Око Світу

РОЗДІЛ 48

ГНИЛОЛІССЯ

Вітер хльоскав Лановим плащем, так що іноді Охоронця важко було роздивитися навіть у сонячному світлі, а Інґтар та сотня вершників зі списами — ескорт, котрий лорд Аґельмар послав супроводити загін до Рубежу, на той випадок, якщо вони натраплять на зграю траллоків, був незабутнім видовищем: подвійна колона у блискучих обладунках з червоними вузькими вимпелами на списах, на конях в бойових обладунках, а попереду майорить знамено Інґтара з сірою совою. Ця сотня не поступалася величчю сотні королівських гвардійців, але Ранд не дивився на вершників, бо його увагу прикували до себе вежі, що замарилися на обрії, а воїнів Шайнару він спостерігав уже з самісінького ранку.

Кожна вежа, висока і масивна, вінчала собою верхівку пагорба, а відстань між сусідніми вежами сягала десь із пів милі. Вежі на пагорбах тяглися на схід і на захід, і далі, і далі. Навколо кожної кам’яної колони спіраллю підіймався широкий в’їзд, що на півдорозі до зубців кренеляжу закінчувався важкими воротами. Під час вилазки гарнізон вежі був би захищений парапетом аж до самої землі, а от ворогам, що спробували би пробитися до воріт, довелося би підійматися під градом стріл та каміння, а ще під зливою киплячої олії з величезних казанів, що звисали з виступів на верхівці стіни. Нагорі кожної з веж поблискувало велике сталеве дзеркало, наразі дбайливо повернуте донизу, аби не відбивало сонячного світла, а над ним виднілася ще й висока кам’яна чаша, де вночі чи за хмарного дня можна було запалити сигнальний вогонь. Сигнал миттєво передавався до сусідніх веж, розташованих далі від Рубежу, а звідти далі й далі, доки його помічали з фортець, що стояли в серці країни, звідки вихоплювалися кінні загони списників і мчали перехопити та відкинути ворога. У звичайні часи так воно і траплялося — ворога розбивали та відганяли.

Вартові на двох найближчих вежах помітили загін і спостерігали за його наближенням. Нечисленні воїни на даху веж припали до амбразур. В добрі часи кожна з веж містила гарнізон, необхідний для захисту самої споруди, і він покладався радше на міцність кам’яних стін, ніж на зброю. А зараз і поготів — усіх, кого тільки можна, зняли з Рубежу та відправили до Тарвінової ущелини. Якщо Ущелину не вдасться відстояти, вистоять вежі чи ні — неважливо.

У Ранда за спиною морозом сипнуло, коли загін проїхав між вежами — так наче він пройшов крізь стіну холодного повітря. Це був Рубіж. Землі, що розкинулись далі, на вигляд нічим не відрізнялися від Шайнару, але попереду, десь за безлистими деревами, лежало Гнилолісся.

Коли загін проминув вежі та проїхав ще трохи, Інґтар, піднявши стиснуту в кулак руку в латній рукавиці, зупинив своїх вояків біля непримітного кам’яного стовпа. Порубіжна віха, що позначає кордон між Шайнаром та землями, де колись було королівство Малкір.

— Даруйте, Морейн Айз Седай, даруйте, Дай Шане, даруйте, Будівничий, але лорд Аґельмар наказав мені далі не йти.

Відчутно було, що йому прикро через це, і взагалі він незадоволений тим, що відбувається останнім часом.

— Так ми й домовлялися із лордом Аґельмаром, — озвалася Морейн.

Інґтар похмуро гмикнув.

— Даруйте, Айз Седай, — повторив він, але зрозуміло було, що вибачався він жодним чином не щиро. — Мене послали супроводжувати вас до цього місця, а це значить, що я можу не встигнути до Ущелини, коли там відбуватиметься битва. У мене забрали шанс битися поряд з іншими, і водночас наказали не робити ні кроку далі кордону, наче я новачок у Гнилоліссі. І мілорд Аґельмар не побажав пояснити мені такі свої рішення.

В очах, що дивилися крізь ґрати заборола, читалося питання, звернене до Айз Седай. На Ранда та решту загону він навіть і не глянув; він уже знав, що вони супроводжуватимуть Лана у Гнилоліссі.

— Я б не проти, аби він поїхав замість мене, — пробурмотів Мет, звертаючись до Ранда. Лан гостро поглянув на обох юнаків. Мет опустив очі й побагровів.

— На кожного з нас припадає своя частина Візерунка, Інґтаре, — твердо відказала Морейн. — Тут наші нитки розходяться.

Інґтар уклонився. Уклін вийшов дуже стриманим, і, мабуть, не лише через панцир.

— Як скажете, Айз Седай. Отже, я мушу негайно залишити вас. І мчати щодуху до Тарвінової ущелини. Принаймні там мені... буде дозволено... зустрітися з траллоками лицем до лиця.

— Ви й справді так цього прагнете? — запитала Найнів. — Битися з траллоками?

Інґтар кинув на неї здивований погляд, тоді перевів очі на Лана, наче Охоронець міг пояснити їй краще.

— Це те, що я роблю в житті, леді, — помовчавши, промовив він. — Це сенс мого життя. — Він знову підніс руку в сталевій рукавиці, тепер із розкритою долонею, оберненою до Лана: — Суравіе нінто маншима тпай-иіите, Дай Шане. Хай мир благословить ваш меч. — Розвернувши коня, Інґтар вирушив на схід, а за ним його знаменоносець та сотня вершників зі списами. Вони пустили коней кроком, рівним, але жвавим, так швидко, як тільки можуть рухатися коні, закуті у важкі бойові обладунки, якщо попереду у них неблизька путь.

— Які незвичні слова! — зауважила Еґвейн. — Чому вони всі кажуть так дивно: «Мир...» ?

— Коли ти ніколи не мав чогось, а тільки мрієш про це, — відповів Лан, — така мрія стає для тебе талісманом, і навіть більше.

Коли Ранд услід за Охоронцем проминув порубіжну віху, він розвернувся в сідлі, дивлячись, як зникли за голими деревами Інґтар зі своєю сотнею, а тоді й кам’яний порубіжний стовп. Останніми сховалися за деревами вежі на верхівках пагорбів. Скоро, надто скоро мандрівники лишилися самі, просуваючись на північ під безлистим шатром лісу. Ранд поринув у сторожке мовчання, і навіть Мета зрадила його звична балакучість і він принишкнув.

Вранці ворота Фал Дари розчинилися з першим світлом дня. Лорд Аґельмар, в латах і шоломі, як і всі його воїни, виїхав з фортеці під прапорами з чорним яструбом та трьома лисицями. Військо виїхало через Східну браму, назустріч сонцю, що тільки-но забарвило небокрай тонкою червоною смугою над верхівками далеких дерев, звиваючись сталевою змією в такт литаврам, в які били кінні довбиші. Аґельмар скакав у голові колони по чотири вершники у ряд, і він уже заглибився в ліс, а хвіст змії ще не пройшов під брамою. Ніхто не кричав війську славу, коли воно проходило вулицями Фал Дари, тож воно йшло мовчки, лише під бій власних литавр та ляскіт вимпелів на вітрі, але очі воїнів дивилися на сонце, що вставало їм назустріч, з рішучістю. Далі на схід ця сталева змія мала з’єднуватися з іншими, такими ж як вона сама, — на чолі тієї, що йшла з Фал Морана, скакав король Ізар, а поряд із ним його сини; рухались колоною і воїни з Анкор Дейла, ті, Що утримували Східний кордон та охороняли Хребет Світу; йшли війська з Мос Шираре, з Фал Сіона, з Кармон Каана, і з усіх фортець Шайнара, великих та малих. З’єднавшись, вони мали утворити одну могутню змію, яка поверне на північ, до Тарвінової ущелини.

І водночас ще одне вимандрування відбувалося крізь Королівську браму, котра дивилася на шлях, що вів до Фал Морана. Вози, фургони, люди верхи та люди пішки. Хтось гнав попереду худобу, хтось тягнув на спині дітей, але у всіх обличчя були такі довгі, наче вранішні тіні. Нікому не хотілося залишати рідну домівку, можливо, й назавжди, і тому їхні ноги наче прикипали до землі, але жах, що насувався, підганяв, і тому вони рухалися ривками, то ледь переставляючи ноги, то кидаючись уперед бігом, аби за кілька кроків знову зупинитися і поволі побрести курним шляхом. Дехто, вийшовши за міські мури, зупинявся й дивився вслід війську, що, звиваючись, втягувалося під лісову шапку. Надія розквітала в очах, і люди тихо проказували молитви, благаючи Світло — за воїв, за себе, — а тоді люди простували далі на південь, і попереду у них був важкий шлях.

Найменша колона вирушила з фортеці крізь Малкірську браму. Залишилися ті, які мали залишитися — солдати, а також жменька старших чоловіків, таких, котрі вже поховали своїх дружин, а дорослих дітей провели у довгу подорож на південь. Хай що відбудеться в Тарвіновій ущелині, Фал Дара не впаде без опору. Попереду колони майорів прапор Інґтара з сірою совою, але вела загін на північ Морейн. Найважливіша колона з усіх, і най-безрозсудніша теж.

Минула година, а то й більше, відтоді, як рубіжний стовп зник позаду, але жодних змін у землях чи в лісах навкруги не було помітно. Охоронець задав напружений темп, вони просувалися так швидко, як могли витримати коні, та Ранд увесь час гадав, коли ж вони дістануться до Гнилолісся. Пагорби трохи повищали, але дерева, і в’юнка рослинність, і підлісок залишились точнісінько такими, як ті, що вони бачили в Шайнарі, сірими та безлистими. Але йому наче стало тепліше, а згодом і так тепло, що він зняв плащ і перекинув його через луку сідла.

— Сьогодні найкраща погода за цілий рік, — промовила Еґвейн, стягуючи плащ і собі.

Найнів лише головою похитала. Вона примружила очі, наче слухаючи вітер:

— Тут щось не так.

Ранд кивнув. Він мав таке ж відчуття, хоч і не міг сказати, що саме не так. Ненормальність полягала не лише в тому, що це вперше цього року він не мерз просто неба, і навіть не в тому, що так далеко на півночі не може бути настільки тепло. Мабуть, справа була в Гнилоліссі — а втім, місцевість навкруги жодним чином не мінялася.

Сонце викотилося на вишину — червоний м’ячик, від якого, попри безхмарне небо, годі було сподіватися аж такого тепла. Ще трохи, і він розстебнув куртку. Обличчям юнака стікали струмочки поту.

І він був такий не один. Мет зняв куртку, виставивши усім перед очі золотий кинджал з рубіном на руків’ї та обтираючи обличчя кінцем шарфа. Мружачись, він знову обв’язав лоба шарфом, згорнувши його у вузький сувій. Найнів та Еґвейн обмахувались імпровізованими віялами; вони важко підскакували й опускалися в сідлах, наче геть утомилися. Лоял розстебнув каптан з високим коміром аж до пояса, а тоді й блузу. На грудях оґіра темніла вузька смуга густого, наче хутро, волосся. Він пробурмотів вибачення за таке вільне поводження.

— Вибачайте. Стеддін/ Шанґтай знаходиться високо в горах, і там прохолодно. — Його широкі ніздрі роздувалися, втягуючи повітря, яке щомиті теплішало. — Ця задуха, а ще й паркота мені аж ніяк не подобаються.

Дійсно, повітря стало парким, не міг не погодитися Ранд. Це нагадувало мочарі у розпал літа вдома, у Межиріччі. Там, серед трясовин, ти дихав наче крізь вовняну ковдру, просочену гарячою водою. Тут навколо не видно було болотистих місць, лише де-не-де ставки та струмки, що здавалися мізерними у порівнянні з тими, якими ряснів Заплавний ліс, але повітря було таке, наче в самому серці мочарів. Лише Перрин усе ще мав на собі свою куртку і дихав вільно. Перрин та ще Охоронець.

Тепер на деревах — звичайних, не вічнозелених — почало траплятися листя. Ранд простягнув було руку торкнутися гілки, але нараз відсмикнув її. Молоді листочки жовтіли хворобливо, всіяні потворними чорними цятками.

— Я попереджав: нічого не торкатися. — Голос Охоронця був, як і зазвичай, позбавлений будь-яких емоцій. Він не скинув свого мінливого плаща, так наче жар справляв на нього не більше враження, важ холод, і через це здавалося, що його кутасте обличчя пливе окремо над спиною Мандарба. — У Гнилоліссі можуть убити навіть квіти, а листя — тяжко поранити. Тут є одна невеличка погань, що зветься сучок. Ховається зазвичай серед листя, і має вигляд, що відповідає назві. Сидить у засідці і чекає, щоби хтось до нього доторкнувся. А тоді кусає. Він не отруйний. Але сік починає тієї ж миті перетравлювати здобич для сучка. Врятуватися можна лите в один спосіб: негайно відрубати вкушену руку чи ногу. Але сучок не вкусить, якщо ви його не торкнетесь. Проте інша гидота в Гнилоліссі кусає першою.

Ранд відсмикнув руку ще далі й обтер її об штани.

— То ми вже в Гнилоліссі? — поцікавився Перрин. Дивно, але в голосі його не чутно було переляку.

— На підступах, — похмуро відказав Лан. Жеребець його продовжував крокувати вперед, і Охоронець кидав слова через плече. — Справжнє Гнилолісся ще попереду. У Гнилоліссі є потвори, що нападають, зачувши звук, і деякі з них можуть заходити й так далеко на південь. Інколи вони перетинають Судні гори. Вони значно гірші за сучків. Тож не галасуйте і не плентайтеся позаду, якщо хочете залишитися живими.

Він продовжував рухатися вперед, не чекаючи на відповідь.

З кожною милею ставало помітніше тління, що охоплювало Гнилолісся. Листя на деревах більшало й більшало, але на кожному листку чорніли та жовтіли цятки та плями і червоніли патьоки, схожі на кров. Кожний листок, кожне стебло здавалися роздутими, ладними тріснути від найменшого дотику. Дерева і трави були вкриті квітками, являючи собою пародію весняного цвітіння, бо квітки були мертвотно-бліді, водянисті, наче з воску виліплені. Здавалося, вони зогнивали просто на очах, коли Ранд дивився на них. Він намагався дихати носом, та сморід тління, важкий та густий, викликав у нього нудоту. Коли ж він спробував дихати крізь рот, то ледь не виблював. На смак повітря було наче шмат просмердженого м’яса. Копита коней з чваканням роздушували набряклі напівзогнилі рослини.

Мет звісився з сідла — його знудило. Ранд намагався викликати порожнечу, але спокій мало що міг удіяти з пекучою жовчю, що підіймалася його горлом. Мета, хоч шлунок у нього вже був порожнісінький, за милю знову знудило, а тоді ще. Еґвейн мала такий вигляд, наче її теж нудило, борлак у неї постійно судомно ходив вгору-вниз, а Найнів з останніх сил зберігала на пополотнілому обличчі рішучий вигляд, стиснувши рот в нитку і втупившись очима у спину Морейн. Мудриня не могла дозволити собі почуватися зле, якщо тільки Айз Седай не рознедужається першою. Утім, Ранд гадав, що довго чекати їй не доведеться: Морейн дивилася перед собою скляними очима, а губи у неї побіліли.

Попри спеку та вологість Лоял обмотав шаликом ніс та рот. Зустрівшись поглядом з оґіром, Ранд побачив в його очах глибоку образу та огиду.

— Я чув... — почав було він, і голос його лунав заглушено, проходячи крізь вовну, а тоді він і геть замовк, аби прочистити горло. — Тьху! В роті смак... Тьху! Я чув і читав про Гнилолісся, але неможливо передати це... — Він повів рукою, примудрившись вкласти в один жест і сморід, і ядучий зелений колір зела та брості. — Подумати тільки, що Морок міг так спотворити навіть дерева! Тьху!

Звісно, місцевість, якою вони простували, жодним чином не впливала на Лана; принаймні наскільки міг бачити Ранд. Але його здивувало те, що на Перрина Гнилолісся теж не діяло. Чи радше сказати, діяло не так, як на решту загону. Юнак дивився на огидні зарості так, як міг би дивитися на ворога чи на ворожий прапор. Він несвідомо погладжував сокиру і бурмотів щось собі під ніс. Бурмотіння переходило в гарчання, і Ранд відчув, що волосся у нього на шиї стає дибки. Очі у Перрина навіть при світлі дня світилися золотаво, і в них стояла лють.

Налите кров’ю сонце покотилося до небокраю, але парнота не вщухала. Далеко на півночі завиднілося пасмо гір, вищих за Імлисті. На тлі неба гори здавалися чорними. Часом з гострих піків зривався крижаний вітер, і пориви його долітали до вершників. Гаряче парке повітря миттю забирало на себе більшу частину гірської прохолоди, але пориви вітру, хай які короткі, усе ж таки обдавали мандрівників морозом. Тоді краплинки поту на Рандовому обличчі миттєво перетворювалися на крижані бісеринки; щойно порив вітру влягався, бісеринки танули, прокладаючи борозни йому на щоках, а страшенний вар навалювався ще дужче, чи, можливо, то просто так здавалося. На ті короткі миті, коли вітер накривав їх, він забирав з собою і сморід гнилизни, але Ранд волів би, щоби цього не було. Адже вітер дихав холодом могили, цвіллю, тліном і ніс у собі пил, що радше скидався на прах зі щойно відчиненого старого склепу.

— Засвітла нам до гір не дістатися, — промовив Лан, — а рухатися вночі небезпечно, навіть для Охоронця.

— Тут неподалік є одне місце, — озвалася Морейн. — Стати там табором буде для нас добрим знаком.

Охоронець ковзнув по ній безбарвним поглядом, тоді кивнув байдуже: — Так. Ми повинні десь зупинитися на ніч, то чому б і не там.

— Коли я знайшла Око Світу минулого разу, воно було за високими перевалами, — сказала Морейн. — Судні гори краще долати в найсвітлішу частини доби, коли Морок має найменше влади над цим світом.

— Ви кажете так, наче Око Світу не завжди знаходиться на тому ж місці,— Еґвейн зверталася до Айз Седай, та відповів їй Лоял.

— Немає двох оґірів, котрі знайшли б його на тому ж місці. Схоже, Зеленого Чоловіка можна знайти там, де він тобі потрібен. Але це завжди відбувалося за перевалами. Перевали ж ці дуже зрадницькі, і на них чатують поплічники Морока.

— Спочатку треба дістатися перевалів, а тоді вже перейматися ними, — промовив Лан. — Завтра ми заглибимося в справжнє Гнилолісся.

Ранд подивився на ліс навколо, де кожний листок і кожна квітка були вражені порчею, кожний пагін ріс, водночас гниючи, і мимоволі здригнувся. Якщо це не справжнє Гнилолісся, то яке ж буде справжнє?

Лан повів загін, забираючи на захід, під кутом до сонця, що котилося донизу. Охоронець тримав незмінний темп, але Рандові здалося, що тому на плечі наче ліг важкий, хоч і невидимий тягар.

Сонце тьмяним червоним клубком заплуталося у верхівках дерев, коли вони піднялися на вершину пагорба і Охоронець зупинив коня. За пагорбом на заході розкинулася мережа озер, вода тьмяно відсвічувала в косих променях низького сонця, наче хтось кинув долу намисто із безлічі шнурків з різнокаліберними намистинами. Вдалині, в оточенні озер, височіли пагорби з визубленими вершинами, темніючи в тінях, що підступали ближче й ближче. На коротку мить сонячне світло торкнулося нерівних маківок пагорбів, і Рандові перехопило подих. Це були не пагорби. Руїни Сімох Веж. Він не знав, чи хтось ще це розгледів; картина щезла, виникнувши лише на секунду. Охоронець злазив з коня, з обличчям не емоційнішим за камінь.

— Чи не можемо ми стати табором біля озер? — запитала Найнів, промокаючи обличчя хусткою. — Може, біля води трохи прохолодніше.

— Світло, — простогнав Мет, — мені б тільки занурити голову в якесь з цих озер. Я би міг так і залишатися.

Цієї миті вода в найближчому озері скаламутилась, темна глибінь за-фосфоресціювала, і з глибини до поверхні наблизилося гігантське тіло. Кільце за кільцем повертався величезний тулуб, з людину завтовшки, брижі розходилися по воді, і нарешті в сутінках майнув хвіст, гострий, наче жало оси, вистромившись з води спанів на п’ять. Уздовж усього тулуба величезними черв’яками звивалися товсті мацаки, такі ж численні, як кінцівки багатоніжки. Істота повільно ковзнула під водою і зникла в глибині озера, залишивши по собі лише кола на воді.

Ранд клацнув щелепою і перезирнувся з Перрином. У погляді друга він прочитав, що той власним очам не вірить. Так само, як і він, Ранд. У такому озерці не може водитися будь-що настільки велике. І на тих мацаках не могло бути долонь із пальцями. Просто не могло.

— Я передумав, — кволим голосом проказав Мет. — Мені здається, що саме тут найкраще місце для ночівлі.

— Я виставлю варту навкруги пагорба, — сказала Морейн. Вона вже спішилася з Альдіб. — Можна було би поставити справжній бар’єр, та, боюся, він приверне увагу, і бозна-хто полине сюди, як мухи на мед, а це нам геть не потрібно. Та варти вистачить, аби я за милю відчула наближення когось із поплічників Морока чи чогось такого, що служить Тіні.

— Я б почувався краще з бар’єром, — сказав Мет, спішившись і собі, — якщо він утримуватиме оту... оту штуку... по той бік.

— Ой, не починай, Мете, — кинула йому Еґвейн, а Найнів додала:

— А вранці вони чекатимуть на нас з того боку бар’єра? Ти й справді дурень, Метриме Коутон.

Мет невдоволено дивився, як обидві жінки злазять зі своїх коней, але промовчав.

Беручи Белу за повіддя, Ранд обмінявся посмішкою з Перрином. На мить йому здалося, що він вдома, і Мет, як завжди, ляпнув щось у найбільш невідповідну хвилину. Тоді усмішка на обличчі Перрина згасла, а от жовті очі його й насправді світилися крізь сутінки, наче в них горіли вогні. Посмішка на обличчі Ранда згасла також. Ні, тут геть не так, як удома.

Ранд, Мет і Перрин допомогли Ланові розсідлати та стриножити коней, а решта тим часом взялися влаштовувати ночівлю. Лоял щось собі примовляв, налаштовуючи крихітну пічечку Охоронця, але його товстезні пальці рухалися спритно й обережно. Еґвейн мугикала, наповнюючи чайник водою з повного бурдюка. Тепер Ранд зрозумів, чому Охоронець наполіг узяти з собою стільки міхів з водою.

Поставивши сідло свого гнідого поряд із іншими, Ранд зняв із нього сакви та згорнені ковдри, повернувся й зціпенів від страху. Оґір і жінки зникли. Зникли й пічечка, і всі кошелі, що їх познімали з в’ючного коня. На вершині пагорба не було нікого — самі вечірні тіні.

Помертвілою рукою він узявся намацувати меча, чуючи, наче крізь вату, як сипле прокляттями Мет. Перрин зняв сокиру з пояса і вертів кудлатою головою на всі боки, видивляючись небезпеку.

— Овечі пастухи, — пирхнув Лан. Він спокійно попрямував пагорбом і на третьому кроці зник.

Ранд кинув на приятелів ошалілий погляд вибалушених очей, а тоді всі троє стрілою метнулися туди, де зник Охоронець. Раптом Ранд скам’янів на місці, а тоді ступив уперед ще один крок, бо Мет налетів на нього ззаду. Еґвейн підвела на нього очі від пічечки, на яку вона саме ставила чайник. Найнів прикривала заслоною другий із ліхтарів. Усі були тут: Морейн сиділа, схрестивши ноги, Лан лежав, обіпершись на лікоть, а Лоял витягував книгу зі своєї поклажі.

Ранд налякано озирнувся. Схил пагорба був на своєму місці, дерева, що відкидали довгі темні тіні, озера, що вже поринали в темряву. Він боявся ступити хоча б крок назад, боявся, що всі знову зникнуть і, можливо, більше йому не вдасться їх знайти. Обережно обігнувши його, Перрин вийшов наперед, видихнувши з полегшенням.

Морейн помітила спантеличення юнаків. Перрин мав дещо сконфужений вигляд, вкладаючи сокиру в петлю широкого пояса, так наче сподівався, що ніхто не звернув уваги на те, що він її витягав. Посмішка ковзнула вустами Морейн.

— Це нескладна штука, — сказала вона, — вигинання. Очі, що дивитимуться на нас, нас не бачитимуть, а натомість бачитимуть те, що навколо нас. Ми не можемо дозволити, щоби чиїсь очі бачили сьогодні вночі наші ліхтарі, і водночас Гнилолісся — це не те місце, де можна перебувати в темряві.

— Морейн Седай каже, що я зможу це робити, — випалила Еґвейн із сяючими очима. — Вона каже, що я можу застосовувати Єдину Силу просто зараз!

— Але потрібне навчання, дитино, — застережливо зауважила Морейн. — Для ненавченої людини найпростіше звернення до Єдиної Сили може обернутися бідою. І для неї, і для людей навколо неї.

Перрин пирхнув, а Еґвейн мала такий стурбований вигляд, що Ранд запідозрив, що вона вже потихеньку випробовує свої здібності.

Найнів поставила ліхтар на землю. Укупі з вогником, що горів у пічечці, два ліхтарі ясно висвітлювали коло.

— Коли ти вирушиш до Тар Балона, Еґвейн, — промовила вона стримано, — можливо, я поїду з тобою. — Вона подивилася на Морейн з незрозумілим викликом: — їй не завадить бачити хоча б одне знайоме обличчя серед чужинців. Крім усіх цих Айз Седай, їй потрібна буде людина, у якої вона може спитати поради.

— Можливо, так буде найкраще, Мудрине, — просто відповіла Морейн.

Еґвейн засміялася та заплескала в долоні.

— Ой, це буде просто чудово! І ти, Ранде, теж поїдеш, адже так?

Ранд саме збирався сісти з іншого боку пічечки. Почувши це, він завмер, тоді повільно опустився на землю. Йому здалося, що він ще ніколи не бачив у неї таких широко розплющених очей, таких сяйних, таких бездонних, у яких легко можна було потонути. На дівочих щоках розквітли червоні плями, і вона зніяковіло розсміялася:

— Перрине, Мете, ви ж теж підете, правда? Ми всі будемо разом. — Мет рохнув, і розуміти це можна було як завгодно, а Перрин лише плечима здвигнув, та вона взяла це за згоду. — Бачиш, Ранде, ми всі будемо разом.

Світло, але будь-який чоловік міг би потонути в цих очах і знайти в цьому щастя. Збентежений, він відкашлявся:

— А в Тар Балоні є вівці? Це все, що я вмію — пасти вівці та вирощувати тютюн.

— Гадаю, — мовила Морейн, — що в Тар Балоні я зможу знайти, до чого вам всім удатися. Можливо, не ходити за вівцями, але робити щось таке, що видасться вам цікавим.

— Ну, ось, — сказала Еґвейн так, наче все було вирішено, — я так і знала. Ти будеш моїм Охоронцем, коли я стану Айз Седай. Ти ж захочеш бути Охоронцем, адже так? Моїм Охоронцем?

Вона говорила ствердно, але Ранд бачив запитання в очах дівчини. Вона хотіла почути відповідь, їй треба було її почути.

— Я хотів би бути твоїм Охоронцем, — сказав він. Вона не для тебе, а ти не для неї. Чому Мін мені це сказала ?

Темрява важко впала на галявину, і всі відчули, як вони втомилися. Лоял першим згорнувся клубком, приготувавшись до сну, і всі незабаром взяли з нього приклад. Ніхто не скористався ковдрами, хіба що під голову покласти. Морейн долила оливи в лампи, і сморід Гнилолісся розсіявся, але ніщо не могло зробити повітря не таким парким. Місяць кидав згори бліде мінливе світло, але спека стояла така, наче сонце в зеніті лило на них свій жар.

Ранд відчував, що йому не заснути, навіть попри те, що Айз Седай, котра обіцяла захистити його сновидіння, розтягнулася лише на спан від нього. Гаряче повітря не давало йому заснути. Лоял сопів басовито, заглушуючи схропування Перрина, проте інші так утомилися, що цього вже не чули. А от Охоронець ще не спав, сидів неподалік, поклавши меч на коліна, і вдивлявся в ніч. Ранда здивувало, що Найнів теж не спала.

Мудриня довго мовчки дивилася на Лана, тоді налила чашку чаю і подала йому. Він узяв її, щось вдячно пробурмотівши, але вона не відходила.

— Мені треба було зрозуміти, що ви король, — мовила вона.

Вона дивилася на Охоронця, не відводячи очей, але голос у неї ледь помітно тремтів.

Лан відповів їй не менш напруженим поглядом. Та Рандові здалося, що обличчя Охоронця пом’якшало.

— Я не король, Найнів. Звичайний чоловік. Чоловік, що не може додати до свого імені навіть того, чим володіє найдрібніший фермер.

Голос Найнів набув твердості:

— Є жінки, яким не потрібні ні земля, ні золото. Лише чоловік.

— Але чоловік, який попросить таку жінку вдовольнитися малим, її не вартий. Ви — надзвичайна жінка, прекрасна, наче схід сонця, відважна, наче воїн. Ви справжня левиця, Мудрине.

— Мудрині рідко беруть шлюб. — Вона замовкла, а тоді глибоко вдихнула, наче збираючись з духом.—Але якщо я піду до Тар Балона, можливо, я стану кимось іншим, а не Мудринею.

— Айз Седай виходять заміж не частіше за Мудринь. Мало який чоловік може жити поруч із жінкою, котра володіє такою силою, бо він губитиметься в її блиску, хоче вона цього чи ні.

— Є чоловіки, у яких вистачить сили й на це. Я знаю одного такого.

Навіть якщо слова її і залишили б місце для сумнівів, очі її казали прямо, кого вона має на увазі.

— Все, що я маю, — це меч, та ще війна, перемогти в якій я не можу. Але не можу й припинити битися.

— Хіба я не сказала вам, що мені до цього байдуже. Світло, ви вже змусили мене сказати більше, ніж годиться. Невже ви хочете зганьбити мене, примушуючи вам освідчитися?

— Я ніколи не став би вас ганьбити. — Ніжність та ласка лунали в голосі Охоронця. Ранда це неабияк вразило, а очі Найнів засвітилися ще сильніше. — Я ненавидітиму чоловіка, якого ви оберете, за те, що він — не я, і любитиму його, якщо він змусить вас посміхатися. Жодна жінка не заслуговує отримати удовину одежину як весільний подарунок, а ви і поготів. — Він відставив на землю горнятко з чаєм, не зробивши ні ковтка, і підвівся. — Я мушу подивитися на коней.

Він пішов, а Найнів так і залишилася стояти на колінах.

Ранд не спав, але міцно заплющив очі. Він знав, що Мудрині не сподобається, якщо він дивитиметься, як вона плаче.