Око Світу

РОЗДІЛ 25

МАНДРІВНИЙ НАРОД

Бела незворушно виступала, освітлена промінням блідого сонця, так наче три вовки, що неспішно бігли неподалік, були звичайнісінькими сільськими цуциками, але час від часу косила на них оком, аж білки блищали, виказуючи справжні емоції. Еґвейн на спині кобили почувалася не краще. Краєм ока вона постійно поглядала на них, а інколи крутилась у сідлі, роззираючись навколо. Перрин був певний, що вона пантрує решту зграї, хоча коли він спитав її про це, вона гнівно заперечила: мовляв, вона не боїться тих вовків, що біжать обіч, як і решти зграї чи її намірів. Заперечивши все, вона продовжувала тривожно роззиратися і нервово облизувати губи.

Зграя трималася на значній відстані; він міг би їй про це сказати. А хіба їй полегшає, якщо навіть вона мені повірить? А надто якщо повірить. Йому не хотілося дочасно відкривати той кошик із зміями. Не хотів задумуватися над тим, звідки у нього ці знання. Попереду розмашисто йшов закутаний у хутряні шкури Ілайс, і інколи здавалося, що він теж схожий на вовка, і він ніколи не озирався на Рябу, Стрибуна та Вітра, оскільки знав, де вони зараз.

Першого ранку в новім товаристві межиріченці прокинулися на світанку і побачили, що Ілайс запікає над багаттям ще одного кроля. Він поглянув на них поверх кошлатої бороди очима, в яких нічого не можна було прочитати. Крім Рябої, Стрибуна і Вітра, інших вовків поблизу не було. Світанок ледь займався — блідий та кволий, під могутнім дубом ще трималися нічні тіні, а голі дерева стирчали крізь сіризну, наче обгризені пальці.

Коли Еґвейн запитала Ілайса про решту зграї, він відповів:

— Вони навкруги. Достатньо близько, аби за потреби допомогти. І д₀. статньо далеко, аби не вплутатися в людську халепу, якщо така з нами трапиться. Достатньо навіть двом людям якийсь час бути разом, щоби виникли проблеми. Але якщо з’явиться доконечна необхідність, вони прийдуть.

Перрин щойно вгризся у шматочок кролика, як раптом наче щось залоскотало краєчок його свідомості. Звісно! Ось де вони... Гаряче м’ясо негайно втратило смак. Він узяв бульбак, із тих, що Ілайс запік на вугіллі. Бульбаки на смак нагадували ріпу, але апетит у хлопця цілковито пропав.

Коли вони тільки вирушали, Еґвейн узялася наполягати, що тепер вони всі троє їхатимуть верхи по черзі, і Перрин навіть не став марно сперечатися.

— Ти перша, — сказав він.

— А ваша черга друга, Ілайсе, — кивнула вона.

— Мене й власні ноги цілком влаштовують, — озвався Ілайс. Він поглянув на Белу, а кобила так покосила на нього оком, наче він був одним із вовків. — До того ж, гадаю, їй не сподобається мене нести.

— Дурниці, — твердо відказала Еґвейн. — Тут нема через що сперечатися. Буде лише розумно, якщо кожний долатиме частину шляху верхи. Ви ж кажете, що шлях у нас неблизький.

— Я сказав «ні», дівчино.

Вона з шумом втягнула повітря. Цікаво, подумав Перрин, чи вдасться їй узяти верх над Ілайсом, як це вдалося з ним, аж нараз побачив, що вона просто стоїть із роззявленим ротом і мовчить. Ілайс дивився на неї, просто дивився, цими жовтими вовчими очима. Еґвейн позадкувала від цього кощавого чоловіка, облизнула сухі губи, тоді ступила ще крок назад. Перш ніж Ілайс подивився в інший бік, вона, задкуючи, підійшла до Бели і мовчки влізла в сідло. Коли Ілайс проходив повз Перрина, аби очолити загін і вести мандрівників на південь, юнак подумав, що й посмішка у цього чоловіка теж вовча.

Вони мандрували так три дні, рухаючись на південний схід, хто верхи, хто пішки, з ранку до вечора. Зупинялися лише тоді, коли сутінки переходили в ніч. Ілайс не схвалював поспіху, притаманного мешканцям міст, але марнувати час в дорозі теж не полюбляв.

Вони рідко бачили вовчу трійцю. Щовечора вони на якийсь час приходили до багаття, й інколи вдень зненацька з’являлися поряд і так само зникали. Утім, Перрин знав, що вони десь недалеко, і знав, де саме. Він знав, коли вони розвідують дорогу попереду, і знав, коли вони перевіряють, що робиться позаду. Він знав, коли зграя залишила звичні місця полювання і Ряба наказала вовкам вертатися і чекати на неї. Інколи вовки полишали його думки, але перш ніж вони знову показувались на очі, він знав, що вони повертаються. Навіть коли ліс порідшав, змінившись рівниною, порослою сухою, мертвою травою, поцяткованою невеличкими гайками, де вовки могли бути непомітними, наче привиди, якщо не хотіли, щоб їх бачили, він міг будь-якої миті вказати пальцем просто на них. Він не знав, звідки йому це відомо, тому намагався переконати себе, що це у нього просто розігралася уява, але все було надаремно. Він знав, як і Ілайс.

Перрин намагався не думати про вовків, та вони однаково закрадалися в його думки. Після того, як вони з Еґвейн зустрілися з Ілайсом та вовками, Перрин більше не бачив у снах Ба’алзамона. Снилися йому, наскільки він міг пригадати після пробудження, звичайнісінькі речі, що могли наснитися йому й удома... ще до Бейрлона... ще до Ночі Зими. Звичайні сни, хіба що додалася одна дрібничка. В усіх снах, які він міг пригадати, одне було спільним: коли він випростувався біля горна майстра Луггана змахнути піт із чола, чи йшов з Галявини, протанцювавши з якоюсь сільською красунею, чи то, сидячи перед каміном, підводив голову від книги, де би він не перебував — в лісі, на вулиці, в домі — завжди поряд опинявся вовк. І завжди вовк був повернутий до нього спиною, і він точно знав — і уві сні це здавалося цілком нормальним, навіть якщо йому снилося, що він сидить за обіднім столом в Елсбет Лугган, — що вовчі жовті очі спостерігають за тим, яка небезпека може з’явитися, охороняють його. І тільки прокинувшись, він розумів, що ці сни дивні.

Три дні мандрували вони. Ряба, Стрибун та Вітер приносили їм кролів та білок, а Ілайс показував їстівні рослини, про багато з яких Перрин нічого не знав. Якось ледь не з-під копит Бели вистрибнув кролик, і перш ніж Перрин устиг закласти камінь до пращі, Ілайс за двадцять кроків вцілив у нього ножем. Іншого разу Ілайс з лука підстрелив у леті чималого фазана. Тепер вони харчувалися значно краще, ніж тоді, коли мандрували вдвох, але Перрин радо перейшов би на мізерніший раціон, аби тільки не бути в цій компанії. Він не знав, якої думки щодо цього Еґвейн, але волів би голодувати, лише б не бути з вовками. Наближався вечір третього дня подорожі.

Попереду затемнів лісок, більший за ті, що траплялися їм на шляху. Він розкинувся милі на чотири, не менше. Сонце стояло низько на вечірньому прузі, кидаючи праворуч довгі тіні. Вітер дужчав. Перрин відчув, що вовки вже не нишпорять позаду них і припустили вперед. Вони не зачули і не побачили нічого небезпечного. Була черга Еґвейн їхати верхи. Час було обирати місце, де отаборитися на ніч, і цей просторий лісок годився для цього якнайкраще.

Коли мандрівники наблизилися до лісу, з-за дерев вихопилися три мас-тифи — величезні широкоморді пси, з вовка заввишки й важчі за нього, вишкіряючись і заходячись гучним риком. Опинившись на відкритому місці, вони одразу зупинились наче вкопані, але між ними та мандрівниками залишалося не більше тридцяти футів, темні очі псів палали вбивчим вогнем.

Бела, яка й без того була перенервувала через вовків, форкнула й ледь не скинула Еґвейн, а Перрин миттєво почав розкручувати пращу над головою. Сокира проти собак не потрібна; отримавши каменюкою по ребрах, навіть найлютіший пес чкурне геть.

Ілайс зупинив його помахом руки, не зводячи очей зі закляклих псів.

— Тихо! Припини!

Перрин здивовано поглянув на нього з-під насуплених брів, але дозволив пращі зупинитися. Еґвейн утихомирила Белу, але обидві вони з побоюванням дивилися на собак. Шерсть на загривках мастифів стояла сторч, вуха були притиснуті, а гарчання лунало як гуркіт землетрусу. Раптом Ілайс виставив палець угору і засвистав — довго, пронизливо, триваючи, здавалось, нескінченно. Собаче гарчання різко обірвалося. Вони відступили на крок, заскавчали, вивертаючи голови, наче хотіли втекти, проте щось їх не пускало. А їхні очі так і прикипіли до Ілайсового пальця.

Ілайс повільно опустив руку, відповідно понижуючи і тональність свисту. Наслідуючи рух пальця, собаки опустилися' на землю, вляглися, висолопивши червоні язики і помахуючи хвостами.

— Ось бачите, — сказав Ілайс і рушив до собацюр, — зброя була не потрібна. — Мастифи лизали йому руки, а він чухав їхні здоровезні голови та вуха. — 3 вигляду вони страшніші, ніж є насправді. Вони лише хотіли нас відлякати, і напали би тільки тоді, коли б ми намагалися зайти до лісу. Але тепер не варто цим перейматися. Ми можемо дістатися до наступного гайка ще завидна.

Перрин глянув на Еґвейн, яка від подиву аж розтулила рота. Він поквапився стулити власний рот, клацнувши зубами.

Усе ще погладжуючи собак, Ілайс придивився до лісу.

— Там, у лісі, туатга’ани. Мандрівний народ. — Вони нерозуміюче дивилися на нього, тож він додав: — Бляхарі.

— Бляхарі?! — вигукнув Перрин. — Завжди хотів побачити бляхарів! Інколи вони таборилися біля Таренського Перевозу, за рікою, але щоби заходили у Межиріччя, такого не пригадую. От лише не знаю чому.

Еґвейн презирливо фиркнула:

— Може, тому, що в Таренському Перевозі мешкають такі самі злодії, як ці бляхарі. Вони неодмінно одне в одного все би покрали. Майстре Ілайсе, якщо тут справді неподалік бляхарі, чому б нам не забратися звідси якнайдалі? Ми ж не хочемо, щоб у нас пропала Бела... звичайно, у нас за душею майже нічого нема, але всім відомо, що бляхарі поцуплять що завгодно.

— І немовлят також? — сухо поцікавився Ілайс. — Вони ж крадуть дітей, і все таке інше? — Він сплюнув, і дівчина зашарілася. Так, іноді вона чула історії про викрадення дітей, але розповідали їх частіше за все Кенн Буйє чи хтось із Коплінів або Коґнарів. Усі розуміли, що це чергові їхні байки. — Мене від цих бляхарів також інколи нудить, але крадуть вони не більше за всіх інших людей. І при цьому значно менше, ніж деякі, з ким я стикався.

— Незабаром споночіє, Еґвейн, — промовив Перрин. — Нам треба десь зупинитися на ніч. Чому б не разом із ними, якщо вони нас приймуть? — У майстрині Лугган був казан, котрий їй колись відремонтували бляхарі, і вона завжди казала, що він став кращий за новий. Майстру Луггану не дуже до вподоби було чути, як його дружина вихваляє роботу бляхарів, але Перрину кортіло подивитися, як вони працюють. Проте він відчував, що Ілайс чомусь вагається. — Чи є якась причина нам цього не робити?

Ілайс похитав головою, але сумнів усе одно залишався; це відчувалося з того, як він повів плечима і стиснув губи.

— Ми можемо тут зупинитися. Лишень не дуже зважайте на все, що вони кажуть. Всілякі дурниці. Зазвичай Мандрівний народ поводиться, як душа забажає, але іноді вони приділяють велику увагу формальностям, тому робіть усе, як я робитиму. І тримайте при собі свої секрети. Нема потреби плескати язиками для всього світу.

Коли Ілайс повів своїх супутників углиб лісу, собаки, вимахуючи хвостами, побігли поруч. Перрин відчув, як вовки перейшли на неквапний крок. Він знав, що далі вони не підуть. Вони не боялися собак — собак вони зневажали, бо ті пожертвували своєю свободою за можливість спати біля вогнища, проте людей вони уникали.

Ілайс крокував упевнено, так наче знав, куди йде, і десь ближче до середини ліска вони побачили фургони бляхарів, розкидані серед дубів та ясенів.

Як і кожний мешканець Межиріччя, Перрин багато чув про них, хоч і жодного ніколи не бачив, і табір їхній виявився саме таким, як він уявляв. Фургони їхні були невеличкими будиночками на колесах, високими дерев’яними коробками, полакованими та розфарбованими в яскраві кольори: усі відтінки червоного, блакитного, жовтого та зеленого та ще якісь незвичні барви, для яких він навіть не міг підібрати назви. Поряд із фургонами Мандрівний народ, на розчарування Перрина, займався цілком буденними справами: вони куховарили, шили, бавили дітей, ремонтували збрую, а їхня одіж була ще барвистішою за фургони — і вочевидь обраною навмання. Інколи куртка та штани або сукня і хустка поєднувались у такій кольоровій гамі, що аж в очах миготіло. Вони були схожі на метеликів на лузі з яскравими польовими квітами.

У різних кінцях табору чотири чи п’ять чоловіків грали на скрипках та сопілках, а побіля них танцювали кілька людей, наче зграйка строкатих колібрі. Поміж ватр гралися діти та собаки. Величезних мастифів, на подобу тих, що стикнулися з мандрівниками, дітлахи смикали за вуха та хвости, залазили на спини, і ті сприймали все це спокійно. Троє мастифів, що з висолопленими язиками йшли поруч з Ілайсом, позирали на бороданя, наче він був їхнім найкращим приятелем. Перрин тільки головою похитав. Ці велетні могли заввиграшки дотягнутися до горла, просто відірваній передні лапи від землі.

Раптом музика урвалася, і юнак зрозумів, що бляхарі дивляться на нього та його супутників. Навіть діти полишили свої ігри і сторожко втупились на них, готові будь-якої миті втекти.

На якусь хвилину запала тиша, а тоді вперед вийшов жилавий сивоголовий чоловік невисокого зросту і шанобливо вклонився Ілайсу. Чоловік був одягнений у червону куртку з високим коміром та широкі яскраво-зелені штани, заправлені у високі, до колін чоботи.

— Ласкаво просимо тебе до наших ватр. Чи знаєш ти пісню?

Ілайс у відповідь також уклонився, приклавши руки до грудей.

— Твоє запрошення гріє мені душу, Магді, так само, як твої ватри гріють тіло, але пісні я не знаю.

— В такому разі ми все ще шукаємо, — наспівно промовив сивовоголовий чоловік. —Як було, так і буде, якщо лише ми будемо пам’ятати і шукати, то й знайдемо. — Він широко махнув рукою в бік багать, і голос його залунав безжурно й легко. — Вечеря майже готова. Приєднуйтесь до нас, просимо.

Наче за сигналом, знову заграла музика і залунав сміх дітей, що взялися вовтузитися із собаками. Увесь табір повернувся до своїх занять, так наче новоприбулі були довгоочікуваними гостями.

Сивоволосий чоловік трохи завагався, а тоді подивився на Ілайса:

— А як... твої інші друзі? Вони не прийдуть? Бо бідолашні песики дуже вже їх лякаються.

— Вони не прийдуть, Раене, — з легким докором похитав головою Ілайс. — Ти б уже мав це знати.

Сивоволосий розвів руками, наче бажаючи сказати, що нічого не можна знати напевне. Коли він повернувся до них спиною, аби провести до табору, Еґвейн, спішившись, наблизилася до Ілайса.

— Ви з ним друзі?

Один із бляхарів, широко посміхаючись, підійшов узяти повіддя, проте Еґвейн віддала його лише тоді, коли почула сухе покашлювання Ілайса.

— Ми знаємося, — небагатослівно відказав одягнутий у шкури чоловік. — Його ім’я Магді? — запитав Перрин.

Ілайс пробурмотів щось нерозбірливе.

— Його ім’я Раен. Магді — це титул. Шукач. Він вожай цього табору. Можете називати його Шукачем, якщо інше ім’я видається вам незвичним. Він не заперечуватиме.

— А що це він питав про пісню? — поцікавилася Еґвейн.

— Це те, заради чого вони мандрують, — відповів Ілайс. — Принаймні так вони кажуть. Вони шукають пісню. Саме її шукає Магді. Вони стверджують, наче загубили її під час Світотрощі, і якщо їм поталанить знайти її, тоді повернеться рай, що був в Епоху Легенд. — Він оббіг очима табір і хмикнув. — Вони навіть не знають, що це за пісня, але твердять, що одразу впізнають її, коли знайдуть. Вони також не знають, яким чином вона має принести рай, але попри те шукають її майже три тисячі років, починаючи з часів Світотрощі. Гадаю, вони шукатимуть до тих пір, доки Колесо припинить обертатися.

Вони наблизилися до вогнища у центрі табору, біля якого сидів Раен. Фургон Шукача був жовтий, з червоною облямівкою, у жовтий і червоний наперемінку були пофарбовані й спиці великих коліс з червоним ободом. З фургона вийшла повна жінка, така ж сива, як і Раен, але з гладеньким, без зморщок обличчям, і, розправляючи на плечах хустку з блакитними торочками, зупинилася на сходах, що виходили з торця фургона. Блуза на ній була жовта, а спідниця червона, й обидві тішили очі своєю яскравістю. Від такого поєднання кольорів Перрин аж зажмурився, а Еґвейн здушено пискнула.

Коли жінка побачила людей, що йшли за Раеном, вона спустилася зі сходів, привітно усміхаючись. їла, дружина Раена, виявилася на голову вищою за свого чоловіка, і незабаром вона змусила Перрина геть забути про химерні кольори її одягу. Жінка була по-материнськи турботливою, і цим вона нагадала йому майстриню аль’Вір. Він відчув її щиру гостинність уже з першої її посмішки.

їла привіталася з Ілайсом, наче зі старим знайомцем, але трохи прохолодно, що вочевидь засмутило Раена. Ілайс стримано посміхнувся їй і кивнув. Перрин і Еґвейн назвалися, і вона обома руками потисла їм руки зі значно більшим теплом, ніж привіталася з Ілайсом, а Еґвейн навіть обійняла.

— Ой, та яка ж ти гарненька, дитино! — промовила вона, беручи дівчину за підборіддя та посміхаючись. — Ти, боюся, промерзла до кісток. Сідай ближче до вогню, Еґвейн. Усі сідайте.

Круг вогнища лежали колоди, призначені для сидіння. Ілайс відмовився зробити найменшу поступку цивілізації, тому сів просто на землю. На залізних триногах над багаттям грілася вода у двох казанках, а на жару, трохи збоку від вогню, стояла пічечка. їла взялася поратися біля них.

Поки Перрин і компанія вмощувалися навколо багаття, з темряви до вогню підійшов стрункий юнак в одязі в зелену смужку. Він поцілувався з Раеном та Ілою й окинув гостей упевненим поглядом. Років йому було десь стільки ж, скільки Перрину, а рухався він так, наче з наступного кроку збирався пуститися у танок.

— Що, Араме, — з любов’ю звернулася до нього їла, — вирішив нарешті повечеряти зі своїми дідом та бабою? — Помішуючи вариво у казанку, вона з посмішкою поглянула на Еґвейн. — Цікаво, чого б це?

Арам легким рухом присів навпочіпки, схрестивши руки на колінах і дивлячись поверх вогню на Еґвейн.

— Мене звати Арам, — сказав він їй тихо, наче звіряв таємницю. Він більше не звертав уваги ні на кого, крім неї. — Я чекав, коли з весною розпуститься перша троянда, а тепер я знайшов її тут, біля вогнища мого діда.

Перрин гадав, що Еґвейн пирсне сміхом, але побачив, що і вона дивиться на Арама в усі очі. Він теж придивився уважніше до молодого бляхаря, і подумки визнав, що той міг вважатися справжнім красунчиком. За мить Перрин здогадався, кого йому нагадує цей парубійко: Віла аль’Сіна, хлопця з Девен Райда, який коли б не завітав до Емондового Лугу, змушував усіх дівчат дивитися вслід і перешіптуватися. Цей Віл упадав коло кожної дівчини, що траплялася йому на очі, і при цьому примудрявся запевнити її, що до всіх інших виказує звичайнісіньку ґречність, і не більше.

— Ці ваші пси, — заговорив Перрин так голосно, що Еґвейн здригнулася, — здоровезні, наче ведмеді. Дивно, що ви дозволяєте дітям з ними бавитися.

Посмішка зіслизнула з обличчя Арама, та коли він поглянув на Перрина, повернулася, ще впевненіша, ніж раніше.

— Вони вас не зачеплять. Наганяють страху, аби відлякати чужинців і попередити нас, але вони навчені відповідно до Шляху Листка.

— Шлях Листка? — перепитала Еґвейн. — А що це таке?

Арам змахнув рукою у бік дерев, і надалі дивлячись дівчині просто в очі:

— Листок живе, скільки йому відведено, і не бореться з вітром, що зриває його та несе геть. Листок не робить зла, і врешті-решт спадає на землю, аби живити нове листя. Так мають чинити і всі чоловіки. І жінки.

Еґвейн у відповідь глянула на нього, щоки її ніжно зарожевіли.

— Але що це має означати? — запитав Перрин.

Арам сердито зиркнув на нього, але відповів хлопцеві Раен.

— Це означає, що жодна людина не повинна чинити зла іншій людині з будь-якої причини. — Шукач кинув короткий погляд на Ілайса. — Насильству не може бути виправдання. Жодного. Ніколи.

— Але якщо хтось нападе на вас? — невгавав Перрин. — Вдарить чи спробує пограбувати? Або вбити?

Раен терпляче зітхнув, так наче Перрин не розумів речей, які для нього, Раена, були цілком очевидними.

— Якщо якийсь чоловік мене вдарить, я запитаю у нього, що змушує його так вчиняти? Якщо він і надалі хотітиме мене вдарити, я втечу від нього. Так само я зроблю, якщо він захоче мене пограбувати чи вбити. Набагато краще дозволити нападнику забрати те, чого він прагне, навіть якщо це моє життя, ніж самому чинити насильство. І я сподіватимуся, що він не надто нашкодить собі.

— Але ж ви сказали, що не зробите йому нічого поганого, — не зрозумів Перрин.

— Я й не зроблю, але насильство шкодить тому, хто його чинить, як і тому, на кого воно спрямоване. — Видно було, що Перрина це не переконало. — Ти можеш зрубати дерево своєю сокирою, — вів далі Раен, — і сокира скоїть насильство над деревом, але сама залишиться неушкодженою. Так ти вважаєш? Деревина м’яка порівняно зі сталлю, але гостра сталь затуплюється, коли рубає, а сік дерева вкриє її іржавою плівкою, а тоді і роз’їсть її. Могутня сталь зчиняє наругу над беззахисним деревом і сама пошкоджується. Так само і з людьми, хоча тут шкоди зазнає душа.

— Але ж...

— Досить, — рикнув Ілайс, не давши Перрину договорити. — Раене, погано вже те, що ти намагаєшся навернути сільських дітлахів у свою маячню — адже саме через це ти скрізь потрапляєш у халепи, чи не так? Я, назагал кажучи, привів їх сюди не для того, щоби ти морочив їм голови. Дай їм спокій.

— І дати їх тобі? — промовила їла, перетираючи між долонями якісь рослини та вкидаючи їх до одного з казанів. Говорила вона спокійно, але терла рослини чи не з люттю. — А ти вчитимеш їх свого звичаю — вбити чи загинути? Ти хочеш, щоби вони обрали ту саму долю, про яку мрієш сам: померти на самоті, серед самих круків і твоїх... твоїх приятелів, котрі гризтимуться над твоїм тілом?

— Заспокойся, їло, — м’яко промовив Раен, так ніби він уже чув ці докори сто разів. — Він же є гостем біля нашого вогнища, дружино моя.

їла замовкла, але Перрин помітив, що вона й не подумала вибачатися. Натомість жінка поглянула на Ілайса та сумно похитала головою, а тоді обтрусила руки та взялася діставати ложки та глиняні полумиски з червоної скрині, закріпленої на фургоні.

Раен повернувся до Ілайса:

— Мій старий друже, скільки ж разів я вже казав тобі, що ми нікого не намагаємося навернути. Коли селяни цікавляться нашим звичаєм, ми від. повідаємо на їхні запитання. Частіше за інших цікавиться молодь, і іноді хтось з молодих людей приєднується до нас, коли ми рушаємо в дорогу, але приєднується лише з власної волі.

— Розкажи це якійсь фермерці, котра щойно дізналася, що її син чи дочка втекли з дому з вами, бляхарями, — сухо відказав Ілайс. — Саме тому мешканці більших міст не дозволяють вам навіть таборитися біля їхніх стін. У селищах вас ще терплять тільки тому, що ви ремонтуєте мешканцям їхній скарб, але в містах ваші послуги непотрібні, і там не хочуть, аби ви намовляли їхню молодь віятися з вами.

— Не знаю, що дозволяють чи не дозволяють міста. — Терпіння Раена здавалося невичерпним. Схоже, він узагалі ніколи не сердився. — В містах завжди можна зустріти людей, схильних до насильства. І хай там як, а я не вважаю, що пісню можна знайти в містах.

— Я не хотів образити вас, Шукачу, — роздумливо промовив Перрин, — але... Я не шукаю насильства. Не пригадую, щоби я навіть побився з кимось за останні роки, хіба що на змаганнях під час свят. Але якщо хтось ударить мене, я вдарю його у відповідь. Якщо я цього не зроблю, він гадатиме, що може вдарити мене, коли йому заманеться. Деякі люди вважають, ніби вони можуть узяти гору над іншими, і якщо не показати їм, що це не так, вони й надалі намагатимуться скривдити всіх слабкіших за себе.

— Деякі люди, — проказав Арам з безмежним сумом, — ніколи не можуть вийти за межі власних найпримітивніших інстинктів.

Промовивши цю сентенцію, він окинув Перрина таким поглядом, що стало ясно: Арам має на увазі не тих кривдників, про яких казав Перрин.

— Можу побитися об заклад, тобі довелося немало побігати, — сказав Перрин, і обличчя молодого бляхаря на мить набуло виразу, що аж ніяк не відповідав Шляху Листка.

— А от мені, — промовила Еґвейн, обпікши Перрина поглядом, — цікаво зустріти людину, яка не вважає, що будь-яку проблему може усунути своїми м’язами.

До Арама повернувся добрий гумор, і він звівся на ноги, з усмішкою простягнувши руку дівчині.

— Дозволь мені показати тобі наш табір. Тут можна потанцювати.

— Залюбки, — усміхнулась вона у відповідь.

їла, що саме витягала хлібці з залізної пічки, розігнулася й подивилася на онука:

— Але вечеря готова, Араме.

— Я поїм у матусі, — кинув Арам через плече, беручи Еґвейн за руку та пориваючи дівчину за собою. — Ми обоє повечеряємо у матусі. — Він обдарував Перрина переможною посмішкою.

Еґвейн дзвінко розсміялась, коли вони вдвох побігли від вогнища.

Перрин уже було підвівся, щоби піти вслід за ними, але відразу ж передумав. Навряд чи Еґвейн тут щось загрожує, якщо всі в цьому таборі дотримуються Шляху Листка, як про нього розводився Раен. Повернувшись до Раена та їли — вони обоє дивилися осудливо вслід онуку, — хлопець проказав:

— Вибачте. Я — гість, і мені не варто було...

— Не кажи дурниць, — заспокійливо відказала їла. — Це він мав би вибачатися, а не ти.

— Арам має невгамовну вдачу, — сумно додав Раен. — Він добрий хлопець, але, гадаю, інколи Шлях Листка здається йому важким шляхом. З декотрими так і буває. Будь ласка, сідай. Почувайся коло мого вогнища, як удома. Будь ласка.

Перрин, трохи завагавшись, знову опустився на своє місце, усе ще почуваючись трохи ніяково.

— А що трапляється з тими, хто не може йти Шляхом? — поцікавився він. — Якщо це бляхар, я маю на увазі.

Раен з Ілою стурбовано перезирнулися, і Раен відповів:

— Такі люди нас залишають. Втрачені йдуть жити в села.

їла, не відриваючись, дивилася в той бік, куди пішов її онук.

— Втрачений ніколи не знатиме щастя.

Вона зітхнула, але, коли взялася роздавати миски та ложки, її обличчя знову було спокійним.

Перрин похнюпився, шкодуючи, що спитав, і розмова припинилася. Всі мовчали, поки їла насипала в миски густе овочеве рагу та роздавала товсті скиби хлібців із хрусткою скоринкою, а тоді всі мовчки взялися за їжу. Рагу було надзвичайно смачне, і Перрин ум’яв три миски, перш ніж наївся. Він усміхнувся, побачивши, що Ілайс спорожнив чотири миски.

Після вечері Раен напхав люльку. Ілайс також витяг свою і набив її тютюном з цератового гамана Раена. Прикурування, утрамбування тютюну, розкурування — і весь цей час тривало мовчання. їла витягла торбинку з плетінням. Сонце ледь фарбувало в червоне смугу над верхівками дерев на західному небокраї. Табір лаштувався ночувати, але метушні не поменшало, вона лише змінилась. Тих музик, що грали, коли мандрівники зайшли у табір, змінили інші, і тепер у світлі ватр танцювальників навіть побільшало. їхні тіні мерехтіли на стінах фургонів. Десь на іншому кінці табору почувся хор чоловічих голосів. Перрин влігся на землю біля колоди, на якій сидів, і невдовзі відчув, що починає дрімати.

Трохи згодом Раен промовив:

— Чи не зустрічав ти когось з туатга’анів, Ілайсе, з того часу як гостював у нас минулої весни?

Перрин трохи розплющив очі, але обважнілі повіки стулялися самі собою.

— Ні, — відповів Ілайс між пихканням люльки. — Я не люблю, коли навкруги надто багато людей.

— Надто, коли це люди, що живуть геть не так, як ти, еге ж? — тихенько засміявся Раен. — Ні, ні, мій старий друже, не хвилюйся. Я відмовився від сподівань, що ти підеш Шляхом, багато років тому. Але я почув одну історію, уже після того, як ми бачилися останній раз. Якщо ти її не чув, гадаю, вона може тебе зацікавити. Мене вона цікавить, і я слухаю її знову й знову щоразу, коли ми зустрічаємося з іншими з нашого Народу.

— Я готовий її вислухати.

— Все розпочалося навесні, два роки тому, і трапилася вона з табором, що перетинав Пустелю північним маршрутом.

Очі у Перрина разом розплющилися:

— Пустелю? Аїльську пустелю? Вони перетинали Аїльську пустелю?

— Деякі люди заходять у Пустелю досить безпечно, — відказав Ілайс. — Менестрелі. Крамарі, якщо тільки вони не шахраї. Туатга’ани постійно її перетинають. До дерева і до Аїльської війни купці з Кайрена були там частими гостями.

— Аїльці нас уникають, — сумно промовив Раен, — хоч деякі з нас і намагалися поговорити з ними. Вони спостерігають за нами здалеку, але до нас не наближаються, і нам наближатися не дозволяють. Іноді мене турбує думка, що вони можуть знати пісню, хоча в це й не дуже віриться. Чоловіки в аїльців не співають, уявіть собі. Хіба це не дивно? Щойно хлопчик-аїлець стає чоловіком, він не співає нічого, крім бойових пісень або похоронного плачу над загиблими. Я чув, як вони співають над своїми мертвими і над тими, кого вбили самі. їхня пісня могла би змусити плакати каміння.

їла, яка слухала розповідь свого чоловіка, схилившись над плетінням, кивнула, погоджуючись.

— Якщо це якась історія про пісню... — почав було Ілайс, але Раен похитав головою.

— Ні, мій старий друже, не про пісню. Я не впевнений, що знаю, про що вона. — Він став розповідати, звертаючись радше до Перрина. — Молоді аїльці часто вирушають до Гнилолісся. Іноді вони вирушають туди самі, чомусь вважаючи, що їхнє покликання — вбити Морока. Більшість іде невеличкими загонами. Полювати на траллоків. — Раен тужно похитав головою, а коли заговорив знову, видно було, що розповідати йому важко. — Два роки тому табір нашого Народу, переходячи пустелю приблизно за сто миль на південь від Гнилолісся, натрапив на один із цих загонів.

— Молоді жінки, — вставила їла, так само скорботно, як і її чоловік. — Майже дівчатка.

З вуст Перрина зірвався здивований вигук, і Ілайс криво посміхнувся:

— В аїльців дівчата не пораються по господарству і не куховарять, якщо не хочуть, хлопче. Ті з них, котрі бажають бути воїнами, приєднуються до одного з їхніх бойових товариств. Воно зветься Фар Дарайз Май, «Діви Списа». І тоді вони б’ються нарівно з чоловіками.

Перрин лише головою похитав. Вираз його обличчя змусив Ілайса пирхнути зо сміху.

Раен повів розповідь далі, і в голосі його мішалися несхвалення й здивування:

— Усі ці молоді жінки були мертві, крім однієї, і вона теж помирала. Вона повзла до фургонів. Було видно, що вона знає, що перед нею туатга’ани. Огида була в ній сильнішою за біль, але вона мала повідомлення, яке важило для неї так багато, що вона перед смертю мусила передати його комусь, навіть нашим людям. Наші люди пішли подивитися, чи не можуть вони допомогти іншим — за нею тягнувся кривавий слід, — але всі жінки лежали мертві, так само як і траллоки, тільки траллоків було втричі більше.

Ілайс підвівся і сів, ледь не впустивши люльку з рота:

— Сто миль углиб Пустелі? Не може бути! Дьевік Кей’Шар, так траллоки називають Пустелю. Погибельна земля. Вони не зайшли б у пустелю на сто миль, навіть якби їх гнали всі мерддраали, що є в Гнилоліссі.

— Ви страшенно багато знаєте про траллоків, Ілайсе, — сказав Перрин.

— Розповідай далі свою історію, — похмуро кинув Ілайс Раенові.

— Висновуючи з трофеїв, що несли з собою аїльки, вони поверталися з Гнилолісся. Траллоки пішли за ними, але сліди розповіли, що лише кілька з них залишилися живі та пішли назад, покінчивши з аїльками. Що ж до дівчини, вона не дозволила нікому торкнутися до неї, навіть для того, щоби перев’язати рани. Але вона вхопила Шукача цього табору за край його одягу, і ось що вона сказала, слово в слово: «Згубник Листя хоче осліпити Око Світу, запам’ятай, Втрачений. Він хоче вбити Великого Змія. Попередь Народ, Втрачений. Йде Той, хто позбавляє зору. Скажи, щоби були готові зустріти Того, хто приходить зі Світанком. Скажи їм...». І з цими словами вона померла. Згубник Листя і Вогненнозорий,—додав Раен, звертаючись до Перрина, — так аїльці називають Морока. Але більше я не розумію тут жодного слова. Проте та дівчина вважала ці слова настільки важливими, що наблизилася до тих, кого вона вочевидь зневажала, і проказала їх разом із останнім своїм подихом. Але кому призначалися ці слова? Ми самі і є Народом, але навряд чи вона мала на увазі нас. Аїльців? Вони не дозволять нам сказати хоч слово, якби ми навіть спробували заговорити до них. — Він важко зітхнув. — Вона назвала нас втраченими. Я до цього і гадки не мав, як сильно вони нас ненавидять.

їла опустила в’язання на коліна й ласкаво торкнулася голови чоловіка.

— Вони про щось дізналися в Гнилоліссі, — задумливо проказав Ілайс. — Але в цьому нема жодного сенсу. Вбити Великого Змія? Вбити час як такий? І осліпити Око Світу? Це однаково, що сказати, наче він збирається заморити голодом скелю. Може, вона просто марила, Раене. Вона вмирала від ран і могла не розуміти, де правда, а де маячіння. Може, вона навіть не впізнала — туатга’ани це були чи ні.

— Вона знала, що каже. І знала, кому вона каже. Це повідомлення важило для неї більше, ніж її слова, а ми навіть не можемо зрозуміти, що воно значить. Коли я побачив, що ти завітав до нашого табору, я подумав, що ми, можливо, нарешті отримаємо відповідь, адже ти... — Ілайс швидко змахнув рукою, і Раен договорив, хоча вочевидь не так, як збирався: — ...Наш друг, і тобі відомі дивні речі.

— Але не ці, — відрізав Ілайс, і це поклало розмові край. Навколо ватри запала тиша, порушувана лише музикою та сміхом, що долинали з далеких куточків оповитого темрявою табору.

Лежачи на землі, зручно притулившися до однієї з розкиданих навколо вогнища колод, Перрин сушив голову над загадкою послання аїльської жінки, але не знаходив у ньому жодного сенсу, так само як Раен або Ілайс. Око Світу. Воно фігурувало в його сновидіннях, і не раз, але він не хотів думати про ті нічні жахіття. Тепер — Ілайс. Тут було питання, на яке він хотів би мати відповідь. Що збирався сказати Раен про їхнього нового знайомця-бороданя, і чому Ілайс обірвав його? Це теж залишалося незрозумілим. Він спробував уявити, які були ті аїльські дівчата, що вирушили в Гнилолісся, куди, як він чув раніше, відважувалися заходити лише Охоронці... але тут він почув, що повертається Еґвейн, мугикаючи якусь пісеньку.

Підвівшись, він поспішив їй назустріч, аби перехопити її за освітленим колом. Вона зупинилася й подивилася на нього, схиливши голову набік. В темряві він не міг роздивитися виразу її обличчя.

— Щось ти довгенько, — промовив він. — Добре повеселилася?

— Ми повечеряли з його матусею, — відповіла дівчина. — А тоді танцювали... і сміялися. Мені здається, я сто років не танцювала.

— Мені він нагадав Віла аль’Сіна. У тебе завжди вистачало здорового глузду не дозволяти Вілові обводити тебе круг пальця.

— Арам — добрий хлопець, і з ним приємно спілкуватися, — сказала вона холодно. — Він змусив мене сміятися.

Перрин зітхнув.

— Вибач. Я радий, що ти повеселилася й потанцювала.

Раптом вона, схлипуючи, кинулася йому на груди. Він незграбно погладив її по голові. Ранд би знав, як тут вчинити, подумав він. Ранд знав, як поводитися з дівчатами. На відміну від нього. Він ніколи не знав, як поводитись чи що казати.

— Пробач, Еґвейн. Я радий, що ти трохи розвіялася, потанцювала. Правда.

— Скажи мені, що вони живі, — пробелькотіла вона крізь сльози.

— Що?

Вона відкинулася назад, але не прибрала руки з його пліч. Крізь темряву вона дивилася просто йому в очі.

— Ранд і Мет. І всі решта. Скажи мені, що вони живі.

Він глибоко зітхнув і розгублено озирнувся.

— Вони живі, — вимовив він нарешті.

— Добре. — Вона швидким рухом витерла щоки. — Саме це я й хотіла почути. На добраніч, Перрине. Солодких снів. — Ставши навшпиньки, вона цмокнула його в щоку і поспішила геть, перш ніж він устиг вимовити бодай слово.

Він повернув голову й подивився їй услід. їла підвелася назустріч дівчині, і вони удвох пішли всередину фургона, стиха перемовляючись. Може, Ранд би це і зрозумів, подумав він, а я — ні.

Далеко в ночі завили вовки, зустрічаючи срібний серпик нового місяця, що виткнувся з-за небокраю, і він здригнувся. Завтра буде багато часу, щоби перейматися вовками. Але він помилявся. Вони чекали, щоби привітати його в його снах.