Око Світу

РОЗДІЛ 5

НІЧ ЗИМИ

Сонце вже добряче звернуло з полудня, коли бідарка зупинилася біля воріт фермерського будинку, невеличкого, значно меншого за ті розбухлі доми на сході, що з роками все більшають, аби вмістити в себе щоразу більші родини. У Межиріччі під одним дахом часто мешкало три, а то й чотири покоління, з тітками, дядьками, двоюрідними братами та сестрами і племінниками включно. Тем і Ранд були винятками із загального правила: як тим, що жили лише удвох, так і тим, що вели своє господарство в самому Західному лісі.

Майже всі кімнати будинку знаходилися на першому поверсі прямокутної будівлі, без жодних крил або прибудов. На другому поверсі розміщувалися дві спальні, а комора — в мансарді, під крутою солом’яною стріхою. Якщо не зважати на те, що зимові хуртовини майже змили побілку з міцних дерев’яних стін, будинок був у добротному стані: стріха справно підлатана, двері та віконниці добре вирівняні, прилягають щільно.

Будинок, хлів і кошара знаходилися по кутах трикутного обійстя, на яке ризикнули вибратися кілька курчат — подзьобати мерзлу землю в пошуках поживи. До кошари приткнулися відкритий загін для стрижки та кам’яний жолоб для напування овець. Ближче до ланів, між подвір’ям та деревами неясно вимальовувався високий, з глухими стінами конус тютюносушарні. Небагато фермерів у Межиріччі могли прожити, не продаючи купцям вовни і тютюну.

Заглянувши до кошари, Ранд зустрівся поглядом із вожаком отари, бараном з важкими закрученими рогами, а вівці і далі безтурботно лежали чи стояли, уткнувши чорні мордочки в годівниці. Боки та спини овець густо вкривала кучерява вовна, але для стрижки було ще надто холодно.

— Не схоже, аби чоловік у чорному плащі тут з’являвся, — гукнув Ранд до батька. Той повільно обходив усе обійстя зі списом напоготові, уважно придивляючись до землі. — Вівці не були б такі спокійні, якби тут побував хтось чужий.

Тем кивнув, але не облишив своєї справи. Обійшовши навколо будинку, він перейшов до клуні, тоді до кошари, так само уважно вдивляючись собі під ноги. Він перевірив навіть коптильню та сушарню.

Витягши з колодязя цебро води, Тем зачерпнув її у жменю, понюхав, відтак обережно торкнувся кінчиком язика. За мить він розсміявся й випив воду одним ковтком.

— Я теж думаю, що його тут не було, — відказав він Рандові, обтираючи руку об куртку. — Через усі ці розмови про людей і коней, яких я не можу побачити чи почути, я починаю дивитися на все з підозрою. — Він перелив воду з колодязного цебра в інше і попростував до будинку: цебро з водою в одній руці, спис — в іншій. — Зараз щось зрихтую на вечерю. А якщо ми вже тут, можемо й попорядкувати трохи.

Ранд скривився, уявивши собі, як святкуватимуть цю ніч, Ніч Зими, в Емондовому Лузі. Але Тем мав рацію. На фермі завжди знайдеться, що робити: варто закінчити одну справу, а вже дві інші чекають, аби ти доклав до них рук. Трохи подумавши, він залишив лук та сагайдак під рукою. Якщо чорний вершник з’явиться, Ранд не мав жодного бажання зустрітися з ним лицем до лиця з самою сапкою в руках.

Перш за все треба було подбати про Белу. Він розпріг її, завів у хлів і поставив у стійло, сусіднє зі стійлом корови. Відтак, скинувши плаща, розтер кобилу сухою соломою, а насамкінець вичистив щіткою і скреблом. Піднявшись вузенькою драбиною на сінник, скинув їй оберемок сіна, а тоді ще й усипав ківшик вівса, хоча запасів залишалося небагато, а якщо незабаром не потеплішає, може, поповнити їх удасться нескоро. Корову доїли вранці, ще вдосвіта, і молока було вчетверо менше, ніж зазвичай — давалася взнаки зима, що вперто не хотіла минати.

їсти вівцям вони заклали на два дні. їх уже давно пора було пустити на пасовище, але ж де його взяти — скрізь ані травинки. Ранд лише долив вівцям води. Треба було ще пошукати яєць. Знайшлося лише три. Схоже, кури навчилися старанніше їх ховати.

Коли Ранд із сапкою в руках прямував до городу, що розкинувся позаду будинку, він побачив, як із того саме вийшов батько і, всівшись на лаву перед хлівом, заходився ремонтувати кінську збрую, прилаштувавши списа так, щоби був під рукою. Тепер Ранду вже не здавалося дурістю, що й він поклав лука на скинутий за один крок від себе плащ.

Бур’янів пробилося на світ дуже мало; зате значно більше за будь-які інші прорості. Капуста стояла хирлява, квасоля і горох виткнулися лише де-не-де, а буряк узагалі не зійшов. Звісно, вони не висадили все насіння, лише незначну його частину, бо сподівалися, що холоднеча може минути вчасно і вдасться отримати хоч якийсь урожай, аби льох геть не спорожнів. На те, щоби виполоти бур’яни, багато часу не пішло. Раніше Ранд з цього неабияк би зрадів, але тепер він не міг не думати, що ж вони з батьком робитимуть, якщо нічого так і не зійде? Не дуже приємна думка. І дров ще треба наколоти. Як завжди.

Ранду здавалося, що він не може пригадати такий день за багато років поспіль, коли йому не треба було колоти дров. Але від нарікань у будинку тепліше не стане, тому він приніс сокиру, обпер лук та сагайдак об стіну поряд з колодою і взявся до роботи. Сосна — для палахкого, але короткого полум’я, дуб — для тривалого горіння. Невдовзі хлопець настільки зігрівся, що скинув із себе плащ. Коли біля Ранда виросла висока купа полін, він склав нарубані дрова у стіс біля стіни будинку, поряд з уже готовими стосами. Майже всі штабелі сягали звису стріхи. Зазвичай о цю пору року штабелі дров були нечисленні й невисокі, проте тепер було не так. Рубанути, укласти; рубанути, укласти — він з головою заглибився у ритм помахів сокири та укладання стосів. Раптом хлопець відчув Темову руку на плечі, і це повернуло його до реального світу. Ранд навіть очима закліпав здивовано, приходячи до тями.

За роботою він і не помітив, як на землю спали сірі сутінки та почало швидко поночіти. Над верхівками дерев висів налитий мерехтливим світлом місяць уповні, такий роздутий, що здавалось, він ось-ось зірветься із неба й упаде їм на голови. Не помітив Ранд і того, що вітер похолоднішав і тепер стрімко гнав померклим небосхилом клоччя хмар.

Ходімо, хлопче, вмиємося та пошукаємо щось на вечерю. Я вже наніс води на гарячу ванну перед сном.

— Я не відмовлюся від будь-чого гарячого, — відповів Ранд, підхоплюючи плащ та накидаючи його на плечі. Сорочка на ньому змокріла від поту, і вітер, якого раніше не відчував, розігрівшись від махання сокирою, тепер, коли він припинив роботу, взявся його морозити. Хлопець притлумив позіхання і, тремтячи від холоду, зібрав решту своїх речей. — І поспати теж не завадить. Відчуваю, що можу і Свято проспати.

— То, може, поб’ємося об заклад? — посміхнувся Тем, і Ранд не міг не посміхнутися у відповідь. Він не пропустив би Бел-Тайн навіть якби тиждень не спав. Ніхто би не пропустив.

Тем не пошкодував свічок, а у великому кам’яному каміні потріскував вогонь, тому простора кімната зустріла теплом і затишком. Окрім каміна, тут пишався ще й величезний дубовий стіл — такий довгий, що за нього за-ввиграшки могло би всістися людей десятеро-дванадцятеро, чи, мо’, й більше, хоча відколи померла Рандова мати, за ним рідко збиралося стільки народу. Кілька шафок та комодів, майже всі змайстровані вмілими руками Тема, вишикувалися вздовж стін, а крісла із високими спинками — круг столу. Стілець з м’яким сидінням, котрий Тем називав своїм «читальним» стільцем, стояв перед каміном, трохи навкіс від нього. Ранд же полюбляв читати, розтягнувшися на килимі перед каміном. Полиця з книжками, що прикрашала стіну біля дверей, була значно коротшою від полиці в корчмі «Винне джерело», але ж книжки взагалі були рідкістю. Дрібноноші рідко завозили до Емон-дового Лугу достатньо книжок, і їх доводилося ділити між усіма охочими.

Якщо ця кімната й не виглядала настільки вилизаною, як вітальні у більшості фермерських дружин, якщо підставка для люльки Тема та «Мандри Джеїна Обходисвіта» розляглися на столі, а ще одна книжка з дерев’яними обкладинками відпочивала собі на подушечці читального стільця, якщо з лави біля каміна звисала збруя, що її треба було підлатати, а з сорочок, що потребували церування, утворилася на стільці величенька купка, якщо навіть ця кімната і насправді не була бездоганною, вона, хай там як, а була чистою й охайною, і в ній відчувався живий дух, що теплом та затишком майже не поступався вогню в каміні. Тут можна було забути про холод за стінами. Тут не було місця Лжедракону. Жодних війн чи Айз Седай. Жодних вершників у чорних плащах.

Пахощі з казанка, що висів над вогнем, розтеклися всією кімнатою, і Ранд миттєво відчув, що він голодний як вовк.

Тем помішав вариво дерев’яною ложкою з довгою ручкою, тоді зачерпнув і присьорбнув для проби:

— Ще хвильку і буде готове.

Ранд швиденько ретельно вмив лице і руки, скориставшись глечиком та мискою на рукомийнику біля дверей. Гаряча ванна — ось про що він мріяв, аби змити піт зі шкіри та вигнати холод з кісток, але це можна буде зробити пізніше, коли нагріється вода у великому чані в задній кімнаті.

Тем порився в одній із шаф і витяг звідти ключа завдовжки як його долоня. Потім вставив його у великий замок на вхідних дверях і прокрутив. Відповідаючи на німе запитання в очах Ранда, він відказав:

— Краще перестрахуватися. Може, мені на рівному місці бозна-що мариться, а може, це через погоду у мене душа не на місці, але... — Він зітхнув і підкинув ключ на долоні. — Піду огляну задні двері, — сказав він і зник у задній половині будинку.

Ранд не міг пригадати, щоби вони колись замикали хоч одні двері в будинку. Ніхто в Межиріччі не замикав дверей. Принаймні досі.

Згори, зі спальні Тема, почувся скрегіт, наче щось важке протягли підлогою. Ранд наморщив чоло. Якщо Тем раптом не надумав пересувати меблі у себе в кімнаті, значить, він витягував стару скриню, що стояла у нього під ліжком. І цього за пам’яті Ранда теж не траплялося ніколи.

Ранд наповнив водою невеличкий чайник і, підвісивши його на гак над вогнем, став накривати на стіл. Миски та ложки він вирізав з дерева власноруч. Віконниці на передніх вікнах ще не були зачинені, і він час від часу визирав у вікно, — але вже геть поночіло, і не було видно нічого, крім хіба що тіней від місячного світла. Там легко міг причаїтися і чорний вершник, але Ранд намагався про це не думати.

Коли повернувся Тем, Ранд ошелешено витріщився на нього. Стан Тема навкіс оповивав широкий пояс, а з нього звисав меч, вкладений у чорні піхви. На піхвах вирізнялося бронзове зображення чаплі, і ще одне зображення чаплі прикрашало довге руків’я. Досі Ранд бачив мечі хіба що у купецької дружини. Ну, звісно, ще у Лана. Йому навіть і на гадку ніколи не спадало, що його батько може мати меч. Меч був дуже схожий на той, який він бачив у Лана, і відрізнявся тільки обрисами чаплі.

— Звідки цей меч? — запитав Ранд. — Ти купив його у крамаря? Скільки він коштує?

Тем повільно витяг клинок із піхов; відблиски вогню заграли на блискучому лезі. Ні, ті непримітні, грубі леза, які Ранд бачив у руках дружинників, були жалюгідною подобою цього клинка. Хоча його не прикра тля тп? ні самоцвіти, ні золото, але юнак розумів, що бачить перед собою величну зброю. Лезо, майже непомітно вигнуте, мало лише один гострий край, і його прикрашало ще одне зображення чаплі, вигравіюване на сталі. Коротке перехрестя, виконане у вигляді плетеного джгута, захищало руків’я. Меч цей здавався чи не тендітним у порівнянні з важкими мечами купецької охорони, обосічними й такими важкими, що удар ними міг зрубати дерево.

— Я купив його давно, — мовив Тем, — і дуже далеко звідси. І заплатив я дуже дорого, два мідяки — надто багато за таку річ. Твоя мати не схвалила цієї покупки, але ж вона завжди була мудріша за мене. Я був тоді молодий, і ціна не видалася мені надто високою. Вона завжди казала, що я повинен його позбутися, й інколи я доходив думки, що вона має рацію і мені слід просто віддати його.

На лезо падали червоні відблиски, і здавалося, що воно охоплене полум’ям. Ранд із зусиллям відвів від нього очі. Він часто уявляв собі, як добре було би мати меча.

— Віддати його? Хіба можна віддати такий меч?

— Коли пасеш вівці, він наче не дуже стає в пригоді, — хмикнув Тем. — Та й для копання землі чи збору врожаю він не надто годиться. — Він задивився на меч, наче дивуючись, навіщо тримає в руках таку штуковину. Нарешті чоловік важко зітхнув. —Але якщо я тільки не науявляв собі казна-чого і доля від нас насправді відвернулася, то може трапитися так, що найближчими днями ми радітимемо, що я свого часу його не викинув, а сховав до старої скрині. — Клинок плавно ковзнув у піхви, Тем обтер руку об сорочку і принюхався: — Рагу, схоже, готове. Я насипатиму, а ти завари чай.

Ранд кивнув і взявся за коробку з чаєм, але думки так і вертілися йому в голові. Навіщо Тем придбав меч? Він не міг знайти відповіді. І де він трапився Темові? Що значить — «далеко звідси»? Ніхто ніколи не мандрував за межами Межиріччя. Чи майже ніхто. Він завжди підозрював, що його батько побував у далеких світах... адже Рандова мати була чужоземкою... але меч? Багато запитань вертілося у нього на язиці, і він збирався отримати відповіді, коли вони з батьком сядуть за стіл.

Чайник кипів несамовито, і Рандові довелося обхопити ручку ганчіркою, аби зняти його з гака. Проте руку однаково відразу запекло. Він випростався біля каміна, і раптом засув на дверях задеренчав від сильного удару. Ранд одразу забув і про меч, і про гарячий чайник у руці.

— Це хтось із сусідів, — невпевнено припустив Ранд. — Майстер Довтрі хотів позичити... — Але ж до ферми Довтрі, їхнього найближчого сусіда, навіть завидна треба було йти годину, а Орен Довтрі, хай яким би він був безсоромним позичальником, навряд чи висунувся би з дому потемки.

Тем тихенько поставив на стіл миски з тушкованим м’ясом і повільно почав відходити від столу. Обидві його долоні лягли на гарду меча.

— Навряд чи, — почав було він, але цієї миті двері розчахнулися й уламки залізного замка розлетілися підлогою.

Постать, значно більша за будь-яку людину, бачену Рандом, загатила собою пройму дверей — постать у чорній, до колін кольчузі, з шипами на зап’ястках, ліктях та колінах. Однією рукою непроханий гість стискав важкий меч, схожий на косу, а іншу руку з розчепіреними пальцями тримав перед обличчям, наче затуляючи очі від світла.

На якусь мить Ранд відчув щось на кшталт полегшення. Хай хто це такий, але точно не чорний вершник. А тоді він побачив роги, закручені, наче у барана, що впиралися в одвірок, побачив волохатий звірячий писок там, де мали бути ніс і рот. Ранд встиг усвідомити все це за один короткий вдих, а тоді з його грудей вирвався нажаханий лемент, і він без роздумів розмахнувся і жбурнув гарячий чайник просто в цю нелюдську голову.

Коли кипляча вода вихлюпнулася на морду створіння, воно заревіло, і в цьому ревінні змішалися крик болю та тваринне гарчання. Проте перш ніж це ревіння втишилося, зблиснув меч у руках Тема. Ревіння раптом перейшло у булькання, і велетенська постать почала валитися на спину. Але не

встигла почвара впасти, як за її спиною виникла ще одна і взялася пазурами прокладати собі шлях до кімнати. Ранд краєм ока помітив потворну голову з гострими рогами, перш ніж Тем ударив знову. Тепер два гігантські тіла заблокували двері. Ранд почув, як батько щосили гукає до нього:

— Біжи, хлопчику! Біжи! Заховайся у лісі!

Тіла у проймі дверей засмикалися: це інші нападники намагалася відтягти їх, аби звільнити собі шлях. Тем підсунув плече під масивний стіл; крякнувши, він завалив його на тіла біля дверей.

— їх надто багато, довго не втримати! Біжи крізь задні двері! Біжи! Хутчіше! Я за тобою!

Ранд розвернувся, згоряючи з сорому, що підкорився так швидко. Він хотів залишитися з батьком, допомогти йому, хоч і не уявляв, як саме, але жах перехопив йому подих, а ноги мимоволі несли його геть. Він кинувся з кімнати до задніх дверей так стрімко, як не бігав ніколи в житті, а за спиною лунали крики та хряскіт передніх дверей.

Ранд уже вхопився за засув на задніх дверях, коли раптом побачив, що двері замкнені ще й на замок. Вони ніколи їх не запирали, а сьогодні ввечері Тем це зробив. Облишивши засув, він метнувся стрілою до бокового вікна, підняв раму і припав оком до шпарини у віконниці. На зміну присмеркам прийшла справжня ніч. Місяць раз у раз пірнав у клоччя хмар, вкриваючи подвір’я мінливими тінями, що наче ганялися одна за одною.

Тіні, сказав він собі. Це тільки тіні. Задні двері голосно заскрипіли. Хтось, чи радше щось, насідало на них ззовні, намагаючись висадити. В роті у хлопця пересохло. Рама дверей затріщала й подалася, і це додало йому прудкості. Він вислизнув крізь вікно, наче заєць, що дає драла від мисливця, і зіщулився біля стіни під вікном. В кімнаті з оглушливим гуркотом розкололися дерев’яні двері.

Ранд примусив себе підвестися на коліна і зазирнути крізь вікно, скраєчку, одним оком. У темряві він побачив небагато, але точно більше, ніж хотів побачити. Перехняблені двері трималися на одній завісі, і до кімнати сторожко пролазили темні, неясні постаті, стиха перемовляючись гарку-чими голосами. Ранд не розумів жодного слова: мова, якою вони говорили, здавалася грубою, несумісною з людською. Випадковий місячний промінь тьмяно відбивався від сокир, списів та химерної шпичастої зброї. Підлога рипіла під чобітьми, а до того порипування додавався ще ритмічний перестук, наче від копит.

Ранд облизнув пересохлі губи. Глибоко та переривчасто зітхнувши, він вигукнув, скільки стало голосу:

— Вони лізуть крізь задні двері! — Вигук пролунав наче хрипке каркання, але пролунав. А він не був упевнений, що спроможеться видобути

хоч звук. — Я надворі! Батьку, біжи! — Із цими останніми словами Ранд щодуху кинувся бігти.

Задня кімната вибухнула лютими, хрипкими криками невідомою мовою. Хруснуло, задзвеніло скло, і щось важко гепнулося на землю позаду нього. Ранд здогадався, що одна з істот замість протискуватися у вікно пробила собою шибку і вистрибнула назовні, але обертатися і перевіряти правильність своєї здогадки він не став. Неначе лисиця, що втікає від гончаків, хлопець пірнув з освітленого місяцем простору в найближчу густу тінь, удаючи, ЩО біжить до лісу, а там упав долічерева і відкотився до хліва, в чорні потемки навколо нього. Щось гупнуло йому по плечі, і він замолотив повітря руками й ногами, не знаючи й сам, чи то він намагається боротися, чи втікати, а тоді зрозумів, що б’ється з новим держаком до мотики, який напередодні обстругував Тем.

Дурень! На якусь мить він недвижно припав до землі, намагаючись відхекатися. Недоумок не согірший Коплинів! Зрештою він поповз уздовж задньої стіни хліва, тягнучи за собою ручку мотики. Незначна поміч, та краще мати таку, ніж ніякої. Ховаючись, він визирнув з-за рогу, оббіг поглядом подвір’я і будинок.

Потвори, що виплигнула навздогін йому, не було видно. Вона могла бути де завгодно. Вона повинна його розшукувати. Можливо, саме цієї миті вона підкрадається до нього.

Зліва від Ранда, з кошари, почулося перелякане бекання; вівці не знаходили собі місця, наче намагаючись вибігти надвір. Невиразні тіні мигтіли в освітлених вікнах на фронтоні будинку, звідти долинав брязкіт зброї. Раптом одне з вікон з дзенькотом посипалося на землю зливою скалок та трісок, і з нього виплигнув Тем з мечем у руці. Він приземлився на ноги, але замість утікати далі від будинку кинувся бігти навколо нього, не звертаючи уваги на потвор, котрі дерлися за ним крізь розбиті вікно та двері.

Ранд дивився на батька, не вірячи власним очам. Чому він не намагається втекти? А тоді він зрозумів. Востаннє Тем чув його голос біля задніх дверей.

— Батьку! — заволав він. — Я тут!

Тем розвернувся на бігу, але помчав не до Ранда, а від нього, забираючи вбік.

— Біжи, хлопче! — крикнув він, змахнувши рукою з мечем, наче робив знак комусь попереду. — Ховайся!

З десяток гігантських створінь кинулося за ним, і нічне повітря затремтіло від хрипких вигуків та пронизливого виття.

Ранд відступив у тінь за хлівом. Якщо в будинку ще залишалися ці істоти, тут вони його не могли побачити. Він був у безпеці, принаймні на якийсь час. А Тем — ні. Тем, який намагався відвести подалі від нього цих монстрів. Ранд ще міцніше стиснув держак від мотики і мусив зціпити зуби, аби зненацька не розреготатися вголос. Держак від мотики... Стятися з кимось із цих потвор, маючи за зброю держак, це не те ж саме, що змагатися з Перрином на кийках. Але він не міг дозволити, аби Тем залишився з ворогами наодинці.

— Якщо я рухатимуся так, наче вистежую кролика, — прошепотів він сам до себе, — вони ніколи мене не почують і не побачать. — Моторошні крики луною розкотилися в темряві, і він зглитнув. — Вони наче зграя зголоднілих вовків. — Він беззвучно ковзнув від хліва й подався в бік лісу, стискаючи держак щосили, аж до болю в руках.

Опинившись серед дерев, спершу він відчув полегкість. Дерева допоможуть йому заховатися від цих створінь, що напали на їхню ферму, хай хто вони такі. Але згодом, скрадаючись лісом, сповненим мінливих місячних відблисків і тіней, йому почало здаватися, наче лісова темрява змінилася і теж рухається кудись. Зловісно чорніли дерева, звиваючись, тяглися до нього гілки. Та чи були це просто дерева і просто гілки? Йому верзлося, наче він чує, як вони приховують смішки і глухий рик, чекаючи миті, аби кинутися на нього. Виття істот, що переслідували Тема, замовкло, але в тиші, що його заступила, юнак здригався щоразу, коли вітер змушував гілки тертися зі скрипом одна до одної. Він пригинався нижче й нижче, рухався повільніше й повільніше. Він ледь насмілювався дихати зі страху, що його почують.

Зненацька з-поза його спини вистромилася чиясь рука, затулила йому рота, а інша залізним хватом стисла зап’ясток. Ранд вільною рукою несамовито вчепився в нападника.

— Не зламай мені шию, хлопче, — почув він хрипкий шепіт Тема.

Полегшення накрило його хвилею, і всі м’язи враз стали ватяними. Коли батько відпустив його, він упав навколішки, обіпершися долонями об землю, дихаючи так, наче біг багато миль. Тем, зіпершись на лікоть, опустився на землю поряд.

Я не ризикнув би так вчинити, якби зметикував, як ти виріс за останні роки, — тихо промовив Тем, не припиняючи вдивлятись у темряву. — Але я мав зробити щось, аби ти не подав голосу. Деякі траллоки чують не згірш собак, а можливо, навіть краще.

— Але ж траллоки — це просто... — Ранд не договорив. Ні, не просто легенда. Не після того, що трапилося сьогодні. Ці потвори можуть бути траллоками. А, може, і самим Мороком. — Ти впевнений? — прошепотів він. — Тобто... що це траллоки?

— Впевнений... От тільки не знаю, що привело їх до Межиріччя... Я не бачив жодного до цієї ночі, але говорив з людьми, які їх бачили, тож дещо про них знаю. Можливо, цього вистачить, аби ми залишилися живі. Слухай уважно: траллоки в темряві бачать краще за людину, але яскраве світло їх засліплює, принаймні на якийсь час. Гадаю, саме тому нам вдалося втекти від їхньої зграї. Деякі з них можуть брати слід нюхом або здалеку розчути звук, але кажуть, що вони дуже ліниві. Якщо нам пощастить ще якийсь час уникати їхніх лап, вони можуть облишити переслідування.

Це втішило Ранда, але не дуже.

— У легендах розповідається, що вони ненавидять людей і служать Мороку.

— Траллоки — це найсправжнісінька зграя Пастиря Ночі. Вони вбивають, бо вбивство їх втішає, таке я чув. Але це і все, що я про них знаю, окрім того, що їм не можна довіряти, хіба що коли вони тебе бояться, та й тоді з осторогою.

Ранд здригнувся. Йому не хотілось би зустрітися з тим, кого можуть боятися траллоки.

— Ти гадаєш, вони все ще на нас полюють?

— Може, так, а може, ні. Вони не надто кмітливі. Щойно ми забігли до лісу, я легко напровадив тих, що гналися за мною, до лісу. — Тем помацався за правий бік, тоді підніс долоню до обличчя. — Утім, краще діяти так, наче вони не дурні.

— Тебе поранено!

— Кажи тихіше. Це лише подряпина, і однаково зараз з цим нічого не поробиш. Принаймні, здається, теплішає. — Він розтягнувся на спині, важко зітхнувши. — Може, перебути ніч просто неба буде не так уже й погано.

А Ранд саме мріяв підсвідомо про куртку та плащ. Дерева захищали їх від найсильніших поривів вітру, але й ті, що проходили крізь віття, були гострі й пекучі, наче крижані леза. Хлопець невпевнено торкнувся Темового обличчя й аж відсмикнув руку:

— Ти весь гориш. Я маю доправити тебе до Найнів.

— Трохи згодом, хлопче.

— Не можна гаяти часу. Шлях поночі не близький. — Ранд підвівся й спробував звести на ноги й батька. Крізь зціплені зуби Тема вирвався стогін, і Ранд швидко відпустив його.

— Хай я полежу трохи, хлопче. Я втомився.

Ранд безсило вдарив кулаком по стегну. Як би зараз було добре влаштувати батька на фермі, у затишку, де горить камін, де є ковдри, скільки завгодно води та вербового луб’я! Ранд міг би там зачекати навіть до світанку, перш ніж запрягти Белу та доправити Тема до селища. Але всі ці потрібні речі були вдома. В такому разі якщо він не може віднести Тема туди, тоді, можливо, зможе принести хоч щось необхідне сюди, до Тема. Якщо траллоки забралися геть. Адже мають вони забратися рано чи пізно.

Ранд кинув погляд на держак від мотики, тоді жбурнув його на землю. Натомість узяв до рук Темів меч. Лезо тьмяно виблискувало у блідому місячному світлі. Дивно було відчувати в долоні це довге руків’я, помах клинком вимагав незвичного зусилля. Ранд кілька разів рубонув повітря, тоді, зітхнувши, зупинився. Рубати повітря просто. А якщо доведеться вдарити мечем траллока? Він був упевнений, що замість цього кинеться навтьоки, якщо не заклякне на місці, не в змозі поворухнути навіть пальцем, а трал-лок змахне своїм потворним мечем і... Припини! Так справі не зарадиш!

Він почав підводитись, але Тем піймав його руку:

— Ти куди?

— Нам потрібний візок, — м’яко відказав він. — І ковдри. — Його вразило, як легко він звільнив рукав з батькової руки. — Відпочинь, я скоро повернуся.

— Будь обережний, — прошепотів Тем.

Ранд не міг бачити Темове обличчя у світлі місяця, але він відчував на собі його погляд.

— Буду. — А подумки він додав: «Такий обережний, як миша, що лізе до яструбиного гнізда».

Він ковзнув у темряву так беззвучно, наче був ще однією тінню. Пригадав, як у дитинстві безліч разів грався у квача з хлоп’ятами у цьому ж лісі, як вони вистежували один одного, як він намагався, аби ніхто не почув його, аби він першим поклав долоню на плече приятеля. Але вмовити себе, що наразі все відбувається так само, йому не вдавалося.

Скрадливо перебігаючи від дерева до дерева, Ранд силкувався розробити план, але доки дістався узлісся, встиг відкинути з десяток планів. Все залежало від одного: чи траллоки й досі в будинку. Якщо вони пішли, він може просто зайти всередину і взяти все, що йому потрібно. Якщо вони все ще там... Тоді йому нічого не залишиться, крім повернутися до Тема. Це йому не подобалося, бо якщо його вб’ють, Темові це не допоможе.

Він обвів поглядом надвірні будівлі. В місячному сяйві невиразно чорніли хлів і кошара. А от із вікон на фронтоні та з розчахнутих дверей будинку лилося світло. Це ті свічки, що їх запалив батько, чи це там засіли траллоки?

У Ранда затрусилися жижки, коли пролунав пронизливий крик дрімлюги, і він безсило припав до дерева. Так він нічого не зробить. Ранд ліг на живіт і поповз, незграбно тримаючи меч у витягнутій вперед руці. Весь шлях до задньої стіни овечого загону він проповз, не відриваючи голови від землі.

Зіщулившись біля кам’яної стіни, прислухався. Ніщо не порушували нічної тиші. Повільно, дуже повільно він розпрямився настільки, що змі визирнути поверх огорожі. На обійсті не було помітно ні поруху. Всередині будинку жодна тінь не промайнула повз освітлені вікна. Бела та візок чц ковдри, вода та луб’я ? Світло допомогло йому зробити вибір. У хліві було темно. Всередині могло причаїтися що завгодно, і він його не побачить, але доки буде пізно. А от чи є щось у будинку, він принаймні бачитиме.

Ранд знову зігнувся, збираючись плазом вибиратися зі свого укриття, коли раптом зупинився, заскочений несподіваною думкою. Навкруги не було чутно жодного звуку. Більшість овець могли вже заспокоїтися і заснути знову, хоч це і малоймовірно, бо ж завжди, навіть посеред самої глупої ночі, знаходилося кілька тварин, що не спали, вовтузилися в пітьмі, шаруділи, час від часу мекали. Перехилившися через стіну, він роздивився на землі невиразні темні плями — вівці. Одна вівця лежала біля того місця, де він стояв.

Намагаючись не шуміти, він перегнувся через загорожу і простягнув руку до темного горбика. Пальці намацали іусту вовну, а тоді щось вологе. Вівця не ворухнулася. Хлопець відсахнувся, йому перехопило подих. Він сахнувся назад і заледве не впустив меча. Вони вбивають заради втіхи. Здригаючись, він узявся витирати руку об землю, доки вона знову не стала сухою.

Зі злістю він нагадав самому собі, що нічого не змінилося. Траллоки вчинили криваву бійню і забралися геть. Подумки повторюючи це знову й знову, хлопець перетнув подвір’я, стелячись над самісінькою землею, але водночас не припиняючи прострілювати очима всі напрямки. Ніколи він не гадав, що заздритиме земляним хробакам.

Діставшись передньої стіни будинку, він припав до неї просто під розтрощеним вікном і прислухався. Чув, як глухо стугонить кров у його вухах, і це був найголосніший, та навіть єдиний звук, який він міг розчути. Тоді поволі підвів голову й зазирнув усередину.

В каміні серед попелу валялася перевернута каструля. Кімнату іусто всівали тріски та дерев’яні уламки; не лишилося жодної цілої речі. Навіть стіл лежав, перекинутий на один бік, а натомість двох ніжок стирчали зазубрені цурпалки. Кожна шухлядка була витягнута та розламана вщент, усі шафи та комоди стояли навстіж, дверцята там і сям трималися на одній завісі. Усе, що зберігалося в шухлядках, було розкидане і тепер лежало на горі уламків, припорошене ще чимось білим. Мабуть, борошном та цукром, бо пошматовані лантухи теж валялися тут, біля каміна. Насамкінець завершували картину розору чотири скоцюрблені тіла, що купою лежали на уламках меблів. Траллоки.

Одного з них Ранд упізнав по його баранячих рогах. Решта загалом були схожими на нього, попри певні відмінності — відворотний вінегрет із людських облич і звірячих писків, прикрашений там і сям рогами, пір’ям і шерстю. Руки у траллоків були майже людськими, і через це здавалися ще жахливішими. Двоє з них були взуті в чоботи; у двох інших ноги закінчувалися ратицями. Ранд незмигно дивився на них доти, допоки йому запекло в очах. Жодний із траллоків не ворушився. Вони, мабуть, були мертвими. А Тем чекає на нього.

Юнак забіг до будинку крізь передні двері й закляк на місці, захлинувшись страшенним смородом. Йому на думку спало лише одне місце, де могло так смердіти: стайня, яку не чистили багато місяців. Огидні плями запаскудили стіни. Намагаючись не дихати носом, Ранд узявся гарячково розгрібати розгардіяш на підлозі. В одній із шафок з посудом раніше був міх для води.

Шурхіт за спиною пролунав несподівано, і юнака аж обсипало морозом. Він крутнувся на місці, заледве не впавши на уламки стола, але втримався на ногах, простогнавши крізь зуби, що враз почали цокотіти, і йому довелося стиснути їх міцно, до болю в щелепах.

Один із траллоків зводився на ноги. З-під запалих очей виступала вовча пащека. І хоча в тих очах залягали лише порожнеча та байдужість, все ж таки вони були надто людські. Волохаті загострені вуха безнастанно тремтіли. Високо задираючи ноги з гострими цапиними ратицями, трал-лок переступив через одного зі своїх мертвих одноплемінців. Заскреготала чорна кольчуга, яку мали на собі всі нападники, тручись об шкіряні штани, забряжчав величезний, вигнутий, наче коса, меч.

Траллок люто прогарчав щось собі під ніс, а тоді проказав:

— Інші піти геть. Нарґ залишитися. Нарґ розумний. — Слова вилітали з пащеки, не створеної для людської мови, спотворені, нерозбірливі. Рандові здалося, що нелюд намагається говорити заспокійливо, але він не міг відвести очей від його довгих, гострих, заплямованих казна-чим зубів, які щоразу зблискували, коли створіння роззявляло пащеку. — Нарґ знати, хтось повертатися, рано чи пізно. Нарґ чекати. Меч не потрібний тобі. Поклади меч на землю.

Поки траллок не сказав цього, Ранд навіть не усвідомлював, що обома руками стискає Темів меч, спрямувавши тремтяче, наче осиковий лист, вістря на велетня. Той нависав над хлопцем, який ледь сягав головою його плечей. Груди й лапи траллока були такі, що майстер Лугган здався би поруч із ним карликом.

— Нарґ не скривдити. — Траллок, незграбно жестикулюючи, ступив ще крок до Ранда. — Ти класти меч на землю. — Волосся на тильному боці долонь у нього було густе, наче шерсть.

— Не підходь, — промовив Ранд, намагаючись, аби голос не зрадив йому. — Навіщо ви це зробили? Навіщо?

— Влжа деґ роггда! — прогарчав той, а тоді вищирив зуби у подобі усмішки. — Поклади меч на землю. Нарґ не скривдити. Мерддраал хоче говорити з тобою. — На потворному обличчі відбилася тінь емоції. Страх? — Інші повертатися, ти говорити з мерддраал. — Він ступив ще крок до Ранда, і його лапище лягло на держак страхітного меча. — Поклади меч.

Ранд облизнув губи, що враз пересохли. Мерддраал! Цієї ночі справджувалася найжахливіша з легенд. Якщо тут з’явиться щезник, траллоки здаватимуться поряд із ним квіточками. Треба втікати. Якщо цей траллок видобуде свого важкого меча, Ранд не матиме жодного шансу. Він змучено усміхнувся неслухняними губами.

— Добре. — Ще міцніше стиснувши руків’я меча, Ранд опустив руки. — Я говоритиму з ним.

Вовчий вискал змінився гарчанням, і траллок кинувся до Ранда. Той і не уявляв, що таке громіздке створіння може рухатися настільки стрімко. У відчаї Ранд виставив меч перед собою. Велетень напосів на хлопця усією вагою, вгативши його в стіну. У легенях хлопця вмить забракло повітря. Вони впали на підлогу, причому траллок опинився зверху. Ранд відчайдушно боровся за ковток повітря. Він несамовито борсався під неймовірною вагою, що чавила його, наче яєчну шкаралупу, намагаючись не дати зімкнутися на собі величезним чіпким лапам та хижим щелепам.

Зненацька траллок судомно смикнувся і завмер. Потовчений, весь у синяках, напівзадушений, Ранд лежав, не вірячи, що він живий. Утім, швидко отямився, принаймні настільки, що спромігся виповзти з-під туші траллока. Мертвого траллока. Закривавлений клинок Тема стирчав із самої середини траллокової спини. Хай там як, а меча Ранд виставив перед собою вчасно. Кров струменіла йому по пальцях, поперек грудей на сорочці проступала швидко темніюча кривава смуга. Ранда занудило, і він із чималим зусиллям зглитнув, намагаючись побороти нудоту. Його тіпало, як у пропасниці, і від пережитого жаху, і від полегшення, що він ще досі живий.

Цей траллок сказав, що прийдуть інші. Траллоки знову повернуться на ферму, до їхнього будинку. А ще мерддраал, щезник. Легенди твердять, що щезники мають двадцять футів зросту, палахкочучі вогнем очі, і їздять вони верхи на тінях, наче на конях. Коли щезник звертає вбік, він зникає, і зупинити його не може жодна стіна. Так, треба зробити те, заради чого він сюди прийшов, і негайно забиратися звідси. Ранд, стогнучи від натуги, підняв тіло траллока, аби дістатися меча, і ледь не втік, коли на нього витріщилися широко розплющені очі. Йому знадобилася чи не хвилина, аби дотямити, що ці очі вкриті смертною поволокою.

Він обтер руки об ганчір’я — ще сьогодні вранці воно було однією із Темо-вих сорочок — і ривком витяг клинок. Протер лезо, і на мить завагався, перш ніж кинути брудний клапоть на підлоту. Немає часу на охайність, подумав він і розсміявся від цієї думки. Йому довелося зціпити зуби, щоби обірвати свій сміх. Він не розумів, яким чином можна буде вичистити будинок настільки, щоб у ньому знову можна було жити. Можливо, цим жахливим смородом вже просякли навіть дерев’яні стіни. Але зараз немає часу роздумувати про це. Нема часу на охайність. Можливо, вже ні на що нема часу.

Ранд був упевнений, що він таки забув про якісь необхідні речі, але десь там чекав Тем, а траллоки повертались. Він зібрав усе, що зміг пригадати. Ковдри зі спалень на другому поверсі, чисту тканину для перев’язування рани. Плащі та куртки. Міх, у якому він носив з собою воду на пасовисько. Чисту сорочку. Ранд не знав, коли у нього знайдеться час перевдягтися, але за першої-ліпшої нагоди хотів скинути із себе цю забруднену кров’ю сорочку. Невеличкі мішечки з вербовою корою та інші їхні ліки валялися тепер у брудній купі, якої він не зміг змусити себе торкнутися.

Одне цебро з водою, що його ввечері приніс Тем, досі стояло біля каміна. Якимось чином його не розлили, взагалі не помітили. Він наповнив міх з цебра, а тією водою, що залишилася, швиденько вимив руки, тоді ще раз хутко роздивився, шукаючи, що міг забути. Серед уламків він знайшов свій лук, розламаний навпіл у найтовстішій своїй частині. Ранд здригнувся, відкидаючи ці уламки. Того, що він уже встиг зібрати, повинно вистачити, вирішив він. Він швиденько виніс усе з будинку і склав на купку біля дверей.

Останнє, що він зробив перед відходом, — знайшов серед бедламу ліхтар зі закривками. Гас з нього дивом не вилився. Ранд запалив ліхтар від однієї зі свічок, тоді затулив світло закривками — почасти від вітру, але більшою мірою від чужих очей, і з ліхтарем в одній руці та мечем в іншій поквапився на подвір’я. Він не був упевнений, що нічого не зустріне в хліву, позаяк після раніше побаченого у кошарі про райдужні надії можна було забути. Проте йому доконче був потрібний візок, аби перевезти Тема до Емондового Лугу, а щоби тягти візок, потрібна була Бела. Ця необхідність народжувала хоч якусь надію.

Двері у хліві теж стояли розчахнуті, одна стулка гойдалася на завісах і скрипіла під вітром. Спочатку Рандові здалося, що всередині все так, як завжди. А тоді в очі йому впали порожні загороди, виламані дверцята. Бела та корова зникли. Ранд кинувся вглиб хліва. Візок перевернуто набік, в колесах бракує половини спиць. Замість однієї голоблі — обрубок фут завдовжки.

Відчай, що його він так довго намагався стримати, тепер накрив його наче габою. Він не знав, чи зможе дотягти на руках батька аж до селища, якщо той узагалі переживе таку дорогу. Біль міг убити Тема, випередивши гарячку. Але інших варіантів не існувало. Тут він зробив усе, що міг. Ранд розвернувся було, щоби йти, коли його погляд упав на відрубану голоблю, що валялася на підлозі серед соломи. Хлопець посміхнувся.

Квапливо поставивши ліхтар на підлогу і поклавши поряд із ним меч, він ухопився за візок і, напружившись, поставив його на колеса. Дзвякнули, розсипаючись, спиці. Щосили налігши плечем, Ранд перекинув візок на інший бік, так що ціла голобля опинилася згори. Вихопивши меч із піхов, Ранд рубонув по добре просушеному ясеню. На його здивування, тріски так і полетіли навсібіч, і йому вдалося відрубати шматок голоблі навіть швидше, ніж він зробив би це доброю сокирою.

Коли обрубана голобля впала долу, хлопець зачудовано поглянув на лезо меча. Навіть найгостріша сокира мала би затупитися від цієї твердої, вистояної деревини, проте лезо меча залишилося таким само гострим, як і було. Він торкнувся його великим пальцем і поспішно запхав його в рот. Гостре як бритва.

Проте Ранд не мав часу, щоби стояти й дивуватися. Задувши ліхтар — бо до всіх їхніх лих бракувало, щоби ще й хлів згорів! — він підхопив голоблі та метнувся до будинку забрати залишені там речі.

Ноша його виявилася дуже незручною. Хоча не така вже й важка, поклажа не хотіла триматися в руках, голоблі совалися та крутилися, коли він зашпортувався на ріллі. А в лісі йти стало ще складніше, позаяк голоблі чіплялися за дерева, тож Ранд раз по раз ледь не падав. Волокти їх за собою було би значно простіше, але він остерігався залишати на землі чіткі відбитки. І збирався уникати цього, доки це можливо.

Тем був на тому ж місці, де він його полишив, і, здавалося, спав. Ранд сподівався, що це був сон. Раптом жахнувшись, юнак скинув на землю поклажу й торкнувся батькового обличчя. Тем дихав, але гарячка набирала сили.

Від дотику Тем прокинувся, але не вийшов з гарячкового маячіння.

— Це ти, хлопче? — видихнув він. — Хвилювався за тебе. Мрії минулих днів. Нічні кошмари.

Голос його ледве вчувався, а за мить Тем знову впав у забуття.

— Не хвилюйся, — промовив Ранд, накриваючи Тема його курткою та плащем, аби вберегти від вітру. — Віднесу тебе до Найнів чимшвидше.

Продовжуючи говорити, аби заспокоїти не стільки Тема, скільки себе самого, він квапливо, майже не помічаючи холоду, стягнув із себе просякнуту кров’ю сорочку і миттю натягнув чисту. Коли хлопець позбувся брудної одежі, став почуватися так, наче викупався з ніг до голови.

— Ми дістанемося селища дуже швидко, де будемо в безпеці, а Мудриня тобі допоможе, — пообіцяв Ранд батькові. Ось побачиш. Все буде добре.

Ця думка світила йому наче провідна зірка. Ранд натягнув на себе куртку та нахилився над Темом, аби перев’язати його рану. їм треба лише дістатися селища, а там Мудриня зцілить Тема. Йому треба лише донести батька туди.