — звернулася до нього Найнів, — може, поясниш мені, чому ви плескаєте язиками про речі, про які навіть у трьох таких телепнів, як ви, мало би вистачити кебети помовчати.

Ранд здригнувся і відвів погляд від Еґвейн, бо коли Мудриня почала говорити, Еґвейн ще й усміхнулася йому, тим самим геть збентеживши хлпттпя Найнів говорила з Рандом різко, а втім, і на її обличчі почала проступати хитра посмішка. Аж тут вибухнув голосним сміхом Мет. Усмішка зникла з обличчя Мудрині, а натомість вона нагородила Мета таким поглядом, що його сміх перейшов у притлумлене каркання.

— Ну, Ранде? — промовила Найнів.

Краєчком ока він бачив, що Еґвейн продовжує посміхатися. І що їй здається таким кумедним ?

— Цілком природно, що ми про це заговорили, Мудрине, — квапливо відповів він. — Крамар... Падан Фейн... тобто... майстер Файл... привіз новини про Лжедракона в Ґелдані, а ще про війну, і про Айз Седай. Рядя

вирішила, що ці новини достатньо важливі, аби його розпитати. Про щ0 ще ми могли говорити?

— Так ось чому навколо фургона крамаря нікого нема, — похитала головою Найнів. — Я чула, як люди кинулися його зустрічати, але не могла відійти від майстрині Айеллін, доки у неї гарячка. То Рада розпитує крамаря про події в Ґелдані, ось як? Наскільки я їх знаю, зараз вони ставлять йому неправильні питання, і жодного розумного. Аби дізнатися щось корисне до справи мусить узятися Жіноче Коло. — Рішуче поправивши плащ на плечах, вона зникла всередині корчми.

Еґвейн не пішла за Мудринею. Коли двері корчми зачинилися за Найнів, дівчина підійшла і встала перед Рандом. Вона вже не супила брови, лише незмигно дивилася на Ранда, і це його бентежило. Він повернувся до друзів, але вони відійшли вбік, посміхаючись.

— Не дозволяй Метові втягувати себе в безрозсудні вчинки, Ранде, — промовила Еґвейн так само серйозно, як щойно говорила Мудриня, але за мить хихикнула. — Я не бачила такого виразу на твоєму обличчя відтоді, відколи Кенн Буйє впіймав тебе і Мета на своїй яблуні. Тобі тоді було десять.

Він переступив з ноги на ногу і зиркнув на друзів. Вони стояли віддалік, Мет щось говорив, жваво жестикулюючи.

— Танцюватимеш зі мною завтра? — Він не збирався цього говорити. Він хотів танцювати з нею, але водночас він страшенно не хотів переживати те відчуття ніяковості, яке, як він знав напевне, з’явиться, коли він буде поруч із нею. Таке точнісінько, як він відчував наразі.

Еґвейн усміхнулася самими кутиками губ.

— Ближче до вечора, — сказала вона. — Вранці маю інші справи.

Зненацька пролунав вигук Перрина: «Менестрель!»

Еґвейн обернулася було подивитися, проте Ранд утримав її за руку.

— Справи? Які?

Попри холодний вітер, вона відкинула каптур плаща та підкреслено недбало перекинула на груди волосся зі спини. Коли Ранд бачив її востаннє, волосся у неї лежало на плечах темними хвилями і лише червона стрічка утримувала його над чолом. А тепер воно було заплетене в довгу косу.

Він витріщився на косу так, наче побачив гадюку, а тоді кинув погляд на Весняний Стовп, що стояв посеред Галявини, готовий до завтрашнього Свята. Вранці незаміжні жінки шлюбного віку танцюватимуть навколо Стовпа. Він важко зглитнув, відчуваючи клубок у горлі. Дивно, але досі йому чомусь не спадало на думку, що вона досягне шлюбного віку водночас із ним.

— Якщо люди достатньо дорослі для того, щоб одружитися, — глухо промовив він, — це ще не означає, що вони мусять це зробити. Принаймні негайно.

— Звісно, ні. Може, й ніколи, якщо вже на це пішло.

Ранд кліпнув очима:

— Ніколи?

— Мудрині майже ніколи не шлюбуються. Ти знаєш, що мене навчає Найнів. Вона каже, що у мене хист, що я можу навчитися слухати вітер. А ще каже, не всі Мудрині можуть це робити, навіть якщо вони в цьому і не зізнаються.

— Мудриня! —хмикнув він, не помітивши вчасно, як небезпечно зблиснули її очі. — Найнів буде тут Мудринею ще років п’ятдесят, не менше. Невже ти збираєшся решту свого життя ходити у неї в ученицях?

— Є ще й інші селища! — відказала Еґвейн роздратовано. — Найнів каже, на північ від Тарена завжди обирають Мудриню з іншого селища. Вони вважають, що таким чином у неї не буде улюбленців серед місцевих.

Його веселість зникла так само швидко, як і з’явилася.

— Та це ж поза Межиріччям! Я тебе ніколи більше не побачу.

— А тебе це хвилює? Щось останнім часом ти й знаку не подавав, що тобі не байдуже.

— Ніхто ніколи не залишає Межиріччя, — вів він своєї. — Може, хтось із Таренського Перевозу, але ж там дивний народ. Не схожий на решту межиріченців.

Еґвейн безнадійно зітхнула.

— Що ж, може, я теж дивна. Може, я хочу побачити якісь місця, про які чула лише в оповідях. А ти про таке ніколи не думав?

— Думав, звісно. Інколи я багато про що мрію, але я знаю різницю між мріями та реальністю.

— А я не знаю? — розлючено проказала вона і розвернулася до нього спиною.

— Я цього не казав. Я казав тільки про себе. Еґвейн!

Вона рвучко закуталась у плащ, наче відгороджуючись від нього стіною, й відійшла на кілька кроків. Він розпачливо потер лоба. Як їй пояснити? Це не вперше вона вишукувала в його словах смисли, яких він не викладав. Коли вона в такому настрої, один його хибний крок може погіршити справу, а він був упевнений, що будь-яке його слово наразі здасться їй хибним

Тут повернулися Мет і Перрин. Еґвейн цілковито їх проігнорувала. Невпевнено подивившись на неї, хлопці наблизилися до Ранда.

— Морейн дала монету і Перрину, — промовив Мет. — Таку само, як нам. — Він помовчав перед тим, як додати: — І він бачив вершника.

— Вершника? — швидко перепитав Ранд. — Коли? А ще хтось його бачив? Ти комусь розповів?

Перрин підняв руки в заспокійливому жесті.

— Не всі питання відразу. Бачив я його край села, коли він спостерігав за кузнею, це було вчора, щойно почало сутеніти. Мені від нього було так, наче хтось морозу сипонув за спину, справді. Я розповів про нього майстру Луггану, але коли він подивився, то там нікого вже не було. Він сказав, що мені примарилось. Проте коли ми пригортали вогонь в горні та прибирали інструмент, він не випускав з рук свій найбільший молот. Раніше він ніколи так не робив.

— Отже, він тобі повірив, — зауважив Ранд.

Перрин тільки знизав плечима:

Не знаю. Я запитав, чому він тримається за молот, якщо мені лише примарилося, а він сказав щось про вовків. Мовляв, вони так знахабніли, що можуть забігти й до селища. Може, він подумав, що я бачив вовка, хоча мав би розуміти, що я здатний відрізнити вовка від чоловіка верхи, навіть у напівтемряві. Я впевнений у побаченому, і ніхто мене не переконає в іншому.

— Я тобі вірю, — сказав Ранд. — Не забувай, я теж його бачив. Перрин задоволено крякнув, ніби раніше мав певні сумніви.

— Про що це ви наразі розмовляєте? — раптом голосно запитала Еґвейн.

Ранд пошкодував, що не говорив тихіше. Він так би й зробив, якби міг подумати, що вона дослухається. Мет і Перрин з дурнуватими посмішками кинулися наввипередки оповідати їй свою зустріч із вершником у чорному плащі, але Ранд мовчав. Він знав наперед, що почує від неї, коли хлопці закінчать розповідати.

— Найнів мала рацію, — виголосила Еґвейн, звертаючись до неба, коли обидва юнаки замовкли. — Жодного з вас не можна відпускати від матусиної спідниці. Люди їздять на конях, щоби ви знали. І це не робить їх чудовиськами із казок менестреля.

Ранд привітав себе: саме на ці слова він і сподівався. Вона розвернулася до нього:

— А ти поширюєш ці казочки. Інколи ти не думаєш головою, Ранде аль’Торе. Ця зима досить жахлива і без дитячих страхачок.

Рандове обличчя скривилося:

— Нічого я не поширював, Еґвейн. Але я бачив те, що бачив, і це не був фермер, який шукає свою заблукалу корову.

Еґвейн набрала, повітря в груди та розкрила рота, але хай що вона збиралася сказати, слова завмерли у неї на вустах, коли двері корчми розчинилися і на порозі з’явився чоловік з розкуйовдженим білим волоссям. Він так поспішав, наче за ним хтось гнався.